Люба, що з тобою?
Лора виразно вигнула брову.
А що зі мною?
Базиль розгублено заблимав.
У тебе дивний вигляд. Ти часом не захворіла?
Ні, я цілком здорова.
Тоді що
Лора занадто різко вихопила в нього руку.
Скажи, Базилю, ти не хочеш нічого мені сказати?
Добровольський тепер виглядався геть розгубленим.
Сказати про що?
Ну, хоча б про те, кого ти тримаєш на вулиці Кагамлицькій?
Життєрадісне лице Базиля відразу пополотніло, і він поглянув на Лору швидко й зацьковано, його великі руки безвільно впалися вздовж тіла, й він застигнувся перед Лорою, наче той служка, що звинився тяжко. Повільно й досить важко миналися хвилини, а Базиль усе мовчав, мов шукаючи і не в силі знайти потрібних слів для відповіді. Й Лора не чіпала його, а просто мовчки чекала Коли ж нарешті він заговорив, голос його пролунав глухо й навіть незнайомо:
Хто тобі сказав про Ельзу?
Лора стенула плечима.
Яка різниця? Головне, що це правда. Вона гостро й пронизливо поглянула на нього, й він не витримав того її погляду й опустив очі свої такі веселі по приході його, а зараз винуваті й наче згаслі. Це ж правда, Базилю?
Він мовчав довгу хвилину.
Правда, тихо, ледь чутно прошепотів нарешті й відразу ж, мовби йому в одну мить підкосилися ноги, упався перед Лорою на коліна, ухопив, незважаючи на супротив, знову її маленькі долоньки до своїх великих, сильних рук і почав цілувати їх палко та пристрасно, промовляючи голосом, сповненим, видавалося, що щирим каяттям: Але ж то нічого, геть нічого не означає Ельза не та жінка, до котрої ти маєш мене ревнувати. Лорочко, ти ж розумієш, до якого ґатунку належать подібні жінки Хто вони такі
Лора спробувала було висмикнути в нього руку, але він тримав міцно.
Я вважаю за ництво користуватися жінкою й ображати її позаочі То ти, може, й мене обговорюєш з нею
Базиль сіпнувся, наче вона його вдарила.
Ні, ніколи! Тебе ніколи
Хоча б на цім спасибі.
Він знову почав обціловувати її пальці.
Лорочко, серденько моє, не говори так зі мною Твоя оця холодність та вона ж просто вбиває мене
Добровольський у той день ще довго вмовляв Лору пробачити його за ту ганебну помилку, котрою назвав свій звязок із німкенею Ельзою. Вимолюючи прощення, він ставався перед нею на коліна й цілував уже не лиш пальчики білі, а й поділ її блакитної домашньої сукні, обіймав її за ноги Лора ж дивилася на нього й усе не могла дотямити того, чи щирим було це все: його слова, каяття та падання перед нею на коліна Вона чомусь не до кінця вірилася його словам і мала незрозумілу впевненість у тім, що ввечері він усе одно помандрує до своєї білявки, котру чи зможе покинути. Зрештою вона попросила його піти, й він знехотя скоривсяпішов геть, але пообіцявся, що буде приходити кожної днини й вимолювати в неї прощення.
Лора лиш слабко всміхнулася у відповідь.
Й нічого на його слова не відказала.
Потім, заховавшись за фіранкою, дивилася, як Базиль іде геть. І відчувала, уважно дослухаючись до себе й до свого серця вражаючу байдужість. Не мала в собі жалів за ним, не мала якогось особливого обурення тим, що він утримував коханку в той час, коли так палко присягався, що кохає лиш її одну й вона одна йому потрібна, що лиш вона є безмежно коханою ним жінкою. Певне, та байдужість була тому, що не мала до нього почуття
Біля воріт Базиль зупинився, повільно обернувся, мовби відчув на собі погляд Лори, але вона знала, що він її не помітить, тому й полишилася стояти на місці. Й дивилася на його дужу, високу постать, зодягнену в елегантний світло-сірий костюм-трійку, і вже знала, що Базиль Добровольський не стане її чоловіком.
Вона не мала жодного бажання робитися дружиною чоловіка, котрого не кохала й котрий зраджував її ще до шлюбу.
* * *
Маємо йти!
Шепіт Петра й тепле його дихання торкнулися скроні Лори, й вона змусила себе нарешті рушити до дверей, вдячно спираючись на сильну та надійну руку брата. Зодягнена в чорну сукню з високим комірцем з міцного шовку, в чорній мереживній мантилії, що ховала рудаве волосся, заплетене в косу й оповите довкола голови, Лора була в ту мить дуже гарною. Й хоча була огорнута смутком, а все не мала в собі сліз за батьком.
Сара чекала у вітальні.
Гарна й у чорного кольору одяганні, вона сиділа на низькому диванчику й досить-таки безсумно посміхалася високому темноволосому чоловіку, котрий стояв біля вікна. За інших обставин Лора, можливо, більш зацікавилася б цим напівфранцузом з українським корінням, але зараз Кинула лиш короткий, неуважний погляд у бік вікна, на високу постать, що застиглася нерухомо, й сонячне світло, падаючи крізь скло, ховало в тінь його лице Сара ж повільно й навіть велично звелася на ноги, певне, що малюючись перед нареченим-іноземцем, заплакала й кинулася обіймати Лору.
Лоро, рідненька, яке горе! Яке ж велике горе! шепотіла вона голосно, розпачливо схлипуючи, й Лора відчувала, що починає наче задихатися від різкуватого терпкого парфуму кузини, й так гостро бажала відштовхнути ту від себе. Але того не знадобилосяСара теж не була налаштована на тривалі, нікому не потрібні обійми й за коротку хвилину сама відхилилася від Лори й поглянула на чоловіка. Лорочко, рідненька, дозволь познайомити тебе з моїм нареченимпаном Морісом Олександром де Вараном, котрий наполягається на тім, аби називали його виключно Олександром. Я ж сама кличу його Алексом. Вона простягнула руки до нареченого. Любий, іди сюди й познайомся з моєю кузиною.
Від меду, котрим наче сотувався солодкий голос Сари, Лору починало нудити, але вона намагалася все ж того не виказати й обернулася до чоловіка, котрий стояв уже зовсім поряд Спокійний, уважний погляд сірих очей торкнувся очей темно-синіх Лори, й вона відчула слабке, ледь помітне тріпотіння свого жіночого тіла від дотику того поглядами, й дрож та посилилася дивним чином у ту мить, як він простягнув до неї велику сильну долоню.
Мадемуазель Лоро Дуже приємно.
Голос його був глибоким та гарним, і Лора, на якийсь час забувшись, проти свого бажання задивилася на нього Наречений Сари, цей напівфранцуз, мав безперечно привабливу чоловічу зовнішністьокругле лице з широкими вилицями, гарного малюнку рот з вольовими вустами, прямий ніс з чіткими крилами ніздрів та очі гарні сірі очі, уважний погляд котрих продовжував викликати в Лорі той незрозумілий дрож. І тому тремтіла її власна рука певне, коли простягнула вона її, аби торкнутися сильної руки нареченого Сари.
Навзаєм.
Сірі очі продовжували уважно вивчати її лице.
Прийміть мої співчуття у звязку зі смертю вашого батька.
Дякую.
Він усе продовжував тримати у своїй руці маленьку долоньку Лори, й той дотик Лора відчувала, наскільки він є приємним, і чомусь несподівано перестрашилася тої приємності. Вона була їй геть не потрібною, бо ж перед нею стояв наречений кузини. Й вона забрала в нього руку, висмикнула її, можливо занадто різко та поспішливо, заслугувавши ще більш уважний погляд тих очей сірих та невдоволене позиркування Сари.
Вітальнею запанувалася досить незручна мовчанка.
У прочинене вікно долинув голос візника.
Й Петро торкнувся руки Лори, порушуючи ту незручну тишу.
Час.
Вона з вдячністю вхопилася за руку брата, а Сара, полискуючи невдоволеним темним оком, припалася до сильної руки свого сіроокого нареченого з виглядом справжньої власниці.
Біля воріт уже чекала автівка.
Петро допоміг сісти в салон Лорі, потім своїй дружині Наталі, й Лора раптом відчула якесь похмуре полегшення від того, що Сара зі своїм тим французом всілася до іншої автівки.
Вона мала думати про похорон батька, а не про сірі очі чужого нареченого.
Величний собор Успіння Богородиці вилискував на сонці білосніжними мармуровими стінами та золотом купола й був наповнений тими, хто прибувся віддати останню шану поважному мешканцю міста При вході скупчилося багато людей, зодягнених просто й бідно, й Лора здогадалася, що то були робітники заводу й фабрик батькових, і чомусь відчула себе не надто зручно під поглядами їхніми допитливими й зацікавленими, котрі спрямувалися в її бік, вартувало їй було лиш зявитися з салону автівки. Жалкувала, що не приховала лиця за мереживом мантилії, почуваючись не надто затишно під тими поглядами, що наче обмацували кожну рису її лиця, пожадібно шукали чогосьможливо, сліз розпачливих та жалібних. І не знаходили їх навіть сліду їхнього, чи набряку почервонілих очей не могли відшукати, тому що Лора за ці дні навіть скупої сльози не пустила.
Вона не могла плакати.
Бачила осуд у тих поглядах, що були спрямовані на неї, відчувала, як підгинаються їй ноги, та примушувала себе йти вперед, впявшись закамянілими пальцями в лікоть брата, що підтримував її.
Мала йти до собору.
Туди, де чекала на неї домовина з тілом батька.
За дверима пахлося ладаном та тим особливим духом, котрим пахнеться кожна церква, святості та бджолиного воску. Лора знову бачила перед собою допитливі й зацікавлені лиця, але належними вони були вже людям, зодягненим більш заможно. Але ж і вони дивилися на неї так само, як і працівники батька, й певне що засуджували за цю кляту відсутність сліз, за ці сухі очі
Лорочко!
Скорботний чоловічий голос То був Базиль, і Лора ледь не поморщилася привселюдно, коли зрадливий залицяльник ухопив її у свої обійми, досить нечемно висмикнувши з рук Петра й пригорнувши до себе. Вона відчувала на собі чужі пожадібні погляди, а тому й мовчала, дозволяла Базилю тримати себе.
А потім побачила її.
Домовину з тілом батька
Жовтувате, мов віск, лице.
Лице мертвого батька.
Похитнулася, зачувши миттєву й сильну слабкість, але руки Базиля тримали міцно та надійно. Чомусь не бажала надовго зупинятися поглядом на обличчі батька, котрий виглядався ледь не незнайомцемтаким чужим та холодним, міцно затиснутим у крижаних обіймах смерті. Та вона взагалі воліла б обернутися й утікати геть, негайно ж геть із цього собору, від цієї домовини та того незнайомця, котрого вона тримала у своїх нутрощах А Базиль, щось ніжно й заспокійливо примовляючи, підводив її все ближче й ближче до тої домовини, й ось лице батька опинилося так близько до неї Вона бачила кожну рису, знайому з дитинства, відчувала на собі чужі погляди, й погляди ті тримали її поряд домовини міцніше від кайданів.
Хтось тицьнув у її задеревянілі пальці свічку.
Протоієрей собору почав відправу
Скорботно й велично водночас заспівався клирос.
Лора хрестилася, щось шепотіла блідими вустами, але очі її все також полишалися сухими. Незважаючи на осуд людей, сліз із себе вичавити не могла.
Пустіть! Пустіть мене до нього!
Високий жіночий голос, що пролунався раптом за спиною Лори, змусив її здригнутися й боляче вхопити Базиля за руку, котрий навіть не поморщився від болю.
Вона пізнала той вабливий, високий голос.
То була вдовиця Матвієва.
Лора, навіть і дихати забувши, спостерігала за тим, як колишня коханка батька наче враненою пташиною підлітається до його труни. Сплескує пишними своїми, білими руками, скрикує так, що чутно її й за клиросним співом, потім падається навколішки, обціловуючи дерево, обшите темним оксамитом. Петро було ухопив її за ті пишні білі руки, аби відсторонити, аби не заважала вона відправі своїм воланням несамовитим та плачами розпачливими, так куди ж Відштовхнула Петра геть від себе, мовби був він слабким хлопчиною, й продовжила впадатися біля домовини чоловіка, який був для неї лиш колишнім коханцем. Лора невідривно дивилася на ту розкішну жінку, котра ледь не зруйнувала шлюб її батьків, і в голові билася відчайно лиш одна думкана місці Матвієвої зараз мала бути мама. То вонасправжня вдовиця Владислава Войтовича, Тетяна Іванівна Бурко-Войтович, мала би зараз припадатися біля труни батькової, а не ця, через котру й почалися нещастя їхньої родини.
Лора здригнулася всім тілом, згадавши ту страшну ніч, коли помер батько.
Волання Матвієвої, спів клиросу та запах ладану змішалися раптом у запаморочливу й нудотливу мішанину, перед очима заклубочився сірий тумані вона просто знепритомніла, важко навалившись на Базиля. Й не бачила того, як присутні співчутливо заворушилися, Базиль пополотнів лицем і турботливо підхопив її на руки, аби віднести до широкої церковної лави біля стіни, й Петро занепокоєно тупцювався поряд, а Наталі поспішалася з кухлем святої води та солями, огидивий дух котрих дуже скоро привів її до тями.
Лора застогнала й розплющила очі.
Й побачила прямо над собою лице батька.
Він схилявся до неї, й лице його проступалося крізь той сірий туман, що продовжував обгортати свідомість Лори
Лорочко Моя найкоханіша
Волання розпачливе Матвієвої, голос оксамитовий і голосний священника, відлуння співу клиросного потонулися раптом у муторнім, надзвичайно голоснім крикові:
Ні, татку, ні!
Кричала Лоратак потужно та голосно, що вікна собору, видавалося, що дріботіли від крику того, й високі мармурові склепіння лиш посилювали той крик. Матвієва, котра обціловувала нерухомі, наче з воску відлиті руки Войтовича, здригнулася й завмерла так, продовжуючи тримати ті неживі вже руки, котрі ще нещодавно обласкували її пестощами, й з острашливим виразом лиця вирячилася прямо перед собою. Присутні подалися вперед, аби краще роздивитися доньку померлого, котра все продовжувала кричати. Вона вирвалася з рук перестрашеного Базиля й позадкувала, геть не стишуючи свого крику.
Ні, татку, ні!
А потім знову знепритомніла.
Прийшла до тями вже тоді, коли батька її відспівали й готувалися нести його на поховання до кладовища Лора безпомічно заблимала запаленими, але все так само сухими очима, не втямлюючи геть того, чому сидить оце на лаві, притулившись до Базиля в той час, коли мала бути поряд домовини батька. Вона мало що памятала з того, що трапилося після приходу вдовиці Матвієвої
Базиль поцілував її у скроню.
Тобі краще, люба?
Лора поморщилася й відсторонилася від нього.
Що що зі мною?
Ти не памятаєш?
Лора продовжувала морщитися.
Ні.
Базиль дивився здивовано й стурбовано.
Ти спочатку зомліла перед труною батька а потім почала кричати так страшно, щось заперечувати батькові, й тікати, озираючись такими перестрашеними очима й знову знепритомніла.
Лора вхопилася за лице.
Господи!
Вона поглянула на присутніх у соборі людей, побачила, що багато хто з них вирячався на неї з дратівливою й неґречною допитливістю, й нахмурилася.
На що ж вона перетворила похорон власного батька?
Спробувала звестися на ноги, хоча голова й паморочилася та кружлялася. Базиль відразу ж підхопився на рівні ноги, обійняв теплими руками.
Хочеш, я відвезу тебе додому?
Лора заперечливо похитала головою.
Ні, мені вже краще.
Й рушила до домовини батька, котру вже виносили з собору під хоровий спів «Святий Боже» й безвтішні та розпачливі плачі вдовиці Матвієвої. Лора йшла повільно й дещо непевно, усе ж відмовившись від допомоги Базиля, присутні розступалися перед нею, пропускаючи до труни й проводжаючи такими поглядами, що Лорі кортіло обернутися, кинутися геть із величного собору, побігти додому, заховатися в рідних та надійних стінах, заховатися від цілого світу у своїй кімнаті Але вона продовжувала сунути вперед і дивитися лиш на домовину батька, та в якусь мить погляд її перехопився іншим То був погляд сірих очей нареченого Сари, того напівфранцуза де Варана, котрий не рушив разом із нареченою та її матірю за домовиною, а стояв у натовпі й дивився на Лору уважним і незрозумілим для неї поглядом. Він був у ту мить так близько від неї й їхні погляди зустрілися, перетнулися, торкнулися один одного й Лора на якусь незбагненну мить забулася про всепро те, де вона знаходиться, що ховає рідного батька й довкола неї натовп людей. Вона навіть забулася про те, ким був цей сіроокий чоловік, і просто потонулася в глибинах його гарних очей Потонулася з дивним і незнайомим відчуттям
Десь поряд заголосила Матвієва, й Лора наче прокинулася, отямилася від запаморочення Розгублено озирнулася й пішла далі до домовини батька.
Владислава Войтовича поховали поряд батьків та брата Вячеслава. Й Лора все так само не могла витиснути з себе жодної сльозини, й тільки дивилася на вгодоване, лискуче лице Матвієвої, яким так щедро котилися сльози, й майже заздрила коханці батька, котра була спроможною плакатися.
Вона ж сама тої розкоші була полишена.
Настала хвилина прощання.
Лору до труни, турботливо підтримуючи, підводив уже не Базиль, а Петро Вона рахувала кроки, аби лиш не думати не думати про ту хвилину, котра невпинно й невблаганно наближалася, про хвилину прощання