* * *
Більшу половину неба затягло важкими темними хмарами, які прорізували гострі та швидкі блискавки. Десь за річечкою Тарганом, що відділяла графський маєток із заводом від Іванівки, уже гуркотіло. Наближалася справжня буря. Флор Ігнатович, провівши гостей, так і стояв на ґанку. Поринувши у власні думки, він не помічав негоди. Його злегка похитувало чи то від випитого, чи то від щастя, що так неждано звалилося на нього з донькою.
Зі святом, свате! Чи вже й не свате? Що скажеш?
Гива, батько Василя, ніби з-під землі вродився перед старшим машталіром.
Драстуй, сусіде! І тебе зі святом! Флор не знав, де очі діти. А що маю тобі казати?
Раніше між Гивою та Флором не виникало жодних непорозумінь. Обоє змалку працювали на кінному заводі, обоє вивчилися на машталірів, одружилися, оселилися поруч, ростили дітей. Бувало, Лександра, Гивина дружина, заходила по-сусідськи, щось підказувала, помагала з маленькою Марусею, особливо попервах, коли Флор щойно овдовів. Частенько Лександра саджала малу обідати поруч зі своїми синами, жаліла сирітку, коли та збивала колінця чи лікті, бавила іноді й цілий день, а коли Флор вертав з роботи, заносила сонну на руках додому.
Старшому машталірові враз зробилося мулько: «От тобі й на Принесла нечиста Гиву». Високий і широкий у плечах Гива видавався розлюченим велетом проти звичайного на зріст, трохи корячкуватого Флора. Старший машталір відступив до дверей, хоча й добре тямив, що від Гивиної люті його жодні двері не врятують. А чутки про Гивину люту силу ходили одна страшніша за іншу.
Старий граф Браницький привіз Гиву ще малим із Кавказької війни. У панській економії подейкували, що той був графським байстрюком, що народила його грузинська княжна, яку Ксаверій Браницький покохав першим сильним почуттям, і вона відповіла йому взаємністю. Коли стало відомо, що княжна при надії, граф намовив її їхати з ним в Україну. Закохані втекли без батьківського благословення, однак їхнє щастя було недовгим. Княжна померла дорогою, а новонароджений хлопчик лишився графові. Ніхто точно не знав, де тут правда, а де вигадка. Гива мовчав про себе, а розпитувати щось, знаючи його й справді кавказький норов, дурних не було. Втім, і покійний Ксаверій Браницький, і його син Владіслав ставилися до Гиви по-особливому, закриваючи очі на його пянство й бійки, хоча він був простим собі машталіром. Когось іншого давно звільнили б, але Гиві все миналося. Хіба інколи старий граф закликав його до себе й журив за чергову витівку. У всьому ж іншому Гива був звичайним собі мужиком і сам інколи дивувався, у кого це вдався його старший Іван, на диво тямовитий і меткий, змалку поведений на книжках. Гива завіз його до Білої Церкви й віддав там у науку. Казали, що Іван вибився в люди. Менший же, Василь, пішов слідом за батьком у машталіри.
Я ж до тебе як до брата рідного А ти мого сина зневажив Недарма ж ти наполігся, щоб мого Василя взяли в обоз! Василь поїхав, а ти Марусю панові взявся продавати скреготнув зубами Гива. Паскуда ти паскуда з паскуд
Чи ти пяний? Чи що тобі сталося? Флорові не було куди подітися, бо Гива навис над ним, мов судний день. Брат не брат Усяк про себе дбає, і ти на моєму місці вчинив би так
Флор не договорив, бо Гива зненацька штовхнув його. Флор Ігнатович не втримався на ногах і полетів під власний ґанок. Гива кинувся на нього зверху й узявся товкти кулаками, виказуючи за Василя й Марусю. Перші важкі краплі впали на лиця обох чоловіків, і від цього здалося, що вони плачуть.
Дядьку, що ж ви робите? Пустіть батька!
Маруся, яка почула ґвалт і вибігла надвір, кинулася Гиві на спину, але він струснув її, немов кошеня, і далі гатив Флора куди прийдеться. «Рятуйте!» кричала Маруся, але дощ, що впав раптово, як це часто буває влітку, глушив її слова, накривав скляною стіною, обпікав холодними краплями.
Негода посилювалася щохвилини, і земля під ґанком стрімко мокріла, перетворюючись на болото. Обоє чоловіків уже добряче забрьохалися. Здавалося, що це не люди бються навкулачки, а чорні демони пекла зійшлись у двобої. Раптом розлігся неймовірний гуркіт, і наступної миті іванівська деревяна церква запалала, наче сірник. Гива струснув головою, ніби проганяючи від себе ману, і подивився на закривавленого Флора, який лежав без тями. Вулицею бігли люди з відрами й лопатами. Гива позадкував, а тоді побіг за всіма, ніби також поспішав на пожежу.
Маруся кинулася до батька. Флорове обличчя нагадувало шмат мяса, а замість правого ока набігла кривава ґуля, що й самого ока вже не було видно.
Тату, таточку, вставайте!
Маруся марно силувалася підвести батька. Сукня на ній змокріла та прилипла до спини, важкі холодні градини боляче били по обличчю й руках. Але Маруся не помічала цього. Вона наважилась і вдарила батька по щоці так її колись учила графиня. Флор опритомнів і важко застогнав. Спираючись на дочку, він насилу звівся на ноги, подолав кілька сходинок ґанку, перевалився через поріг і, дотягшись до ліжка, знову знепритомнів.
Уклавши батька, Маруся стягла з нього сорочку й закусила губи, щоб не заплакати. Скрізь по Флоровому тілу були криваві сліди від Гивиних кулаків. Проте найдужче постраждала голова нещасного Флора: біля вух запеклася кров, а з правого ока сочилося щось непрозоре. Маруся внесла води й узялася обмивати батька від крові та бруду. Швидко вода в мідниці стала майже чорна.
Тату, таточку, скажіть що-небудь
Раптом Марусі здалося, що Флор не дихає, і вона знову стала його термосити. Батько застогнав і на мить розплющив ліве око. «Живий, зраділа Маруся. Але йому треба лікаря. Може ж, графиня з самого ранку пришле когось по мене? Отоді вже хтось поїде до Ставища по доктора». Маруся, звісно, не знала, що графиня Лідія зустріла в ставищанському костелі Вікентія Монтрезора й поїхала до його маєтку подивитися на золотих рибок. Слово за слово, і графиня лишилася до вечері, а тоді вирішила й заночувати в пана Вікентія, тим паче що Монтрезорова небога дуже її про це просила. Ніхто в маєтку не знав, де поділася графиня після служби. Лідію Браницьку відшукали аж наступного дня, щоб повідомити про пожежу в її маєтку, від якої, на щастя, ніхто не постраждав.
Знагла Маруся помітила, що хтось ходить під вікном і заглядає крізь шибку. «Боже мій, це ж Гива повернувся» Маруся впізнала батькового кривдника. Це й справді був Гива, який прочуняв під дощем і вжахнувся зробленому. Він притиснувся лобом до скла й намагався щось розгледіти в напівтемряві кімнати. Гива не насмілювався озватися чи постукати, усі його запал і лють ніби випарувалися від полумя пожежі. Маруся відчула, як її зуби цокотять. Вона кинулася до дверей і взяла їх на залізний засув, а тоді потушила на столі гасову лампу. Мить спливала за миттю, а Гива все стояв у них під вікном, притулившись лобом до скла.
Флоре, Марусю, пробачте Я не хтів Якась мана найшла на мене
Маруся відчула, як від цього голосу побитого щеняти, яким несподівано заговорив Гива, волосся в неї на голові стало сторч. Їй здалося, що то не Гива, а якась потойбічна почвара в образі Гиви явилася, щоб звести її з батьком зі світу. Маруся почала тихо проказувати «Богородицю», і за третім разом Гивина страшна мармиза зникла з їхньої шибки.
* * *
Кволий ранок, що ледь зводився на ноги після нічної бурі, не приніс бажаного полегшення. Флорові ставало дедалі гірше, а Маруся вже хиталася від утоми. Вона вмилася, переплелась і вже зібралася йти по допомогу, коли у двері постукали. На порозі стояв панський управитель Йоган Карлович, білобрисий німець, у віданні якого був цілий маєток. Зранку йому доповіли, що з Флором сталася пригода.
Була бійка? Хто це так потовк батька?
Управитель, побачивши Флора, швидко зметикував, що той із кимось побився. Маруся втупилася в підлогу й не знала, що відповісти. Якщо скаже правду, Василевого батька закриють у холодну, викличуть околодочного, а тоді невідомо, чим діло скінчиться Маруся пожаліла Гиву й вирішила його не видавати.
Батько, здається, упав із коня поволі видушувала із себе брехню.
З коня? Я правильно зрозумів баришню? здивувався Йоган Карлович.
Так Упав учора ввечері
Управитель, звісно, не повірив жодному Марусиному слову. Він добре знав, що Флор давно сам не обїжджає коней. «Щось тут не те. Темнить дівка» Йоган Карлович узявся оглядати кімнату, але нічого підозрілого, крім купи закривавленого шмаття, не побачив. «Не могла ж донька сама його потовкти?» такої думки управитель не міг навіть припустити й узявся заново розпитувати Марусю, але вона не витримала й перебила управителя:
Йогане Карловичу, татові доктора треба Пошліть когось у Ставище по лікаря Христом Богом вас прошу! Ми заплатимо. У батька є гроші
Маруся терла кулаками очі, як маленька, і Йоганові Карловичу стало шкода її. «Винна чи не винна згодом розберемося. Справді-бо, треба старшого машталіра рятувати», подумав німець, а вголос запевнив Марусю, що зараз таки пошле по лікаря, навіть сам по нього поїде, бо йому треба до Ставища. Маруся нетерпляче шморгнула, і німець поспішив вийти. Він і сам був радий забратися з Флорової хати, бо вигляд потовченого господаря наганяв на нього паніку.
Маруся трохи заспокоїлася. Вона повірила, що допомога вже близько. Лише на хвилинку прилягла на ліжко, щоб трішки відпочити, а прокинулася вже надвечір. Лікаря все не було.
* * *
Так сталося, що того дня ставищанський лікар Дувід Янкелевич Пакеншилер був із самого ранку в тяжкого пацієнта й повернувся до себе назавтра надвечір. Йоган Карлович лишив записку, яку лікареві подали, щойно він зявився вдома. Дувід Пакеншилер зрозумів, що йдеться про тяжке каліцтво, яке потребує термінового втручання, але був дуже втомлений і справедливо розсудив, що перші години безнадійно втрачено. Хворий або виживе кривим на одне око, або помре, якщо рану інфіковано. І все відбудеться незалежно від його допомоги. Лише ранком третього дня Дувід Янкелевич заявився зі своїм шкіряним саквояжем до Флора й заохав. Флорове око до того часу витекло, і зарадити вже було нічим.
Чого ви, панночко, відразу не послали по мене? Адже око вашого батька можна було врятувати! напустився лікар на бідну Марусю, добре розуміючи, що просто робить із неї крайню.
Маруся закрила обличчя руками, вона не могла повірити, що батько лишиться однооким.
Ну-ну Ваш батько зостався живим після такого струсу мозку. Це вже добра новина! Хай не встає поки з ліжка. Я заїду завтра, щоб знову його оглянути, трохи помякшав Пакеншилер, помітивши Марусину безпорадність. Ось, давайте йому, щоб гарячка швидше відступила.
Лікар дав Марусі кілька пакетиків із хініном, отримав належне за свій візит і поїхав назад до Ставища, де по вівторках був великий базар. На містечковому базарі чутки: той товар, що його додають безплатно до будь-якої покупки. Чутки тут ніколи не залежуються, а поширюються миттєво. Тож зовсім не дивно, що до обіду вже всі знали про лихо, яке сталося зі старшим машталіром Браницького. Флор Ігнатович багато років закуповував фураж і все потрібне для кінного заводу, водився з дрібними й великими торговцями, які промишляли в Ставищі, тим-то всі його знали. Торгаші обступили Дувіда Пакеншилера й почали випитувати про Флора. Першим підступився до нього Юліан Ясенський, який ні сном ні духом не знав, що сталося з його майбутнім тестем, бо лише зранку прочунявся після затяжної гулянки й теж виїхав на базар. Пакеншилер відповідав ухильно, натякаючи на дивну пригоду з конем. Але народ, охочий до вигадок, уже поніс по містечку нісенітниці, одна безглуздіша за іншу. Очевидців не було, ніхто напевно не знав, що сталося з Флором: чи він упав із коня й пошкодив око, чи настромився на ніж грабіжників, які залізли до нього на свято Словом, уяві балакунів було де розгулятися.
Ясенський хотів відразу їхати до Флора, але тоді згадав про чайну, де він не показувався кілька днів. Юліан розсудив, що, раз до Флора навідується лікар, справи майбутнього тестя не такі вже й погані. До того ж Ясенський не любив вигляду крові й іще на службі в армії уникав ситуацій, коли треба було супроводжувати покалічених солдатів до лазарету або виголошувати догану заюшеним власною кровю зірвиголовам. Зваживши всі за та проти, Ясенський таки подався в бік тракту, а не в бік маєтку Браницьких, як хотів спершу.
Четвертого дня після пригоди Флор остаточно опритомнів. Сперся на подушку, бо піднятися все ще не мав сил, і роззирнувся хатою. Йому здалося, що він повернувся додому після далекої подорожі й усе вже тут не так, як було тоді, коли вирушав у мандри. По суті, так воно й було. Флор блукав невідомими світами, бачився й розмовляв із покійною дружиною і нині, прийшовши до тями, навіть не знав, котрий зараз день. Маруся ж увесь цей час хазяйнувала та прибирала, щоб чимось себе зайняти. Вона перепрала всі закривавлені рушники. Потім попросила в Йогана Карловича трохи вапна й заходилася забілювати криваві патьоки на стінах. Графиня лише раз прислала дівчинку з кухні довідатися, як здоровя Флора Ігнатовича й чи нічого не треба Марусі.
Розділ 5
Петербург, 1899
Була субота, свято Маковея. Шикарну вулицю Італійську ще не вимели як слід, бо двірники сьогодні встали пізніше. Святкового дня Петербург прокидався довше й із великою неохотою. Василь глибоко затягнувся столичним повітрям, яке хоч і відгонило трохи болотом, усе ж видавалося чистішим після наскрізь прокуреного номера графа Владіслава. Василь зайшов у булочну, що була на першому поверсі прибуткового будинку, де граф винайняв дві кімнатки, і купив пиріжок за грошик. Їсти хотілося так, що аж шлунок зводило, але граф Владіслав видавав із кожним днем дедалі менше й менше добових, а власні кошти, зашиті в підкладку піджака, Василь чіпати не хотів, бо то були гроші на їхнє з Марусею весілля. Від голоду він аж сплюнув під ноги. Зроду-віку так не робив, але тут, у столиці, надивився всяких звичаїв і мимохіть перебрав деякі з них. Камінні каріатиди десь високо під карнизом закотили очі від смутку, на який мали свої причини, але Василеві чомусь здалося, що вони плачуть за ним і що нічого, крім печалі, йому це дивне місто не принесе.
Щось порушувало цей суботній день, додавало щему. Десь грала скрипка так тужливо, мов хтось водив майстерним смичком по нервах. Василь пройшов трохи вперед, рухаючись на дивні звуки, і побачив сліпого скрипаля, біля якого вже почав збиратися чималий натовп по-празниковому вдягнутих міщан. Василь і собі зупинився. Він відчув, як щось заворушилося насподі, бо скрипаль заграв знайоме з дитинства «Їхав козак за Дунай». Здавалося, ці звуки виймали душу. Ураз занило серце й так захотілося додому, побачити Марусю, батьків, що, якби його, Василева, воля, взяв би й побіг звідси. Цікаво, як там удома? Граф Владіслав пише до маєтку нечасто. А от графиня Лідія шле йому листи ледь не щодня, тож Василеві доводиться щоразу бігати на їхню стару адресу по пошту. Граф, щойно приїхавши до Петербурга, спинився на Невському проспекті, у помпезному готелі «Москва». Мармурові сходи, античні скульптури, шик і лоск, перешіптування швейцарів за спиною про те, що «тут у сороковых живал поет Некрасов, а опосля, в пятдесятых, и композитор Глинка чаевал с высшим обществам, а нынче всякая шушваль селится» Тоді «Москва» засліпила Василя своєю розкішшю, а слова персоналу про «шушваль» він сприйняв, звісно, на власну адресу, хоча й графові Браницькому просто поталанило оселитися в дорогезній «Москві». Граф доволі вдало продав відразу восьмеро коней у цирк якомусь іноземцеві. Циркач довго торгувався, але пан Владіслав таки виборов високу ціну. Щось із цих грошей переслав у маєток пані, але більшу частину тут-таки й промотав, спокусившись на столичні принади. За місяць довелося переїхати в номери на Італійську вулицю, тихішу та скромнішу, де пан і його лакей із машталіром ділили невеличке помешкання вже без ванної спільна вбиральня була одна на весь поверх. Після переїзду граф Браницький нібито взявся за розум і став ходити з Василем на кінний базар у присутні дні, торгувати дванадцятьма конями, що лишилися. Коні були гарні, тому й ціна була висока, торгівля йшла не так скоро, як хотілося б. Але мало-помалу майже всі араби графа Браницького продалися. Лишилося двох продати, а тоді на потяг і додому.
Василь відчув, що його так здавили в натовпі, що ще трохи й затріщать ребра. І майже відразу хтось надривно заверещав:
Держите вора! Каравул! Обокрали!
Наступної миті троє шкетів побігли мощеним тротуаром. Засюрчав свисток городового, який ніби з-під землі зродився. За шкетами кинулася частина натовпу з бородатим двірником на чолі, решта ж узялася перевіряти власні гаманці, годинники та прикраси. Тут і там лунали обурені вигуки й жалісливі зітхання. Спритні підлітки встигли в багатьох «позичити» щось цінне «на память». Василь і собі лапнув кишеню, де він власноруч ушив у підкладку кілька червінців, і похолов. Грошей не було! Сама дірка Василь зловив на собі співчутливий погляд якоїсь старої пані й кинувся наздоганяти малих посіпак. Зовсім скоро він порівнявся з погонею. Як на гріх, товстий городовий упав посеред вузького проходу між будинками, куди шаснули злодійчуки, і загородив усім шлях. Двірник заходився коло нього, але все не міг його підняти. Дорогоцінні хвилини спливали, і вже стало ясно, що спритники втекли.