А ще від народження Лора отримала палку любов батька.
Тетяна почувала незрозумілі й суперечливі почуття в ті хвилини, коли дивилася на чоловіка, котрий схилявся над колискою з Лорочкою і його великі сильні руки доторкалися до доньки ніжно й неймовірно обережно, а потім він схилявся ще нижче й цілував крихітні ноженята.
Й шепіт його потайним болем пронизував серце Тетяни.
Моя найкоханіша
Й уява Тетяни з насмішливою, пронизливою реалістичністю малювала уявини того, що й тій іншій, пахощами парфумів котрої він тепер пахнувся майже постійно, він також шепотів ніжно й голосом, що нагадував мякий оксамит:
Моя найкоханіша
Й вона страждалатихо, мовчки й потаємно страждала, з гіркою впевненістю передчуваючи, що таки називав він найкоханішою своєю й ту, котрої Тетяна не знала. Так кликав він і її саму ще тоді, коли була вона заміжньою за Бурком і коли впадався він за нею так наполегливо й з таким почуттям у сірих очах, що вона не втрималасяхоча й остерігалася, а все ж таки закохалася, допустила до серця свого те почуття, котрого ніколи ще не відчувала й котрого бояласябоялася ледь відчутно, мов то передчувала вже, що таки ж настанеться день, коли почуття Владислава зникнуть і минуться, як зникає й минається ніч із першими проблисками нового дня на світанку. Не хотіла ж віритися тому передчуттю, гоновила його зі свого серця, запевняла себе в тім, що воно є оманливим і недобрим і все ж з острахом очікувала того, що колись-таки те передчуття справдиться.
Й дочекалася.
Дочекалася вже так скоро, не встигнувши до пуття й насолодитися пянким щастям коханої жінки дочекалася, чекаючи й не очікуючи одночасно. Й гірким і отруйним відлунням зринали в памяті слова колишнього чоловіка, котрі він кинув їй у лице, коли вона вже твердо та впевнено заявила, що йде від нього до Войтовича.
Наївна віслиця! Ти набриднеш йому вже скоро! Цей розбещений та випещений гультяй зрадить тебе відразу після весілля!
Тоді Тетяна відсахнулася від Данила.
Неправда!
Правда! Мені відомі такі чоловікипестунчики долі та життя, примхливі красунчики. Він звик до розкішних і породистих жінок, вогняних і пристрасних
Тетяна затремтіла усім тілом.
Ні, я не вірю тобі! Владик кохає мене!
Бурко розсміявся їй у лице.
А чи ж надовго? запитався він насмішкувато, з особливим вдоволенням вбачаючи страх у її великих синіх очах, і продовжив з котроюсь темною впевненістю: Ти ще згадаєш мене, Тетяно. Згадаєш і мене, й слова мої, як прийде той день, коли Войтович тебе розлюбить і ти заробишся йому непотрібною. Й можеш бути певною в тім, що день той є недалеким!
Ні!
Слова колишнього чоловіка мов те похмуре й недобре відлуння полишалися у свідомості Тетяни ледь не весь час.
Слова, котрі видавалися прокляттям покинутого й ображеного чоловіка, що зловісно прозвучали на прощання.
Слова, правдивості котрих вона сподівалася не дочекатися.
Але дочекалася.
Й усе трапилося саме так, як і передрік Данило.
Вчиняючи, можливо, дещо малодушливо й неправильно, Тетяна все ж продовжувала змовчувати, вбачаючи зраду чоловіка. Вона не влаштовувала емоційних сварок, не істерила й не плакалася перед Владиславом, вимагаючи його повернення в родину й до того життя, до котрого він призвичаїв її після весілля. Вона ховала від нього сльози в темряві та тиші своїх тепер уже одиноких покоїв, муторну самотність котрих та незатишність гоновила Лора своєю присутністю та неголосним вуркотінням немовляти або ж часом плачем. Тетяна не боролася за своє щастя, не боролася за свого чоловіка, можливо, тому, що була занадто вже ображена його зрадою та занадто погордлива, незважаючи на скромне походження, аби принижуватися перед тим, кому віддала своє серце й хто лиш стоптав її почуття.
Лорі виповнився рік, коли запах парфуму від Владислава зробився іншим.
Тетяна зрозуміла, що в чоловіка зявилася нова коханка.
Нова чергова коханка.
Вони прожили в шлюбі більше двадцяти років, незважаючи на численні зради пана Войтовича, незважаючи на те, що пахощі від нього змінювалися та різнилися між собою досить часто. Зраджена й ображена Тетяна могла покинути його, могла піти геть, забравши з собою дітейсвого Петруся та його улюблену Лорочку, й знала, що не став би він її втримувати, але полишилася поряд нього. Чомусь полишилася. Запевняла себе, що то заради Лорочки, не бажає насмішок та осуду людей, не бажає другого у своїм житті розлучення, але знала в глибині свого втомленого серця, що всі ті запевнення були не до кінця щирими. Вона полишалася поряд Владислава тому, що боялася.
Боялася втратити його зовсім.
Боялася втратити й те сумнівне щастя, котрим було для неї відлуння колишнього щастя, коли їй кидалося хоч зрідка смаколиків, як у минулому. Життя боялася втратити те, у якому наступалися такі днини, коли Владик охолоджувався до чергової своєї коханки й мов згадував запізно й провинно враз про ту жінку, врода котрої вразила його колись настільки, що не міг він уже заспокоїтися, поки не заробив її своєюнавіть ціною такого небажаного для нього шлюбу. Й у днини ті ніби саме життя стукалося до сірого й безрадісного існування пані Тетяни Войтович, поверталося те майже забуте нею щастя, котре відчувала вона на самім початку свого подружнього життя з Владиком. Він знову робився уважним та ніжним, дарував їй приємні дрібнички та коштовності Але вона все ж знала, що той дорогоцінний час буде тривати недовго, швидкоплинний і такий необхідний для неї він промайне так хутко, коли на око Владиславу втрапить чергова панійка, котра викличе в нім захоплення та пристрасть. І знову він буде відсутнім удома ледь не до самого світанку, й знову будуть чутися від нього пахощі чужого парфуму.
Тетяна продовжувала все це терпіти.
Знала, що містом ширяться чутки про їхню родину, знала, що зради Владислава вже давно є відомими світу, й здогадувалася, що з неї тихенько сміютьсяпозаочі й за спиною, не виказуючи їй власних думок.
Траплялися, щоправда, такі в неї миттєвості, особливо після початку нового роману чоловіка, коли вона починала відчувати щось дивне й незрозуміле.
Вона починала ненавидіти Владислава.
Відчувала ненависть до того, кого так кохала.
То траплялося нехай і рідко, а все ж Ще звечора могло серце щемітися від почуття до нього, завмиратися та затискатися так, як у ті перші дні, коли зрозуміла, що таки кохає воназаміжня за іншим і мати його сина, кохає чужого чоловіка. А прокинеться наступного ранку, вчує від нього дух іншої жінкий щось таке темне й похмуре закупорсається в серці, потайною звіриною заворушиться в самих його глибинах. Тоді робилося їй неприємно навіть поглянути на нього й сам вигляд його вдоволеного, навіть декотрою мірою щасливого лиця робився для неї ледь не огидливим і з жахом розуміла, що вона вона ненавидить Владислава.
Ненавидить за постійні зради.
За це вдоволення та щастя на його лиці.
Але все минається Миналася й та незрозуміла ненависть до чоловіка у серці Тетяни, як і його захоплення черговою коханкою.
А потім у його житті зявилася удовиця Матвієва.
Тетяна спершу відчула пахощі нового парфуму, котрий був геть відмінним від тихпопередніх, котрі завжди пахлися нехай і різними, а все ж солодкуватими квітами. Ці ж парфуми були дещо зарізкими для жінки й одразу викликали в Тетяни стійку й бурхливу ненависть, мов відчула вона відразу ту небезпеку, що становила собою володарка терпких пахощів. Владислав почав тепер зникати з дому не лише на одну ніч, а вже на декілька днів, і Тетяна на все життя запамятала той день, коли вперше побачила ту, котра крадовила в неї чоловіка. Крадовила так нахабливо та зухвало, як не робила цього жодна його коханка.
У той день вони з Лорою поверталися з прогулянки, коли біля скверу трапився їм на око відкритий екіпаж Владислава. Войтович був відсутнім удома вже три дні, й Тетяна, перш ніж побачила його супутницю, відчула, як напружується вся внутрішньо А потім і її побачила Розкішну та квітучу жінку з темним, наче вороняче крило, волоссям, що не було приховане капелюшком, а зухвало, виклично та дуже гарно спадалося на її пишні плечі хвилястими зміями, пасмами чорними та лискучими. Дещо вилицювате лице було гарним, безперечно дуже гарним. І Тетяна, передчасно змарніла й наче постаріла, відчула себе ледь не потворою, коли на ній зупинився погляд темних очей супутниці Владислава. Як поглянула, як позиркнула та на Тетяну недобре й одночасно переможливо так, що Тетяну наче вогнем впекло тим поглядом. І в ту ж мить, без зайвих слів та пояснень, зрозуміла вона так ясно, як гожа днина, що ось же настав той час, та хвилина страшна, коли втратить вона Владислава. Більше двадцяти років жодна з його коханок не могла доскочити того, аби зруйнувати їхню родину, але ця вгодована пава Тетяна й сама не відала того, звідки саме зявилася в неї ця впевненістьале вона була й пазурами хижого птаха впялася в її серце, враз спричинила такий біль, що Тетяна навіть похитнулася, відчувши, як паморочиться в голові й темніє світ у очах.
Була б, певне, впалася, коли б тепла рука не підтримала її.
Мамочко, що з вами? Вам зле
Тетяна тільки головою хитнула.
Ні, люба, все гаразд. Просто
Теплі пальці Лори ледь не до болю вхопилися за холодну руку Тетяни.
Ніколи не пробачу таткові цю жінку!
Тетяна, на якусь мить забувши про супутницю Владислава, з декотрим острахом поглянула на доньку.
Люба, він твій батько
Вродливе лице Лори болісно поморщилося.
Ходімо, мамо. Мені огидливо навіть дивитися на них.
Продовжуючи міцно тримати матір за руку, Лора рішуче попрямувала в бік будинку, й серце Тетяни наостанок впекла гордовита й переможлива усмішка, що розквітлася на повновидих і яскравих вустах тої, котра була тепер коханкою Владислава.
Коханка та була жінкою небезпечною й нахабливою. Тетяна не була ніколи особисто знайомою з панею на імя Марина Яківна Наливайко-Матвієвазустрічала лиш то на вулицях міста, то на прийманнях. Приголомшливо вродлива, вона у двадцять років своїх, геть не соромлячись, заробилася коханкою вже досить літнього генерала Матвієва, зруйнувала його сорокарічний шлюб з тихою й смиренною жінкою шляхетного походження й одружила на собі. Десь рік тому вона втратила свого чоловіка-генерала, котрий помер від серцевого нападу, мала нетривалий звязок із заїзжим німецьким бароном і ось зараз впявалася своїми білими, хижими пальчиками у Владислава Войтовича. Тетяна не відала про намірення чоловікавона ж за звичкою все мовчала, а той поводився як зазвичаймов нічого не трапилося, мов не прогулювався він містом у своїм відкритім екіпажі з розкішною коханкою.
За декілька днів Тетяна зіштовхнулася з Матвієвою.
Зіштовхнулася випадково й закамянілася вся, захолонувши, мов від негоди лютої, коли неподалік будинку побачила перед собою вродливу ту жінку. Сині очі з болем дивилися на вгодоване молоде лице, а серце затискалося від недоброго передчуття. Й занилося тоскно, коли чарівна крадійка Владислава раптом посміхнуласяпосміхнулася переможливо й наче глузливо, палахнувши темними своїми, майже чорними очима.
Добридень, пані Войтович.
Тетяна не відповіласяні на ту посмішку й ні на те привітання, а продовжувала лиш мовчки дивитися на ту, котра мала нахабство говорити з нею.
Матвієва голосно гмикнула.
Яка ж ви невихована, пані Войтович.
Тетяна здригнулася.
Не вамжінці, котра крадовить чужих чоловіків, щось говорити про вихованість
Удовиця розреготалася.
А ви вже й не така свята невинність, котрою прикидаєтеся Та це не допоможе вам утримати біля себе Владика. Він уже належить мені, а вамблідій і потусклій сірій миші не втримати його
Тетяна пополотніла.
Та як вам не соромно таке говорити?
Матвієва якось незрозуміло позиркнула на неї, знову розсміявшись, і пані Войтович більш не стала затримуватися поряд тої нахабливої злодійки. Вона швидко пішла геть, ледь була не побігла, відчуваючи, як спину пропікає погляд чорних очей. Ішла й знала тепер, що життя її переміниться й вже не буде такою звичною зміна одного дня на інший, коли мала вона хоча б слабку певність у тім, що Владислав не піде з родини, а повернеться назад до неї, коли набридне йому чергова коханка. А вони ж набридалися, справді йому набридалися, і він повертався в родину Він завжди повертався в родину.
Але зараз зараз
Чи повернеться він з лабетів цієї хижачки?
Передчуття того, що Владислав цього разу зраджує не просто так, прямує по шляху розлучення, не полишало Тетяну наступні декілька днів
І настав той страшний день
День, коли Владислав сказав, що їм потрібно розлучитися.
То був наче кінець життю Тетяни.
Чоловік повернувся ранком, коли вона тільки прокинулася, відчуваючи себе надзвичайно втомленою й розбитою як серцем змученим, так і тілом схудлим. Цю ніч, як і більшість попередніх, вона майже не могла поснути. Ніч була безсонливою й напоєною тривожливими думками та гіркотою покинутої, непотрібної й некоханої жінки. Неприбрана, у сорочці, вона довго сиділа перед дзеркалом і застиглим поглядом вивчала власне відображення. Й майже ненавиділа цю безвільну, слабку нещасницю, котра є неспроможною боротися за свою родину, за свого чоловіка Й це змарніле й наче згасле лице, що відображалося у люстрі, його вона також ненавиділа, ненавиділа за те, що втратило воно зарано так пишну красу свою й більш не зчаровувало Владислава.
Владислав увійшов, навіть не постукавшись.
Тетяна пожадібно й одночасно з ледь відчутною десь глибоко в серці огидою вивчала його відображення в дзеркалі. Бачила, як підійшов він до неї ближче, зупинився за спиною й поглянув на її незібране золотаве волосся, що мяко опускалося на плечі Й на якусь митьжадану й до щему пронизливуїй видалося, що нахилиться він зараз до неї, припадеться вустами до лискучого волосся, котре чи не єдине було, що ще полишалося в ній таким гарним І прошепоче в те волосся, що скучився за нею й що набридла йому та хижачка з її чорними, пронизливими очима та пишним, соковитим молодим тілом. Наче напівбожевілля котресь примушувало Тетяну повіритися в те, що саме такі слова вона й почує й тим боліснішим видалося те, що пролунало в поранковій тиші її затишних покоїв:
Нам потрібно розлучитися, Тетяно.
Вона повільно, нерозуміюче глипнула, розгублено поглянула на спокійного, такого вдоволеного Владислава Ось та хвилина страшна, котрої вона страшилася й від котрої дрижала стільки часу.
Владислав кидає її заради іншої!
Він весь пахнеться неюзвабливою, чорноокою й пристрасною. Він прийшов до покоїв дружини з її владних, хвацьких обіймів, і йому нетерплячка знову повернутися до тих обіймів, вирватися до них від дружини, з котрою прожив більше двадцяти років і котру колись так настійливо зваблював, зруйнувавши її перший шлюб із наполегливістю примхливої дитини, котра прагнула будь-що отримати у власність іграшку, яку вона жадала і якою воліла в той час оволодіти. Йому було потрібно піти від дружини, котра народила йому таку чудову доньку А тепер дружина ця заробилася для нього геть не потрібною, такою, котру можна буде відкинути, мов той непотріб, мов ганчірку, об яку все життя витирався весь бруд
Тетяна відчула, як сльози образи та злості впікають очі.
Й тоді щось трапилося з нею. Трапилося щось таке, чому не могла вона віднайти пояснення, наче тонка, невидима для стороннього ока ниточка, напнута всередині, була обірвалася й кудись поділася вся та стриманість, яку мала вона всі ці роки, й Тетяна, не пізнаючи самої себе, різко звелася на рівні ноги, обернула до Владислава лице, котре запалалося мов яскравим вогнищем, і витисла зі своїх вуст єдине зле й рішуче слово:
Ні!
У сірих очах Владислава зявився дещо розгублений вираз.
Тетяно
Чи не вперше за весь час шлюбу Тетяна дивилася на нього погордливо, так, як ще ніколи не дивилася, й відчувала насолоду від тої несподіваної самовпевненості.
Я не дам вам розлучення!
Владислав нахмурився.
Тетяно
Що у вас тут трапилося? Ваші галаси чутно ледь не на весь дім!
Войтович здригнувся й обернувся до дверей, на порозі яких у гнівливій непорушності стояла Лора. Тетяна теж поглянула на доньку, й хоча зараз для того була геть непідходяща хвилина, все ж замилувалася цим рідним створінням. Хай там що, а вона ж таки подарувала Владиславу неймовірну дитину. Життя Лори зароджувалося ще тоді, коли вони з Владиславом так кохали одне одного, коли він ще не охолонувся до дружини, котру відібрав у поліцмейстера Бурка, й Лорочку сміливо можна було назвати дитям кохання. Вона взяла щось від обох батьків і перевершила вроду самої Тетяни, до двадцяти своїх років перетворившись на неймовірну красуню з темно-синіми очима, рудавим волоссям, блідою шкірою личка, кожна риса якого вражала своєю довершеністю й мановила вражаючою красою Й Владислав любив, неймовірно сильно любив свою єдину донькунедарма ж він ще від її народження цілував їй ніжки й шепотів так пронизливо-ніжно:
Моя найкоханіша
Тетяна раптом дотямила, що єдиною людиною, котра й могла втримати Владислава в родині, була вона
Лора!
Й з болем благально поглянула на доньку.