М-м-м-м,вона сміється легко й мелодійно, як музична скринька.Не так уже й багато можна розповісти.
Я намагаюся вкласти у свій погляд думку: «А ти спробуй».
Агов, підкинь мені чогось такого. Сара хоче, щоб ми потоваришували. Розкажи три факти про себе, які тебе найбільше бентежать. А тоді я розповім тобі свої.
Вона звужує очі, підборіддя трохи підняте.
А давай по черзі?
А давай. Тільки ти перша.
Кажу собі, що я це запропонував, бо Сара так прагне передружити нас із Лорі, і, щиро кажучи, частково це справжня причина. Частково. Але іншій частині просто хочеться більше дізнатися про неї, бо вона мене спантеличує, а ще тому, що мені тут затишно й зручнона другому кінці канапи, я відпочиваю в її товаристві. Може, це через вино, яке вона випила, або через пиво, якого я надудлився, але мені здається, що ми з цією дівчиною можемо стати друзями. Це ж добре, правда? Я знаю, є люди, які не вірять у платонічну дружбу між чоловіками й жінками.
Ми обміняємося з Лорі правдивими історіями та станемо друзями. Ось, леді та джентльмени, мій великий план.
Вона барабанить нігтями по краю келиха, роздумуючи, а я, виявляється, з великою цікавістю чекаю, про що ж вона розповість. Вона опускає очі долі, на залишки свого вина, та, коли підіймає погляд, сміється.
Гаразд. Мені було чотирнадцять, може, пятнадцять,вона зашарілася та притисла руку до щоки, хитає головою.Не можу повірити, що збираюся тобі це розповісти.
Знову цей легкий сміх, вона опускає вії, мені доводиться нахилитися, щоб заглянути їй у вічі.
Та ну, тепер уже точно мусиш розказувати,улещую її. Вона зітхає з покорою.
Ми з Аланою, моєю найкращою тогочасною подругою, були на шкільній дискотеці. Щось таке виробляли, удаючи дуже крутих. Здається, навіть пачку цигарок при собі мали, хоча не курили, жодна.
Киваю, чекаю на продовження.
І ще там був той хлопець, такі завжди є, я його просто обожнювала. Півшколи теждоведений факт. Але якимось дивом я йому, здається, теж подобалася.
Мені хочеться втрутитися та сказати їй, що то не є ніяким дивом і нічому тут дивуватися, але мовчу.
Отже, він нарешті запрошує мене на танець, аж наприкінці вечора. Я, недовго думаючи, погоджуюся, і все йде просто чудово, поки я не намагаюся подивитися вгору, якраз тоді, коли він опускає голову, щоб подивитися на мене, і я з усього розмаху буцаю його головою в ніс. Так зламала йому носа.
Вона дивиться на мене широко розплющеними очима, а потім регоче.
Кров повсюди. Швидку довелося викликати.
Питань нема,хитаю головою.Оце так. Зустрічатися з тобою дійсно небезпечно, Лорі.
Я з ним навіть не зустрічалася,протестує вона.Я хотіла, але після того вже й мови не було. Та й не дивно,вона постукує кісточками пальців по голові.Тверде, мов залізяка, на всі випадки життя.
Окей, то ти в нас ніндзя-мафіозі з винятково твердим черепом. Тепер розумію, що Сара в тобі знайшла.
Вона підіграє:
Гадаю, вона почувається в безпеці під моїм захистом.
Я тобі кажу. Тобі варто подумати про карєру особистого охоронця. Гроші за навчання повернеш за кілька місяців.
Лорі ставить на столик свій келих, відхиляється назад, закидає пасма темного волосся за вуха, сидить навпроти мене, схрестивши ноги. Коли я був малий, ми щороку їздили на канікули до Корнуоллу, а мама мала особливу прихильність до тих крихітних фігурок піксі, що там продавалися. Вони сиділи на мухоморах чи ще на чомусь такому химерному. Лорі сидить у позі лотоса, гостре підборіддя, волосся закинуте за вуха. Щось у цій картині нагадує мені тих піксі, а наступної миті мене ні сіло ні впало охоплює туга за домівкою. Ніби вона моя давня знайома, хоч воно й не так.
Вона всміхається:
Твоя черга.
Не думаю, що в мене знайдеться щось гідне,кажу.Тобто маю на увазі, що я ніколи не буцав жінку головою.
Який же ти чоловік?
Вона вдає розчарування, але попри її жарт, я усвідомлюю, що вона говорить серйозно.
Хороший, сподіваюся?
Сміх завмирає в її горлі.
Я теж на це сподіваюся.
Я знаю: вона говорить про Сару.
Може, оцея різко міняю тему.Розповім тобі про мій шостий день народження. Уяви собі малу дитину, яка загубилася в басейні з мячиками й настільки злякалася, що батько мусив пробиратися між гірками та переплутаними мотузками, мов крізь джунглі, щоб знайти малого. Я опинився під трьома футами мячів і плакав так голосно, що мене вирвало. Їм довелося там добряче прибирати,перед моїми очима постає з усією ясністю перелякане обличчя батьків дитини, святкове вбрання якої їм довелося відчищати від мого шоколадно-тортового блювотиння.Смішно, але на вечірки мене після цього стали запрошувати значно рідше.
О, яка сумна історія,каже Лорі, я навіть не припускаю, що вона дражниться.
Знизую плечима:
Я чоловік. Я з твердого сплаву.
Вона знову стукає кісточками пальців по голові:
Ти забувся, з ким маєш справу.
Я серйозно киваю:
Залізна людина.
Сам такий.
Я замовкаю й осмислюю, що ми тепер знаємо один про одного. Мені відомо, що вона незграбна з чоловіками та легко може спричинити поранення. Лорі знає, що мене легко налякати і що мене може на неї вирвати. Вона забирає порожню коробку з-під морозива та ложку, нахиляється, щоб поставити їх на кавовий столик. Попри всі намагання опиратися, мій чоловічий мозок спостерігає за її рухами, за її тілом, за матовим сріблом грудей, що видніється з-під рук, за тим, як вигинається низ її спини. І чого ж ці жінки так влаштовані? Так не годиться. Я хочу, щоб у нас із Лорі була платонічна дружба, але мій мозок наповнюється кожним її рухом, вбирає її, вбудовує в мою голову її мапу, тепер я можу бачити її уві сні щоночі. Я не хочу. Коли я не сплю, то, чесно, не думаю так про Лорі. Але, схоже, мій сплячий мозок не сприймає цього нагадування.
Уві сні я бачу, що її шкіра має кремово-блідий відтінок, що її очі кольору незабудок. Очі Лорімов літнє різнотравя. А тепер я додаю до цього й виразний вигин внизу її спини, її легку хмільну невимушеність і те, як вона прикушує нижню губу, коли замислюється над чимось. У такі моменти моя фотографічна память стає більше на заваді, ніж у пригоді. Звісно, мені сниться не лише Лорі. Але, здається, вона зайняла найміцнішу позицію серед усіх героїнь моїх снів. Не те, щоб мені завжди снилися якісь жінки. Негайно треба припиняти, бо я вже нагадую собі сортирного збоченця.
Гаразд, гадаю, тепер знову моя черга,каже вона.
Я киваю, радий, що вона перевела потік моїх думок в інше річище.
Маєш знайти щось, що перевершить казання про великий удар головою.
Я дійсно почала з найсильнішого,погоджується вона та знов прикушує губу, намагаючись підібрати щось відповідне.
Спробую їй допомогти, кидаю кілька підказок.
Ганебний випадок, коли ти гуляла в сильний вітер без трусиків?Вона сміється, але хитає головою.Отруїла когось своїм варивом? Або ненароком цілувалась із приятелем твоєї сестри?
Риси її обличчя мякшають, я не в змозі прочитати все, що прослизнуло зараз по ньому: туга за минулим, іншій потік емоцій. Боже, я, напевно, сказав щось справді недоречне: вона часто-часто моргає, ніби щось потрапило в очі. Щось таке, як сльози.
Боже. Дідько. Вибач,бурмоче вона й люто тре очі тильним боком долонь.
Ні, ні, це я.Кидаюся на допомогу, досі не второпавши, що викликало таку реакцію. Я хочу взяти її долоню, поплескати по коліну, зробити щось, щоб вона зрозуміла, як я шкодую, але не можу ворухнути рукою.
Лорі хитає головою.
Ти не винен.
Я чекаю, коли вона опанує себе.
Хочеш про це поговорити?
Дівчина дивиться долі, пощипує шкіру на звороті долонікороткі повторні рухи, намагання впоратись із ситуацією, опанувати емоційний сплеск за допомогою фізичного болю. Мій шиложопий братик Албі носить на запястку еластичний браслет, який смикає саме з тієї ж причини.
У мене була менша сестра. Вона померла в шість років. Мені тоді саме виповнилося вісім.
Дідько. Я викидаю з голови цей опис свого брата. Він на чотири роки молодший за мене, і це свята правда, що він може довести до сказу кого завгодно, але правда й те, що я страшенно люблю цього малого негідника. Навіть не можу собі уявити світ без нього.
Господи, Лорі.
Цього разу я вже не роздумую. Сльоза котиться по її щоці, я простягаю руку та витираю її порухом великого пальця. Потім вона просто плаче, а я погладжую її волосся та колишу, як мама дитину.
Вибач, я не повинна була так розкисати,схлипує вона за кілька хвилин, коли ми обоє мовчали. Вона тре очі кулаками.Мене просто зненацька захопило. Я вже сто років не плакала. Напевно, вино.
Киваю й опускаю руку, почуваючись огидно через таку мимовільну нечуйність.
Я завжди кажу, що в мене лише брат, коли хтось питає. Я почуваюся, ніби зраджую її память, але так легше, ніж казати людям правду,вона вже спокійніша, дихає повільно, але нерівно.
Я не можу дібрати слів, щоб сказати, що це правильно в такій ситуації. Але намагаюся. Я принаймні здогадуюся, що вона відчуває.
Як її звали?
Обличчя Лорі сповнюється теплом, її вразливість пропалює мене наскрізь. Пронизлива гостра туга, гірка й солодка водночас, так, вона довгий час була позбавлена цього. Вона важко зітхає та повертається, щоб відхилитися на спинку канапи поруч зі мною. Підтягує коліна, охоплює їх руками. Коли знову починає говорити, голос її низький та розмірений, немовби проголошує промову на похороні коханої людини.
Джині народилась із серцевою вадою, але вона була розумничкою, Боже, дуже розумною. Завжди крутилася біля мене. Була моїм найкращим другом,Лорі замовкає на мить, готуючись до удару, бо знає: наступна частина історії завдасть їй фізичного болю.Пневмонія. Ось вона єі раптом її немає. Не думаю, що хтось із нас повністю відійшов після цієї втрати. Бідні мої мама з татом
Вона замовкає, бо які тут можуть бути словабатьки не повинні ховати свою дитину. Вона вже не щипає шкіри. Я не знаю, чи є у світі захисні механізми, які здатні подолати таке.
У телевізорі Ніколас Кейдж мчить на мотоциклі, увесь такийдія та мязи, а тут, у маленькій вітальні, я обіймаю рукою плечі Лорі, притягую її до себе. Спазми від ридання струшують її тіло, вона опускає голову на моє плече, заплющує очі. Я не помічаю того моменту, коли вона засинає. Але радий, що так, бо саме цього вона потребує просто зараз. Я не рухаюся, хоча, напевно, мав би. Я не встаю, не йду спати, хоча розумніший, напевно, так і вчинив би. Я просто сиджу коло неї, поки вона спить, і все так Я навіть не знаю, що я відчуваю. Мирно.
Я не занурюю своє обличчя в її волосся.
15 лютого
Лорі
Прокинувшись, я усвідомлюю, що маю щось пригадати, але мозок ніби засунули в пожмаканий валянок. «Мабуть, це від вина»,похитуючись, повзе в голові думка, і тут я розплющую очі та бачу, що я не в ліжку. Так і залишилася на канапі, але подушка з мого ліжкапід головою, і я скрутилася калачиком під власною ковдрою. Довгий проникливий погляд на годинник надає нову інформацію: зараз лише кілька хвилин по шостій ранку, тож я влягаюся знову, заплющую очі, намагаючись пробратися крізь події минулого вечора, починаючи з того фрагмента, який прийшов на думку найпершим.
Морозиво. Вино. Раян Ґослінґ веслує на човнику. Лебеді. Точно, це були лебеді. Господи! Сара нализалася! Хвилинку я зосереджуюся на спогаді про Сару. Яке щастя, що Джек привів її додому. О, дідько. Джек.
Розум миттєво перемикається в режим паніки, переконуючи мене, що я, напевно, ляпнула чи учворила щось жахливе, якусь зраду, що Сара мене зненавидить. Він говорив зі мною, ми сміялися, дивилися фільм, а потім О. І тут я згадую. Джині. Я занурююся глибше в мій кокон із ковдри, міцно заплющую очі, дозволяю собі згадати мою любу чарівну молодшу сестричку. Тендітні пальчики, нігтики, тоненькі до прозорості, єдина людина у світі з моїми очима. Мені потрібна вся зосередженість, щоб витягти зі спогадів її дитячий голос. Бурхлива радість її сміху, виблиск прямого світлого волосся на сонці. Уривчасті спогади, вицвілі, як пожовклі фото. Я не можу дозволити собі надто часто думати про Джині в повсякденному життіпотім доводиться дуже довго знову звикати до того, що її просто більше немає, приводити себе до ладу, забороняючи собі злитися на людей просто тому, що вони дихають, а вона вже ні.
Тепер я повністю згадала минулий вечір. Я не зробила нічого морально неправильного щодо Джека, принаймні нічого, щоб відчувати себе сьогодні зранку скомпрометованою в традиційному сенсі. Точно памятаю: цицьок йому не показувала, у коханні не освідчувалася. І все одно не можу сказати, що в мене геть зникло почуття провини, адже я дійсно перейшла лінію, хай навіть тонку й майже невидиму. Я просто бачу, як вона обкрутилася в мене навколо ніг, мов волосінь від вудки, вона ось-ось змусить мене перечепитися, ось-ось зробить із мене брехуху. Я дозволила собі підійти надто близько. Вистачило пляшки дешевого вина, щоб я ослабила пильність, вистачило одного мимовільно кинутого коментаря, щоб я розсипалася, мов покинутий замок з піску, коли на нього набігає вечірня хвиля.
5 червня
Лорі
З днем народження, стара шкапо!
Сара дує мені в обличчя паперовою дудкою, будить мене, а я важко підводжуся на ліктях, поки вона натхненно волає привітання на всі голоси.
Дякую!аплодую невпевнено.Можна я тепер далі посплю, будь ласка? Це ж восьма ранку, субота.
Вона супить брови:
Ти жартуєш, так? Спатимеш заразто пропустиш усі щасливі години свого дня народження.
Голос у неї, як у її ж улюблених діснеївських героїв.
Ми, здається, не американські підлітки з якогось тупого телешоу, я перевіряла,бурчу у відповідь.
Припиняй скиглити та вилазь із ліжка просто зараз. У мене на тебе плани.
Я відкидаюся назад на подушку.
У мене теж є план. Я лишаюся тут до полудня.
Завтра так і зробиш,вона киває на горнятко, що стоїть поруч.Я тобі каву зробила. У тебе є 10 хвилин до мого повернення, коли я будитиму тебе справді жорстко.
Теж мені, начальство,ремствую я, затуляючи очі рукою,мені вже 23, а тобі лише 22. Я тобіяк матір. Іди прибери свою кімнату та зроби домашнє завдання.
Вона знову дмухає мені в обличчя паперовою пискавкою, сміється, іде, а я засуваю голову під подушку. Люблю цю дівчину.
Коли я виходжу, рівно за девять із половиною хвилин, у передпокої висять два чохли з одягом, а Сара буквально підстрибує на місці. Мене дуже турбує те, що чохли прикрашені логотипом компанії прокату карнавального вбрання.
М-м-м-м, Саро?..я починаю усвідомлювати, що вона не жартувала про план.
Побачишпомреш!вона стискає кулачки від захвату, як дитина, яку взяли на шкільну екскурсію.
Обережно ставлю горнятко з кавою.
Мені зараз дивитися?
Так. Але спершу пообіцяй, що наступні кілька годин робитимеш точнісінько те, що я скажу, не ставлячи зайвих питань.
Говориш, як таємний агент. Ви з Джеком Джеймса Бонда знов надивилися?
Вона простягає мені один із чохлів, але забирає, коли я намагаюся його взяти.
Спершу пообіцяй.
Я сміюся та хитаю головою, заінтригована.
Ну добре, я обіцяю.
Вона віддає мені костюм, плескає, потім махає руками, щоб я скоріше заглянула всередину. Я тримаю його на витягнутій руці, струшую, нарешті тягну центральну блискавку донизу на кілька дюймів, щоб заглянути.
Рожевекажу, вона киває підганяючи.
Я веду блискавку до самого низу та відкидаю пластиковий чохол, вивільняючи відомі всьому світові рожеву, як чупа-чупс, атласну курточку-бомбер та чорні легінси.
Ти хочеш, щоб я у свій день народження косплеїла леді в рожевому?
Вона шкіриться та витягає свій костюм.
Не тільки ти.
Ми обидвіледі в рожевому,говорю повільно, бо дещо збита з пантелику.Тобто мені це вже подобається як тема для дня народження, але що ми маємо робити, коли вже так наряджаємося? Стирчати в «Замкові», як дві дурепи?
Ні в який паб ми не підемо,Сарині очі палають від захвату.
Можу я поцікавитися, куди ми підемо?
Вона сміється:
Цікавитися можеш, але правди я тобі не скажу.
Як це я здогадалася, що так і буде?
Вона розстібує свою курточку та встромляє руки в рукави.
Ти ж фільм бачила, правда?
Кілька разів,закочую очі, бо на цій планеті кожен бачив «Бріолін» принаймні дюжину разів, перш за все тому, що його крутять на Новий рік по телевізору, а рухатися в той час ти просто не здатний фізично, і пульт десь зникає.