Зареформили завод високовольтної апаратури в Рівному, зупинили рештки недорозкраденого. Звільнили чоловіка з роботи. Конструкторське бюро стало непотрібним заводу, завод став зайвим Україні. Знайти роботу Святославу ніде. А так була відроджувалась надія з попелу Тяжко. Вороги Українихитріші
У нашому з Людою класі вчився і мій двоюрідний брат Віталій. Вчився, як вчився, почувався впевнено, трійок не мав. А у фізичному розвою випереджав своїх перевесників. На уроках фізкультури був на голову вищим в усіх спортивних видах від своїх однокласників-перевесників. Тому не випадково вчителі фізкультури приділяли йому набагато більше уваги, ніж іншим. Потрібно було виступати за школу на спортивних змаганнях, і він виступав в легкій атлетиці чи не в усіх її дисциплінах: біг на шістдесят метрів, потімстометрівка, потімдвісті метрів з барєрами, вісімсот метрів, стрибки у довжину, стрибки у висоту, метання диска, штовхання ядра Інколи його зараховували і у волейбольну команду школи, де він також каші не псував. Віталій здатний був перемагати, любив перемагати, і перемога любила його.
Отак ми і тримались одне одноговтрьох. У старших класах доля однозначно розподілила наші юначі ролі у житті: пройшла диференціація ставлення Людмили до мене і до Віталія. Я став їй за брата, і десьза Санчо Пансу, а Віталій став її героєм, огорненим романтичним підростковим світосприйняттям, з якого потім народилося справжнє сильне кохання. В рік закінчення школи Віталій, як і ми, поступив у вуз, тількина механічний факультет політеху. А спортивна жилка завела його і в Київський аероклуб, хоч мав задосить спортивних навантажень і на факультеті політехнічного інституту. Спорт дисциплінував його, вчив дорожити часом, але було, що перевтомлював, а це позначалось на навчанні. Безкінечні тренування
На четвертому курсі на зимових канікулах Віталія на два чи три дні затримували міжфакультетські змагання з волейболу. Так, як це вкладалось у кілька днів, то Віталій попросив Людмилу і мене затриматись, щоб разом поїхати додому. Отож ми потрапили на ті змагання. Людмила, як завжди в таких випадках, зі своїм малярським причандаллям. Тут ми з Людмилою вперше побачили в дії Віталійового другаСвятослава.
Хоч студентське життя розвело нас по різних аудиторіях, але ми все ж не так і рідко зустрічалися. Людмила посміювалася: «Три мушкетери!» Та дАртаньяном для неї, безумовно, був Віталій, настирливий, рухливий, та не метушливий. Святослав родом із неперспективного села коло Кривина, під Острогом, був мовчазним, якимсь надзвичайно ввічливим, але, як і все в ньому, розкривався тільки в ділі. Отут ми вперше побачили наших хлопців, Віталія зі Святославом, по одну сторону волейбольної сітки, в команді за їхній факультет. З першого погляду Святослав фізично ніяк не вирізнявся, на ньому не було ніякої «гри мязів»: подумалосьщось занадто йому виступати аж за факультет. Але то так здавалось до першого удару по мячу. Його майже метрові стрибки вгору з місця враз перетворили Святослава на літаючого над сіткою. А його потужні удари в нападі з обох рук залишали розкритими роти вболівальників. Де ж така сила береться в цій звичайній постаті, в цих звичайних, без клубків мязів, руках. Прицільні невідпорні Святославові удари в нападі з обох рук, обманні рухи, блокування, непробивна гра в захисті, закручені точні подачі заставляли визнавати Святослава за лідера команди, хоч і не він був її капітаном. Віталій достойно асистував Святославові, гра якого викликала захоплення і десь трохи заздрощів: першев жіночої половини, другев чоловіків.
Добродушна посмішка, високе чоло, розпашіле обличчя, вмите потом, скупана в поті коротка зачіска, не бачена раніше воля у випнутих вилицях, переодягнули сприйняття Святослава в наших очах. Було зрозумілимце вже зріла людина, за плечима якоїдва роки виробництва, працював токарем, служба в армії. Це вже зрілий чоловік, який не підведе ні в дружбі, ні в житті. Ми раптом побачили його на чотири роки старшим від нас, хоч наше тріо з Людмилою раніше цього не помічало. Зрозуміли, чому так міцно невгамовний Віталій привязаний до Святослава. До того ж їх обох злютувало захоплення в аероклубіпланеризм. Я вболівав-галасував, а Люда малювала.
В перерві між партіями Святослав підійшов до нас, глянув на Людмилині ескізидитяча безпосередність запанувала на його обличчі. Він побачив намальовані руки, руки, руки Руки в мить удару, в мить блокування, в прийомі мяча, все настільки рельєфно і достовірно, що наступила його черга дивуватися.
Що це? мяко поклав він на мольберт.
Це для душі.
Тільки я і Віталій знали, що Людмила малює у вечірній художній студії; ми були звязані словоммовчати про це перед батьками. Навіть Святослав не знав про це. Він тільки, як ніколи, вимовив: «Людмилалюдям мила».
Ввечері ми всі зустрілись на хвилю в гуртожитській кімнаті Людмиличистій, але з дещо мистецьким безладдям. Святослав якось по-новому глянув на заповнену Людмилиними ескізами стіну над її ліжком. Руки на ескізах не лукавили, не обманювали, не лицемірили, не підсиджували у своїй простоті, щирості, відвертості. Святослав дивувався, хоч і раніше вже бачив її малюнки. Святослава не залишало те, що він вперше побачив, як малює Людмила. Кожен рух руки ніби зупинився і говорив сам за себе, не вимагав пояснення. Рука дитинито зрозуміло, але і рука матері, не просто жінки, а матері теж не вимагала коментарів. Тут були і руки ніжності, руки захисту, руки погрози, руки заперечення, руки втоми, руки надії
Політики той період охрестили застоєм. Безперечно, що талантам не було вільготно, але у талантів своя доля Симоненко, Стус, Горська, Івасюк, Тютюнники життя поклали але ж застій виліпив з Ліни КостенкоЛіну Костенко Таланти часто потребують того, що не для людей: барєрів і противлення. Жорстко, але така правда. Скільки виросло свідомихце РУХ на перших своїх сходинах висвітлив. А тепер до розперебудованої епохи маразму куди там рівнятися застоєві. На суєті та обдиранні розплодоносились вурдалацькі хащі бузини бузиновицької з гнучконосиками-скорпіонами, які заглушують совість, які смертельно жалять виколисане народом. Товчуться по мові, по культурі, обпльовуючи геніїв народу, на землі якого виросли і паразитують. Вбивають тіло, паплюжать слово, напихають своєю придуркуватістю душу. Однією Гандзею-цяцею з пирогами хотіли б репрезентувати всю українську культуру; та ще й щоб Гандзя була у шароварах, і щоб навіть пирогам домалювати шаровари. Видихають в народі: «Цілий вік чекали України а ворогихитріші». Лови мить насолоди, лови від життя сьогодні, бо завтра буде пізно Мракобісся!
Наше студентство було не застояним, хоч в атеїзмі душа томилася, але душі було дозволено в кулачок поплакати. Кімнату Людмили ще не навідували перебудовні проблеми виживаннявистачало своїх проблем. Та поза всім, Людмило, яка глибока твоя душа, якою ти будеш щасливою з Віталієм! Диво вашого почуття настільки сильне, що ви навіть підстав не даєте одне одному для якихось непорозумінь, не говорячи уже про ревнощі. Людмила одним своїм поглядом, повним глузування, наповал відшивала залицяльників, а Віталієві в голову навіть не приходило, що ще хтось з дівчат є крім Людмили. Кохання, любовце вірність на рівні думок: без вірності, найперше у думаках, немає ні кохання, ні любові, а є секс двох хвостів під плотом. Та доля людини не в її волі. Забуваємо
Це все згадую постскриптум, а тоді ми просто жили молодістю і радістю. Разом їздили в Київ, миз О-га, з древнього, дорогого серцю О-га, а Святослав підсідав до нас у Кривині. Хлопці багато часу віддавали спорту, я інколи навертав нашу компанію до музики. Людмила малювалаце було важливим для душі у нашому студентському кожноденні. Хіба не залишилася в памяті на всеньке життя «Прощальна симфонія» Гайдна з погашеними свічками в залі філармонії, хіба не залишилася чимось непроминальним премєра опери «Фауст» Гуно із ролями Соловяненка, Гнатюка, Пивоварова, Мокренка, Євдокії Колесник і Євгенії Мірошниченко? Зрідка вкраплювалося слухання неординарної музики Вагнера з його безбожним «кільцем Нібелунга». Ми тоді не знали, що музику Вагнера любив Гітлер, а в Ізраїлі вона негласно заборонена. Та нам та музика імпонувала, а до політики ми не дотикалися.
А планерний спорт у хлопців став цінністю не від світу цього, не всім його оцінити. Але він періодично потребує дуже великої ціни. Після четвертого курсу Віталій і Святослав поїхали на планерні тренування у Карпати Віталія привезли у домовині З хаосу уламків Віталієвого планера і місива його тіла, після злополучного польоту, навіть не докопались до точної причини аварії.
Святослав зобовязав мене повідомити про це горе Людмилу і берегти її. Людмила перетворилась у сновиду серед білих днів. Надто велика ноша болю упала на її тендітні плечі. Тільки ото канікули дещо відтягнули розвязку відчаю.
Намагаючись відволікти Людмилу від трагічного, ми обоє їздили з нею в Почаївський і в Корецький монастирі; поранена душа шукала зцілення в Бога. Ходили по церквах, починаючи з церков О-га, намагалися відволікти її від цвинтарних думок, від могили Віталія, від її кожноденних просиджувань біля могили коханого, хоч і самим пекло. Нам здавалося, що кровотеча у її пораненій душі призупиняється, хоча Людмилина душа билась об горе, наче чайка від втрати гнізда з чаєнятами. Тільки Людмилі, мабуть, було ще гірше, ніж тій чайці: ні одного кигикання, ні одного слова про Віталія після непритоми на похороні. Одні відвідування цвинтаря і церков, а я з Святославом, хіба що тінню по черзі снували за нею, боячись за неї. Ми навіть радилися з Людмилиними батькам чи не взяти їй академку, але вони зі своїм життєвим досвідом не згодились з нами, і це було правильнішим. А Людмила мовчала і не дозволяла нам говорити про Віталія. Він для неї ще був живим, а ми мусили б тільки згадувати про нього, хоч це і в нас боліло-пекло. Людмила мовчала.
Почався наступний семестр. У вихідні, окрім читалки, ми з Святославом снували за Людою, підсвідомо чекаючи якогось нещастя. В один з вересневих теплих, але мокрих, київських вечорів ми витягнули Людмилу на Хрещатик. Старалися розговорити її мовчання, хоч в самих не один раз стискалося серце від памяті про Віталія. Заговорившись, ми загубили те, як мовчазна Людмила вийшла з-за барєру, і так, як йшла, то так і пішла навскоси по проїжджому, освітленому вечірніми вогнями, Хрещатику. Тільки коли заверещали гальма автомобілів і автобусів, Святослав миттєво збагнув ситуацію, кілька рухів через барєрі він вже тримав Людмилину постать у міцних руках, під ще не вщухлий вереск гальм транспорту, котрий сунувся по мокрому асфальті.
Після того випадку Святослав вранці проводив Людмилу на заняття і зустрічав її із занять. Студенти із її групи турбувались про Людмилу в перервах між парами. Поступово Людмила втягнулась у навчання. Для Святослава і для Людмилице був останній рік навчання. У мене ж залишався попереду ще шостий курс.
Людмила знову після кількамісячної чорної перерви почала відвідувати художню студію: пояснення про незаплановані пропуски були з розумінням прийняті. Переддипломних кілька місяців у Людмили були вкрай завантаженими, вона їх і витримувала вже без надриву. Тільки ніяк я з Святославом не могли розговорити її мовчазність, але ми були задоволеними її відновленою працездатністю. Людмила вже малювала, як раніше, але замість рук зявлявся поламаний якимось зміщенням, якимось рухом, могутнім вітром, світ. І тільки залишалася неушкодженою маленька сон-трава, такою Потрібно бачити, яким може бути обличчя у цієї квітки. Обличчя це було із болю, смутку, із приреченням.
Святослав закінчив інститут з червоним дипломом, що надавало йому право вибору місця роботи. Влаштувався в Рівному на заводі високовольтної апаратури в конструкторському бюро, яке через кілька років і очолив. Людмила отримала два дипломи: червонийпро закінчення агрофаку академії, і другийпро закінчення художньої студії, що надавало їй можливість працювати художником-оформлювачем. Червоний диплом уможливив Людмилі влаштування по виборубіля батьків, в О-зі, агрономом-насіннєводом в районній насіннєвій станції.
В кінці серпня я поїхав навчатися: залишався останній курс медінституту. А під кінець вересня Святослав зателефонував, запросивши мене на своє весілля із Людмилою. На весіллі все було, як на весіллі, але память про Віталія була присутня. Та це нікого не образило, мені здається, якби було по-іншому, то це образило б і Святослава, і Людмилу. А через повний час вагітності28 червня народився маленький Теофіл, перебравши собі імя від Святославового дідуся. Батьки не могли натішитися своїм первістком і самі собою.
Теофіл ріс здоровим, радісним, по-дитячому з кожним днем перевідкривав для себе світ, радів усьому, на що натикався його піонерсько-відкривацький дух. На нього молились, його любили, але розумно виховували обмеженнями. В чотири роки уже читав, щось конструював у своїй дитячій спроможності, не вилазив із гаража, коли тато там мав якісь клопоти.
Обжилися «москвичем». Отримали трьохкімнатну квартиру в О-зі по лінії роботи Людмили. Святослав їздив на роботу у Рівне, памятаючи потрясіння Люди, не бажав відривати її від батьків. Мав відрядження і по Союзу, і за кордон, але не обділяв часом і сімю. Висока зарплата, нерідкопремії, цікава творча праця, захоплення збиранням платівок серйозної музики. Людмила понад усеЛюдмила, синочок, друзі. Відчував себе наповненим людським земним щастям.
Благополучно склалося з роботою і в Людмили: пенсіонеркадиректор насіннєвої станціїмирно уступила молодій колезі свою посаду і благословила, думалося, на щастя.
Рівненський завод високовольтної апаратури був відомий в Європі, в Африці, в Азії, в Південній Америці своїми добротними трансформаторами, трансформаторними станціями. Ринки вище названих частин світу були підпорядкованими Рівненському високовольтному заводу, Союзові, з яким не міг справитися, чи такий уже конкурентноспроможний, Захід.
В цьому була і заслуга головного конструктора заводу Святослава Васильовича Білогая. Людмила не мала потреби міняти прізвища, хоч воно і дуже рідко зустрічається, але на цей раз побралися однофамільці.
З часу горбачовського красноговоріння-облудоваріння на заводі побувало багато іноземних делегацій: одні дивувалися, другі завидували, третіприглядалися. Прийшло світове визнання: відзнака «Факел Бірмінгема» за найкраще пристосування до ринкових умов з непереможною конкурентною спроможністю. Ніяких хмар, ніякого туману.
Але за спиною потужних виробників-заводів і сільськогосподарських комплексів планувалось-готовилось роздержавлення, приватизація, акціювання злодійськими руками злодійських світових і своїх вітчизняних сил. Не обійшла ця біда із нерозуму і підступності і Рівненський завод високовольтної апаратури.
Спочатку завод став акціонерним товариством з обмеженою відповідальністю за долю трьохтисячного колективу робітників, а пізнішеспільним підприємством з якимось хирлявим, завшивленим промисловим австрійським об'єднанням з Відня. Настав період, коли на захід через прибалтійські порти щодругого дня поїхали-попливли українські ешелони не тільки з відходами міді, алюмінію, бронзи, латуні, а з «відходами» кольорових металів із новеньких двигунів, з електроліній, із невиходивших своє вантажівок. То вже пізніше додались алюмінієві каструлі і сітка загорожі городу баби Параски. Все переплавляється в акуратні злиткиі вперед. Все найкраще, що було в країні, «пішли» на Захід. Адже на чолопку цієї афери фрондує владоможна спідниця, котра не вимовляє українською.
Завод, штучно обкарнаний від обслуговуючих підприємств своїми партійними хапугами в симбіозі з капіталістичними наїздниками, був доведений до загрози банкрутсва: понад половину акцій перебрали «благодійники» з Відня. Підприємство своїми руками навантажило і відправило новому хазяїнові автоматичні лінії найновішої технології, про які снилися Заходу тільки сни. У нихзайняті працею робітники, у нихприбутки, а у насголодне безробіття, табачники з рабиновичами і дірки від бубликів у шароварах.
Так, Святлослав, котрий якось забарився з надбанням червоного партквитка, став безробітним, опинився поза революційно-реформаторською обоймою. Остання опора, остання надія проіснувати для сімї Білогаїв канула в лету.
Синв колонії, дружина вважається безробітною, а тепер без утримання ще й голова сімї на додачу. Вважали, що біда прийшла до них на годину, тимчасово, але це, виглядає, надовго, якщо для їхньої сімїне назавжди.