Дві гарячі сльозинки викотилися з Марусиних очей і впали їй на руку, обпікши, немов окропом. Марусі зробилося невимовно соромно, як тоді, коли вони з Василем цілувалися за альтанкою в графському парку, а садівник насварився на них та ще й присягався, що розкаже Флорові Ігнатовичу. Вона палко бажала, щоби батько чимшвидше повернувся й урятував її від цієї страшної тітки, що заповзялася вийняти з неї душу. Вона боялася й ворухнутися під важким поглядом Зосії Казимирівни й сиділа, немов скамяніла від лихих чарів. Можливо, тим злим чаклуном був Юліан Ясенський, що, всадивши її на стільця й підсунувши до столу, вимовив якесь слово? Десь за вікном кукурікав півень, пересварювалася челядь, плюскотілася річечка Ціцилія, а Маруся все сиділа за столом і не наважувалася встати, ніби якась забута річ чи порцелянова лялька, що її ще не встигли прибрати назад у коробку після гри.
* * *
Вісімнадцять років Достоту стільки
Флор і сам незчувся, як у нього вирвалося вголос те, що крутилося на думці.
Ой, я вас прошу, Флоре Ігнатовичу, не побивайтеся через юний вік панночки Марисі. Дівицям о такій порі саме час виходити заміж.
«Хіба ж я про те журюся, подумав Флор, що так необережно прохопився й видав себе. Ах, милий пане, ви старші за мою Марусину на вісімнадцять років. А вона всього-то вісімнадцять годочків і прожила на світі. Вона ж дитя ще проти вас»
Флор задивився на панський дім. Його думки від хвилювання плуталися. Це ж скільки всього має цей шляхтич Ясенський, витлумачивши хвилювання старшого машталіра по-своєму, насупився і спідлоба зиркнув на свого управителя Прокопа, а той, стоячи за спиною гостя, розвів руками й пустив очі під лоба. Прокіп уважав, що зробив усе, що міг, бо ж показав увесь маєток гостеві, розписав у яскравих барвах усі принади пана та його статки. А як дурний машталір не збагнув свого щастя, то хто ж йому винен? Прокіп дістав з-за пазухи пачку папірос «Тройка», де червоною фарбою було зображено три конячі морди, а під ними чорним по білому написано: «20 шт. 5 коп.».
І тут коні! дурнувато засміявся Прокіп.
Га? Що? стрепенувся Флор.
Закуримо?
А, ні-ні, я давно вже кинув це діло, махнув рукою старший машталір.
Ясенський, що й собі хотів закурити доброго тютюну, враз передумав і засунув свій срібний портсигар подалі в кишеню. Юліан Ясенський відчув внутрішню боротьбу свого гостя, тільки не міг витлумачити його вагань. А Флор Ігнатович тим часом хвалив себе за те, що відіслав Василя з графом Браницьким аж до Петербурга продавати коней. Василь був гарним машталіром, але майбутнім зятем Флор Ігнатович уже бачив іншого.
Розділ 4
Була субота, свято Маковея. Незважаючи на ранню годину, в Іванівській церкві вже правили. Маруся потягнулася в ліжку й усміхнулася сама до себе. Вона згадала, як графиня Лідія вимовляла сільському батюшці за ранні служби, наказувала шануватись і брати приклад зі ставищанського ксьондза, який ніколи не будив вірян завчасно. Батюшка згідливо кивав, та, однак, чинив по-своєму.
Маруся хлюпнула води в мідницю та стала вмиватися. Через прозорі крапельки на віях і кімнатка, і світ довкола все здавалося різнокольоровим і розпливчастим. Раптом у цих змішаних барвах зявилося обличчя графині Браницької, уже немолоде, ледь припухле від сну.
Марисю, серце, одягайся. Батько забирає тебе на весь день.
Графиня Лідія оперлася повною рукою на одвірок. Маруся стояла проти вікна, і від цього її довге волосся ніби світилося золотою барвою. Графині раптом пригадалася улюблена дитяча книжка з грецької міфології. Там такі ж дівчата, як Маруся, тонкі, стрункі й довгоногі, називалися німфами. Але яка ж із Марусі німфа? Вона ж холопка. Піде заміж за свого Василя, народить купу дітлашні та швидко постаріє від марудної праці. Зовсім скоро нічого не лишиться від цієї тонкої вроди. Дарма вона, графиня, привчила дівку пити каву й розкладати пасьянс. Але що було робити, коли граф цілими днями пропадав на своєму кінному заводі? Тоді вже й самій довелося цікавитися кіньми та навчитися їздити верхи. Як на те, донька старшого машталіра Маруся добре трималася в сідлі й могла скласти компанію графині Браницькій. Матері в дівчинки не було, от графиня і взяла малу до себе і для науки, і для розваги.
А чого батько прийшли? Хіба ми не поїдемо до костелу, пані?
Маруся ледь не потягнулася й лише останньої миті стрималася. Графиня страх не любила позіхань і потягувань, називаючи це «порушенням етикету» і наполягаючи щоразу, що «панни так не поводяться». Лідія Браницька лише невдоволено скривилася, бо не мала зеленого уявлення про справи Флора Ігнатовича. Вона й сама була неприємно заскочена раннім візитом старшого машталіра. Її здивував його врочистий вигляд, а ще більше його загадкове прохання, мовляв, чи не зволить ласкава пані чимшвидше відпустити доньку з ним? Графиня, звісно, відпустила. Що ж мала чинити? Скоро доведеться і зовсім попрощатися з Марусею, вона ж бо заміж збирається. І це мудро з її боку. А от графині було б немудро, старіючи, тримати біля себе молоду вродливицю, до того ж маючи дорослого сина. Олександр Браницький саме мав повернутися до маєтку з Києва. Пані Лідія сама викликала його телеграмою, бо старший Браницький ось уже понад місяць, як поїхав продавати коней до Петербурга і, схоже, не поспішав вертатися. Графиня ж потребувала підтримки та твердої чоловічої руки в управлінні маєтком.
Пані Лідія незмигно стежила за швидкими зборами Марисі, дивилася, як та чесала волосся, спритними рухами заплітала довгу косу, защипувала непіддатливі крючки на сукні, яку зовсім недавно отримала від графині й сама перешила на себе.
Марисю, серце, візьми мій старий капелюшок. Той самий, рожевий, що ти вподобала. Забирай його назовсім, бо вже не носитиму. Такі вийшли з моди. А втім, капелюшок ще цілком пристойний. До того ж молодій дівчині все до лиця, що не вбери.
Графиня востаннє критично оглянула Марусю, ніби благословляючи на незнану пригоду, і жестом відпустила. Треба було й собі збиратися до костелу усе ж хоч якась атракція.
Маруся тим часом затрималася біля великого дзеркала в салоні. Вона вбралася в омріяний капелюшок і, поки ніхто не бачив, роздивлялася себе. Її погляд упав на піаніно, на якому лежала улюблена «Лялька» Болеслава Пруса. Цей новомодний роман, виписаний графинею з Варшави, був прочитаний двічі. Обидва рази Марусею. У пані все ніяк не доходили руки до легкої лектури. Піддаючись раптовому пориву, Маруся відкрила кришку піаніно й зіграла два перших такти «Етюду» Шопена, який лише недавно вони з графинею почали вчити в чотири руки. Вона морщила лоба, згадуючи ноти, які ніби вивітрилися з голови, а тоді провела пальцями по всіх клавішах, змусивши піаніно ображено вискнути, і побігла сходами на перший поверх. Там, навпроти великих вікон із вітражами, її вже дожидав батько.
* * *
Прудкі ластівки літали низько, майже над землею. І Маруся, дивлячись на них, сказала вголос: «Буде дощ». Батько й собі подивився на небо, але нічого не відповів, лише пришвидшив ходу, тож Маруся за ним ледь устигала. Поступово батькове хвилювання передалося й доньці. Коли вони нарешті дійшли до батькового дому, Маруся була сама не своя. Вона звела очі на Флора Ігнатовича, але він і далі мовчав. Уже зійшовши на власний ґанок, Флор востаннє оглянув доньку та штовхнув важкі двері до сіней.
Добридень, Флоре Ігнатовичу, моє шанування, панночко Марисю! Щось ви не квапитеся. Слово честі, ми вже тут усі жданики поїли Просто біля столу, високо закинувши ногу на ногу у вузьких штанях, сидів Юліан Ясенський. Він хутко підвівся й поцілував Марусі ручку, ніби справжній панночці.
Знагла Маруся знову, як і в маєтку Ясенського, відчула себе порцеляновою лялькою, мов героїня роману Пруса. Вона потупилась і не могла навіть звести погляд на цього високого красивого чоловіка, який владно тримав її за руку. Коли ж Юліан Ясенський нарешті пустив її, вона безвольно опустилася на лавку біля столу й лише тоді, трохи отямившись, роззирнулася. На свій подив, Маруся завважила по інший бік святково накритого столу рябого Прокопа, управителя Ясенського, і рідну тітку Олену, меншу батькову сестру. Утім, Олена Ігнатівна, яка все життя працювала в маєтку куховаркою, повна й вироблена коло печі, скидалася радше на Флорову матір. І Прокіп, і тітка Олена свердлили Марусю очима, ніби намагалися продивитися її наскрізь. Від побаченого й почутого Марусине серце могло будь-якої миті вистрибнути з рота й покотитися просто під ноги Ясенському. Батько, зауваживши її стан, спохмурнів, але знову ж нічого не сказав за своїм звичаєм.
Раптом Прокіп устав із-за столу й заговорив різким неприємним голосом:
Ну что же, Флор Игнатьевич, по старому обычаю заведу байку про куницу и добра молодца, как говаривают у вас тут, среди хохлов.
Далі Маруся ледь розібрала мовлене Прокопом про мисливські лови, усе ще до кінця не вірячи в батькову зраду. Повірила, лише коли почула недвозначне запитання Прокопа наприкінці розказаної приповідки:
Спрашиваем у тебя, Флор Игнатьевич, согласен ли ты, родитель, отдать дочь свою, Марию, за доброго молодца Юлиана?
Згода! Такий зять мені до душі! Від хвилювання Флор трохи осип і затинався на кожному слові. Він шумно видихнув, немов завершив якусь дуже важливу справу.
Марусі здавалося, що це якийсь дурний сон і що батькова підступність так само сниться їй. Невже батько погодився віддати її за нелюба, набагато старшого за неї чоловіка, хай і пана? Маруся підвела очі та спантеличено поглянула на тітку Олену, яка настирливо вкладала їй до рук хусточку, щоб подати молодому.
Таточку, тату як же це? Що ви надумали зробити зі мною, таточку? Гіркі сльози покотилися з Марусиних очей, так ніби шовкова хустина вже завязала їй білий світ і тільки й лишилося чекати, коли її покладуть поруч із матірю на сільському цвинтарі. Тату, я собі щось зроблю, а за пана не піду
Флор збуряковів. Чого-чого, а такого від своєї тихої та слухняної доньки він не чекав. До сліз, до скарг був готовий, але ж не до погроз! Вона ж іще молода, щоб власною долею розпоряджатися. Кому ж, як не батькові, усе владнати, тим паче коли трапився такий випадок?
Та не слухайте ви її! То вона не тямиться від радощів! Тітка Олена, силувано сміючись, сама вклала шовкову хустинку в наставлену долоню Ясенського.
Олена Ігнатівна боляче стиснула Марусину руку й потягла її через сіни на кухню. Якби її воля, вона б зарядила дурній дівці добрячого ляпаса. Але ж Флор Носиться зі своєю Марусею, наче з панночкою, ось нехай тепер тішиться її вибриками. Ясно як божий день, що таку хоч бий, хоч умовляй пуття не буде. Одна надія, що Боженька дасть Марусьці розуму не відштовхнути щастя, яке саме йде до рук, а добрі люди з часом укладуть у голову те, чого батько не спромігся вкласти.
Тітка без жодних жалощів набрала повен рот води й приснула на Марусю, що заходилася від ридань, наче мала дитина.
Ну й чого ревеш? Совісті не маєш! Батько пнеться з останніх сил, щоб у люди тебе вивести А ти?
Тітка Олена згадала своє сватання, чимось схоже на Марусьчине, коли її шістнадцятирічною дівчиною теж видавали заміж за нелюба, удвічі старшого за неї. І нічого. Змирилася-злюбилася, Василину нажила, щоправда, овдовіла рано. Але то вже, видно, така доля.
Племінниця вже не ридала, лише схлипувала вряди-годи. Тітка Олена втомлено плюхнулася на деревяний стілець, зіперлася ліктями на невеличкий столик і замислилася. Отак і життя минуло, зоставивши по собі лише згадки про молодість і чорні, нароблені до мозолів руки. Брата вона добре розуміла, а його бажання вирвати доньку із замкнутого кола вічних наймів і тяжкої праці здавалося їй цілком природним. Якби її Василині трапилася нагода вибитися в панство, то й вона, Олена, схопилася б за неї обіруч, а доньку скрутила б у баранячий ріг, якби та тільки слово пискнула.
Дурна ти, Марусько, ще й нерозумна! Будеш панувати! Не рюмсай, кажу. Краще випєм за твоє сватання.
Тітка Олена налила дві чарки самогону й підсунула одну до Марусі. Маруся тільки нижче схилила голову. Тітка сприйняла це за погорду та вдруге ледь стрималася, щоб не заліпити племінниці ляпаса.
Ну як собі хочеш, а я випю ще й закушу. Тітка недобре глянула на Марусю й таки перехилила чарку.
Флорова сестра підсунула до себе полумисок вареників, які сама ж і наліпила, і перехилила ще й чарку, що її налила для Марусі, аби добро не пропадало. Випивши, Олена Ігнатівна посміливішала. Слушно розсудивши, що «нікуди ж ти, Марусько, не дінешся, якщо батько згоду дав», тітка посунула в сіни, щоб підслухати тихцем, про що домовлятимуться брат із паном. Флор потім ані слова не скаже, і ні в кого буде запитати
Чоловіки у світлиці теж випили й закусили. Вони говорили так голосно, що можна було й не йти до сіней, навіть у кухні все було добре чути.
На Покрову справимо весілля, басував Флор.
, пяненько сміявся на те Ясенський, що від щастя несподівано перейшов на рідну мову та став пропонувати відгуляти весілля наступного тижня.
Та годі ж бо! заперечував Флор, не на жарт заскочений таким натиском майбутнього зятя. Ще ж Успенський піст до Пречистої. Хто ж у піст жениться? Та й люди пащекуватимуть. Понавигадують казна-чого
Ясенський знову сміявся й казав, що йому начхати на людей. Практичний Прокіп став указувати Юліанові Казимировичу, що навіть ксьондз не дозволить вінчання в піст. Та й тижня буде мало для підготовки. Урешті Флор погодився відгуляти весілля наступної ж неділі після першої Пречистої, тобто за три тижні. Коли все було зясовано, коли вже добре випили й закусили, рябий Прокіп, ніби раптом згадавши про свої обовязки свата, завів хитру балачку. Зрозуміло було, що діяв він за наказом Ясенського, але скидалося ніби за власною волею, дбаючи про майбутнє свого пана.
Так што же, батька? За дочкой приданного надобно прибавить, значится. Все ж отдаешь её за шляхтича, будет как сыр в масле кататься. Прокіп почав здалека, як роблять бувалі торгаші на великому ярмарку, намагаючись обкрутити наївного покупця.
А що ж я можу додати, коли нема більше нічого? Землі я не мав ніколи. Арабів обох віддаю за донькою, як і обіцяв. Гроші даю Слово дав і дотримаю. Спитайте хоч кого, чи порушив коли Флор Ігнатович слово? Флор загарячкував. Прокопові натяки здалися йому ущипливими.
А бричка, батя? не вгавав Прокіп.
А що бричка? удавав, що не розуміє, Флор.
Для чего тебе бричка, коли ты коней отдаешь?
У світлиці запала така тиша, що, здавалося, чутно було, як муха пролетить. Бричка становила особливу Флорову гордість. Старший машталір довго терся серед панів, возив із графом Браницьким коней на продаж, бував на різних виставках не лише в Петербурзі й Варшаві, а й у далекому Парижі. Усе життя Флор тягнувся до панів, хотів хоч у чомусь бути з ними нарівні. Тому, коли викохав собі арабів, відразу замовив бричку в знайомого білоцерківського майстра. Бричка була не абияка, а справжня панська, із лакованими поручнями, відкидним верхом, із лавицею, оздобленою мякими подушками. Це була мрія, яку Флор плекав усе життя. І ось тепер він мусив поступитися нею з примхи свого шляхетного зятя.
Що ж, беріть і бричку, глухо промовив Флор.
Вот это дело, батька! Дочка у тебя одна, не гоже за ней жалеть приданное. Не гоже
Було чутно, як Прокіп ляснув Флора по плечу. Забулькала оковита, наповнюючи чарки, захрустіли на зубах малосольні огірки, що їх цілий слоїк принесла зранку Олена Ігнатівна. Сама Флорова сестра вражено прикрила рота рукою, щоб не ахнути. Адже її брата грабували просто посеред білого дня в його ж власній оселі. Олена аж упріла від хвилювання. Їй кортіло зазирнути до брата й подати йому знак, щоб не поспішав давати слово за бричку, але було запізно, бо трикляте слово вже вилетіло, наче горобець, якого годі спіймати.
* * *
А ти все киснеш? Тітка Олена не мала на кому зірвати злість, бо нікого, окрім племінниці, поблизу не було.
Я графині Лідії поскаржуся глухо видала Маруся.
Ой Люди добрі! Поскаржиться вона І чим Браницька тобі поможе? Ніц вона не зробить Бо на те і є батькова воля та благословення, щоб дітей женити.
Маруся зіщулилася під неприязним тітчиним поглядом. Таки правду тітка каже. Нічого графиня тут не вдіє, ані плачі не поможуть, ані сльози не зарадять. Але скоро повернеться Василь, і вони втечуть кудись разом. Поїдуть до великого міста й повінчаються. Батько пересердиться та пробачить. А Ясенський хай шукає собі когось іншого.
Маруся поклала голову на руки та стала чекати. Їй здавалося, що кожна прожита хвилина наближатиме зустріч із Василем. Але час, як на гріх, завмер на місці, наче в жаскому сні, і не думав рухатися вперед. Спекотний день ледь-ледь сунув до свого завершення.
Нарешті Юліан Ясенський зі своїм прикажчиком вийшли надвір. Батько з тіткою Оленою пішли їх проводжати. Марусі ніхто не чіпав, наче всі забули про неї. Пяний Ясенський довго вовтузився біля свого коня-півкровки, бо не міг утрапити ногою в стремено. Прокіп посміхався у руді вуса, уже не вперше спостерігаючи таку картину, адже Юліан таки міг перебрати міру. Флор терпляче чекав, коли майбутній зять влізе на коня. Тітка Олена несподівано розчулилася й заходилася витирати кутиком хустини пяненькі сльози. Їхня Маруська вже зовсім скоро запанує, перебереться до маєтку Ясенських. Ото вже панська челядь заздритиме! Але кому яка доля. Олена востаннє зітхнула й подала братові знак, що не може більше чекати й має вертати до себе на кухню.