Микола БілкунЖЕНЬКА ЖМЕНЬКА-ЕДІСОНГумористична повість
Розділ перший, з якого ще нічого не ясно
Було темно, бо була ніч. Власне, було не так уже й темно: з неба світив місяць, а на пляжі, на стовпі, гойдався ліхтар. Фотоплівку в такій темряві не взявся б проявляти навіть початкуючий фотоаматор, але домовимось одразу: було досить-таки темно, бо жодна таємна подія не станеться опівдні чи після сніданку.
Все таємне навмисне відкладається до ночі і вночі здійснюється незалежно від того, темна ніч чи ні.
Але цього разу справді була ніч, і всі спали, а де ще не. спали, то збиралися спати. Заснуло й Чорне мере, бо місто стояло на Чорному морі.
Не спали в місті лише лікарі швидкої допомоги, черговий міліції, один сторож, який з дитинства страждав од ревматизму, Женька Жменька і Котя Оберемок. Як виявилося згодом, тієї ночі не спав ще один громадянин, але про нього потім.
Женька Жменька і Котя Оберемок мусили б спати. То не біда, що коли б вони спали, мені б не було що про них розповісти..
Якби вони спали, як усі діти, я міг би почати свою розповідь просто з другого розділу. Вони б від цього тільки виграли..
Ви, звичайно, знаєте, що всі, хто діє в літературному творі, називаються героями, незалежно від того, здійснюють вони щось героїчне чи зовсім навпаки. Так от. З літературного боку Женька і Котя безперечногерої, але в житті їх героями ніхто б не назвав. І не тому, що вигляд у них був не дуже геройський: Женькахудий, високий, з довгими руками, з довгими ногами, з довгим носом, із замріяними очима, які він подовгу затримував на чому-небудь, коли замислювався; Котя, навпаки, круглий, наче яблуко, любив попоїсти, він і зараз, глупої ночі, щось зосереджено жував.
Атому, що ці такі звичайні і навіть симпатичні хлопці йшли робити злочин.: Автором злочину був Женька, Котяспівавтором.
Котя плентався позаду Женьки вельми неохоче. Котя охоче тільки жував. Але Женька не звертав анінайменшої уваги на душевний стан свого товариша. Вони йшли, тулячись до стін, і, коли світло ліхтаря падало на Женьку, його тінь була схожа на Буратіно. Котина тінь нагадувала млинець.
Як же ж ми її різатимемо? хрипким од хвилювання голосом запитав Котя.
Як, як Кусачками, звичайно. Навіщо я брав кусачки, по-твоєму?
Пройшли кілька кроків мовчки, і Котя знову не витримав:
Ту, що біля кінотеатру, чи ту, що коло аптеки?
Женька трохи подумав. Він і сам добре не знав яку. А подумавши, відповів. Відповів статечно, як годиться керівникові експедиції:
Йди мовчки, там видно буде.
Але Котя не вмів іти мовчки. Взагалі йому вже давно перехотілося йти, і він ішов просто по інерції, не приховуючи цього від Женьки. Котя почав ремствувати вголос:
Ходимо, ходимо, а я фізику не вивчив. Двійка знову буде
Женька зупинився так раптово, що Котя дзьобнув його носом між лопаток. Женька обернувся і склав руки на грудях.
Як ти думаєш, Котько, Едісон був великий фізик?
Ну, він був, той ну, винахідник.
Ага. Однак бути великим винахідникомце ще не значить достеменно все знати і мати з усіх предметів п'ятірки.
Ну-у-у спробував був щось заперечити Котя, але де вже йому було сперечатися з Женькою, коли Женька завівся?
А Женька тим часом розвивав свої міркування з історії винаходів.
Людина тільки тоді щось може винайти, коли вона не все знає і робить все на перший погляд наче й неправильно. От хоча б той Едісон. У школі він вчився лише на двійки.
Ну-у? недовірливо протяг Котя.
Щоб я пропав! В одній книжці я бачив навіть фотографію із шкільного щоденника Едісона, то там не було навіть жодної трійки, одні лишень двійки.
І з фізики?
А що? І з фізики. Щоб я пропав.
Женька, м'яко кажучи, прибріхував, ніякого Едісонового щоденника він не бачив, але Котя на деякий час заспокоївся, і вони далі пішли мовчки.
Проте недовго. Якась тривога ятрила Коті серце.
Слухай, Женю, а як впіймають? А як міліція?
Женька, не обертаючись, знизав гострими плечима:
Не знав я, що ти такий боягуз. Все може бути, але для того ж ми вночі йдемо, щоб не впійматися.
Проте Котю вже не можна було заспокоїти остаточно.
А вона тобі так необхідна? Може, обійдемось?
Женька навіть не відповів.
Вони звернули за ріг. Тут, можна сказати, вже починався плацдарм майбутньої операції.
Женька визнав за потрібне підбадьорити Котю.
Я знаю, що коли нас впіймають, то по голівці не?погладять. Навіть можуть судити. І тато по голівці не?погладить, коли дізнається. Але іншого виходу немає.?Ми, Котько, зараз знаєш на кого схожі з тобою?
На кого? без особливого інтересу перепитав Котя.
Йому хотілося, щоб все те швидше скінчилося, повернутися додому і лягти спати.
Ми з тобою, Котько, зараз схожі на середньовічних вчених
На алхіміків?
До чого тут алхіміки? Ми з тобою зараз схожі на тих вчених, які вивчали будову людського тіла і крадькома на кладовищах викопували людські трупи. Це треба було для науки
До чого тут трупи? пошепки запитав Котя і пощулився.
Ет! Нічого ти не розумієш. Трупи, звичайно, ні до чого. Я тільки кажу, що заради науки люди часом порушували закони. А потім їм всі спасибі казали.
Нам спасибі не скажуть.
Звідки ти знаєш?
От прибіжить хтось до цієї будки дзвонити, а трубки немає, побачиш, яке він тобі спасибі скаже.
Котя, сам того не підозрюючи, дуже точно передбачив події. Тільки-но Женька почав примірятися, як краще перекусити телефонний шнур, як стався якийсь незрозумілий і несподіваний фізичний ефект. Женьчина рука сама відсмикнулася. Щось тріснуло, ляснуло, наче хтось, вибираючи кавуна, підкидав його на долоні. Такий звук ще буває, коли з усього розмаху вдарити по волейбольному м'ячу. «Невже електричні розряди?»подумав Женька. Аж тут тріснуло і ляснуло знову. Женька відчув біль у потилиці. «Щоб я пропав, це не електрика!»встиг подумати він і тут-таки переконався, що не помилився.
Ви що тут робите, шкети? гримнув чийсь страшенно знайомий голос. Трубки обрізаєте? Під суд захотілося?
В повітрі ще двічі ляснуло, і послідовники середньовічних вчених опинилися за рогом. Вони були настільки приголомшені, що навіть не тікали.
Звідки він дізнався? беззвучно запитав Котя.
Мабуть, стежив, беззвучно відповів Женька.
Але Анатолій не стежив. Він зайшов до кабіни-автомата випадково.
Звершивши правосуддя, Анатолій почав шукати в кишенях дві копійки.
Женька стежив за ним, і йому дуже хотілося, щоб Анатолій двох копійок не знайшов. Але дві копійки таки знайшлися, і Анатолій почав набирати номер.
У міліцію? затремтів Котя.
Дурень! У міліцію дзвонять безплатно. Він до Лідки дзвонить, вона сьогодні чергує. Жених! і стільки презирства було в цьому слові, що Котя за спокоївся.
Розділ другий, у якому дещо прояснюється
Сяк-так змалювавши Женьчин портрет у першому розділі, я забув вам сказати, що у Женьки на голові стирчав чубчик, як у полководця Суворова.
Але Женьчина мама пояснювала походження цього чубчика так:
Голова у нього страшенно гаряча, от волосся й стоїть дротом. Я вже його до лікаря водила, боялася за нього. Ну де це видано, щоб великий хлопець був таким несерйозним та непосидючим. Тут він бере, тут він кидає і нічого до пуття не доводить. Думала спершу, що то наш гарячий клімат так на нього впливає, сонце голову напікає, мозок кипить у нього. А лікар сказав, що сонце не винне, а все це мине згодом, переросте він, порозумнішає. І що гаряча голова, то він від роду такий. Навіть якби він на Північному полюсі народився, то й тоді у нього така голова була б. Людські діти, як діти От хоча б Котю взяти
Тут я мушу втрутитися і заради правди сказати, що Котиній мамі не раз доводилось ставити в приклад Женьку. Словом, Женька народився винахідником, і зарадити тут уже ніхто не міг.
От і в Ломоносова батько був рибалка, і Женьчин батько рибалка
Може, хто думає, що Женьчин тато носить смугастого тільника і важкі чоботи з халявами вище колін? Може, хто уявляє, що Женьчин тато палить коротку люльку і посмикує себе за руду бороду? Може, кому-небудь здається, що Женьчин тато широкоплечий здоровань, який розмовляє гучним басом? Ні і ні! Зовні Женьчин тато звичайнісінький собі. Низенький, худорлявий, гладенько поголений, не палить не те що люльки, а й звичайнісіньких сигарет. І розмовляє не басом, і замість важких чобіт з халявами вище колін носить легкі парусинові черевики. Подивишся на Віктора Антоновича Жменьку і не повіриш, що знайомий він і з крутими хвилями, і з шаленими вітрами.
А коли глянути на Анатолія, то відразу скажеш, що цей хлопець бачив рейд Сінгапура і знає, які вітри дмуть у Біскайській затоці. Анатолій високий, ставний, з кучерявим чубом кольору пляжного піску, у новенькому капітанському кашкеті з золотим «крабом», рубчики кльошів гострі, як форштевні в есмінців, і блискучі, наче собачі носи, порипують черевики. Анатолій весь морський: очі у нього, мов чорноморська хвиля в шторм, а зуби білі, як шумовиння на тій хвилі.
Чому я вам згадав про Анатолія? Бо, по-перше, ви вже мали нагоду з ним познайомитись у першому розділі коло телефонної будки, а по-друге, він найближчим часом може стати Женьчиним родичем. Коли про це натякають Ліді, Женьчиній старшій сестрі, вона обома руками одмахується: «І таке вигадаєте!»
Ліда працює медсестрою у лікарні. Ї хоче бути лікарем. І обов'язково ним буде. Ліда серйозна і розумна дівчина. І красива. Анатолій, наприклад, вважає, що кращої за Ліду* немає у всьому світі. Так воно, мабуть, і є. Струнка, смаглява, чорнокоса і чорна цяточка на повній верхній губі.
Правда, коли б ми попросили Женьку дати характеристику Анатолію і Ліді, то почули б приблизно таке:
Теж мені Лаперуз! Думає, як носить капітанського кашкета і водить свого зачуханого «Лабрадора» від шістнадцятого причалу до нового пляжу, то він уже й капітан далекого плавання. Бачили ми таких капітанів! І чого ця дурепа Лідка дружить з ним? Робить там собі у лікарні уколи і міняє компреси, то хай і робить. Ні, бачте, їй подобається, що цей «капітан» бере її під руку й веде в кіно. Я б на місці тата й мами і на поріг не пустив би цього задаваку, а вони, здається, теж його люблять. Тато з ним охоче розмовляє про різні портові новини, а мама завжди бере обережно його капітанського кашкета і вішає на гвіздок. Та все «Толик», «Толик» до нього. Чого доброго, він стане моїм родичем і нам доведеться жити в одному домі. Цього ще бракувало. Ну, добре, Лідка мені сестра. А хто він буде мені, коли Лідка ожениться на ньому? Не дуже мені цього хочеться. Правда, він не розповів ні татові, ні мамі, ні навіть Лідці про Ну, словом, він мені багато напсував
У Женьки, як і в кожного винахідника, були щоденники. «Лабораторний», куди він записував результати своїх численних експериментів, і «Особистий», де він сам собі скаржився на власну долю.
Після невдалого походу по телефонну трубку не було що записувати у щоденнику «Лабораторному», і Женька плакався в «Особистому»:
«Я дуже невчасно народився.
П'ятнадцятилітній Гайдар командував полком. Ну, хай мені ще немає п'ятнадцяти, мені дванадцять. Але виходить, якщо не полком, то бодай батальйоном чи ротою я б уже зміг командувати? Тільки хто ж мені довірить! А Лєрмонтов? А Пушкін? Вони вже писали вірші, коли їм було по дванадцять років, і такі вірші, що ми їх і досі вчимо! А мені жтеж дванадцять.
Ким я буду і чого мені хочеться? Ким я буду, ще не знаю, а хочеться мені зробити щось таке надзвичайне, щоб усі тільки ойкнули. Тільки не так, як ойкнула мама, коли я розбив її улюблене блюдечко, а захоплено, щоб про мій винахід стало відомо в усьому світі.
Наша піонервожата Люда любить говорити, що в житті завжди знайдеться місце для подвигу. Але де ти його вчиниш, того подвига? На пожежі врятувати кого-небудь? Та я за всі дванадцять років свого життя не пам'ятаю в місті жодної пожежі. Про море й говорити не варто. Курортників однаково не пускають у море далі як на сто п'ятдесят метрів. Коли вони запливають далі, рятувальники на своїх човнах завертають їх до берега і штрафують.
Про місцевих жителів промовчу. Всі вони плавають так, що немає ніякої надії, щоб хто-небудь коли-небудь почав раптом тонути. Шпигуна хіба що вловити? Тільки що робити в нашому місті шпигунові? Фотографувати чебуречну, де моя мама смажить чебуреки?
Тато каже, що я нестараиний, неакуратний, неорганізований і неуважний. Але ж майже всі винахідники були неуважні, це не завадило їм наробити такого, що люди й досі ахають.
Татові що? Таторибалка. Він виходить на сейнері у море, а тамаби кефаль чи ставрида були. Мама все життя, скільки я її пам'ятаю, смажить чебуреки. І смажить вона їх з таким виглядом, ніби важливішої роботи на світі немає. Ніби це не чебуреки смажаться, а які-небудь метеорити досліджуються.
У мами і в тата все правильно. І в Лідки все правильно. Вона закінчила школу медсестер, працює в лікарні, готується собі потихеньку до вступу у медінститут. Хоче бути лікарем. І вона буде лікарем, коли, звичайно, не стоятиме щовечора з Анатолієм біля хвіртки. Але хоч би як там було, вона знає, чого хоче. І Анатолій знає. Закінчив мореходку і водить свого катера. І навіть Котька знає, чого він хоче, каже: закінчу мореходку і піду на сейнер до твого тата. А я»
Котя таки належав до тих людей, про яких кажуть: «Про вовка помовка, вовк у хату шусть», бо не встиг Женька зробити останній запис у своєму щоденнику, як Котя всунув голову у вікно і, навіть не привітавшись, сказав:
Ходімо!
Куди? не зрозумів його спершу Женька.
Як то куди? Сьогодні ж недільник по збору «металолому, О десятій ми вже мусимо бути в школі. Знову Людка лаятиметься.
Женька неохоче відклав щоденник.
По дорозі до школи Котя йшов за Женькою як завжди трохи позаду і трохи збоку, як ад'ютант за генералом.
У Коті свербів язик. Коті дуже кортіло розпитати у Женьки, нащо ж йому телефонна трубка. І коли вони порівнялися з кабіною телефону-автомата, Котя не витримав:
А навіщо вона тобі була потрібна?
На превеликий Котин подив, Женька не розсердився. Він сам запитав:
Котько, ти знаєш, що таке телевізор?
Законно знаю. А хто ж не знає, що таке телевізор?
Припустимо, ти це знаєш. А ти ніколи не задумувався, що телевізор дуже недосконалий агрегат?
Котька почухав спочатку одну брову, потім другу. Чесно кажучи, він над цим не задумувався. Котя просто дивився телевізор, коли випадала така нагода, коли по телевізору не показували «дітям до шістнадцяти» або коли про нього забували і не гнали спати.
А Женька вже зупинився. Він не міг розвивати свою думку на ходу. Женька вмів і любив розповідати і ще любив, щоб слухали його уважно. Тому Женька зупинився і тим самим примусив зупинитися Котю, хоч той і переступав з ноги на ногу: вони могли запізнитися, а Котя, хоч і був товстий і неповороткий, ніколи не запізнювався. Але що поробиш: його брала цікавість.
То ти, кажеш, не задумувався?
Чому ж, я часом задумувався, скромно потупивши зір, відповів Котя, от часом смуги починають іти по екрану або ще кадри пливуть знизу вгору. Буває й так, що в очах мерехтить від того, що все стрибає.
То дрібниці,махнув рукою Женька, то можна відрегулювати. А от у телевізорів зображення не об'ємне. Все плоске, наче млинець
І ти хотів з допомогою телефонної трубки зробити зображення об'ємним? просто запитав Котя.
Але Женьці вчулися в його словах глузи. Він аж підстрибнув.
А ти не смійся! Що ти взагалі розумієш! Хіба ти знаєш, як робляться винаходи? Всі винаходи були винайдені випадково. Може, коли б Уатт кип'ятив воду не в чайнику, а в горщику без покришки, ми б мали парову машину на сто років пізніше.
Або коли б у Ньютона в саду росли пувички, а не яблука, ми й взагалі не знали б, що таке земне тяжіння, шпигнув його Котя.
Він вмів іноді шпигнути, цей товстощокий Котя. Проте Женьку вже було дуже важко образити.
Та не те! А те, що ми
Хто «ми»? Котя ставав невблаганним.
Ну, винахідники. Так от. Винахідники рідко роблять цікаві досліди. От що б, наприклад, було, коли через молоко пропустити електричний струм?
Я знаю. Масло.
Сам ти масло!
А що?
Отож-бо, що я не знаю. І ніхто не знає.
Так-таки й ніхто?
Ну, може, хто-небудь коли-небудь і пропускав крізь молоко електричний струм, але з першого разу нічого путнього не вийшло, він і покинув.
А коли б не покинув?
А коли б не покинув та пропускав струми різної сили і щоб напруга була різна і частота щораз інша, то хто його знає, що б з того вийшло.
Ходімо, почав підганяти Котя, ми обов'язково запізнимось!
Не запізнимось! А коли навіть і запізнимось на Людчину мораль, то не велике лихо.
І вони знову рушили.
Йшли так само, як і раніш: Женька трохи попереду, Котя трохи позаду і трохи збоку.