Стрімко обернувшись, вона кинулась до дверей, краєм вуха зачувши крик матері, але не звернула на нього уваги.
Галько, ти куди?
Галина промовчала, тільки гучно гримнула дверима в сінях та вискочила у нагріте повітря спекотного полудня. Вона мусить, неодмінно мусить боротись за своє щастя. Й зараз у цьому мовчазному, статечному чоловікові вона вбачала своє спасіння, спасіння свого кохання. Швидко пробігши поміж коморою та хлівом, Галина опинилась на городі, а вже звідти увірвалась на подвіря Кравецьких. Вхопивши краєм ока застиглу постать Ярослави, що терла кабаки на великій іржавій тертушці, вона кинулась до Микити, який порався біля старого воза.
Микито Яковичу, голубчику, допоможіть, зриваючись на крик, заволала вона, хапаючи збентеженого Кравецького за тверду, мозолисту та суху долоню і зазираючи в його суворі, досить непривітні очі.Благаю вас, допоможіть!
Кравецький закліпав.
Галино, що трапилось?
Горе в мене, Микито Яковичу, захлипала Галина, не зводячи з нього наполегливого погляду.
Кравецький нахмурився.
Помер хтось?
Я помру, раптом зі злістю вигукнула Галина, відпускаючи його суху долоню та притискаючи руки до своїх пласких грудей. Помру, якщо ви дочки своєї на ланцюг не посадите.
Микита спохмурнів ще більше.
Що таке? Не розумію.
А що ж тут розуміти? Погано ви виховали доньку, Микито Яковичу, дуже погано, коли вона залицяється до чужих чоловіків та відбирає в дітей батька, промовила, мов виплюнула, Галина, з напругою вдивляючись у потемніле обличчя сусіда. Десь за спиною налякано зойкнула Ярослава, але Галина навіть не озирнулась, зосередивши всю свою увагу на цьому дещо похмурому чоловікові. Бо відчувала, що тільки він спроможний їй допомогти.
Що ти таке мелеш, Галино?
Правду.
Яку правду?
А про те, що дочка ваша волочиться з моїм чоловіком, з наболілою зсередини злістю мовила Галина, відчуваючи, як наповнюються очі гарячою та пекучою вологою. Бо уявила, як її Павло, такий рідний і вродливий, десь обіймає та цілує ту кляту Ганну, даруючи їй свою ніжність та пристрасть, притискаючи до себе жадібно й міцно.
Лице Кравецького закамяніло.
Це серйозне звинувачення, Галино.
Вона хлюпнула носом.
Так Павло сам зізнався.
Кравецький глянув на неї важко, недовірливо, потім перевів погляд на дружину, вдивляючись у неї пильно, допитливо. Галина теж озирнулась. Озирнулась, аби побачити на виразному обличчі своєї сусідки чіткий острах та провину.
То правда, Ярославо? спокійно запитав Микита дружину, але Галині його спокій видався досить оманливим.
Ярослава важко зітхнула.
Не зовсім, тихо відповіла вона, зводячи невпевненого погляду з чоловіка на Галину, ніхто ні з ким не волочиться, уже суворіше додала вона, просто Ганнуся у нас дівчина гарна, ось і подобається усім, а чи то її провина?
Микита насупився.
Що, й агроному сподобалась?
Ярослава знизала плечима.
А почім я знаю почуття агронома? Та Ганнуся мені сама казала, що не має з ним ніяких стосунків
Галина аж підскочила на місці.
Еге ж, не має! Менше вірте їй, донечці своїй. Та він убити мене присягнувся, якщо я хоч слово їй скажу. То немає між ними нічого? Та зроду не повірю. Вона знову заридала, негарно скрививши тонкі, бліді свої вуста, розуміючи, як жалюгідно виглядає в очах цих людей. Але зараз їй було байдуже. Все було байдуже, окрім несамовитого бажання втримати Павла, й заради цього вона була згодна на все, навіть на приниження. Знову обернувшись до напруженого і мовчазного Микити, Галина жалібно прошепотіла:Благаю вас, Микито Яковичу, не дайте моїм діткамПетрику та ще ненародженому немовляті,при цих словах вона охопила себе за ще плаский живіт, залишитись без батька!
За спиною знову зойкнула Ярослава, чоло ж Кравецького спохмурніло ще більше, і він відповів:
Можеш не хвилюватись, Ганнуся не завдасть тобі більше клопоту. Він деякий час мовчки дививсь на Галину, потім поглянув на дружину й рішуче додав:За тиждень я відвезу дочку до брата в містонехай охолоне.
Микито! голосно, налякано й, у той же час дещо розгублено, вигукнула Ярослава, а Галина ледь встояла на ногах від почуття полегшення і знову вхопила Кравецького за руку.
Дякую, Микито Яковичу, дякую!
Йди вже та заспокойся, трохи сердито пробурмотів той, і Галина, сяйнувши невпевненою вдячною посмішкою, попрямувала до свого двору, відчуваючи, як оживає в ній надія, а разом з нею оживає й весь світ, що було вже погас і геть стемнів, засліплений чорним маревом несамовитих ревнощів. І хай він не кохатиме, то нічого, її палкого кохання вистачить на двох, головнеця дівка щезне з його очей.
Повернувшись до свого двору, вона краєм ока вхопила струнку постать Ганни, яка пробігла біля їхнього тину, голосно грюкнувши своєю хвірткою. Завмерши біля старої, геть висохлої вишні, Галина напружено спостерігала, як ненависна розлучниця увірвалась до хати, а майже слідом за нею попрямував і Кравецький, відкинувши роздратовано руку Ярослави, яка теж рушила туди, плачучи та крадькома хрестячись.
Галина застигла на місці, розуміючи, що зараз усе має й вирішитись. Упявшись похололими пальцями у висохлий стовбур старого дерева, вона широко розплющеними застиглими очима вдивлялась у зачинені сінешні двері сусідньої хати, закликаючи, волаючи до неба, аби клята Ганна не взяла над нею верху та не вмовила батька дозволити зостатися в Пирогах.
Раптом десь поряд заскрипіла хвіртка, і Галина здригнулась, відірвала погляд від сусідньої хати та глянула на чоловіка, котрий прямував до порога з похмурим обличчям. Не помітивши її, Павло зупинився біля порогу та так і завмер, напружено вдивляючись у білу стареньку хатинку. І за мить, немов у відповідь на його жагучий погляд, двері тієї хатини відчинились, й у темному отворі забіліло округле лице Ганни. Вона рвонулась було на вулицю, але побачила Павла і завмерла на порозі. А Галина, відчуваючи, як повільно згасає в ній радість, подивилась на Павла. На його обличчі застигла пристрасть і ще щось, чого вона не бачила на ньому ніколи, бо навіть у часи подружньої близькості не дивився він так на неї, як дивився зараз на Ганну. Від побаченого рана, що майже ніколи не гоїлась у серці, допікала ще сильніше. Захлинаючись сухим, нечутним плачем, до болю впявшись занімілими пальцями в грубу вишневу кору, ледь тримаючись на ногах, Галина вдивлялась у чоловікове обличчя, на якому квітло захоплення іншою, а у неї всередині все волало, охрипало від крику: «Йому вона, Ганна, потрібна, а я ні!»
Ганна, зачувши голос батька, відступила від порогу і стрімко зачинила за собою двері. А Павло, зітхнувши, опустив голову і зайшов до хати. Він не помітив худорлявої постаті дружини, що причаїлась біля стовбура старої вишні. А вона ще довгенько стояла так, дивлячись перед собою застиглим поглядом, не відчуваючи нічого, окрім бурхливої, невпинної хвилі ненависті, що підіймалась із самих глибин її єства, заповнюючи серце та переливаючись через край. Ненависті, густо замішаній на болю та стражданні зрадженої жінки. Ненависті, котра змусила її розтулити занімілі вуста та випустити із себе прокляття.
Будь ти проклята, Ганно! Будь же ти проклята!
Зачинивши двері та повернувшись до великої кімнати, Ганнуся стала біля дверей, з мовчазним докором вдивляючись у похмуре закамяніле обличчя батька, що сидів біля столу, не зводячи з неї важкого, невдоволеного погляду. Мама безмовною тінню завмерла поряд, й по тому, як ледь помітно ворушились вуста, Ганнуся здогадалась, що та молиться. Молиться, аби татко не впав у лють та не підняв на Ганнусю руку. Сама ж Ганнуся батька не боялась, бо ще ніколи не бив він їїлаяти лаяв, але не бив.
Сядь, Ганно, порушив напружену тишу хати досить спокійний голос Микити. Але Ганнуся і не подумала сідати.
Вона лише вперто задерла голову.
Я постою.
Краще сядь.
Мені на ланку повертатись скоро!
Микита звузив очі.
Про ланку можеш забути, так само тихо та спокійно промовив він, а Ганнуся відчула, як по спині проповзли мурашки недоброго передчуття. На цю роботу свою ти вже не повернешся, можеш бути певна. Чи тобі замало того, що накоїла, осоромила нас перед усім селом
Ганнуся аж підстрибнула.
А що я такого накоїла? ображено вигукнула вона. Ви, тату, наслухались Галчиних пліток, їй вірите, а доньку рідну ладні брудом полити? А хіба ж моя провина в тому, що привабила я того Гребенка, хіба я просила його про те? І що ж мені тепер лице хусткою обвязати чи по селу не ходити?
Не знаю я, що там між вами трапилось, похмуро обізвався батько, але мені тут сорому не потрібно! Чи думав я, що доживу до такої години, коли до мене прибіжить сусідка, звинувачуючи мою доньку в перелюбі з її чоловіком? Ні, не потрібно мені таке. Микита помовчав, а потім рішуче додав:За два дні відвезу тебе до міста, до дядька Данила, нема чого тут тобі Гребенку цьому очі мозолити.
Ганнуся застигла, зневірливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим більше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тією набундюченою тіткою Глашкою
Ні, тату, я нікуди не поїду, прошепотіла вона, захитавши головою і зробивши крок назад.
Батько нахмурився ще більше.
Ні, Ганно, поїдеш, інакше не батько я тобі,заперечив він, і в його спокійному голосі Ганнуся зауважила ледь помітний гнів, ще прихований, але вже досить відчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помітне, змусило Ганнусю проковтнути всі слова заперечення, що вже рвались з її вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Він і раніше сварив її за пустощі, за якісь провини та непослух, але такого виразу на його обличчі вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз зараз все по-іншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було ані дитячими пустощами, ані дрібязковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далі й заспокоїться, забуде. Відчуття того, що ось саме в ці хвилини її дитинство минає, йде від неї назавжди, було таким гострим та несподіваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стіни. І здавалось їй, що очима тата, гнівливими та осудливими, дивиться на неї зараз оте доросле життя, про яке вона мріяла і до якого прагнула всі останні роки.
Ганнусю, донечко, що з тобою? пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить відчула вона, як торкаються її та обіймають лагідно теплі натруджені материнські руки. Зовсім як у дитинстві. У дитинстві, якому не судилось уже повернутись. Ганнусю, ти чуєш мене? знову наполегливо запитала мама, і дівчина кволо посміхнулась.
Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у голові запаморочилось.
Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумілим острахом, і посміхнулась, трішки боязко, але ніжно та лагідно, мов намагаючись помякшити ласкою своєю різкі, образливі слова татка, а потім взяла Ганнусю за руку.
Ходімо, донечко, ходімо до кімнати, ти ляжеш, трішки перепочинеш, а то он як зблідла, а я тобі потім борщику наллю, ряжанки свіженької, а вже тоді ми з батьком спокійно все обговоримо, ласкаво приговорювала мама, підштовхуючи Ганнусю до кімнати та кидаючи на чоловіка застережні погляди. Той сидів біля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розуміла, що він свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собі знала. Вона дозволила мамі відвести себе до кімнати, де майже впала на ліжко, і байдужим поглядом втупилась у побілену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи її натомлені руки. Заговорила вона тільки тоді, коли за батьком грюкнули сінешні двері й вони залишились у хаті самі.
Ганнусю, що з тобою коїться?
Ганнуся відвернула голову.
Не знаю, мамо. Я нічого не знаю.
Гребенко не полишає? немов не зачувши її слів, запитала Ярослава, стискаючи долоню. Бачу, доню, по очах твоїх бачу, що не полишає. Але ж ти обіцяла, Ганночко, обіцяла з серця його гнати
А якщо я не можу? Якщо це сильніше від мене, мамо? підхопилась на місці Ганнуся, наполегливо вдивляючись у материнські очі, в котрих докір був змішаний зі співчуттям. Чому я маю заради щастя Галини відмовлятись від свого власного, страждати, аби не страждала вона?
Ганнусю, ти не повинна казати таких слів! Так уже склалось життя, і тут нічого вже не вдієш. Ярослава помовчала, мов не наважуючись сказати щось, а потім все-таки додала:До того ж до того ж Галина чекає на другу дитину, ти це розумієш, доню?
Ганнуся розуміла, о, як добре вона це розуміла. Але вражена гордість заважала їй погодитись зі словами мами, небажання поступатись якійсь гостроносій вороні так і кипіло всередині, хоч й знала вже, що не для неї той Гребенко, що ніколи не зможе вона бути щасливою з ним, відібравши батька в дітей. Та і як можна бути щасливою від прокльонів Галини. А бунтувала в ній зараз та маленька дівчинка, що ще залишалась десь у глибині, не бажаючи поступатись тим, що так подобалось їй, хоч і не належало по праву.
Що ж мені робити, мамо? жалібно запитала вона. Чому вона мене перемагає, та Галька, чим гірша я од неї? А він страждає поряд з нею.
Тут нічого не вдієш, доню, така вже його доля. Сам з нею одруживсябачили ж очі, що брали. А ти ж у мене сильна дівчинка, мине час, забудеш все. І як мені того не хочеться, але буде краще, якщо ти поїдеш до міста.
Ганнуся скривилась.
Ой, мамо, ні
Так, люба, так, заперечила на те Ярослава. Ну поміркуй сама, що ж буде, якщо залишишся ти в Пирогах? Гребенко від тебе все одно не відчепиться, а батькові з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобі не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко мені відпускати тебе від себе, я й не хотіла одразу, сперечалась із батьком, та все ж він, певно, правийтак буде краще.
Ганнуся свіркнула очима.
Для кого краще? Для Галини?
Для всіх.
Ні, мамо, неправда.
Правда, ласкаво заперечила Ярослава Ганнусині гіркі слова. І колись ти згадаєш мене, згадаєш ці слова. А зараз відпочинь, прийди до тями, поміркуй про все спокійно та без запалу. А ще кращепоспи, подрімай.
Ганнуся промовчала, покірно заплющила очі й несподівано заснула, забувши і про Павла, й про дружину його. А коли відкрила очі, то відразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великої кімнати.
Микито, не треба, нехай відпочине, тихо казала вона, і Ганнуся зрозуміла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотіла, ображена його словами. Тому міцно заплющила очі, вдаючи, що ще не прокинулась, та так і пролежала, поки батько не пішов на зміну.
Ганнусю? Ти не спиш? зачувся поряд голос мами, яка нечутно увійшла до її кімнати. Ганнуся розплющила очі.
Не сплю.
То, може, борщику?
Ні, я не голодна.
Ганнусю, тепер у голосі мами виразно було чутно докір. Не можна ж так.
Можна, байдуже відповіла Ганнуся, здригаючись від думки про те, що доведеться поїхати з рідної домівки й все через ту Гальку з її ревнощами дурними та довгим язиком.
Випий хоча б ряжанки, знову звернулась до неї занепокоєна мама, й Ганнуся доволі кволо погодилась.
Добре, тільки трішки.
Зараз принесу.
Мама вийшла, а за мить біля Ганнусі вже опинився Івасик. Він дещо несміливо наблизився до її ліжка, витріщивши блакитні оченята, намагаючись рухатись якомога тихіше. Потім зітхнув.
Ти захворіла, Ганнусю?
Ганнуся не втрималась від слабкої посмішки.
Трішки.
А що в тебе болить?
Серце, сказала Ганнуся правду. Бо воно, серце, й справді боліло, напевне, вперше за усе її життя.
Івасик помовчав, роздивляючись її з подивом та розгубленістю, з якимось невимовним виразом, а потім запитав:
То ти тепер будеш, як баба Климівна, щоразу хапатися за груди, коли тобі хто щось не так скаже, чи хлюпатись додолу, коли на тебе хтось гримне?
Ні, дурненький, відповіла Ганнуся, зводячись з ліжка та пригортаючи до себе брата. Я просто сумую, тому що татко хоче відправити мене до міста.
Івасик скривився.
А я не хочу, щоб ти їхала.
Ганнуся зітхнула.
Я теж, любий. Але так вирішив татко.
Хлопчик поморщив лоба.
То татко негарно вирішив! Я от ублагаю його не робити цього!
Ну спробуй, відказала Ганнуся, але віри в те, що батько полишить її в Пирогах, чомусь не мала. І в очах мами, що мовчки застигла на порозі з глиняним кухлем та куснем хліба в руках, вона теж побачила зневіру в тому, що тато ще передумає.
Поволі минув вечір, мама з Івасиком лягли спати, але Ганнусі не спалося. Поглядаючи у вікно, вона посиділа деякий час на ліжку, а потім, глибоко зітхнувши, повільно підвелась, постояла, дослухаючись сонливої тиші хати, й попростувала до дверей. Постояла так деяку мить, а потім швидко шмигнула на вулицю, не помітивши мами, що застигла на порозі своєї кімнати, прокинувшись від невідступної тривоги за доньку. Могла, але не зупинила. Нехай попрощається з тим Гребенком, хоч так утішить своє серденько, а вона вже вимолить у Господа, щоб забувся він, відпустив її любу донечку, щоб там, у місті, Господь послав їй гарну пару, послав щастя, щоб відвернуло її від того Гребенка.