Прощання
Все ще відчуваючи мовчазну підтримку брата, Лора обережно схилилася до домовини батька, мовби вироблена вона була з крихкого, тонкого кришталю, котрий міг розбитися, вкритися павутинням тонких тріщин від одного лиш торкання її, або ж то сама Лора заробилася кришталевою
Батько наче спав, і тільки жовтувата, незвична для нього блідість усе ж вказувала на те, що сон його був вічний і ніколи він уже від нього не прокинеться. Вдовиця Матвієва, вилискуючи на яскравім сонці вгодованим своїм лицем, оповивши руками домовину, дивилася на Лору сторожко й ледь не вороже. У почервонілих її, але таких безумовно гарних очах чаївся вираз, котрого Лора страшилася, мовби знала ця пишна перегодована красуня ту таємницю, котра ховалася на серці Лори, котра ятрила його, мов запалена й забруднена рана, й шматувала його гострими пазурами невидимої, але лютої хижої птахи. Вона бачила, як, припадаючись, виціловували неживе й нерухоме батькове лице Матвієва та Сара, як ніжно цілувала батька в бліде високе чоло Наталі Вона відчувала, що всі, хто зібрався на кладовищі, поряд виритої могиливсі вони чекали того, що припадеться вона зараз гаряче й розпачливо до батькового тіла, вицілує, нарешті обливаючи слізьми його жовтувате лице. Вони всі чекали
Але Лора навіть не поворушилася.
Вона просто стояла, обіпершись на руку Петра, й примушувала себе дивитися на лице мертвого батька. Так, саме примушувала, тому що дивитися особливого бажання не мала. У цій труні лежав для неї майже незнайомець, і його лице лиш віддалено нагадувало лице її татка Того татка, котрим він був для неї від її народження й до того клятого дня, коли вона мала необачність вмовляти його покинути цю пишнотілу спокусницю, що так сумовито припадалася зараз над його тілом почилим. Її любий тато помер для неї в один день, і вона вже давно його оплакала, тільки сліз її ніхто не бачив.
Петро легенько затиснув її лікоть сильними пальцями.
Люба, час минає, прошепотів він тихо, аби почула лиш вона.
Лора розгублено поглянула на брата.
Що?
Петро схилився до її вуха.
Поцілуй татка, попрощайся Люди ж чекають
Лора звела погляд темно-синіх очей Усі присутні й справді дивилися лиш на неї Дивилися так Та невже ж не розуміють люди того, що визиратися так нечемно й невиховано? Опустивши очі, Лора знову поглянула на застигле лице батька. Смерть певною мірою спотворила його обличчя, додала нових та незнайомих рис, видовжила його та збільшила ніс Погляд Лори впався на великі руки батька, з котрих уже пішла сила й обважнілі товсті пальці котрих було схрещено йому на грудях, аби тримати церковного хреста, поквітчаного дорогоцінними камінцями
Його пальці
Його великі, сильні пальці
Лора здригнулася й зрозуміла, що не зможе торкнутися його.
Просто не зможе
А шепіт Петра все наглив її, все примушував до дотику.
Лорочко, люди ж чекають
Вона затрусилася, мов у лихоманці.
Ні! Ні!
З нею знову відбувалося щось дивнещось таке, чому вона не мала пояснення й над чим не мала вже влади. Вигукуючи пронизливо, що не бажає доторкатися до того, хто нерухомо застигнувся в розкішній цій домовині, Лора забилася в руках Петра наполоханою птахою, потім виривалася, щоб утектися геть і полинути куди око погляне, аби тільки не торкатися батька.
Лоро! Лорочко!
Голос брата просочувався до свідомості, мов крізь густий туман, що зазвичай стелеться вночі й до світанку набуває молочної щільності.
Ні! Ні!
Крикнула пронизливо й так голосно, що з дерев знепокоєно поздіймалося гайвороння й відлетілося тривожливо геть А вона не витрималася, впалася в тиху та спокійну безодню забуття, знепритомнівши й обмякнувши в сильних руках брата. Й уже не бачила й не чула того, як пожадібно визираються на неї сторонні люди, як перешіптуються вони зацікавлено Не відчувала й того, як руки брата підхопили її й понесли геть від тих допитливих поглядів, від труни, в нутрощі котрої навіки поклали її батька й над котрою розпачливо тужилася не дружина, а колишня коханка. Матвієва кричала на все кладовище, запитуючись у небіжчика, на кого ж він покинув її таку нещасну.
Люди перезиралися багатозначно й насмішкувато.
Не стидається ж таке говорити!
Геть ні сорому, ні сумління!
Лора отямилася лиш пізно увечері.
Розплющила очі й деякий час незмигно, нерозуміюче дивилася на завжди білу стелю, котра зараз мала червонувате забарвлення призахідного сонця, що за вікнами її кімнати ховалося десь за Дніпром. Голова їй боліла й видавалася такою важкою, що вона навіть не змогла її підвестивідразу впала на набиту пухом подушку й застогнала. Й у ту ж мить, мовби він був чатував за дверима, до кімнати увійшов Петро. Відчуваючи, як серце заповнює вдячність, Лора з ніжністю дивилася на свого рідного лише за мамою брата, котрий так опікувався нею ще з дитинства.
Вродливе лице Петра осяялося слабкою усмішкою.
Ти прокинулася.
Лора лиш поморщилася у відповідь.
Так Але в мене страшно паморочиться в голові.
Петро наблизився до ліжка.
Це певне тому, що ти майже нічого не їси Але я можу викликати лікаря, нехай він тебе огляне
Лора вжахнулася.
Ні, що ти Не потрібно лікаря
Петро хитро примружився.
Тоді ти маєш неодмінно щось попоїсти
Добре.
Вона повечеряла без особливого бажання двома куснями холодної запеченої курятини та шматочком сиру, запила все те склянкою густого молока й зітхнула.
Схоже, я таки трішки зголодніла.
Петро гмикнув.
Хто б сумнівався. А тепер тобі потрібен відпочинок, бо ти ж цих ночей майже не посинала, не вистачає, щоби ти ще захворіла. Наталі зачула, як пліткарки на цвинтарі перешіптувалися об тім, що донька Войтовича, схоже, що зовсім розумом пошкодилася, бідненька Петро роздратовано майнув сильною рукою. Здогадуюся, що початок цим перемовинам могла покласти лиш Ларіонівна, хоча Наталі мені в тім і не зізнається.
Лора співчутливо поглянула на брата. Петро з красунею Наталі Мариновською побрався за великого кохання, котре було від першої хвилини їхнього знайомства взаємним та міцним. Наталі походила з родини заможних та пихатих міщан і за матінкою мала в родичах ще й дворян. Її амбіційна та гордовита мати, надзвичайно пишаючись виключною вродою доньки, котра мала волосся світленьке, а очі рідкісного темно-зеленого, мов ті смарагди, кольору й личко мов намальоване, мріяла про щонайкращу партію для доньки, не раз промовляючи, що її Наталуся варта коли не князя з блакитного забарвлення крові, чи хоча б графа якого, або ж на крайній випадок спадкоємця великих статків. Дізнавалася все щось, нишпорила й вишукувала, й до столиці разів зо три возила свою красуню, й віднайшла для неї таки князя Й нехай, що удівець, майже пятдесяти літ, що мав дорослого синатак то ж князь з десятком маєтків та досить-таки привабливою зовнішністю. Й він дуже уподобав Наталі, й пані Мариновська ледь не в кожній вітальні Кременчука погордливо розповідала об тім, що дуже скоро заробиться її донька княгинею Власовою й переїде до столиці, назавжди вже полишивши тихий Кременчук.
Наталі ж відмовчувалася й подивлялася незрозуміло.
А потім втнула нечувану річ
Зустріла безродного Петра Бурка, закохалася в нього й вийшла заміж, відмовившись від того князя Власова, відмовившись від батьківського благословення й відбувши з рідного дому полишена спадку, полишена навіть родини. Мариновські відмовилися від непокірної доньки, позбавивши спадку, й навіть зустрічаючи де в місті молоду пані Бурко, Мариновські відвертають від неї свої пики з таким виразом, що бідолашна Наталі, як не намагається приховати біль, а все ж зачиняється після того у своїй кімнаті й зявляється з неї з почервонілими очима. Петро сприймає все то досить болісно й тільки мовчки хмурить чоло, коли побачить де в місті пані Матрону Ларіонівну Красовську, родичку Мариновських, котра особливо гостро та нестримно засуджує що Наталі з Петром, що взагалі всіх Войтовичів.
За декілька хвилин Петро пішов, а Лора вмостилася зручніше на ліжку, пообіцявши братику спробувати поснути. Але поснути не могла, як не намагалася. Щось непокоїло її, полишувало спокою, і знала добре, що непокоїть
Те, що почалося після того, як батько покинув удовицю Матвієву.
Судомливо захопивши повітря, Лора деякий час лежала нерухомо, мов зацепенівши, й намагалася не згадувати зовсім того, що наполегливо й нахабливо прохалося до памяті, що холодною й слизькою змією заповзалося до думок. Намагалася не згадувати того, що змінило її життя, перетворило її з життєрадісної й веселої панночки Лорочки Войтович на ось це істеричне, похмуре створіння, про котре вже містом покотилися перемовини, що воно божеволіє.
Одним різким порухом Лора відкинула ковдру й звелася на ноги Засвітила лампу й почала ходити кімнатою, як і декілька ночей перед цим, неспроможна поснути й витримувати більш того, що повертала до свідомості память. Кімнату її мяко та ненавязливо освітлювало жовтувате світло лампи, полишаючи кутки в загадковім затемненні. Прошвендявши декілька хвилин, Лора раптом зупинилася, відчувши незрозумілу тривогу, а потім наблизилася до великого дзеркала, котре мало овальну форму й гарний малюнок деревяної рами. Дзеркало це мало бути завішеним сорок днів по батьковій смерті, але вони з Петром не дотримувалися цього забобону. Вдивилася пильно й безмигно у власне відображення
А потім почула за спиною знайомий тихий голос:
Лоро Лорочко
Голос батька!
Лора напружилася й забула навіть про те, що має дихати.
Деякий час у кімнаті було тихо Надзвичайно, пронизливо, настільки тихо, що Лора чула власне диханнятаке, що враз заробилося важким та оглушливим, мовби почала їй дошкуляти хвороба легенів чи ще щось. Вона не оберталася, просто не могла примусити себе до того, аби ж обернутися
Голос за спиною почувся знову.
Й пролунав він геть порядвидавалося, що прямо за лівим плечем.
Моя найкоханіша
Лора похолонулася відчуття присутності батька в кімнаті було настільки сильним, що вона геть не сумнівалася в тім, що він цієї миті стояв за її спиною, але обертатися не наважувалася. Тільки дивилася широко розплющеними й наповненими страхом очима на незворушну поверхню дзеркала, котре байдужливо й бездушливо відображало в жовтуватім світлі її власну постать у довгій нічній сорочці з білої бавовни, поцяткованій мереживом та блакитним вишиванням на горловині та рукавах. Бачила густе й гарне своє вогняне волосся, що наче полумя струменілося по плечах, бачила лице своє бліде та з темними колами під очима, котрі позначали своєю появою ті безсонливі ночі. Вона вперто впявалася поглядом у своє обличчя, аби тільки не поглянути тудисобі за спину.
Бо поглянувши, вона побачить
Побачить постать батька.
Побачить його лице, як бачила його в соборі під час відспівування.
Але ж там поряд були люди, а зараз
За спиною знову тихо прошелестілося:
Лоро Моя найкоханіша
Лора відчула, як від жаху здіймаються на руках оголених короткі волосинки, але обертатися або ж дивитися собі за спину так само відмовлялася. Стояла нерухомо перед дзеркалом, а уява її вже оживалася й малювала дивну й неможливу картину того, як минеться одна хвилина, за нею інша, потім, можливо, ще декілька, й руки батька вхоплять її за плечі ті руки, котрі вона бачила востаннє складеними в нього на грудях і пальці котрих тримали прикрашений коштовностями церковний хрест. І дотик їхній виявиться до неможливого холодним, крижаним дотиком мерця, того, хто зараз ніяк не міг знаходитися за її спиною й кого було поховано й засипано декількома метрами масної, чорної землі тамза містом, на кладовищі поряд його батьків.
Але він був зараз поряд
Вона відчувала його присутність.
Чула його тихий голос.
Знала, що він бажає зараз, аби вона обернулася.
Й поглянула в його очі
Порожні, холодні очі мерця!
Лора відчула, як холод крижаною хвилею охоплює тіло.
Й батьків голос був уже так близько
Лоро Моя найкоханіша
Вона так напружилася, очікуючи холодного, крижаного дотику батькової руки, що в неї заболілося все тіло, а потім узагалі не витримала тої напруги й страху, що оплутав тіло та свідомість
Тихо зітхнувши, впала на килим поряд дзеркала.
Знепритомніла
Знепритомніла вже вкотре за добу.
А прийшла до тями так само різко, як і втратила свідомість.
Можливо, отямитися її змусило те, що вона змерзлася на долівці. Незважаючи на те, що за вікном стоялося тепле українське літо, ночі видавалися прохолодними, й Лора, лежачи на долівці в одній сорочці, змерзлася. Розплющила очі й лежала декілька хвилин непорушно, бездумно дивлячись на освітлену жовтуватим світлом кімнату а перед очима наче туман клубочився, й почувалася вона якось дивно, голова боліла й паморочилася, й Лора спочатку нічого не памятала з того, що було перед тим, як вона знепритомніла. А потім память повернула ту хвилину жаху та страху, коли почала вона відчувати поряд присутність батька, чути тихий його, вкрадливий голос у себе за спиною, й затрусилася тілом, мов у лихоманці. Сіла повільно, з острахом занишпорила поглядом по кімнаті, натикаючись перестрашено на темні кутки й здригаючись усім тілом, мовби саме там забачувала батька.
Уже мертвого й похованого батька.
Так, він мертвий. І похований поряд дідуся з бабусею, прошепотіла вона, намагаючись заспокоїти саму себе й відчуваючи, що таки успіху в цім їй геть бракує. Не відчувала спокою й близько, а ще ж змерзлася, тому змусила себе повільно звестися на ноги й підійти до лампи, аби посилити освітлення. Тільки тоді дозволила собі оглянути кімнату, пересвідчитися в тім, що батько не зачаївся десь у кутку, у такому місці, де вона не могла помітити його, коли сиділа на долівці. На щастя, кімната її, мебльована дорогими меблями червоного дерева з золотавого кольору обшивкою, була порожньою.
Геть порожньою.
Ані привида, ані живої людини.
Та все ж Лору то не заспокоїло Продовжуючи дрижати від холоду, вона сіла на ліжко й вкрилася ковдрою. Але спати навіть не збиралася, тому що знала, що все одно не посне. Й просто сиділа, утупившись поглядом у жовтуватий вогник лампи. Вона не розуміла, що з нею взагалі відбувалося, певно, вона справді втрачала розум, божеволіла й пані Красовська мала в цім рацію Можливо. Але зараз, у цю нічну годину, коли весь будинок і все місто спалисявона відчувала дивну байдужість від думки, що можливо дійсно втрачає розум. Та навпаки божевілля видавалося їй порятунком Порятунком від того, чого не мало бути й що мала би вона забути, але не могла.
До самого ранку не заплющила очей.
А о восьмій ранку покоївка постукалася в двері, майже пошкрябалася в них, мов те кошеня, потім просунула допитливу голівку, певне, що остерігаючись порушити сон молодої господині, й вдивовано закліпала, побачивши загорнуту в ковдру Лору, котра непорушно сиділа на ліжку.
Покликала несміливо.
Панночко
Лора обернула до неї бліде лице, поглянула байдужливо.
Так?
Мотря ще разів зо три вдивовано кліпнула очима.
Там там панночка Сара Вячеславівна прийшли.
Лора поморщилася Менш за все їй зараз бажалося зустрічатися з кузиною, але вона все ж звелася на ноги, котрі видавалися слабкими, продовжуючи горнутися в ковдру, й промовила, зітхнувши так важко, мовби мусила вдруге ховати батька:
Мотричко, допоможи мені одягнутися.
2
Я прийшла поговорити про спадок.
Лора не встигнула ще переступити порога вітальні, як Сара промовила до неї ці слова.
Вона стояла перед портретом молодого подружжя Войтовичів і з появою Лори обернулася з рішучим і ледь не войовничим виразом на своєму вродливому обличчі, й замість привітання зустріла бліду, невиспану Лору цими словами.
Лора увійшла до вітальні, кинула на кузину байдужливий погляд і запиталася, можливо, занадто різко, несподівано різко навіть для самої себе:
Це так важливо зараз?
Сара задерла голову.
Важливо Гадаєш, що я дозволю тобі спокійно мене обікрасти?
Лора зітхнула.
Та хто ж тебе обкрадує?
Ти
Саро, я вже говорила тобі, що ми повернемося до цієї розмови після того, як буде оголошено заповіт батька.
Почуваючись украй погано після безсонливої ночі та незрозумілого видіння батька, голос котрого чи вчувався її уяві, котра заробилася хворобливою, чи ж справді лунався за її спиною, Лора повільно підійшла до невисокого диванчика й опустилася на нього Сара пильно й допитливо вивчала її з хвилину, потім замислено промовила: