Нарешті машина зупинилась, дівчата загомоніли, а з кабіни визирнула кучерява голова Митька.
Приїхали, бабоньки!
Він зареготав, знаючи, як не полюбляють ланові, коли їх так називають, і спритно сховав голову назад, ухилившись від недогризка яблука, що котрась із молодиць пожбурила у нього. Дівчата заворушились, скидаючи сапи на чорну масну землю, щедро напоєну нічним дощем. Починався новий робочий день, і Ганнуся зітхнула з полегшенням, коли висока постать Гребенка зникла серед зелених насаджень буряків та картоплі. А далі потягнувся спекотний звичайний робочий день. Ганнуся полола свій ряд, намагаючись зосередитися на праці й не думати зовсім про Павла, голос якого чувся то з одного боку поля, то з іншого. Вона вперто не підіймала голови, з несамовитою злістю виполюючи всюдисущий бурян. Ні, вона не буде на нього витріщатись, мов нерозумне дівча, мама каже правду. Нема чого лізти до чужої родини, хоч би який був з нього красень.
Нашому агрономові тепер зосталось тільки сапу в руки взяти та стати з нами у рядочок, пролунав у Ганнусі майже над самим вухом насмішкуватий голос Карпенкової, відриваючи її від думок. Але вона змовчала, не бажаючи розмовляти з настирливою дівкою, але ж від Карпенкової так просто не відчепишся. Надька помахала перед Ганнусею рукою і вигукнула ледь не на всю ланку:
Агов, Ганнусю, ти мене чуєш?
Ганнуся повільно випросталась.
Тебе, оглашенну, й мерці на цвинтарі почули, утомленим голосом одізвалась вона, неприязно глянувши на Надію. Чого репетуєш? Працюй краще.
У тої спалахнули очі.
Невинність із себе вдаєш? Невже гадаєш, що не помітно, які іскри між вами з Гребенком в машині літали? Чи не видко, як пожирає він тебе поглядом
Блакитні очі Ганнусі погрозливо звузились.
Рота закрий, Надько!
А не закрию, вишкірилась та у відповідь. Чи ти мені накажеш? Носа задерла, еге, Ганнусю? Що, краща на все село, Гребенка звабила?
Заздриш?
Чому заздрити? Почекай, добереться до тебе ще Галина, очі повидряпує та й правильно вчинить!
А звідки ж вона дізнається? Чи не від тебе?
Надія недобре посміхнулась.
Може й від мене, зухвало вигукнула вона, й Ганнуся відчула нестерпне бажання кинутись на цю злісну пліткарку і закрити її широкого рота. Але втрималась, неймовірною силою волі примусивши себе залишитись на місці. Тільки зневажливо глянула в темні очі Надії, що світились недобрим насміхом, і знову схилилась над своїм рядком. Ні, вона не зробить нічого такого, аби ще більше не розпалити те вогнище людського осуду та пліток, що його, без сумніву, роздула Карпенкова. Та й чи були на селі дві більші пліткарки, аніж Надька та мати її Харитина Яківна? Напевне, ні. Все вони бачили, нічого не пропускали, а чого не знали, те легко доповнювали вигадками. Вона полола якусь хвильку, коли знову почувся отруйний голос Надійки.
Ганнусю! Невже засоромилась?
Кого? Тебе?
А чому ж очі ховаєш?
А щоб не бачити пики твоєї огидної,кинула Ганнуся, не підіймаючи голови. Карпенкова щось засичала у відповідь, але змушена була відчепитись, зачувши роздратований голос Омелянівни.
Полегшено зітхнувши, Ганнуся з подвійною силою запрацювала сапою, аби опинитися подалі й від Карпенкової, й від її отруйного язика та недоброго погляду. Вона так заходилась, що й незчулась, як минув ранок і настав час обіду. Дві години відпочинку, коли можна було й попоїсти, й додому сходити. Край поля вже виднілась висока тітка Машка Золотенчиха, яку привезли на підводі з великими каструлями. Але Ганнуся полюбляла ходить додому, де і борщ у мами смачніший та й спокійніше. А по дорозі можна до річки зайти, змити бруд зі спітнілого тіла. Вона пішла просто до села. Не було щось настрою хлюпатись у воді. Хотілось спокою, щоб на самоті обміркувати, як бути з оцим тяжінням до одруженого агронома, який вабив її до себе, незважаючи ні на що. Дівчина повільно пленталась, коли раптом її боса нога потрапила на гострий камінець, що валявся у прибитій дощем пилюці. Ганнуся зойкнула, скривилась і затанцювала на одній нозі. Вона нахилилась, аби пожбурити зі злістю клятого камінця, а коли випросталасьїй перехопило подих.
На дорозі перед нею стояв Гребенко.
Ганнусю охопили суперечливі почуття. Вона начебто й зраділа, побачивши його, і водночас їй стало страшно. Проте очі, що палко дивились на неї, виявились сильнішими. Вони вабили до себе з такою силою, що вона не мала волі їм протистояти, з жіночою слабкістю відчуваючи той потяг, що віками кидав жінок у міцні чоловічі обійми.
Павло зробив до неї кілька кроків, а Ганнуся мов укопана застигла біля розгалуженого гілля старої верби, спостерігаючи за його наближенням. Вона зробила тільки один малесенький крок назад, коли він зупинився на відстані витягнутої руки від неї.
Забилась, Ганнусю? запитав тихо, чаруючи поглядом.
На камінець натрапила.
Боляче?
Трішки.
Гребенко підійшов ще ближче.
А чому ти вчора не прийшла? похмуро раптом запитав він, і Ганнуся з подивом зачула в його голосі образу, й очі в неї засяяли.
Мама не пустили.
Тепер він ледь помітно посміхнувся.
А сама б прийшла?
Можливо, знизала вона плечима й зойкнула, коли Павло раптом схопив її в обійми, міцно притиснувши до свого великого тіла. Що ви робите? Пліток вам мало з ранку? Чи ви з розуму зійшли? запротестувала вона, але він тільки лагідно посміхнувся й тихо відповів:
Зійшов, Ганнусю, геть зійшов! Від тебе!
Й не встигла вона отямитись, як він нахилив голову й припав до її рожевих, ніжних вуст першим палким поцілунком. Ганнуся завмерла, відчуваючи як сильно бється власне серце, а під рукою, ще сильніше, серце Павла. Дівчина несміливо відповіла йому, але думка про те, що вона не повинна цього робити, що чинить неправильно, цілуючи чужого чоловіка, отруювала всю солодкість його пестощів. Не повинні вони цього робити, ні! Але Гребенко тримав її так міцно, що вирватись з його обіймів було просто неможливо. І тільки коли десь поблизу, в чагарях раптом загавкав собака, він відпустив її.
Ганнусю!
Ні! Облиште мене! Ганнуся вперлась гострими кулачками йому в груди, відхиляючись якомога далі.Облиште мене!
Павло гірко всміхнувся.
Облишити тебе? Пізно, пізно, Ганнусечко, моє сонце. Невже не бачиш ти, що я пропав, пропав від кохання до тебе й ніщо вже не потрібно мені в житті цьому. Ніщо, окрім тебе, окрім очей твоїх чарівних, личка твого милого та коханого, окрім тебе, єдиної та жаданої?
Котрій жінці, а тим паче дівчині, не було б приємно чути такі слова та ще ж від такого красеня, і юна, ще наївна Ганнуся не була винятком. Не треба було їх казати, ці слова, але як солодко вони лунають! Слухаючи їх, Ганнуся відчувала себе так, немов стоїть біля самого краю глибокої прірви й тільки один маленький крок відділяє її від падіння. Крок, який вона може зробити, піддавшись чарам Гребенка.
Ви одружені! силоміць виштовхнула вона з себе два слова, ненависні слова, й помітила, як потемніло та насупилось його вродливе обличчя. Вона спробувала випручатись з його обіймів, відійти далі, але теплі чоловічі долоні не пустили її, тримаючи міцно за стан. А слова, що пролунали потім, змусили завмерти.
Я покину Галину, гаряче зашепотів Павло, й вона зрозуміла, що слова ці не є пустими. Він і справді покине дружину, покине заради неї! Ми поїдемо звідси далеко-далеко, туди, де будемо тільки удвох, а поряднаше кохання, наше щастя! Скажи тільки слово, Ганно, одне слово, і я все покину!
Які жадані та в той же час страшні слова! Вона була надто розгублена і схвильована, щоб відповісти на його заклик. Ганнуся відчувала, як все єство її розділяється на дві ворогуючі половини, коли одна бажала погодитись, а інша закликала отямитись, не руйнувати чужої родини.
Гребенко вхопив її ще міцніше.
Погоджуйся, Ганнусю, погоджуйся, моя люба. Повір, ти не пожалкуєш, жодної хвилини не пожалкуєш.
На вродливому обличчі Ганнусі відобразились усі почуття, що розривали її зсередини.
Я я не знаю, невпевнено прошепотіла вона й здригнулась, раптом зачувши зовсім поряд скрипіння важких коліс та свист шкіряного батога.
Цоб-цоб-цобе, почувся каркаючий старечий голос, й Ганнуся ледь не застогнала, упізнавши голос діда Опанаса, батькового дядька. Вона відчула, як розтислись сильні долоні Павла, відпускаючи її, і ледь втрималась на ослаблих ногах. Потім відступила на декілька кроків і повільно поглянула туди, звідки було чутно скрипіння коліс. На велику деревяну гарбу було навалено свіжої темно-зеленої трави, а на самій горі, похитуючись з боку на бік, сидів дід Опанас, худий, як жердка, старий, виблискуючи неприязним поглядом вицвілих сірих очей. Ледь помітно прижмурившись, він лупцював по спинах двох волів, не зводячи з Ганнусі гострого погляду.
Здоров, Ганко, нарешті проскрипів він, і Ганнуся помітила подив та осуд в його очах, відчула, як наливається жаром її лице від сорому.
Вона ще відступила від застиглого Гребенка.
Здоров, діду, ледь вичавила вона нарешті з себе і, кинувши на похмурого діда Опанаса збентежений погляд, раптом не втрималась, стрімко обернулась і побігла по дорозі вгору, до села, з жахом думаючи про те, що дід Опанас неодмінно розбовкає таткові про побачене, а вона не знала, навіть уявити не могла, як до всього цього поставиться батько.
3
Худими тремтячими пальцями Галина зібрала докупи своє тонке, рідке та змарніле чорне волосся, заплела його в неохайну косу та затягнула мотузкою. Потім глянула в дзеркало, болісно скривившись від побаченого. Марне, виснажене постійною нервовою напругою обличчя, яке ця безсонна ніч у сльозах зробила зовсім потворним. Пригадавши сяюче вродою та молодістю, з тонкими рисами та повними червоними вустами, блакитнооке лице сусідки Ганни, Галина ледь чутно застогнала й тихенько заплакала, заскиглила, порушуючи тишу пустої хати.
Павле, Павле, скрізь сльози завела вона, сідаючи на лаву та розгойдуючись з боку на бік. Петрик, дивлячись на неї широко, здивовано відкритими світлими, Павловими, оченятами, й собі тихенько заскиглив, але до матері не пішов, забився в куток біля пічки, час від часу кидаючи швидкі погляди в бік дверей. Бабуню виглядав. Галина тільки байдуже сковзнула по ньому поглядом, а потім знову заревіла, нервово жмакаючи грубу тканину своєї сукні.
Невже вона втратить його? Втратить назавжди. Невже ця ясноока діваха зможе зробити те, чого не зуміла зробити нескінченна ватага вродливих, гарненьких жінок та дівчат, що траплялись йому в житті? Невже вона закохала його в себе? Галина не бажала в це вірити, відчуваючи, що обманює саму себе. Потяг Павла до цієї дівиці був надто сильним, аби вона могла залишатися спокійною, знаючи, що його пристрасть мине досить скоро. Ні, із Ганкою було все інакше, Галина відчувала то, холонучи від думки, що він, можливо, уже й закохався в це кирпате дівчисько.
Невже, невже її чоловік кохає цю Ганну?
Думки про це гострими пазурами впялись у серце, не бажаючи відпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавиділа вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодійкувате. Ненавиділа і кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смерті не обірве життя в її серці. Вона вирішила давно, що Павло створений для неї і має належати тільки їй, й усе зробила для того, аби він належав тільки їй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гідність. І не для того перетерпіла вона стільки, аби віддати його якійсь негідниці, що ледь вилізла з пелюшок, а вже краде чужих чоловіків.
Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть
Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.
Баба!
Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.
Знову цюмриш? зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.
Галина звузила очі.
А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?
Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.
Дура ти, Галько, дура, промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. І чого вчепилась ти, мов той репях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.
Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.
Замовчіть, мамо, вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. Ви нічого не розумієте. Я кохаю Павла, чуєте, кохаю! І без нього мені життя на цьому світі немає.
Олена Миронівна плюнула собі під ноги.
Кохаю Павла, передражнила вона Галину, життя без нього нема. А про дитину, про Петрика ти подумала? А про те дитя, що в тебе під серцем? Кого народиш, як будеш отак себе зводити? Чи Петрика хворобливого тобі замало?
Галина мовчки вислухала материнські докори, важко дихаючи та метаючись між пічкою та дверима, мов загнана в клітку дика тварина. Дитина! Іноді вона жалкувала, що народила Петрика, який виявися таким слабким та хворобливим. Не такого сина мріяла вона подарувати Павлуші, зовсім не такого. І хоч він і любив дитину, вона знала, бачила по очах його, наскільки він би був радий міцному, здоровому сину, яким би міг пишатися, якому б радів кожну хвилину, а не жалкував постійно, не досипаючи тих ночей, коли Петрику бувало зле і він своїм жалібним плачем не давав їм заснути. Народження слабкого сина, особливо від такого ставного та здорового чоловіка, як Павло, було кривавою застарілою раною на серці Галини, її постійним потаємним болем, який вона приховувала в самій глибині свого єства, приховувала навіть від матері, а іноді й від самої себе. Їй здавалось, що якби вона народила Павлу здорового, міцного сина, то він би забув про все минуле і зміг би її покохати. Покохати хоча б із вдячності за сина А вона була б згодна й на таке кохання, та що там казати, вона була згодна на все, навіть на жалюгідні крихти його почуттів, мов той зголоднілий і безпритульний пес, аби тільки коханий був поряд. Але вона не мала навіть цих крихт, він весь час тримав багатство серця свого при собі, тримав, аби одного дня, проклятого небесами, кинути під ноги якогось дівчиська.
Згадавши про Ганну, Галина раптом зупинилась, поглянула в невеличке вікно надвір, туди, де за тином було видко стареньку, похилену хатку Кравецьких. Там, у тій убогій оселі, живе та, на появу якої вона завжди чекала. Появу тієї, яка відбере в неї Павла. Колись, після повернення його з навчання, в її серці жила свята впевненість у тому, що одного дня щастя неодмінно постукає у її двері й Павло покохає її, покохає так сильно, як вона про то мріяла. Але день минав за днем, місяць спливав за місяцем, складаючись у роки, але дива все не траплялось. Павло продовжував залишатись таким самим, як і раніше, болісно-байдужим. Та що там казати. Замість того жаданого й очікуваного кохання в його очах усе частіше спалахували іскорки глухого роздратування та тихої ненависті. Ненависті до неї, людини, що любила його так, як ніхто у світі. А тепер вона втрачає його, втрачає раптово Втрачає того, у кому єдиному зосередився для неї весь сенс життя, зосередилось саме́ життя. Нехай він навіть не кохав її, а тільки терпів, але ж все одно був поруч, розділяючи з нею своє життя, проживаючи поряд кожен день, засинаючи бік у бік з нею та інколи даруючи скупу ніжність свого великого тіла. Як же зможе вона прожити без усього цього? Без його присутності в своєму житті, без змоги бачити його кожного дня, люблячим поглядом вдивлятися в його вродливе лице, у ці прозорі, світлі очі. Життя без нього буде для неї вже не життям, а тільки існуванням, існуванням пустим, скорботним та темним. Й те не лякало її, що залишиться сама з двома дітьми, те б вона пережила, перетерпіла, а ось втрату Павла не переживе, не перетерпить.
Що ж мені робити? ледь чутно прошепотіла вона, напружено вдивляючись у сусідню хату, ніби там, серед чисто вибілених стін, могла знайти відповідь. Як втримати Павла, як віднадити його від Ганни. Як? застогнала вона знову, вже не звертаючи уваги на материне бурмотіння за спиною.
А з хати Кравецьких, мов у відповідь на її палкий заклик, повільно вийшов Микита, батько Ганни. Високий, дещо худорлявий чоловік середнього віку, ще досить привабливий лицем, він постояв біля порогу, потягнувся й попрямував у бік повітки. Галина якусь мить, мов зачарована, дивилась йому вслід, а потім раптом зрозуміла. Зрозуміла, що має робити, аби не вража донька перемогу святкувала, а вона сама.