Твій батько нас кидає, Лорочко.
Лора сіпнулася всім своїм струнким тілом, погляд її неперевершених синіх очей полинувся до Войтовича.
Татку
Владислав важко зітхнув.
Люба, я маю це зробити
Темно-сині очі Лори палахнулися вогнем.
Це заради неї, так? Заради безсоромної Матвієвої ви кидаєте маму, кидаєте нас заради тієї жінки
Люба, я кохаю Марину
Я зненавиджу вас, коли ви підете від мами до тієї жінки!
Митьі Лорав одній лиш білій нічній сорочці, поцяткованій мереживним шиттям, з довгим волоссям кольору полумя, що спадалося їй на плечі та спину, обернулася й кинулася геть із материнської опочивальні, й тільки відлуння її останніх слів повислося в повітрі.
Владислав рвонувся слідкома за донькою.
Лорочко!
Тетяна полишилася у своїй кімнаті одна. З хвилину чи, може, й того більш вона стояла непорушно, виструнчавшись у незрозумілій напрузі, а потім враз обмяклася, в одну мить мов облишила її та непорозуміла сила, котра примусила постатися супроти Владислава й так зухвало кинути йому в лице те, що вона не дасть йому розлучення. Тетяна втомлено зітхнула, опустилася на стільчик біля великого дзеркала й обхопила свою неприбрану голову обома руками.
Вона знала, що ніякі її зухвалі слова не допоможуть.
Владислав усе одно доскочить свого й розлучиться з нею.
Одна надія тепер лиш на Лорочку.
Й Лора врятувала їхню родину.
Тетяна не відала того, як саме донька спромоглася вмовити Владислава, можливо, перестрашився того, що донька й справді його зненавидить, коли він покине матір заради тої Матвієвої. Тетяна, котра так і полишилася сидіти перед дзеркалом, навіть не повірилася до кінця в почуте, коли Владислав повернувся через годину й промовив досить безбарвним голосом:
Можете заспокоїтися. Розлучатися ми не будемо.
Тетяна звела на нього недовірливий погляд.
Ви
Я передумав. І зробив це виключно заради Лорочки.
Тетяна, зіщулившись, поглянула на нього.
Але Матвієва все одно полишиться вашою коханкою?
Владислав холодко посміхнувся.
Безумовно.
Нічого більш не проказавши, Войтович вийшов геть, залишивши Тетяну все так само непорушливо сидіти перед дзеркалом і розпачливо вдивлятися у власне відображення, мов зацепеніла. Владислав відмовився від розлучення, але вона ніякого полегшення чи то вдоволення не відчувала Від розлучення він відмовився, але не відмовився від тої жінки, котра штовхала його до розлучення. Не відмовився від тої, котра мала над ним таку владу.
Тетяна розуміла, що все ж утратила чоловіка.
Коли було поглянути чужим оком, то життя в будинку за чорною, кованого заліза огорожею, в якому мешкала родина Войтовичів, зовсім не перемінилося. Але то коли поглянути стороннім оком. Насправді життя родини перемінилося. Владислав спочатку все більше пропадався у Матвієвої, зовсім не соромлячись, виїздив з нею в місто, ходив на приймання та в театр. Потім же, наче посварившись зі своєю розкішною коханкою, почав усе більше часу пропадатися вдома. Тетяна видавалася тінню, що розгублено й сновидливо блукається будинком, але переважно сиділа у своїх покоях, зачинившись від цілого світу, й чомусь остерігалася виходити за межі садка, мовби тамза ворітьмитільки й чекали ті лінькуваті пліткарі, аби ж поцілити в неї отруйними стрілами пліток. І в стражданнях тих власних не помічала вона, що після розмови тої у її покоях, коли Владислав почав вимагати розлучення, перемінилася донька. Улюблениця батька, завжди весела та легка, Лора спромоглася вмовити батька полишитися в родині, але мов уже саме те намірення зруйнувати родину не кращим чином вплинуло на його єдину доньку. Веселий та легкий її норов поступався місцем замисленому й похмурому стану, а в темно-синіх, неймовірно гарних очах усе частіш можна було упіймати страх. І чим більш часу миналося опісля тої сварки між батьками, тим більш похмурою й незрозумілою видавалася Лорочка Войтович.
А Тетяна нічого того не бачила й не помічалавона наживо горілася у вогні власних страждань, навіть не допускаючи думки об тім, що донька теж може страждати в цей час із невідомого приводу. Зрештою Тетяна, годинами просиджуючи нерухомо у власних покоях, домислилася до того, що має хоч якось боротися за своє щастя.
Сонце рожевою кулею закотилося за Дніпро, за плавні та острови, й Тетяна знала, що Владислав перебував удомачи то ж посварившись з дорогоцінною своєю Матвієвою, чи з якої іншої дивини, але він останнім часом усе вдома полишався й нікуди не виїздив Тетяна повільно звелася на ноги й поглянула на себе в люстро Струнка й граційна, вона бачила те, що тіло її ще не втратило жіночої привабливості, а коли розсипала за спиною густе волосся золотавою завісою, відчула себе досить звабною Руки дрібно задрижали, коли кинулася вона до шафи й вийняла гарну шовкову, оздоблену тонким мереживом нічну сорочку, котра досить відверто оголювала тіло. Й руки її продовжували дрібно дрижати, коли непевно й боязко штовхнула вона важкі деревяні двері до опочивальні чоловіка
Владислав щось читав, влаштувавшись на ліжку.
Тетяна вся напружилася, й видавалося навіть, що й про необхідність просто дихати забула в ту мить, коли він звів погляд сірих своїх очей і поглянув на неї Поглянув вдивовано й трішки непорозуміло, але все ж не сказав, аби йшла вона геть, і то додало Тетяні такої необхідної їй сміливості Вона на ногах, що погано слухалися й відмовлялися підкорятися їй, наблизилася до ліжка. Бачила, як погляд Владислава сковзнувся по її стрункому тілу в тій розкішній шовковій сорочці, й відчула себе більш упевнено Підійшла так близько до чоловіка, й хоча руки тремтіли так, що він мав то помітити, торкнулася пальцями прохолодної, сковзкої тканини. Слова куцого не могла з себе вичавити, й Владислав теж мовчав, і мовчанка та між ними видавалася Тетяні чомусь особливою, такою, котра мов знову поєднувала їх міцними тенетами. Не дозволяючи собі ні перестрашитися, ні передумати, рішуче потягнула ту тканину сорочки й відкинула її геть Не відриваючи погляду від очей Владислава, опяніла зацікавленістю в очах, простягнула руку й забрала в нього ту книгу, яку він читав у свідомості сполоханим птахом билася відчайна думка об тім, що коли відштовхне він її зараз, то вона не витримає тогопомре або збожеволіє від болю
Затремтівши усім тілом, сковзнула в його руки
Владислав напружився, але нічого не зробив
Тетяна заплющила очі й прошепотіла ніжно:
Владику
Й ледь не розплакалася, відчувши, як його руки обійняли її тіло.
Але все виявилося марним Та ніч, хоча й видалася Тетяні палкою та пристрасною, ніяк не вплинулася на байдужливе ставлення Владислава до неї. Він просто взяв те, що йому так наполегливо подарували, можливо, що навіть пригадав своє давнє й минуле кохання до дружинита й по всьому.
Та ніч не повернула Тетяні Владислава.
Він полишався незрозумілим Наче й до Матвієвої не навідувався, але й до дружини не повертався. Але ж вона бачила, придивляючись пильно, в очах його полумя пристрасного почуття, впікалася тим поглядом і розуміла, що він усе ще продовжує кохати ту чорнооку розлучницю, навіть незважаючи на те, що вони з якоїсь речі посварилися. Розуміла, що минеться час і нехай не сьогодні чи завтра, а в котрийсь чорний для неї день він знову полине до Матвієвої.
Відчувала, що починає ненавидіти Владислава.
По-справжньому й глибоко.
Дивно, але та ніч, коли Тетяна прийшла до чоловіка вона заробилася для неї межею, перетнувши яку, більш не відчувала у своїм серці любові до чоловіка а лиш ненависть. То було страшно, дуже страшно для неї й майже неможливо.
А за місяць місто сколихнула жахлива новина.
Владислава Романовича Войтовича віднайшли в ліжку його зі смертельним ножовим пораненням у серце.
Коли до будинку заможного заводчика прибулася поліція, його тепер уже вдовиця, бліда лицем пані Тетяна Іванівна, котра полишалася на диво спокійною, промовила досить байдужливо:
Я хочу зізнатись у тім, що вбила свого чоловіка!
1
1907 рік, м. Кременчук
Лоро!
Здригнувшись, Лора відвернулася від вікна, за склом котрого тривожливо й неспокійно дмухав вітер, розгойдуючи верхівки дерев, і стукався до вікна невидимими пальцями. Вона знову думала про свою бідну, нещасну матінку, й думки ті спричиняли їй біль, який чи зоставить коли у спокої її серце.
На порозі стояв Петро.
Час їхати до собору, люба!
Лора швидко позиркнула на брата, судомливо зітхнула.
Так
Петро покривив своє досить вродливе лице, на якому особливо вирізнялися сині материнські очі.
Приїхала Сара з нареченим.
Лора у відповідь лиш байдужливо прикрила очі. Сара була небогою батька, донькою його рідного брата, котрий помер ще досить молодим, ледь устигнувши одружитися й заробитися батьком своєї єдиної дитини. Його смерть зробила Владислава єдиним спадкоємцем Романа Войтовича, а мати Сари через рік після смерті мужа вийшла заміж за чоловіка з заможної купецької родини, і єдина її донька Сара зростала в розкошах, отримавши й від покійного батька досить-таки пристойний спадок родини Войтовичів. І те, що фабрика та завод відійшли до Владислава Романовича, видавалося, нікого й не турбувало. Але то лиш так видавалося Для Лори, котра ніколи не була особливо близькою з кузиною, було вкрай неприємно раптом дізнатися, що весь цей час Сара вважала себе ображеною у спадщині, обділеною образливо й нечесно. Ось тільки за життя свого дядька Владислава вона про це чомусь змовчувала, вдавала приязну та люблячу небогу, яка завжди лащилася до Войтовича й вартувало було лиш її стрункій постаті зявитися у їхньому будинку, як вона кидалася на шию до дядька з голосним вереском:
Дядечку, любчику!
Лора ж кузину не полюбляла з дитинства.
Й нелюбов та була цілком взаємною.
Кузини Войтович, дві онуки впливового й заможного фабриканта Романа Войтовича, котрі народилися жінками, на превеликий жаль діда, ніколи не мали між собою близькості. Спокійна й витримана Лора уникала буявої й яскравої Сарочки, мати котрої мала в собі єврейську кров. Темноволоса й кароока, одного віку з Лорою, Сара, якось уже надто рано розквітнувши, вже почала кокетувати з мужчинами. Лора знала, що тітка Розалія не надто схвалювала ті пустощі доньки з представниками протилежної статі, та Сара матері геть не слухалася, як і досить мякого норовом вітчима.
В шістнадцять років вона втрапила в гучну перемовину.
Тоді Сара, ще така юна, але безперечно чарівна, зі звабливим соковитим тілом уже не дівчини, а жінки, та хитрою, лукавенькою усмішкою справжньої спокусниці, ледь не зруйнувала родину поважного судді Матвія Вакульського. Суддя той мав тридцять сім років віку, мужню постать, вродливе лице з оксамитовими карими очима та вабливою усмішкою але на додачу він мав не надто привабливу дружину з заможних дворянок, котра й заробила його досить впливовим та заможним, а також цілий вивідок маленьких Вакульських, котрих пані-дружина справно дарувала йому чи не кожен рік їхнього подружнього життя. Але юну Сару те не зупинилопознайомилася з Вакульським на одному з приймань у знайомих і наче розуму полишилася від чи то кохання такого вже сильного, чи вже пристрасті, яка була почуттям не менш сильним від кохання і часом могла заволодіти людиною настільки потужно, що людина робилася непідвладною вже самій собі, а перетворювалася на раба тої пристрасті, геть нею засліплена.
Саме такою засліпленою заробилася й Сара.
Видавалося, що вона геть утратила розум. Усе те приймання тільки з одним Вакульським і танцювалася, й у перервах між танцями вони про щось весело перемовлялися, й Сара геть не звертала уваги на те, що порушує всі правила пристойності, весь час збуваючи час з чужим і одруженим чоловіком наодинці, кокетуючи з ним так відверто Пані Вакульської в той вечір поряд не спостерігалосявона вчергове перебувалася в надії й на очі людські з забобонних міркувань намагалася менш потраплятися. Під кінець приймання Сара кудись зниклася, Вакульського теж не було видко, й Розалія Войтович-Завгородня густо вкрилася на лиці червоною фарбою сорому, коли присутні почали поцілювати в неї засудливими та насмішкуватими поглядами. Не раз смикалася вона піти шукати доньку, але чоловік її, купець Завгородній, зупиняв Сара ж повернулася хвилин за двадцятьрозчервоніла лицем, з декотрою неприбраністю в зачісці та одязі, що так відразу впадало в око, але ж яка вдоволена. Розалія розтулила було рота, аби вилаяти доньку, та побачила Вакульського, котрий зявився від протилежних дверей з декотрою неприбраністю в зодяганні своїм, і тільки того й змогла, що прошипіти придушено й неголосно:
Де тебе важка носила?
Сара кинула на матір дещо затуманений погляд.
Пішла дихнути свіжого повітря в залі жах як задушливо.
Розалія перемінилася лицем.
Не обманюй, негіднице Ти вискочила до садка за Вакульським.
Погляд Сари був на диво спокійним.
Коли і так, то що?
Саро
Заспокойтеся, мамо, на вас уже звертають увагу, обірвала палкий та занадто гучний вигук матері Сара й попростувала знову до Вакульського, мов не помічаючи геть того, що на неї вже дивляться що засудливо, а що з цікавістю та насмішкою.
З того вечора вона геть глузду полишилася.
Другого дня втеклася з дому, й чиєсь допитливе око догледіло, як сідала вона до прольотки Вакульського.
Іншого дня прийшла до нього в суд.
Ще колись прогулювалася з ним біля Дніпра.
Й місто загуділося, мов той потурбований вулик.
Небога юна Войтовича має стосунки з одруженим!
Яка ж ганьба, який то сором!
Розалія Яківна ледь не кожної днини влаштовувала доньці сваркивона жалібно прохала, вона молила й наполягалася, жорстко та владно наказувала Сарі покинути навіть думати про Вакульського. Та все марно. Сара полисне вогняним своїм, темним оком, кине матері у вічі, що ніколи такого не буде, й втечеться до Войтовичів, до дядечка-любчика, котрого чи не батьком звиклася вважати, й Войтович завжди захищав дівчину від нападання її матері, прихищав у своєму домі й, видається, що повністю поділяв думку Сари стосовно дозволеності стосунків з Вакульським.
А місто продовжувало гудітися.
Тепер уже засуджували не одну лиш Сару за те, що руйнувала вона родину, так відверто кинувшись до обіймів одруженого чоловіка, а разом з нею й дядечка її заможного, котрий дозволяв зустрічі тих двох коханців під дахом свого дому.
Потім сталося те, чого ніхто не очікував.
Пані Марія Данилівна Вакульська, перебуваючи на шостому місяці своєї чергової важкості, не витримала сорому, образи та болю й спробувала вчинити самогубство, випивши отрути.
Вакульську врятували.
А дитя, народившись передчасно, померло.
Й смерть та наче отямила спянілого пристрастю Вакульського.
Він обірвав усі свої стосунки з Сарочкою Войтович, став більше часу вділяти кволій, ледь живій дружині, уникаючи всердно зустрічей з палкою юною коханкою, котра від охолодження його, видавалося, що останні краплини розуму й сорому втратила й приходила до суду, прохаючи його про зустріч. І біля будинку могла, мов той вірний вартовий, годинами чекати на його повернення. Вона відчайно благала не кидати її Та Вакульський був геть невблаганнимдружина грозилася знову заподіяти собі самогубство, а то ж могло так негативно відобразитися на його посаді До того ж пристрасть у пана Вакульського вже минулася, він почав прохолонятися до чарівної Сарочки й кидати дружину не мав намірення.
Сара мусила вертати до матері.
Мусила вислуховувати безкінечні й невтомні дорікання Розалії Войтович-Завгородньої, терпіти їх Заробилася геть млявою та апатичною, тихою та невзнаною, мовби перетворилася на тінь себе колишньої такої яскравої, веселої та рухливої. З будинку не виходила в містолиш до садка.
А потім Войтович приніс дружині й доньці несподівану звістку.
Сарочка у надії!
Сарочка, котрій лиш шістнадцять, у надії!
Тітка Розалія тоді була ледь не померла від серцевого нападу. Такого вже вона коли й очікувала потайки від усіх, та гоновила від себе думки об тім, мов собак неприпнутих від воріт. Сару було вирішено негайно ж вислати до Білгородської губернії, де в тихому, скромному й затишному маєтку мешкала тітка пані Розалії.
Сара погодилася, не виказавши особливого супротиву.
Все такою ж апатичною й мов неживою відбула вона до маєтку Антонове в далекій Білгородській губернії, до незнайомої літньої родички. Войтович час від часу отримував від небоги листи, у котрих вона жалкувалася дядечку-любчику на те, як важко носити їй дитину, котра була небажаною навіть для неї. Дитину, котру відразу по народженню мали віддати в родину бездітного військовогородичка вже про все домовилася. Родичку ж ту вдовицю Сара описувала не інакше, як постійно набундюченою й усім невдоволеною бабою, яка зовсім не обраділа перебуванню у своїм затишнім будинку пузатої, осоромленої внучатої небоги «Бачили би ви лиш, дядечку, як позиркує на мене ця стара відьма, котру maman називає своєю тіткою. Тільки губи тонкі копилить, поки я снідаю, а потім і починає мені вичитувати про те, як я зганьбила родину, яка я безсоромниця та грішниця й що сама вона за моїх літ навіть поглянути в бік одруженого пана уникалася, а не те що зваблювати Ха, дядечку, бачили б ви лиш ту ропуху набундюченусумніваюся я міцно, що котрийсь із панів пожадобився б на цю бабу з її негарною пикою» Подібного змісту листи Войтович отримував досить часто, й майже через рік Сара повернулася до Кременчука, обродившись сином Вакульського та віддавши дитя до рук геть незнайомого військового.