Може б, вони й дійшли без особливих пригод до самісінької школи і таки встигли б, якби їм по дорозі знову не трапилась кабіна телефону-автомата.
Тут Котя згадав, що говорили вони досі, власне, про молоко, Уаттів чайник, Ньютонове яблуко, але аж ніяк не про телефонну трубку. Через цю трубку довелось так ризикувати, але історія її все ще залишалася для Коті загадковою. Попередня розмова тільки роз'ятрила його апетит, але аж ніяк не вгамувала його цікавості.
Женю, чуєш, Женю, а навіщо тобі була потрібна телефонна трубка?
Трубка? Женька вже встиг забути про трубку. Інші у задуми достигали в його вихрястій голові.Ага! Бачиш, у трубці є мікрофон Чув що-небудь про стереофонічність?
Та чув. У Котиному голосі не було впевненості, і тому, Женька засумнівався.
Нічого ти не чув!
Чому ж не чув. Читав у журналі «Знання та праця».
Ну от. Я й хотів поекспериментувати. Це ж цікаво: бачиш що-небудь перед собою, а чуєш все позад себе, і над собою, і десь збоку.
Цікаво, звичайно.
І до самої школи Котя йшов мовчки. Тільки вже на шкільному дворі запитав:
А хто б тобі дозволив експериментувати з телевізором?
Але на це запитання відповіді він так і не почув.
Розділ третій, у якому йтиметься лише про металолом
Старша піонервожата Люда страшенно любила цифри. Вона напам'ять знала, скільки вчора двійок було одержано в п'ятому «Г», в шостому «Б», скільки, зокрема, двійок припадає на хлопців, скільки на дівчат і який процент це становить у загальношкільному проценті двійок. Не гірше знала Люда і процент трійок, не кажучи вже про п'ятірки. Процент трійок вона називала «загрозливим процентом», бо всім відомо, що від трійки до двійки набагато ближче, ніж від трійки до п'ятірки.
Навіть у своїх нескінченних «моралях» вона оперувала виключно цифрами, і вони нагадували математичну вікторину.
Женька і Котя підійшли до гурту своїх однокласників саме тоді, коли Люда розповідала, скільки тракторів можна буде зробити з зібраного металу, і вже збиралася підрахувати, скільки гектарів можна ними зорати, а потімскільки центнерів пшениці зібрати, а даліскільки разів можна обперезати земну кулю хлібинами, випеченими з тієї пшениці, коли їх викласти в ряд.
Але тут вона помітила Женьку і Котю, котрі намагалися непомітно затесатися у гурт.
Люда спочатку багатозначно глянула на годинника, а потім на них. І набрала повні легені повітря.
Ну от. Помилуйтесь ними! І тут вони примудрилися запізнитися. Жменька і Оберемок, чому ви запізнилися?
Котя зітхнув і приготувався виправдовуватись, але Женька притримав його за рукав. Він добре знав, що Люді зовсім не потрібно їхніх виправдовувань, вона зараз не зупиниться, не слухатиме їх, хоч би що вони говорили, а буде слухати сама себе.
Жменька і Оберемок, ви вкрали у колективу цілих сім хвилин. Знаєте ви, що таке сім хвилин?
Тут годилося б мовчати, але Котя не витримав, сказав:
Знаємо.
Ні, ви не знаєте, що таке сім хвилин, украдених у колективу, вела далі по інерції Люда.
А от знаємо, вперто стояв на своєму Котя.
Що таке сім хвилин? Сім хвилинце
Це чотириста двадцять секунд, перебив її Котя.
Люда сторопіла, хтось хихикнув.
Про вашу поведінку, Оберемок і Жменька, ми поговоримо на засіданні ради загону. А зараз ідіть і своїми показниками постарайтесь випередити 3-тю школу.
Ніхто не став очікувати, поки Люда знову набере повні легені повітря і скаже, якою саме цифрою слід добити 3-тю школу, всі розбіглися хто куди. Але вже розбігаючись, вони збилися у невеличкі команди по двоє, по троє.
Мені здається, не варто навіть говорити, що Женя і Котя опинилися в одній команді і що ця команда складалася лише з двох членів.
Збір металоломускладне мистецтво, і шукачі його чимось нагадують старателівшукачів золота. У кого яке щастя. Один ходить цілісінький день, і йому трапляються самі тільки дрібниці: іржаві цвяхи або канцелярські шпильки. Спробуй тут набери бодай кілограм. Інший за п'ять хвилин знаходить старий, списаний двигун, і, на тобі, маєш одразу півтонни.
Женька і Котя понуро йшли вулицею, все ще не вирішивши, куди їм звернути, праворуч чи ліворуч.
Підемо до моря? ліниво запропонував Котя.
А що там знайдеш? Шпильки і ґудзики після торішніх пляжників? Так і того добра вже немає, бо пляж прибирали.
Тоді ж куди?
А я знаю?
Вони нерішуче зупинилися, але тут з провулка вийшло двоє малюків, мабуть, третьокласників, крекчучи, вони тягли іржаву спинку від ліжка.
«Мабуть, кілограмів з двадцять», прикинув Женька на око, а Котя вже виступив наперед і перетнув малюкам дорогу.
Стійте, не поспішайте так, відпочиньте.
Ті зупинилися, дуже здивовані такою ґречністю і таким зворушливим піклуванням. Набагато впевненіше почували б себе третьокласники, якби Котя з Женькою вліпили їм по щиглеві або дали «грушки».
Нічого, ми не втомилися, шморгнув носом сміливіший з них, маючи намір волочити свою знахідку далі.
У Котиному голосі була сама тобі ніжність:
Нічого, нічого, ви спочиньте, ми вам допоможемо, а то спітнієте й застудитесь.
І, не кажучи більше ні слова. Котя легко висадив їхню здобич собі на плечі, Женька підтримав з другого боку, і вони рушили в напрямі школи. Тільки тут малюки зрозуміли, що їх ошукано. Голосно плачучи, вони почали чіплятися за бильце ліжка то з одного боку, то з другого і одержали нарешті те, чого чекали з самого початку: по щиглеві в ніс і по «грушці».
Ану, киш! Гуляйте, гуляйте! А то ще попідриваєтесь, і відповідай потім за вас! крикнув на них Женька.
На шкільному подвір'ї з блокнотиком у руках стояла Люда.
О-о-о, Жменька і Оберемок! Молодці! Скільки ж тут металу? схопилася вона за ліжко.
Кілограмів сорок, відсапуючись, сказав Женька.
Сорок п'ять, уточнив Котя таким тоном, ніби він щойно зняв це іржаве бильце з найточніших вагів.
Молодці, молодці,похвалила їх Люда і записала до блокнотика: «Жмень. Оберем. 50 кг.»
А хлопці вирушили в нову піратську експедицію.
Цього разу їм навіть не довелось довго ходити. Кінець вулиці вони побачили незвичайну процесію. Троє чи четверо дівчаток котили стару, поламану дитячу коляску на трьох колесах, навантажену різним металевим мотлохом, серед якого мідний самовар посідав не останнє місце. Женька і Котя переглянулись, без слів зрозумівши один одного. Потім рушили назустріч дівчаткам.
Дівчатка, вам не важко? почав Женька.
Але дівчатка, мабуть, передчуваючи щось лихе, вирішили не встрявати у розмову і котили собі коляску далі.
Женю, сказав Котя, адже це самовар твоєї тьоті Лари. Хто вам дозволив узяти цей самовар?
Авжеж, це тітчин самовар. Ану стривайте!
Триколісний екіпаж було зупинено і конфісковано разом з усією поклажею, хоч дівчатка і рішуче протестували і запевняли, що самовар і все інше вони знайшли.
Знайшли сокирку під лавкою, буркнув Котя, штовхаючи коляску за ріг.
Молодці, ну просто молодці! мліла Люда від захоплення, коли хлопці врочисто вкотили коляску на шкільне подвір'я.
Це тільки початок, скромно пообіцяв Женька, хоча відчував, що вся ця історія може закінчитися дуже сумно.
Скільки ж тут кілограмів? запитала Люда.
Тут є і кольорові метали, сказав Котя, потупивши зір.
Бачу, бачу. Це дуже, дуже добре. Самовар, наприклад, кольоровий метал. Скільки ж ми запишемо?
Кілограмів шістдесят, знизав плечима Женька.
Шістдесят вісім, уточнив Котя.
Чудово! сказала Люда і записала в блокнот: «Оберемок і Жм. 75 кг.»
Ще двічі Жені і Коті вдалися розбійницькі нальоти. Ще двічі вони мали щастя вислухати слова подяки і захоплення з Людиних вуст. Ще двічі Котя займався явним окозамилюванням, ще двічі
Але краще про все те не згадувати. Краще не згадувати, як розкрився їхній обман і що їм потім говорила Люда.
Яка, власне, різниця, хто припер той металолом? виправдовувався Котя. Ми чи вони? Хіба трактори від того гірші будуть? Ми хотіли, щоб як краще, щоб малим легше було.
А Женька тільки рукою махнув:
Поду-у-маєш, не бачили ми вашого металу, чи що? Ми коли захочемо, то припремо з Оберемком стільки металу, що ви не знатимете, куди його й подіти. Правда ж, Котю?
Правда, не дуже впевнено відповів Котя, і вони пішли геть із шкільного двору.
Куди вони пішли? До моря. І не тому, що мали якийсь певний план, а тому, що у їхньому місті куди не йдиоднаково вийдеш до моря.
Якби знайти підбитий фашистський танк, гарячкував Женька. Одразу план за всю школу виконали б, правда?
Правда, машинально погодився Котя.
Або знайти у бухті ворожий підводний човен? Га? Щоб я пропав, правда ж, здорово?
А як би ти його дістав із дна? діловито поцікавився Котя, так ніби підводного човна вже було знайдено і тепер залишалося тільки його підняти.
За законом Архімеда. Щоб я пропав.
Вони підійшли до шістнадцятого причалу. Влітку тут один за одним пришвартовувались теплоходики і катерки, що возили на прогулянку курортників. Зараз, ранньої весни, тут нудьгували самі тільки чавунні кнехти. Море байдуже лизало зеленкуватими хвилями пісок, як лизало його тисячі років тому, коли на цьому березі стояли не Женька і Котя, а таври, сармати чи може, скіфи.
Котя пнув ногою чавунного кнехта.
От де металу! Нам би їх двійко, га? Законно було б, га? Тільки як ти їх викопаєш?
Викопати можна, механічно погодився Женька, хоч Котя бачив, що він уже думає про щось інше. Котько, як ти думаєш, скільки води в Чорному морі?
Розділ четвертий, у якому Котя відповідає на запитання
Багато, відповів Котя. Потім подумав і додав:Думаю, що дуже багато.
А скільки золота в морській воді?
Не знаю, чесно признався Котя.
Знаєш, і я не знаю. Тобто знаю, що воно є, але не знаю скільки. Його мало, але взагалі його дуже багато!
То мало, то багато. Ти щось плутаєш.
Котя все ще пробував розхитати ногою чавунного кнехта, маючи, певне, надію прикотити його на шкільне подвір'я.
Ні, я зовсім не плутаю. Коли взяти всю воду в? Чорному морі, то там його тонни і тонни
Так-таки й тонни? недовірливо перепитав Котя.?Якщо він і думав зараз про які-небудь тонни, то це були тонни чавуну або заліза. Котя все ще переживав неприємну історію, що сталася на шкільному подвір'ї.
Може, навіть тисячі тонн
А-а, розчаровано протяг Котя, чухаючи ніс, на дні морському багато золота. Я читав про «Чорного принца», як він розбився недалеко від Севастополя і там
За кого ти мене маєш? ображено пересмикнув плечима Женька. Що я тобі, якийсь шукач скарбів, чи що? Я не про те золото, що під водою. А про те, що у воді.
У воді, під водою Кажуть: упав у воду, а не під воду. Золото впало у воду, але ж лежить воно під водою. Знаєш, Женю, ходімо краще на звалище автобази, може, там попасемось. Ходімо, поки там не побували хлопці з третьої школи.
Женька його не слухав. Женька дивився зараз на море так, як колись дивився у зоряне небо Галілей.
Котько, у тебе, здається, був керогаз?
Не керогаз, а примус, і не був, а є. Тільки він без однієї ніжки. Мама мені його віддала назавжди. Я на ньому часом паяльника грію. А що, ти хочеш здати його у металолом? Пусте. Яких-небудь півкілограма. Та й шкода. Головка у нього ще справна. Він, знаєш, як горить?
То добре, що він справно горить. Він ще нам самим згодиться. Я тут таке задумав
Далі ми дозволимо собі краєчком ока заглянути у щоденник Женьки Жменьки. Тільки не в шкільний. У шкільний не варто. Нічого цікавого ми там не побачимо, за останні дні у шкільному щоденнику Женьки з'явилося дві двійки. Ми заглянемо в той щоденник, якого Женька називає «Лабораторним».
3 квітня. Котька дарма задавався, що примус у нього справний. Єдине, що він не збрехав: примус без однієї ніжки. Щоб не розпорошувати свою увагу, доручив Коті припаяти ніжку.
3 квітня (увечері). Котя ніжку припаяв Ох і помічничок у мене. Ніжка вийшла довшою, і примус не хоче стояти на рівному. Котя пропонує під тією довшою ніжкою викопувати ямку, і тоді, мовляв, примус стоятиме рівно. Ні, для дослідів потрібні точні прилади, а не якесь кривобоке чепірадло.
4 квітня. Котя ніжку перепаяв. Тепер вона хоч і не довша, але ще кривіша. Треба прочистити, промити головку, щоб вона давала хороше полум'я. Це я вже сам зроблю, а то Коті тільки довір, він там такого наробить, що потім радий не будеш.
5 квітня. А цей Анатолій хоч і піжон, а непоганий хлопець. Раптом приходить вчора увечері іні сіло ні впалодає мені карбованця. Каже: бери на кіно і на морозиво. Я, звичайно, карбованця взяв і вийшов з кімнати. Я зрозумів, що їм хочеться залишитися з Лідкою вдвох. Мабуть, цілувалися А мені яке діло? Я це до того веду, що й старша сестра може у пригоді стати. Бо ж коли б я у мами того карбованця виканючив. А тутна тобі, будь ласка! На всі гроші купимо гасу. А де роздобути резервуар для морської води? 1 тут знову ж таки допоміг Котя. Він поцупив у мами мідний таз, у якому варять варення. Чудово!
Із завтрашнього дня призначаю Котю молодшим лаборантом. Він повинен:
а) ходити по гас;
б) чистити примус;
в) за моїми вказівками доливати у таз води з моря.
Котя, крекчучи, приніс банку з гасом і заглянув у таз. Там булькало і клекотіло. Біла пара стелилась над «диким» пляжем.
Ну, що? запитав Котя.
Зараз почнуть випадати кристали.
І що?
І нічого.
Що, знову випаруємо всю воду
Авжеж.
А потім?
Що було потім, ми дізнаємось, коли знову заглянемо у «Лабораторний щоденник» Женьки Жменьки.
12 квітня. Котястрашенно нетерплячий. Він ще не дозрів для наукової роботи. Він, мабуть, сподівався, що лишень ми розпалимо примус, як на дно таза почне випадати золото. Єдине, в чому він має рацію, це те, що таз і золото однакового кольору, і роздивитися золото на дні таза буде дуже важко. А що в науці взагалі легке?..
15 квітня. А може, і справді золото осідає на дні таза, а ми його не помічаємо разом з сіллю?
Тут ми знову повернемось до двох друзів, тим паче що між ними назріває суперечка і воно б не завадило, якби хтось втрутився.
Саме в цей час Котя сопів і, сопучи, пересипав сіль в торбинку 14. Ця робота, мабуть, йому набридла, бо робив він її з відвертою нехіттю.
Не розсипай, обережно! зауважив Женька, спідлоба стежачи за ним.
Що? Боїшся, що я золото порозсипаю? огризнувся Котя, який, всупереч своїй миролюбності, з самісінького ранку намагався посваритися.
Котя був злий і ось чому. Мамин таз, якому заздрили сусідки з усієї вулиці, блискучий мідний таз, який звик до солодких. сиропів і аж ніяк не до гарячої морської води, зеленів, і гладке його дно бралося віспяними виразками.
Женька цього не помічав, а коли й помічав, то не звертав уваги.
Але Котя помічав все і підозрював, що майбутня розмова з мамою скінчиться для нього дуже сумно. Просто отак схопити з примуса таз і втекти з ним було б не по-мужчинськи, отже, треба роздратувати Женьку, щоб почути від нього:
Забирай свої цяцьки і йди під три чорти!
Але Женька зараз був дуже далекий від будь-якої дріб'язковості. Він спокійно відповів:
І золото. Щось ми, Котю, робимо неправильно. Золото, звичайно, випаруватись не може, але де ж воно тоді?
Котя вирішив схитрувати:
Женю, чуєш, Женю, а що, як морське золото випаровується?
Женька глянув швидко, але уважно на пару, що вилася над тазом, і заперечливо похитав головою:
Ні-і, не може бути?Котя звів розмову на інше.
От ми добуваємо золото. А нащо воно нам? Хіба ми якісь капіталісти, чи пірати, чи ті, як їх, що про них «Комсомольська правда» писала, ну
Валютники?
О-о, валютники.
Дурниці ти говориш. Знаєш, як воно в техніці потрібне. Але добувати його важко. От я й подумав: треба будь-що винайти, як дешевше видобувати золото
І тут раптом Женька заціпенів і втупив очі в таз. Котя насторожився і собі почав приглядатися: може, й справді там вже показалося золото. Але на дні таза Котя побачив тільки в залишках ропи огризок звичайного олівця. Того олівця, яким Женька записував у зошит результати.
Власне, це вже був не олівець. Мабуть, він таки давненько влетів у таз з киплячою ропою, бо вже «уварився» і розпався на дві половинки. Котя помітив, що Женьчин погляд прикуто до тієї половинки, де зберігся графіт. І Котя не помилився. Женька ляснув його по плечі і вигукнув: