Окей, окей. Він гаразд, він, здається, любить веселощі, легкий у спілкуванні, і ти, цілком очевидно, окрутила його навколо свого тендітного пальчика.
Сара рохкає.
Ну, правда, правда?вона згинає свій мізинець та махає ним над нашими горнятками з кавою. Зараз подруга має вигляд чотирнадцятилітньої: обличчя відмите від макіяжу, волосся спускається двома довгими косами на футболку з логотипом «Мій маленький поні».
Ти його таким уявляла?
О Боже, Саро, будь ласка, не підштовхуй. Не думаю, що я зможу втриматися й мовчати, коли ти будеш отак
Не впевнена, чого саме я очікувала, чесно,кажу, бо це майже правда.
Еге ж, звісно, ти ж мала уявити собі в голові якийсь образ. У моїй голові був образ Джека ОМари протягом дванадцяти місяців поспіль.
М-м-м, так. Я гадаю, він дійсно схожий на той тип чоловіка, який, на мою думку, є для тебе ідеальним.
Вона опускає плечі, ніби сама думка про те, який він дивовижний, витягує з неї енергію, і знову сидить зі скляними очима. Відчуваю полегшення. У нас обох похміллягідне виправдання для браку ентузіазму.
Але він вогонь, га?
Я негайно опускаю очі до свого горнятка, намагаючись знищити в них паніку та винуватий вираз. Коли ж піднімаю погляд, Сара дивиться просто на мене. Її непевний вираз свідчить, що вона шукає мого схвалення. Я і розумію її, й серджуся на неї водночас. Сара взагалі найяскравіша жінка в будь-якій окремо взятій кімнаті, дівчина, яка звикла до уваги. Вона могла б стати занадто, як на свій вік, розвиненою, або манірною, або претензійною. Однак не стала. Але правди ніде діти: вона живе життям дівчини, котра може отримати будь-якого хлопця, кого тільки забажає. Частіше за все це означає, що її хлопці здебільшого надзвичайно вродливі, бо, власне, а чому б і ні?
Найбільше мене дивувало (а до цього моменту саме так і було), що наші романтичні стежки жодного разу не перетиналися. А от тепер
Якої відповіді вона чекає? Тут немає безпечного варіанта. Якщо скажу: «Так, він вогонь»,не думаю, що зможу вимовити це не як збоченка. Якщо скажу: «Ні, не вогонь»,вона образиться.
Він відрізняється від твого звичного типу,відповідаю непевно.
Вона повільно киває та прикушує верхню губу.
Я знаю. Можеш говорити чесно, я не ображуся. Він не такий очевидно вродливий, якого ти чекала побачити, ти це мала на увазі?
Знизую плечима.
Гадаю, я не сказала, що він не гарний чи щось таке, просто відрізняється від твого стилю,роблю паузу та дивлюся на неї з розумінням.Твій останній хлопець був більш схожим на Метта Деймона, ніж Метт Деймон сам на себе, правда ж?
Вона сміється, бо це так і було. Я навіть помилково назвала його Меттом в очі. Але то було нічого, бо все це тривало лише чотири побачення, а потім Сара вирішила, що, яким би вродливим він не був, це не виправдовує того, що він телефонує матусі тричі на день.
Джек здається якимось дорослішим,вона зітхає та обіймає горнятко долонями.Так, ніби всі інші були хлопцями, а цечоловік. Смішно звучить?
Я хитаю головою й усміхаюся, попри свою безнадію.
Ні, для мене не смішно.
Напевно, він рано подорослішав,каже Сара.Утратив батька кілька років томурак, здається,вона замовкає, замислюється.Певний час після цього мусив підтримувати маму з молодшим братиком.
Серце моє ледь не розривається від жалю за ним. Мені не треба розповідати, яким спустошливим це може бути.
Він, здається, дуже крутий хлопець.
Їй ніби полегшало від моєї оцінки.
Так, він саме такий. У нього дуже особлива крутість. Він не йде за натовпом.
Найкращий шлях.
Вона сидить у повній тиші кілька секунд, потім починає знову:
Ти йому подобаєшся.
Він це сказав?намагаюся, щоб голос звучав байдуже, але боюся, що вийшло з відтінком відчаю. Але, якщо так і вийшло, Сара не помітила.
Я просто знаю. Ви двоє маєте стати найкращими друзями.Вона всміхається, відсовує стільця та встає.Почекай, побачиш. Ти полюбиш його, коли краще пізнаєш.
Вона виходить з кухні, минає мене, легенько похитавши вузол мого волосся. Я стримую пристрасне бажання підскочити та обійняти її з усією силою. І попросити вибачення, і благати про те, щоб вона мене зрозуміла. Але натомість підтягую до себе цукорницю та додаю солодкого до кави. Дякувати Богові, невдовзі я вирушаю на Різдво до своїх. Мені вкрай необхідний час для самої себе, щоб я змогла розробити план, як, у біса, жити далі.
2010
Новорічні обітниці
Минулоріч я дала собі дві обітниці:
1. Знайти свою першу справжню роботу в журналі. Ну, можу з упевненістю сказати, що блискуче провалила це завдання. Двічі я схибила, написала кілька фрілансових статей із тих, що ніколи не дочекаються публікації. Результат не дуже вдалий, правда ж? Мене лякає й пригнічує те, що я досі працюю в готелі. Я бачу, як легко люди застрягають у рутині, відмовляючись від своїх мрій. Але я не здаюся. Поки що ні.
2. Знайти того хлопця з автобусної зупинки. З формальної точки зору, гадаю, можу поставити тут галочку. Тепер на власному досвіді я переконалася в тому, що новорічні обітниці треба формулювати максимально точно. Але хіба я могла уявити, що у своєму бажанні треба уточнювати: «Нехай моя найкраща подруга в жодному разі не знайде мою рідну душу раніше за мене, нехай вона в нього не закохується»? Красно дякую, Всесвіте, ти мене почув. А щоб тебе підняло й гепнуло!
То які в мене обітниці на цей рік?
Уторопати, як його розлюбити.
18 січня
Лорі
Ось уже місяць минув, відколи я виявила, що ми із Сарою, не змовляючись, запали на одного хлопця, і, попри власну обітницю, не можу анітрішки втамувати біль. Набагато легше було, коли я не знала, хто він такий, я тоді мала розкіш уявляти його, фантазувати про те, як зіштовхуюся з ним у переповненому барі чи помічаю за чашкою кави в кавярні, про те, як його очі знаходять мої та ми обоє пригадуємо й радіємо тому, що зірки нарешті знову звели нас разом.
Але тепер я точно знаю, хто він. ВінДжек ОМара, і він належить Сарі.
Усі різдвяно-новорічні свята переконувала себе, що тепер, коли я знаю, хто він, мені буде легше, що має бути щось таке, яке в реальному житті мені в ньому не сподобається, чи те, що він із Сарою нарешті якось перепрограмує власний образ у моїй голові на роль платонічного друга, замість ролі чоловіка, який розбив моє серце. Я напихалася святковими стравами та вешталася з Дерілом, удаючи, ніби у всіх усе гаразд.
Але відколи я повернулася до Лондона, стало гірше. Бо я брешу вже не тільки собія брешу Сарі. Як, на Бога, люди влаштовують різні оборудки? Навіть оця найменша брехня вже спричиняє постійне відчуття межі зриву. Я викликала саму себе на килимок. Виклала власну справу, вислухала своє безпорадне ридання про те, що я не винна, і про те, що сталося непорозуміння, та винесла собі жорсткий вердикт: брехуха. Я не догледіла й зробилася брехухою, а тепер щодня дивлюся на Сару брехливими очима, говорю з нею роздвоєним гострим зміїним язиком. Не хочу навіть зізнаватися собі в цьому, але кожної миті згоряю від жалюгідних ревнощів. Це бридка емоція. Була б я релігійною, то не виходила б зі сповідальні. Траплялися моменти, коли я дивилася на все це по-іншому, коли гадала, що не зробила нічого неправильного, коли переконувала себе, що я така ж найкраща подруга, як і раніше, хоч і загнана до глухого кута, але такі моменти тривали недовго. Раптом також зясувалося, що я, виявляється, ще й актриса. Я на сто відсотків упевнена: Сара й гадки не має про цю ситуацію, хоча то, мабуть, тому, що я знаходила причини бути деінде, окрім нашої квартири, коли там кілька разів зявлявся Джек.
Але сьогодні моє везіння офіційно від мене відвернулося. Сара запросила його на кіно й піцу, але при цьому дала зрозуміти: вона хоче, щоб я тісніше з ним познайомилася. Вона так і сказала, коли вранці перед виходом на роботу передавала мені філіжанку кави.
Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.
Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що девяносто пять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші пять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.
Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.
***
Дозвольте ваше пальто.
«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився зявитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.
Сара щойно побігла до крамниці по вино,заїкаюсь я.Це за рогом, вона зараз буде. Пять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.
Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.
Проходьте, проходьте,я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні.Як провели свята?
Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до нього?
Та так знаєте,він усміхається майже соромязливо,святково,додає після паузи,індичка, забагато пива.
Я теж усміхаюся.
Мабуть, так само, як і в мене. Тільки я пю вино.
Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Він ще подумає, що я якась претензійна дурепа.
«Ну ж бо, Саро,думаю я,повертайся вже й рятуй мене від мене самої, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахає власне бажання скористатися шансом та поцікавитися, чи він пригадує мене в тому автобусі. Я відчуваю, як питання підіймається гортанню, ніби його звідти підштовхує ціла колонія працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлі. Долоні пітніють. Я не знаю, на що сподіватися, коли запитаю його про те, бо на девяносто девять відсотків упевнена, що відповідь буде негативною. Джек живе в реальному світі, у нього така гаряча подружка, він, певно, забув мене раніше, ніж автобус повернув за ріг Кемден Хай Стрит.
Отже, Лорі,каже він, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся, як у перукарні: ніби стиліст бачить, що зі мною буде багато роботи, а я зараз збрешу, що їду на канікули.Що ви вивчали?
Медіа й журналістику.
Він не здивований. Він напевне знає, що ми із Сарою були на одному факультеті в Мідлсексі.
Мене ваблять слова,уточнюю я.Сподіваюся, потраплю до журналів, коли мені таки пощастить. Я ніколи не планувала працювати перед камерою.Зупиняюся саме на словах «на відміну від Сари», бо я впевнена, він уже знає, що до планів подруги входить робота в програмі місцевої служби новин, поки не покличуть до національного каналу. Фейсбуком постійно вештається цитата: «Деякі дівчата народжуються з блискітками в крові» чи щось подібне. Сара саме така, навіть більше, ніж просто така. У її блискітки примішаний гравій, вона не зупиниться, поки не отримає бажаного.
А ви?
Він піднімає одне плече.
В універіжурналістика. Мене вабить радіо.
Я вже знаю про це, бо Сара налаштувала наше кухонне радіо на його канал, попри те, що почути там Джека можна лише пізно вночі, та й то, коли основного ведучого немає на місці, а цього не трапляється майже ніколи. Але всі десь починають, і, коли чую його голос, я думаю: це лише питання часу, він точно займе гідне місце на радіо. У мене виникає раптове жахливе видіння: він із Сароюзолота телепарочка, такі як Філ і Голлі, яка сяє з мого телевізора кожного Божого дня, вони сиплють своїми фірмовими жартами, завершують фрази одне одного, виграють кожен приз глядацьких симпатій. Це так реалістично, що я розгубила всі слова і, нарешті, з полегшенням почула, як повертається в замку Сарин ключ.
Сонце, я вдома,гукає вона, брязкаючи дверима так, що трусяться старі віконні рами у вітальні.
Ось вона,кажу я та не відомо чому підскакую.Піду їй допоможу.
Я зустрічаю Сару в передпокої та забираю неохолоджене вино.
Прийшов Джек. Іди привітайся, а я засуну це до морозильника, щоб трохи охололо.
Я тікаю на кухню, мріючи теж заховатися до холодильника, скрутитися там калачиком навколо пляшки, за пакетом заморожених ягід, з яких ми робимо смузі, коли відчуваємо, що ось-ось помремо від нестачі вітамінів. Я відкорковую охолоджене заздалегідь вино, наливаю його у два пристойні келихимені й Сарі. Джеку не наливаю, бо вже знаю: він більше любить пиво. Мене зігріває те, що я знаю його смаки, що мені не потрібно питатице ніби малесенький клаптик, нова частинка на строкатій ковдрі нашої близькості. Це зайва думка, але я плекаю її, уявляючи клаптикову ковдру, коли відкриваю пляшку пива для Джека та скидаю з неї корок, потім зачиняю холодильник і притуляюся до нього спиноюу руці мій келих із вином. Наша ковдра ручної роботи, ретельно пошита з тонких, мов павутинка, тканин невимовлених розмов та випадкових поглядів, зєднаних нитками бажань і мрій, ось воначудова, дивовижна, невагома, та, що зігріває нас і захищає від будь-якого болю, ніби вона із криці. Нас? Кого я обдурюю?
Я знову відпиваю великий ковток вина, зупиняю потік думок та намагаюся спрямувати його в безпечніше річище. Змушую себе уявити цю ковдру на королівському ложі Сари й Джека, у розкішному домі Сари й Джека, в ідеальному житті Сари й Джека. Цей засіб я вже перевіряла. Коли я думаю про нього щось недозволене, то змушую себе перенести той самий образ на них обох, на пару, так, щоб картина була чіткою й упевненою. Не скажу, що воно завжди добре спрацьовує, але я роблю, що можу.
Агов, Лу, я тут уже конаю від спраги!Сара безтурботно сміється та додає:Не турбуйся про келих для Джека. Він надто простий для нашого пятифунтового бухла.
Хочеться сказати: я знаю,але мовчу. Я просто підхоплюю Джекове пиво, наповнюю знову свій келих і повертаюся до них у вітальню.
Ананас на піціце все одно, що, ну не знаю, шинка із заварним кремом, вони просто разом не йдуть,Сара суне два пальці в горло та вирячує очі.
Джек підбирає той нещасний шматок ананаса, який Сара зневажливо відкинула в куток коробки.
Мені одного разу на піці банан трапився, повір, воно спрацювало,він перетягує додаткову скибку ананасу на свій шматок і всміхається до мене.Твій голос, Лорі. Ананастак чи ананасні?
Почуваюся зрадницею, але збрехати не можу, бо Сара вже знає відповідь.
Так, однозначно, так.
Сара пхикає так, що я шкодую про свою правдивість.
Починаю думати, що звести вас докупи було поганою ідеєю. Ви змовилися проти мене.
Команда Джек-Лу.
Джек підморгує мені та сміється, за що отримує добрячого стусана від Сари, так що аж стогне й тре побиту руку, ніби вона зламана.
Це тобі за те, що намагався розбити команду Са-Лу.
Тепер вона підморгує мені, я киваю, готова показати, що я на її боці, навіть якщо люблю піцу з ананасом.
Пробач, Джеку,кажу я,ми сестрички по вині. Це сильніше, ніж ананас на піці,мушу зазначити, що вино мені дійсно допомагає ладнати з цією ситуацією.
Сара кидає на нього погляд «от тобі!» та плескає мене по долоні, дотягнувшись із канапи до мого крісла (які не пасують одне до одного). Вона скрутилася калачиком на канапі, заховавши ноги Джекові під зад, її довге руде волосся обгорнуте навколо голови, ніби вона збиралася на задній двір доїти кіз.
Куди мені братися до цієї легкості з моєю зовнішністю. Я намагалася докласти бодай трішки зусиль, щоб «мати невимушений товариський вигляд»це скидається на що завгодно, тільки не на невимушеність. На мені одяг для виходу, що зовсім не пасує для домашнього вечора перед телевізором. Джинси, сірий мішкуватий джемпер, смужка блиску для губ, риска підводки для очей. Я не пишаюся тим фактом, що витратила більше пяти хвилин на роздуми про свій прикид, але намагаюся бути розважливою із собою в цьому питанні. Звісно, я не вбираюсь у лахміття, але й не хочу відтіняти Сару. До того ж, вона сама причепила свою срібну шпильку у формі маргаритки мені на гривку, бо та падала на очі, тож, гадаю, їй приємно бачити, що в мене пристойний вигляд.