Одного разу на Різдво - Джозі Сільвер 8 стр.

Я відкладаю своє питання. Урешті, це мій день народження. Я люблю чортове колесо, і я з Джеком, який мені все одно більше й більше подобається щоразу, коли його знову бачу. І це добре. Саме так, поклавши руку на серце. Саме так. Це добре, тому що він і Сара, безперечно,прекрасна пара, і тому що я люблю її, як сестру.

Загалом я цілком опанувала ситуацію. Що є, те є. Хто знає, можливо, коли б усе пішло інакше, якби я знайшла його першою, зараз його рука обіймала б мою талію, він готувався б поцілувати мене на вершині колеса. Можливо, ми були б до нестями закохані. Або могли б бути жахливо романтичною парою, і найкращим виходом є саме те, що сталося насправді. Він є часточкою мого життя, і я рада цьому. Цього достатньо.

 Ух,видихаю я, милуючись видом, що відкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неонові написи на фургончиках Ейрстріма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайні вогники на довгих столах, перші відвідувачі вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще піднімаємося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгі й вузькі вулички південно-західного Лондона, освітлені жовтуватими ліхтарями.

 Зірки,каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершині. Я роблю так само й дивлюся на зорі разом із ним. На кілька секунд ми залишаємося з ним тут, на найвищій точці колеса, тільки удвох на весь світ.

 З днем народження, Лорі,каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.

Я киваю та намагаюся всміхнутися, але мязи мого обличчя не здатні на це, губи дрижать, я можу розплакатися.

 Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом зперериваю себе,з вами, хлопці.

 Я теж.

Наша кабінка минає вершину та звішується за край колеса, гойдається на вітерці, я зойкаю та міцніше стискаю решітку двома руками. Джек легко сміється та обіймає мене рукою, я відчуваю тепло його тіла поруч зі мною.

 Усе гаразд, я тебе тримаю.

Він стискає мене на секунду, міцні пальціна моєму плечі, та знову відкидається на спинку сидіння, кладе туди руку.

Я теж відсуваюся назад, шлунок перевертається в мені: соромно сказати, але це зовсім не повязане з тим, що ми зависли високо в небі над Барнз Коммон, а через те, що я сиджу тут на прекрасному старовинному чортовому колесі сам на сам із Джеком ОМарою. Вінтажні рожеві й мятні вогні освітлюють шпиці колеса, на Джековому обличчі танцюють їхні тініми поволі рухаємося. Олівія Ньютон-Джон співає про своє безнадійно віддане серце. Я знаю, що вона відчуває. Мої пальці торкаються медальйона, гладять знайому форму плаского фіолетового камінчикадля впевненості. Уранці я не могла його знайти, пять хвилин була на межі зриву. Розплакалася, коли Сара нарешті помітила йоговін застряг у тріщині між дошками підлоги в моїй спальні. З усього, що я маю, мій кулоннайдорожчий. У нас із Джині він був один на двох. Я знаю, це дурниці, але відчуваю звязок із нею, коли б його не надягла.

Чорт. Знову пропущений дзвінок від мами. Почуваюся найгіршою у світі дочкою. Відкриваю повідомлення, яке вона щойно кинула в чат, даю собі слово зателефонувати їй одразу вранці.

І ось так один із найкращих днів у моєму житті перетворився в один з найгірших.

12 грудня

Лорі

Почуваюся так, ніби в мої уґґі залили свинець. На роботі постійно була клята божевільня, різдвяні корпоративи тривали один за одним кілька тижнів поспіль, ноги болять, ніби марафон бігла. Я до біса й остаточно знесилена. Тато одужує повільніше, ніж сподівалися лікарі. Таке враження, що в нього одна хвороба чіпляється за наступну. Мій міцний татко, з яким ніколи нічого не траплялося, тепер кволий і блідий, мама, здається, скоро буде така сама, бо до смерті переживає за нього. Вони завжди були такою гарною парою. Тато старший за маму на десять років, але дотепер це ніколи не було помітно. Зараз уже так не скажеш. Минулоріч батькові виповнилося шістдесят, але вигляд має років на десять старший. При зустрічі мені щоразу хочеться звязати його, кинути в літак, відвезти до теплих країв і годувати вдосталь. Звісно, мама робить усе, що може. Але їхнє життя перетворилося на одну довгу низку консультацій зі спеціалістами, дієт, обмежень, і це дуже відчутно на них відбивається. Я їжджу додому так часто, як тільки можу. Але головний тягар лежить, звісно, на мамі.

Куди не глянь, упадає у вічі різдвяна мішура. Останні кілька годин я ганяю магазинами і зараз уже на межі. Мені хочеться кóпнути оленя Рудольфа, відгамселити Мерайю Кері та придушити першого, хто почепить мені чергове пасмо срібного дощика. Останні 20 хвилин я стою в нескінченній черзі в HMV, яка до того ж майже не рухається. У руках стискаю набір дисків, якого мій брат, напевно, навіть ніколи не відкриє. Ще трохиі засну просто стоячи. Це ж музичний магазин, невже вони не могли запустити щось свіжіше за Ноддідурка-Голдера, який верещить «Це Різдво!», аж горлянку рве. Що це, курва, за імя таке Нодді? Ловлю себе на думці, що він, мабуть, народився клаповухим, а його мати, певно, була під дією звеселяючого газу, тож нічого кращого вигадати не змогла.

 Лорі!

Обертаюся на голос, який вигукує моє імя, і бачу Джека. Він махає рукою поверх голів людей у черзі, що змією скрутилася навколо мене. Я усміхаюся, щаслива бачити його дружнє обличчя, а потім закочую очі, демонструючи, як мені прикро, що застрягла отут, у цьому натовпі. Кидаю погляд на коробку з дисками та усвідомлюю, що братові більше сподобається пляшка «Джека Деніелса», тож повертаюся, видираюся з цієї черги, дратуючи всіх і кожного, оскільки йду проти течії. Джек чекає на мене біля виставки компакт-дисків, закутаний у своє тепле зимове пальто й шарф. Я зітхаю, бо одразу прокидається спогад про те, який він був тоді на автобусній зупинці. Два роки минуло, і я, здебільшого, уже не думаю про нього день у день. Я ретельно витіснила всі свої грішні думки про нього, замінивши їх безпечнішими, і мої зусилля винагороджено. Кажуть, людський мозок віддає перевагу реагуванню на шаблони, що повторюються, і я в цьому переконалася. Джек тепер посів у моєму житті належне місце друга та хлопця найкращої подруги, а у відповідь я дозволяю собі насолоджуватися його товариством і любити його. Він дійсно дуже мені подобається. Він веселий. Неймовірно дбає про Сару. І просто врятував мені життя тоді, на дні народження, опанувавши ситуацію, коли мене розірвало на шмаття від горя посеред Барнз Коммона. Ми не встигли й оком моргнути, як уже сиділи в таксі, квитки на потяг додому виявилися замовленими ще до того, як ми дісталися Делансі-стрит. Іноді тобі просто потрібна людина, яка каже, що робити. І того дня Джек виконав цю роль бездоганно.

 Ти, схоже, у такому ж захопленні від різдвяного шопінгу, як і я,він повертає на полицю диск, на який дивився без ентузіазму, та разом зі мною залишає магазин.

 Хоча, ти, напевно, більш успішна в цій справі,показує очима на мої пакети.Допомогти?

Я, не сперечаючись, віддаю йому важкі сумки. Руки в мене в червоних рубцях від ручок торби, пальці потроху відпускає. Ми виходимо на Оксфорд-стрит, під ногами сіра кашарештки снігопаду, який був кілька днів тому. Це місиво ще залишається, бо арктичні вітри дмуть на нас із півночі. Джек витягує з кишені вовняну шапку й надіває її на голову, демонстративно тремтить.

 Тобі ще багато шукати?запитую.

Він знизує плечима.

 Для Сари здебільшого. Може, у тебе є якась хороша ідея?він дивиться на мене збоку, ми пробираємося крізь галасливий натовп.Будь ласка, скажи, якщо є.

Я напружую мозок. Їй доволі просто купувати подарунки, але від Джека має бути щось дійсно особисте.

 Може, браслет чи кулон?

Ми минаємо ювелірну крамницю на Хай-стрит, зупиняємось подивитися, але нічого у вітрині не здається Сариним подарунком.

Я морщу ніс і зітхаю, коли заходимо до крамниці.

 Воно все якесь трохи Не знаю. Не дуже індивідуальне. Джек киває. Потім зосереджено дивиться на годинник.

 Ти поспішаєш?

 Не те щоб,мене не приваблює перспектива плентатися зараз додому.

 Добре,він усміхається, бере мене під руку,ходімо зі мною. Я знаю, куди йти.

Джек

З Лорі вибирати покупки набагато легше, ніж самому. Ми з нею щойно завернули за ріг Оксфорд-стрит до Честерського центру антикваріатутуманно пригадую, що він десь там був, сподіваюся, іще стоїть.

 Овва,видихає Лорі.

Її блакитно-бузкові очі широко розкриваються, коли ми заходимо у високий будинок із теракотової цегли.

Я був тут багато років тому, ще дитиною, допомагаючи батькові знайти щось цікаве на мамин день народження. Живий яскравий спогад. Гадаю, це був особливий день народження, такий, який відзначають. Ми знайшли для неї ніжний срібний браслет, інкрустований бурштином. Тато попросив вигравірувати на внутрішній поверхні всі наші імена. Поки він був живий, вона іноді носила цей браслетна Різдво й на особливі дати. Вона надягла його й на похорон. І з того часу я не бачив її без нього.

З приємністю помічаю, що галерея не дуже змінилася за минулі роки, так само нагадує печеру Аладдіна з вінтажними вітринами.

 Дивовижне місце! Навіть не знала, що воно тут є.

 Істинний Лондон.Я ховаю шапку до кишені, ворушу рукою волосся, яке прилипло до голови.З чого хочеш почати?

Її очі сяють, вона сміється, задоволена всім, що відбувається.

 Гадки не маю. Я хочу побачити все.

 Зупинися. Ми тут застрягнемо до Різдва.

Я йду за нею, а вона рухається між прилавками, погладжує пальцями голову вирізьбленого леопарда, охає біля замкнених вітрин, заповнених прекрасними діамантами найвищого ґатунку, а потім уже захоплюється стародавньою біжутерією на сусідньому стенді. Вона всміхається, соромиться, коли власник крамниці ретрокапелюхів кидає на неї погляд і витягує хлопячий твідовий кашкет, пропонуючи приміряти. Старий добре знається на своїй справі: щойно кашкет опинився на її норовливих кучериках, вона перетворюється у волоцюгу шістдесятих. Лорине волосся можна приборкати хіба відсотків на шістдесят, а просто зараз вона схожа на вуличного хлопчиська з «Олівера Твіста». Лавандові тіні на твіді підкреслюють колір її очей, але вони ж відтіняють важкі темні синці під ними. Я із жалем помічаю, яка вона втомлена. І це не втома типу «мені просто треба лягти раніше». Це втома з розряду «останні кілька місяців були найпаскуднішими в житті». Це очі людини, яка постійно, уже досить довго хвилюється за когось. Я згадую, що не запитав, як у неї справи.

Вона знімає кашкета, роздивившись себе під усіма кутами в ручному дзеркалі, яке власник крамнички ґречно тримає перед нею, витягує мініатюрний ярлик, щоб глянути ціну, потім повертає кашкет і сумно хитає головою. Шкода. Їй у ньому було дуже гарно.

 А як щодо цього?запитує вона трохи згодом.

Ми розглянули та відкинули маленьку акварель, відклали поки що турецький медальйон двадцятих років минулого століття, який може виявитися тим самим подарунком. Але щойно увійшли до малесенької крамнички парфумерних аксесуарів, я зрозумів, що саме тут знайдеться те, що ми шукаємо. Лорі, як мала дівчинка, яку запустили до кондитерської, охає й ахає над вишуканими позолоченими флаконами, екзотичними ароматами, а потім розпливається в усмішці, мов сонечко літнього дня.

 Джеку, сюди,кличе мене подивитися на те, що відкопала в глибині полиці. Заглядаю їй через плече, бачу річ у її руках і дякую щасливим зіркам за те, що не придбав турецький медальйон. Золота пудрениця у вигляді мушлі, що лежить у долоні Лорі, така Сарина, що будь-яка інша жінка у світі не могла б володіти нею. Арт-деко, як я гадаю, з опорою на знання, отримані при перегляді «Антикварного Роуд-шоу», за розміром дуже зручно лягає в долоню Лорі, на кришечці викладена інкрустацією емалева русалка. Вона чимось схожа на Сару, з її рудувато-каштановим волоссям, що каскадом падає на плечі, з виразним кокетливим вигином талії. Лорі простягає це мені, у її очах сяє усмішка.

 Роботу виконано.

Мушля лягає мені в долоню з приємною важкістю. Вона варта Сари. Цей дарунок скаже: «Я помічаю в тобі кожну дрібничку, ти для мене дорогоцінна».

 Припиняємо пошуки,кажу, а сам підношу молитву, щоб вона не коштувала більше, ніж невеличка іпотека. Видихаю з полегшенням, коли перевертаю ярлик. Мені після цього ще й на пиво залишиться.Як добре, що зустрілися.

Ми знаходимо власницю, яка запаковує нам пудреницю, просимо підібрати оксамитову торбинку, яка пасує до подарунка, і жінка загортає все це в тканину та стрічки. Гадаю, вона глянула на мене й одразу зробила висновок, що коли лишити мене напризволяще, я замотаю дарунок у фольгу або втну якесь інше неподобство. Я б так не зробив, але вона не далека від істини. Я страшенно радий, що мені не доведеться самому порпатися зі скотчем.

Уже майже темно, хоча лише четверта. Ми з Лорі знову вибираємося на вулицю.

 Відсвяткуємо пивом? Я тобі винен, ти мені так допомогла,схоже, що їй треба добряче посидіти й потеревенити.Один Бог знає, що отримала б Сара, не було б тебе. Квіти з автозаправки та сумнівні трусики із сексшопу абощо,Лорі сміється, піднімає рукав пальта, дивиться на годинник, певно, їй треба йти.

 Гаразд,каже на мій подив.

Я був упевнений, що вона відмовиться.

 Хороша дівчинка. Тут є знайома місцинка, за рогом. Натуральний паб, а не модний бар, де навіть сісти ніде.

Опускаю голову під пронизливим вітром, який щойно здійнявся, кидаючи нам в обличчя колючий сніг, обіймаю її за плечі, спрямовуючи до маленької бічної вулички.

Лорі

Щойно ми пройшли крізь вітражні двері пабу, я зраділа, що вирішила не відмовлятися від випивки. Тут і заспокійливий аромат вугілля, що палає в каміні, і вощені меблі, і темно-зелені шкіряні дивани, глибокі й комфортні. Усе цедля довгого відпочинку за склянкою. Крім нас, тут лише старий зі шпигунським джек-расселом. Це один із тих непретензійних пабів «З кінця світу», про які знаєш, що вони не міняються десятиліттями. Добре облаштована барна стійка обрамлена червоними камяними плитками та міддю.

 Склянку червоного?питає Джек. Я киваю, вдячна, бо забрала в нього свої сумки з покупками.Іди знайди місце біля вогню, а я принесу напої.

Я обираю найкращий диванчик у цьому місці, найближчий до теплого каміна. Падаю на нього та запихаю сумки під стіл, вибираюся з вологого зимового пальта, вішаю його на стовпчик збоку від дивана, щоб трохи прогрілося. Пригадую, як у дитинстві ми вдома сушили одяг, а тато поставив за вішалкою додатковий радіатор, щоб зимовим ранком перед школою ми могли завжди одягти теплі куртки.

 Вино для леді,жартує Джек. Він зявився зі склянкою глибокого рубінового кольору та з пінтою пива. За моїм прикладом, повісив пальто на інший стовпчик, вийшло, ніби я помітила нашу територію, визначивши, що цей мініатюрний простір належить нам двом.

 Найкраще, що може бути взимку,каже він, енергійно потираючи долоні перед вогнем, щоб зігрітися, потім підсувається шкіряним сидінням так, щоб опинитися навпроти мене та ставить свою пінту перед собою.Боже, це те, що мені зараз потрібно,робить глибокий ковток, із задоволенням облизує губи.

Вино, мов кров, зігріває мене зсередини, відчуваю на язиці багатий смак перцю та чорної смородини.

 Дякую, що ти мені сьогодні допомогла,каже він.Ніколи б сам такої ідеальної речі не знайшов би.

Я всміхаюся, тому що знаю, як цінуватиме Сара його подарунок.

 Вона буде просто вражена.

 Звісно, я скажу, що сам усе знайшов.

1

Лорі пригадує епізод із фільму «Реальне кохання» (Love Actually, 2003).

2

Нора Ефрон (Nora Ephron; 19412012, США)режисерка, відома романтичними комедіями, за що її й цінує Лорі.

3

Лорі пригадує героїнь фільму «Тельма і Луїза» (Thelma & Louise, 1991).

4

Зірки ранкової телепрограми, популярної не лише в Британії, але й у США.

5