Фантом не любив убивати звірів. Він сприймав природу як щось цілісне і непорушне. Людина для природи була чужим, хижаком, тож безжальні степи завжди видавали чужинця з блискучим автоматом на тлі закривавлених бур'янів. Фантомдосвідчений мисливець, вмів одразу побачити звіра в густих лісах та безкрайніх степах. Особливо гарно відчував присутність найстрашнішого хижака на планетілюдини.
Звір не стане нападати просто так. Він це робить або для того, щоб з'їсти, абовідчуваючи смертельну небезпеку. Людина ж може вбити, навіть коли ти без зброї,розповідав Фантом, розставляючи глиняні глечики на запашному дерев'яному столі.
Розвідники розслаблено сідали коло столу та заходились їсти, бо знали: де-де, а в хатинці Фантома їм точно нема чого боятись...
Теплими весняними днями розвідники блукали мальовничими лісами Карпат, насолоджуючись спокоєм та ароматом хвої, незнайомим степам Східної України.
От чим тобі не розвідка,всміхався Малий, стоячи на вершині Говерли та здіймаючи руки назустріч сонцю, що не шкодувало своїх лагідних променів для дивних мандрівників.
Їм подобалось прокладати нові стежки крізь чагарі, годинами блукати серед тисяч схожих одне на одне дерев, аби околицями дістатись до нової вершини, дивуючи навіть досвідчених туристів. Людей, що бачили на власні очі смерть, чули її запах зовсім близькотой приємний і трохи страшний аромат пороху, коли ворожа куля пролітає в кількох сантиметрах від твоєї голови,гори анітрохи не лякали. Але на Сході важкими вибухами продовжувала гуркотіти війна, тож після короткотривалого відпочинку бійці так само непомітно, один за одним, повернулись на фронт.
ЗАЛІЗНА БОЧКА
Сепарам воду підвезли! А я то думаю, що то їхало за посадкою!на одному диханні випалив Адольф, залітаючи в хату і вдоволено махаючи підзорною трубою.
Залізна бочка, причеплена до армійського ЗИЛа, невдало замаскувалась за рідкими деревами, тож була перш за все чудовою мішенню для снайпера. Але Степан чомусь заборонив Афіні стріляти по ворожих запасах. Хлопці зналина цей раз командир обов'язково вигадає щось більш підступне, аби остаточно збити з пантелику донецьких "ополченців", в рядах яких і так останнім часом відбувались вкрай дивні речі.
То їхній спостережний пункт на ліфті шахти раптово почав розстрілювати свої ж позиції у полі попереду, то якесь штабне начальство підірвалось на міні, яку «ополченці» самі ж поклали посеред дороги. Про масове дезертирство з поля бою прихильників «русского мира» годі було й говорити. Тож Степан, загадково пошурхотівши в нагрудній кишені синеньким пакетиком, вирішив остаточно зіпсувати настрій «героям новоросії».
Під покровом ночі вони з Адольфом рушили до ворожої посадки, лишивши Афіну з Грачом на прикритті в розваленій багатоповерхівці. Нічну тишу гулко розривали поодинокі вибухи та коротенькі автоматні черги. Грач саме роздобув собі нічний приціл, тож виглядав спалахи та паляв прямо у бійниці особливо агресивним стрільцям зі свого «снайперського автомата», як жартома його назвав.
Афіна сиділа поруч, контролюючи в тепловізор стежку, аби ніхто там не застав розвідників зненацька. Нічні бої дівчина любила менш за все: після кожної черги в їхній бік вона схвильовано вслухалась у темрявучи не поранений її напарник? Задавати дурні питання було незручно, а розгледіти щось у темрявінеможливо.
Ти живий?коли тиша продовжувалась нестерпно довго, перепитувала вона Грача.
Так-так-так,відповідав ворожий кулемет.
Замість відповідівід Грача чулась автоматна черга, після чого нахабний кулеметник замовкав, а пізніше починав свій стрекіт з іншої бійниці.
Степан з Адольфом, вдало скориставшись шумом бою, обережно обійшли ворожий пост.
Обожнюю, коли їхня розвідка не мінує свої ж стежки. По них хоч до штабу батальйону заходь,прошепотів Степан вдоволено, протискаючись у вузенький лаз в щільному паркані.
Зеленувата бочка зловісно відблискувала в холодному світлі місяця. Найважчим завданням виявилосьбезшумно відкрутити кришку. Та скрипіла, гриміла та все ніяк не хотіла зніматись. Тож Адольф, трохи піднявши її край, вкинув у воду з десяток пігулок і прикрив, ніби нічого і не сталось. Дочекавшись чергової мелодії нічного кулеметника, бійці тихо прошмигнули назад і, так само обережно промайнувши передній край оборони ворога, підтюпцем побігли до своїх.
Ніхто з "ополченців" так і не скумекав, чому половина бійців їхнього опорного пункту одразу ж після сніданку почали скаржитись на шлунок. Деякі з них навіть померли, не доїхавши до госпіталя. Але «заградотряди» росіян недарма стояли на другій лінії оборони, тож перелякані бійці навіть при бажанні не змогли б кинути своїх позицій та втекти куди подалі від тих «ненависних укропів».
СПОГАД
Ну, от і все,спокійно прошепотіла Афіна, ставлячи гвинтівку на запобіжника.
Півдня вона непорушно сиділа в своєму улюбленому окопі, як сама його називала, і відстежувала одного москаля. Малий весь цей час сидів поруч і прислухався до оманливої тиші, не по-дитячому переживаючи за свою кохану розвідницю.
Дмитрику, посидь тут зі мною, будь ласка,попросила, коли той допоміг їй донести маскувальну сітку до позиції і саме вагавсяпіти до хати чи лишитися тут.Мені так спокійніше буде...
Він хотів обійняти її і сказати, щоб була обережною, але вчасно зупинивсяситуація не та. Тому тихенько сів під стінкою розваленого окопу, який не використовувався, схоже, з 2014 року, та став уважно прислухатись, аби вчасно зачути небезпеку. Афіна тим часом прикрила обличчя сітчастим шарфом і вилізла нагору. Пройшли години напруженого очікування, аж поки вона спокійно прошепотіла «ось ти де, зараза», тихо знімаючи запобіжника. Гучний постріл розірвав морозну тишу, і дівчина повільно спустилася в окоп, обережно притримуючи оптику рукою.
Попала?
Аякже...
Афіна підсіла ближче і втомлено поклала голову на його плече. Діма зняв з її обличчя сітчастий маскувальний шарф і притулив дівчину до себе, вільною рукою притримуючи її гвинтівку.
Вони повернулись додому і тихо прослизнули в свою кімнату. Кожен в хаті займався своїм ділом: командир піхотного взводу, а в минулому досвідчений будівельник, керував кількома бійцями, що озброїлись молотком і намагались поставити нові двері, кулеметник, як завжди, сидів на кухні, захоплено читаючи стрічку новин в фейсбуці, медик варив щось смачне і ароматне, ще один із хлопців ножем відшкрябував бруд зі своїх парадних берців, в яких мав іти в штаб. На двох розвідників ніхто навіть не звернув уваги, бо хто його зна, чим то займалась молода пара у вільний від чергувань час. Афіна нікому, крім Малого, не розповідала про свої спостереження, бо не надто довіряла тим солдатам, до яких їх двох прикомандирував Степан, аби спостерігати за стратегічним напрямком.
Під вечір вони відпросилися в командира на пару годин і поїхали на розвалений завод, аби пристріляти зброю під справжнісінькі снайперські патрони, трофейний ящик яких Афіна дістала тиждень тому під час однієї вдалої операції. Вперше за довгий час вони вільно вийшли в місто і в самому його центрі взяли таксі. «На розвалений завод»,промовила Афіна, сідаючи в машину і ніби не помічаючи здивований погляд водія. Напевне, в таксі не можна їздити зі зброєю, але це перша лінія оборони, тому тут, загалом, можна все.
Старенький «Жигульонок» повільно повз безлюдною вулицею. На задньому сидінні Афіна і Малий задумливо дивились у вікно. Кожен згадував своєяк вони, тільки-но познайомившись, разом ходили робити нову позицію. Ввечері бігали одне одному за кавою в маленький продуктовий магазинчик, на якому ще з довоєнних часів гордо висіла вивіска «Мєбєльний салон». Коли їх розкидали на різні точки, тайком від командування бігали одне до одного в гості. Проїжджаючи базу, на якій вони вперше познайомились кілька років тому, молодята переглянулись і зрозуміли, що думають про одне і те ж.
Скільки вже часу минуло...промовила Афіна.
Діма мовчки взяв її за руку і не відпускав, аж поки машина зі скреготом не зупинилась біля розстріляного паркану.
Я дальше не паєду, там асколкі,невдоволено пробурмотів таксист.
Афіна сунула йому зіжмакану купюру в руку і вилізла надвір. Вечір різко дихнув в обличчя прохолодою, розвіявши ностальгійні думки. Вона швидко рушила до зруйнованої будівлі. Діма сполохано озирнувся навколо і закрокував слідом.
Велетенська споруда тепер виглядала моторошно. Холодний вітер ворушив металеві листи та товсті дроти, які щоразу видавали зловісний скрегіт. Малий прислухався до цих звуків, аби вчасно зачути сторонні кроки, хоча їх тут не мало б бути. Він дивився, як дівчина спокійно розклала різноманітні прилади та таблиці, призначення половини з яких він не міг знати, хоча сам колись хотів учитись на снайпера.
Щось позначивши в обшарпаному камуфляжному блокнотику, вона впевненим рухом пересмикнула затвора і, ніби на одному диханні, зробила чотири постріли. «Це навіть свого роду мистецтво»,подумав Малий, розглядаючи в бінокль чотири охайних дірки в мішені, одна біля одної. Афіна заходилась писати якісь цифри в блокноті.
Вправо і вниз. Ну, правильно, «сім-ен-один» важчий за звичайного цільового патрона. Зараз приціл на пару тисячних підкручу, і буде бити куди треба,ніжно торкнулась гвинтівки рукою.
Свою зброю дівчина любила, здавалось, більше за все на світі. Вправно підкрутивши якісь гайки на «маховичках», вона зробила ще дві серії пострілів і, помилувавшись своєю роботою, стала обережно складати всі приладдя назад у кишені. В самому центрі мішені зяяли вісім охайних отворів, один біля одного.
ВОДОГІН
Влітку Донбас прокидався рано. Вже о четвертій годині багряне сонце повільно піднімалось з-за ворожого терикону, фарбуючи густе листя у відтінки рожевого. Ваяр любив чергувати саме в цей час. Сон, який, здавалось, разом із ним вилазив зі зручного спальника і йшов на пост вночі, рано-вранці розвіювався разом з темрявою. Тихий щебет пташок і горнятко запашної львівської кави, яку привозила жінка Фантома, додавали чогось таємничого в кожен ранок.
Білорус сидів, мрійливо притулившись до мішків з піском, і думав про щось світле і приємне. На хвилинку забувалось усе, що важкими каменями лежало на душіі війна, і те, що він більше ніколи не повернеться в рідний Могилев, і батько, який воює по той бік фронту. Степан вчив їх жити сьогоденням. І дійснохіба на війні знаєш, чи настане в твоєму житті завтрашній день?
Сам Степан того ранку теж зустрічав світанок у дворі хатинки, де бійці жили у вільний від роботи час. Спати командирові чомусь не хотілося, тому він просто сидів на сходах, слухаючи пташиний спів і насолоджуючись ароматною кавою. Не пройшло і півгодини, як у двір залетів синій джип. Це був командир батальйону, з яким добровольці працювали вже третій тиждень. Степан підвівся і поставив каву на стільця, намагаючись здогадатись, що ж привело комбата в такий ранній час.
Хлопці, потрібно попрацювати,швидко промовив гість.
Поки Степан з командиром обговорювали деталі завдання, Ваяр розбудив бійців. Маленька хатинка-база ожила, мов мурашник. Всі заклопотано одягали амуніцію і заряджали зброю. Через десять хвилин розвідники вже стояли у дворі, мружачи очі від яскравого сонця: чекали Степана.
Слухайте, хлопці. В сірій зоні є водогін, ви знаєте. Він забезпечує водою наше місто і два райони Донецька. Пам'ятаєте, в місті тиждень тому зникла вода? Розвідники з батальйону годину тому пішли прокласти дорогу, щоб завести майстрів. Думали, що знов уламками перебило трубу. Виявилось, що сепари зайняли водогін, але ще не надто старанно там окопались. Нас відправляють на допомогу розвідникамзвільнити станцію і закріпитись. Все ясно?
Ну, звісно,кивнули головою молоді партизани і рушили до машини.
Ранковий туман повільно розчинявся в прохолодному повітрі. Навкруги стояла тиша, лише щебет пташок і шелест трохи пожовклого листя створювали свою неповторну музику. Турист озирнувся. Місто прокидалось, залите сонячним сяйвом. Над заводом клубочився звичний стовп диму, десь у дворах в приватному секторі гавкали собаки. У цьому місті жили його батьки, друзі. В цих дворах пройшло дитинство. Він вперше взяв у руки зброю, щоб захистити це місто. Тепер він ішов обабіч мінного поля з автоматом у руках, аби повернути в своє місто воду. Або й зупинити можливий наступ, хтозна.
В ста метрах від водогону розвідники зачаїлись. В рідкій посадці виднілась цегляна споруда. Маленькі чорні вікна немов зловісно усміхались зубами з уламків скла.
Розділившись на декілька груп, тихо рушили вперед. Степан з Афіною обійшли будівлю з флангу. Тримаючи на прицілі вікно, присіли в кущах, чекаючи сигналу до штурму від решти бійців. Секунди очікування здавались годинами. Ноги неприємно нили, хотілося встати на повен зріст і, викрикнувши всі образи на адресу москалів, відстріляти весь боєкомплект у вікно. Здавалось, кожен кущ дивився на них зловісними очима.
Першийготовий. Другий, третій, четвертий...доповіли по рації молоді розвідники.
Ну, вперед!почувся голос праворуч.
Степан, востаннє зітхнувши, натиснув спускового гачка. Афіна уважно дивилась на вікно в приціл. Довго чекати не довелось, звідти в їхній бік полетіла автоматна черга. Незважаючи на свист куль десь зовсім близько, спокійний і гучний постріл снайперської гвинтівки сколихнув ранок. Стрільба з вікна припинилась, хоча з інших флангів продовжувались перестрілки. Не відводячи очей від приціла, Афіна глянула на Степана. Той лежав непорушно.
Злякатись дівчина не встигла, бо з-за кута вискочив кулеметник і побіг прямо на неї. Ледь перевівши подих, розвідниця вистрелила. Зав'язався бій. Здавалось, вогонь свинцевийз усіх боків: з підвалу, даху, вікон, кущів. Афіна лише встигала видивлятись ціль і влучно стріляти, трохи наївно сподіваючись, що жодна з куль її не зачепить і що Степан зараз встане і почне стріляти разом з нею. Або й вже встав, часу озиратись назад не було. Затримка в долі секунди могла коштувати життя.
З будівлі водогону почулись крики. Ранкове повітря пропаяло кров'ю. Афіна не знала, чи залишився живим хоч хтось зі своїх. Доки дівчина заряджала в гвинтівку останній магазин, їй на хвилину здалось, що цекінець.
Грач із Туристом заходили з іншого флангу. Їхні короткі черги по вікнах залишились без відповіді, тому розвідники, стиснувши зуби, заскочили в одне з них. Велика порожня зала закінчувалась вузьким коридором. Там вони і застали зненацька трьох сепаратистів. Двоє з них були без зброї, у третього автомат висів за спиною. Ті навіть не встигли оговтатись, як хлопці відкрили вогонь. Одного з них Турист випадково підстрелив у ногу. Порожній коридор розірвав гучний крик. Другим пострілом Грач примусив його замовкнути назавжди.
Турист притулився до стіни, міцно стиснувши кулаки. На зачистці хлопець був уперше. Він відчував, як стіни повільно пливуть перед очима. Згадав, як у дитинстві ледь не покінчив з собою, а тепер, за сантиметр від смерті, відчув, як сильно хоче жити. Грач тим часом оббіг ще дві кімнати, в яких, на щастя, нікого не виявилось. Турист тяжко зітхнув і встав. На другому поверсі та десь внизу продовжувалась стрільба, і, попри шалене бажання вижити, розвідники розуміли, що мають бігти на допомогу до своїх...
Фантом із Малим заходили через двері. Чергового на вході Фантом зняв ще з кущів одним влучним пострілом. Малий заскочив у коридор першим і, побачивши ще трьох чи чотирьох людей з російськими шевронами, почав стріляти, подумки прощаючись із життям. Йому здавалося, що пройшла ціла вічність. Не міг згадати, скільки було людей, чиї кулі свистіли десь поруч, перетворюючи на крихти бетонні стіни. Не цілився, а просто відстрілював магазин за магазином, не відчуваючи реальності, лише розуміючи, що зброяце його єдиний шанс на життя. Доки не почув знайомий голос:
Малий, чисто! На другий поверх, бігом!..
Дмитрик трохи отетеріло глянув на Фантома, потім на закривавлені стіни і чотири тіла в калюжах власної крові.
Чорт, всього чотири. Мені здалосьїх було безліч!крикнув він, остаточно приходячи до тями.
Слідом у двері забігали розвідники ЗСУзачищати величезне приміщення. Разом із ними Фантом з Малим побігли на другий поверх, про всяк випадок пустивши кілька черг у темний кут під драбину, з якого почувся хриплий крик і одразу стих. З мешканцями другого поверху армійці впорались самі, тим часом як Малий вискочив на дах і застрелив у спину кулеметника, а Фантом уважно перевірив резервуари з небезпечними хімічними речовинами. Коли стрільба затихла, вони підбігли до вікна.