Білогаї пробували базарювати. В Понінці на картонно-паперовому комбінаті накупляли зошитів, в Полонному на фарфоровомупосуди, один раз поїхали в Польщу, другий разв Білорусію, але з їхніми людськими характерами виручки з торгівлі ледь вистарчало на покриття витрат і дороги, не говорячи про вимученість і захирілість здоровя. Залишки продукції спускали уже за безціньаби живими добратися додому.
Людмила намагалася підзаробити своїми картинами. Але людямне до мистецтва. Тоді вона направила всю свою силу на шість соток городу, на якому коптіла зранку до вечора. Святослав спочатку підзаробляв таксистом на власному «москвичі», але потім цей кусок хліба вирвала з рук дорожнеча на бензин і податки.
Святослав був порядним і законослухняним. Подався в Москву на заробітки: будували котеджі «новим рускім» і тим, хто старається осісти на російській землі. Будували працівникові з іноземного посольства. До важкої фізичної праці не звикати, різні роботи виконував по вищому розряду, як і все в своєму житті. Привіз за місяць рабської праці 550 баксів. Хотів ще підзаробити, збільшити запаспо дорозі міліцаї все витрусили, пригрозивши на другий раз «відтрусити» і голову.
Святослав поїхав батрачити в Словенію. За поденних десять долярів хазяїн наказав працювати «як танки». Через тиждень повернувся з гострим перевантаженням серцяне тримався артеріальний тиск, непритомнів. Лікарня за два тижні зїла половину фінансових запасів. Бо ж безплатна медицина невигідна, через неї такої недостатньо швидко вимирають приречені на вимирання.
Людмила билася об нужду, як риба об лід, але нужда, як чорна мара, заповзала в хату, шукаючи все нові шпари безвиході, затягуючи на розумі шнурок відчаю, затаївшись, чекала свого часу.
З альтернативними перевиборами без альтернативи в Україні оголосили амністію. Через два роки повернувся Філя з сумновідомих Климентовичів, з колонії. Вихудлий, блідий, з якимись гулями під пахвами і в паху з обох боків. Тінь від колишнього хлопця, але для батьків не тіньа їхній коханий син, що попав в біду. Друзі, самі в екстремальних умовах, як тепер полюбляють говорити, допомагали, чим могли. Мати напозичала багато. Радять синові мед, прополіс, пергу За що їх купити? Вдома жадні куска хліба. Тримались Білогаї з останніх сил. Продали «москвича», продали гараж. Тимчасово заткнули діри, які влада новоукраїнців так невтомно винаходить для кожної української трудової сімї. Боялись занепасти духом, знидіти, запаскудніти.
Накінець пішла в село Кривин, котре під О-гом, проситись в колгосп на будь-яку роботу. Знайомий голова прийняв дояркою на ферму. Вислухавши колишнього керівника районної насіннєвої станції, наперед виписав в рахунок заробітку потроху цукру, борошна, ячмінної крупи, кілька літрів олії (більше нічого не було в колгоспній коморі). Завтра на роботу, на ферму, чекає 55 корів, котрі ще якось дояться, більше під перебудовну агітацію, ніж під корми.
Встала ще в чотири ночі, намацала знайдену звечора одежу: джинси, білий і чорний халати, гумові чоботи, які їй служили в насіннєвій, і тихесенько, боячись розбудити домашніх, вийшла з доми.
Моторошна нічна темрява обняла худеньку постать Людмили Білогай, яка поспішала, переживала, щоб не запізнитись на ранкове доїння корів. Добралась першою. Перевзулась в резиняки, натягнула джинси, одягнула доперебудовну куртку і зверхучорний халат. Приступила до роботи.
Згорнула гній в решітки транспортера, приготувала корми із суміші січки, силосу і сінажу, полила залишками меляси й сечовини, все це пермішавши, накрила, щоб хоч трохи підпарилось. Приступила до чистки корів. Змокріла, як курча, витягнуте з води. Піт заливав очі і чавкав у чоботях. Заким прийшли доярки, частину корів з лави встигла почистити. Разом з доярками пішла на пункт прийому молока, де в сусідній кімнаті висіли доїльні апарати, взяла дваі розпочала ранкове доїння. Як їй згодилось те, що, проходячи практику в колгоспі, коли навчалась в сільськогосподарській академії, дуже часто допомагала хазяйці, в якої була на квартирі, і котра працювала дояркою.
В корівникудвісті двадцять корів. Працювало чотири доярки, а тепер, з приходом Білогай, буде підміна. Навантаження на кожну з нихпятдесят пять корів. Перерва, і вечірнє доїння. Всі думкибіля сина, як він там. Увечері на молоковозі добралась до О-га.
Помилась, зготувала вечерю для сина і чоловіка і впала знесилена в ліжко. Завтраповторення вчорашнього. Дівчата по роботі вкладали в сумку грілку з молоком. Брали всі. Не платили їм більше десяти місяців. Розраховувались продуктами, послугами, навіть гноєм для здобрювання городів. В селі мало хто той гній брав. У кожного були корови, свині, телята, птиця. Проблем не було з гноєм, бо тепер модним стало держати і коней.
З часом Людмила помітила нехлюйське ставлення завідуючого ферми до всіх і до всього. Завжди похмурий, сердитий, замкнутий, ніби відробляв панщину. Пянство їздових, січкарів призводило до перебоїв з доставкою кормів. Бруднота в перемішку з байдужістю і звичною лайкою стала візиткою цієї роботи. Працюючи, як каторжні, без вихідних, без заробітньої плати, без будь-якої уваги держави і її керівництва усіх рангів зверху донизу, уже самі видавали задрипану байдужість, замусолене «на все ложили» і зненависть до всіх і до всього. Ніякого зацікавлення, інтересу до праці і, здається, до життя. Надперевтома на роботі, робота по необхідності вдома, роблять їх сварливими, закатованими, змученими, гірше всяких рабів. Чого варте постійне відключення електрики в часи вечірнього доїння? А в той час вздовж і впоперек усієї України гонять товарняки-порожняки. Бо, видко, нікуди струму дівати. Державні мужі усіх щаблів неначе на передпідготовці були у Потьомкіна. Гачконосі цивілізатори намітили-таки розпясти Україну, таки на цей раз доконати її бідолашну до кромішної темряви, таки доголодоморити її народ до реченця.
Світ немилий тим дояркам, умитим потом, засмердженим гноєм і силосом, зачуханим, затурканим злослівям їздових. Вони, як вечірні привиди, повертались додому, прихопивши з ферми хто що зміг. Втягнувшись в ярмо, зціпивши зуби, наче зомбована, Людмила старалась робити роботу не гірше від інших, у вільні хвилини олівцем на чому попало, на якихось клаптях паперу малювала портрети доярок, їздових і тут же ті малюнки роздавала. Вони її полюбили за простоту, за волю боротися зі своєю бідою, за доброту.
Святослав, дивлячись, як вибивається з сили дружина, згадував, як ще не так давно його розум і руки видавали на заводі унікальні цінні речі, котрим не було аналогів у світі, а сьогодні він сохне, чорніє, але не розкисає. Серце не давало фізично працювати, заходилось перебоями, а його голова стала нікому не потрібною. А як іншим? Його знайомий пятидесятилітній конструктор вертикального зльоту бойових літаків для військовоморської авіації Союзу став замісником бізнесмена у фірмі з шести осіб по перепродажу базарного барахла. Воістину мудрість мудрих цього світу посміяна: ледачі нездари із кримінальним натхненням і досвідом стали злодіями-владоможцями наверху і викинули всі таланти на смітник, щоб очі не кололи своїм розумом.
Все зупинилось, все перевернулось. Безтолоч їздить на Гаваї,інтелігенти риються біля ящиків з сміттям. Господи! Звідки ця напасть на райську, найбагатішу своїми чорноземами країну в світі?!
Працюючи дояркою більше півроку завжди спітнілою, перегрітою на протягах, Людмила застудила бронхи. Злягла в лікарню, через брак грошей на ліки, недолікувалась, вийшла на роботу. Не минуло і місяця, як дістала запалення легенів, на яке нашарувалися бронхоспазми, які перейшли в справжню ядуху з класичними її нападами: важким диханням зі свистом, кашлем, посинінням. Недолікувалась знову. Вийшла на роботу. В третій раз її напівживу швидка допомога забрала просто з ферми і завезла в райлікарню О-га. Більше дояркою працювати вже не змогла. Єдиний дохід сімї закрився, прихлопнувся, як віко домовини на цвинтарі.
Зявився час, якого так вічно не вистачало. Зявився час розглянутись навколо. Людмила побачила якусь незвичайність в синові: блискучі очі, незвично швидкі рухи, галопуюча поверхнева мова. Спочатку кілька днів не могла збагнути, що це в синові зявилось, хоч зраділа, що його замкнутість пройшла, що він виходить в місто, що начебто в нього зявилися друзі. Але туман швидко розсіявся, і Людмила вжахнулася відчуттю поразки-ровязки. А подих трагедії накочувався невтримно, наче ніч, хоч у тих подіях тільки вечоріло за несусвітньою працею, за несусвітніми клопотами залишитися на плаву виживання. Увертюра трагедії закінчилась, трагедія розпочиналась.
А по брехунцеві вистрибував, безпардонний реп, здавалось, розрепав усі людські долі. Реклама біснувалась: купіть оптом, купіть вроздріб, купіть, купіть Купіть Беріша, купіть Бітнера, купіть мультітабс! Якої тільки холери не пропонують перемученому українському народові: від затички до до кляпа в рот, щоб конали беззвучно.
Хтось із знайомих, зайшовши, залишив купу київських газет. Людмила механічно гортала мерзоту людського падіння. На кожній сторінці глузування з усього людського і возвеличення інстинктів до рівня чотирилапих. Глузування з віри, з любови, розпаношилась порнографія, якій не вистачило тільки акту дефікації. Мудрість, розум в цьому кровожадному світі стали надважким навантаженням. Вурдалак, захований під «бузину», обпльовував весь український народ, паплюжив усе українство, все українське. Політичновладоможні послідовники плямолобого архітектора одягнули на себе словянські не їхні прізвища. Їхнє минуло століття, їхнє наступає століття. Земля виходить на свою завершальну, трагічну орбіту.
Геєнною огнненою для України стали голодомори, війни, ГУЛАГ. Але тепер вони перебудовують Україну у пекло, в якому навіки зникло б навіть її імя. Вонице з чистої лінії ненависті швондєри, котрі ненавидять її за традиційне християнство, за найбагатшу землю на світі, і свою ненависть успішно матеріалізували на голови українців в двадцять-проклятому столітті.
Бузить вурдалак-бузина чистої лінії, в якій завелося шоу гнучконосиків-скорпіончиків, розсексилась Вєрка Смердючка із хамством все тієї ж чистої лінії зневаги до словян, до українців. До тих принявкались і свої березневопородисті киці, котрі за свою голубу блювотину, за своє громадянське гультяйство хочуть вхопити чим побільший кавалок ковбаси. А вже «ябко від ябка» виставляє на пів-України свій неугомоний порнокачан, бачить в цьому найнагальнішу потребу конаючого українця. Бузина бузиновицько бузить дефектомовно, широкорото, крупноварго. Бузить бузина чистокровно від симбіозу із розами чи то люксембургськими, чи то хозарськими. Та то їхня функція, то їхня природа і порода, то їхній смисл існування в урівноважуванні світла темрявою, збоченою до тваринного інстинкту з їхніми фрейдами-фройдами, з їхніми марксами, з їхніми комуністично-нацистськими гессами. Ксенофобія, мізантропія, расизм часу революціонерів-реформаторів приречені відгонити бузиною бузиновицької чистої лінії безбожжя, деградації, мракобісся.
Руйнування моралі, руйнування сімї, руйнування суспільства, руйнування віри та атеїзму у сатанізмце генний код голубого поєднання бузини із все тими ж розами: так було, так є, так буде до повного виродження людини, зродженої по образу і
Святослав дивився на Людмилу і звинувачував себе у всьому. Сповзав у самоїдство. Біля серця в нього дряпало, скубло, спустошувалось. А ясна зіронька його любови, його Людмила, блідла, висихала на очах. «Занапастив я твою долю», інколи падало Святославове на Людмилу. Вона вимушено усміхалась, пригорталась до нього, заспокоювала: «Я найщасливіша жінка на світі. Дякую Богові, що ти у мене є. Така наша доля».
Обоє відчували свою вину перед сином. Сумління гризе обох, як іржа залізо. Чи все вони зробили, щоб врятувати сина на суді, врятувати від позбавлення волі? Розум заспокоював, що в цій системі людожерства з рейдерством нацменських наїздників в Україні вони не могли дати ради своїй біді, а батьківська любов докоряла, допікала, не давала спокою.
Страх злиднів, хвороб, безсилля допомогти коханій навіювали Святославові гіпертрофовану обережність, байдужим ставало те, що живе, що їсть, як одягається. Загубив впевненність в собі, зникла ініціатива, на місце яких заповзав страх неминучих втрат і порожнеча духовна. Людмила хоч і натикалася на бетонні стіни безнадії, але її любов до сина, до чоловіка підбадьорувала іти через спустошення до Істини. Бо якийсь же смисл вищий їхнього приходу на світ Божий повинен бути. Її здоровя згоряло, згоряли сили.
Надривний ядушливий кашель душив її, задихалась, синіла. Вичерпувалось останнє зароблене. Залишався город, залишались грядки, на які вже не було сили. Зайшов останній Людмилин напад малювання у темі тяжкій і мінорній, як наше сьогодення. Знову руки, руки страждання, руки відчаю, руки істерії, руки заздрісника, руки раба руки мертвого. Ескізи валялися, де попало. Святослав бачив, що в малюванні дружина ховалась від світу цього страшного, безпощадного. Але хто не здається, тому начебто і посміхається доля.
В нинішній час розвелося никаючих по домівках не своїх, так званих ловців душ. Тільки в імя чого? Але якби там не було, Людмила з рук таких ловців отримала безплатно БІБЛІЮ. Як голодний на їжу, накинулась, поринула у читання. Читала разом із Святославом. Це вселяло надію, що потрібно пройти через поле випробування. Через день разом із Святославом ходила в церкву, аж з їхнього зору випав син, їхній Теофіл, який ніби і не був проти Євангелії, але просто засинав при її читанні. В храм Божий відмовлявся іти, звертаючи вину на своє нерозуміння цього.
Та старші Білогаї жадно насичували свої голодні душі непроминальною мудрістю вічної Істини. В церкві їх притлумлювала безкінечна обрядовість, яка втомлювала і душу, і тіло. А ловці душ, зорганізувавшись у добре фінансовані забугром ніби церкви, засилали своїх гінців у кожну хату, у кожне людське горе. По їхній настирливості, по їхній навязливості довести, що тільки їхня віра є єдиною правильною вірою, Білогаї завернули у новозбудований молитовний дім. Тут на них полився потужний потік тлумачення Слова Божого. Проповіді, невтомні молитви, бурхливе море емоцій і пізнання відкривали шлях, відчиняли двері до Істини. Та було одне «але». Ця харизматична церква, як вони себе називали, все більше закривала ті двері до Істини при погляді зблизька. Особливо важко було Білогаям змиритися із танцями під молитву криком, зиком, риком, ревом, із дикими стрибками та вимахуванням кулаками в небо, із паданням на підлогу, із реготом, котрий називався в них святим сміхом, із намаганням усіх зцілювати всіх. Ця екзотика швидко охолодила Білогаїв, все нагадувало якусь дискотеку під ту ж рокинрольну музику, яка скрізь забурянює душі. Так не склалось у Білогаїв з харизматами. Та читання Біблії уже було насущним, воно давало непересічні відповіді, поставлені самим життям. Так в 22 розділі Повторення Закону чоловік, який одягає жіночий одяг, і жінка, яка одягає чоловічий одяг, є гидотою в очах Бога, є гидотою гомосексно готовою. Яке ж прокляття розуму на нашому підростаючому, котре випинає понад всі цінності свої стегна і всі складочки біля них. Неначе мудрість не про них. Мода прокляття, мода духовної деградації. А ще й кажуть: михристияни! Де ж, на Великдень нажлуктитись спиртограювелике християнство! А ось в 15 розділі Євангелії Івана Христос наставляє: без Мене нічого не можете! Це важко усвідомити, а ще важче відмовитись власному нікчемному імені в Імя, котре понад всі імена. Та все одно на Людмилиному обличчі засвітилась надія, ожили темнозелені очі, хоч ядушливий кашель нагадував про себе раз по раз.
Теофіл все відсовувався потихенько від батьків, непомітно від них вибудовав стіну відчуження. Все більше пропадав поза домою, поки батькам не кинувся в очі хворобливий вигляд сина. Як до нього, то в нього вже ноги до колін набрякли. На розпити батьків відмовчувався. Та все-таки умовили на другий день піти в поліклініку. Супроводжувала Людмила.
Теофіл записався в реєстратурі і пішов на прийом в кабінет до лікаря-терапевта. Через півгодини лікар запросив матір: «У вашого сина метастатична пневмонія, вражена печінка, збільшена до пупка, вражені нирки, здає серце» На повний страху погляд Людмили лікар додав: «Це наслідок наркоманії, ваш син сидить на голці» Слова лікаря якось тупо гули в Людмилиній голові, хапали її безпорадну в цьому обвалі біди. Теофіл мовчав, лікар знайшовсь: «Потрібно здати кров на СНІД, і на стаціонарне лікування»
Уже піднебесний дзвін дня гупав в голові Людмили. Ще механічно відвідували якісь кабінети, але перед Людмилою світ раптом став безсмисленим переведенням часу. Мати і син у мовчазності повернулись додому. Госпіталізація призначена назавтра.
Людмила в тупому спокою розповіла про все Святославові. Сонце скотилось за пруг. Батьки мовчки дивились в синове обличчя. Тривало довге, повне муки мовчання, оповите сутінками вечірніми і сутінками страшної невідворотної розвязки. Син сидів перед ними, але здавалось спить з відкритими очима. Та раптом заметушився. Якось тепло з невимовним болем поглянув на матір, на батька. Тихо, але виразно промовив: «Простіть, сів на голку, виходу немає В колонію підсадили двох СНІДом заражених, там законвідсутність закону. Про них знали тільки начальник колонії і начальник медпункта. Не хочу казати яке там пекло для душі і для тіла, заразили і мене Тепер все, простіть що зразу не сказав. Рештаамністія, ідітьплодіться»