Цвяхи забивати я вмію! вперто сказав Женька.
Це я до прикладу сказав, а взагалі у таких умільців, як ти, цвяхи крутяться під молотком, як локшина, а пальці в синяках. Ну, гаразд. Ідіть умиватися по-справжньому, бо сон у вас уже, мабуть, не вдасться, постіль мокра.
Розділ дев'ятий, де хлопці знайомляться з лісом
Увечері того ж таки дня дядько Захар зайшов до хлопців і запитав:
Хлопці, а ви бачили коли-небудь, як сходить сонце?
Бачили, не дуже впевнено відповіли хлопці, які, по правді кажучи, не дуже твердо пам'ятали, бачили вони коли-небудь по-справжньому схід сонця чи це їм тільки снилося.
Все ясно, засміявся дядько Захар. Завтра побачите. Тільки майте на увазі, розбуджу дуже рано, ще й сіріти не почне. Лягайте спати зарання, бо хто розіспитьсямені довго будити ніколи, піду сам.
Хіба ми діти, насупився Женька, що нас треба будити? Скажете о шостій годині встатибудь ласка, встанемо!
І ти хочеш влітку о шостій годині ранку бачити схід сонця? Ну-ну! Ні, голубчику, доведеться встати трохи раніш. А зараз спіть!
І дядько Захар вимкнув світло.
Женька позіхнув так смачно, що й Коті захотілося позіхнути. Котя, широко розкривши рота, позіхнув, але закрити рота сил у нього вже не вистачило, і він так і заснув з відкритим ротом.
І тільки-но він заснув, як його тут-таки розбудили. (У всякому разі, йому так здалося). Треба було йти на полювання, треба було йти зустрічати схід сонця.
Небо було якесь незвично сіре, зовсім не таке, як над Чорномор'ям. Спершу хлопцям навіть здалося, що збирається на дощ і то сірі хмари облягли небо. Але, роздивившись краще, вони розгледіли на небі кілька блідих мерехтливих зірок. Далебі, такого кольору досвітнє волинське небо. Десь дуже далеко-далеко на обрії синів ліс. Хлопців це здивувало. Адже вдень вони бачили, що ліс був набагато ближче. А прямо перед ними стелилася якась біла ковдра, і простягалася вона аж до далекого лісу.
«То, мабуть, цвіте ця як її»намагався пригадати Женька назву рослини, яку вони бачили з вікна вагона. Тоді їм сказала, що то цвіте, сусідка по купе, старенька бабуся, але зараз Женька ніяк не міг пригадати цю назву. «А до лісу, мабуть, попойдемо», встиг тільки подумати Женька, як вони увійшли в ліс.
Ліс обступив їх раптово з усіх боків, і тільки тепер Женька зрозумів, що те біле попереду, що так відсувало ліс, було зовсім не квіт гречки (від несподіванки Женька раптово згадав, як звали ту рослину), а густий туман. Цей туман розрізав навпіл ліс, а тепер розрізав навпіл і їх самих: і дядька Захара, і Котю, і йогоЖеньку.
Це був незвичайний тумані не холодний, і не вогкий, а якийсь невловимий. Все навкруги прояснилося, як на фотопапері. До неба хтось Домішав крапельку синьки, і зорі від того ставали блідішими, а ліс вже був не сіро-синій, а сіро-зелений. Чорними залишилися тільки ялини.
Власне, ялина була єдиним деревом, яке впізнавав і відрізняв від інших дерев Женька. Ялину не впізнатице був би сором. Але решта дерев і кущів, як для Женьки, так і для Коті, залишались тільки деревами і тільки кущами. Навряд чи й сонячного дня вони відрізнили б дуб від граба чи осику від ясеня, а про кущі, трави, квіти, чагарники і говорити нема чого. Ліс для них був темним лісом і вночі, і вдень, і вранці, і ввечері. Ліс для них був збіговиськом дерев і тільки! Ні, не тільки. Бо Котя раптом штовхнув Женьку в бік і радісно зашепотів:
Дивись, берізка!
Авжеж, це справді була берізка, і Котя, гордий з того, що впізнав її, аж зупинився.
Берізка, берізка, повторював він пошепки.
Ви помітили, що в лісі увечері чи на світанку чомусь завжди хочеться говорити пошепки. Мабуть, ми цю звичку дістали в спадщину від наших пра-пра-пра і ще багато разів прадідів, для яких ліс був і другом, і ворогом. Адже тоді в лісі на них чигала небезпека, а може, й смерть за кожним кущем і за кожним деревом. Як тут не заговориш пошепки!
І раптом щось сталось у лісі. Всі це помітили, навіть дядько Захар зупинився. Туман перестав клубочитись і слухняно вклався до ніг велетенським деревам, дерева дружно затріпотіли листочками, струшуючи росу на мандрівників, і вмочили свої верховіття в червону фарбу. Якусь мить зелений колір був червоним, а блакитний лимонно-жовтим, потім червоний став жовтим, і ще за мить у лісі панували тільки два кольоризелений і блакитний. І, ніби чекаючи цієї хвилини ще звечора, вдарив тисячоголосий хор пташок. Тільки тепер хлопці зрозуміли, що сталося, зійшло сонце.
Дядько Захар постояв ще трохи, приклавши руки човником до лоба і схиливши голову, ніби прислухаючись до чогось, а потім раптово рушив навпростець через ліс. Він ішов попереду, маленький, сухенький, в сірому піджаку і поруділих чоботях, такий звичайний і буденний де завгодно, але в лісі він здавався хлопцям богатирем. А вони самі собі здавалися безпорадними.
Раніше все було не дуже складним. Раніше ліс був праворуч і ліворуч, а вони собі йшли своєю дорогою. А тепер продиралися крізь ліс навпростець, все вперед і вперед, все далі і далі. І хоч добре знали, що останнього вовка в цьому лісі вбито ще задовго до того, як вони народилися, хоч знали, що ведмеді тут вже років зо сто, як не водяться, отже, небезпеки ніякої немає, все-таки їм ставало моторошкувато, і чим далі заглиблювались у ліс, тим більше.
Дзенькнувши, мов куля, влетіла Коті у ніс якась муха. Від несподіванки у хлопця аж в очах потьмарилося. Не встиг він вичхати кляту муху, як інша, хоч і менша, зате заклятіша, влетіла в око, й око запекло вогнем. Побігли сльози. «І треба у джунглі їхати, коли тут така напасть?»думав Котя, намагаючись ріжком носовика витягти муху з ока.
Тим часом Женька воював з павутиною. Маючи серце на дядька Захара, Женька вперто йшов не по його сліду, а трохи осторонь. Йому здавалося, що до тієї павутини ще добрих три метри, але виявилось, що вона набагато ближче, і, ступивши крок, Женька заплутавсь у ній по вуха. Далося взнаки невміння орієнтуватися у лісі. Окомір, набутий хлопцями на вулицях міста, був тут непридатним. Далеке виявлялось близьким і навпаки. А ліс все кепкував і кепкував з хлопців. Він то сипав їм за комір глицю, то дряпав їм лоби і щоки гострими сучками, то висилав назустріч якихось невідомих жучків-комариків, то спускав просто на голову павуків. А тут ще раптом виявилося, що хлопці зовсім не вміють ходити! Здавалося, під ногами у них не земля, а лідноги ковзалися по глиці і мохові, загрібали торішнє листя, плутались у якихось невидимих кореняках.
Хлопці захекались і вже ледве встигали за дядьком Захаром. А тому хоч би що! Він ішов так легко, розгонисто, ніби йому було не шістдесят з гаком, а втричі менше. І Котя і Женька бачили, що ліс. зовсім по-іншому ставиться до дядька Захара, ніж до них. Ліс йому не чинить ніяких перешкод, і навіть мухи чомусь облітають дядька Захара десятою дорогою.
Ну, то як забиваються цвяхи в лісі? кинув через плече дядько Захар.
Хлопці промовчали.
Вони обидва навіть почали сердитись на старого, їм вже почала обридати ця прогулянка. І тут нараз дядько Захар, зупинившись, щось підняв із землі. Хлопці полегшено зітхнули і заглянули йому через плече. На долоні у старого лежала якась сіро-жовта грудочка, і, тільки придивившись уважніше, вони зрозуміли, що то мертве пташеня.
Пташенятко піночки чи малинівки, сказав дядько Захар.
А як воно сюди потрапило? Воно ж іще літати не вміє? І хто його задушив? навперейми почали розпитувати хлопці.
Літати воно ще справді не вміло, відказав дядько Захар, і ніхто його не душив. Загинуло само. Його просто викинуто з гнізда.
Хто ж його викинув? запитав Котя таким голосом, ніби в ту ж мить збирався знайти напасника і поквитатися з ним.
Пошукаймо спершу гніздо, порадив дядько Захар.?Хлопці озирнулися навкруг і тільки зітхнули. Як же ти його знайдеш у такій гущавині? Де його шукати? А воно було зовсім недалеко і зовсім невисоко. Дядько Захар впевнено розгорнув кущі, і Женька з Котею побачили маленьке гніздечко. У гніздечку сиділо інше пташеня, теж мале, майже голе, але набагато більше за те, що знайшов дядько Захар. Пташеняті навіть самому вже було тіснувато в гніздечку.
Зозуленя, сказав дядько Захар, я так і думав.?Це воно викинуло з гніздечка пташенятко.
Звідки ви знаєте? насторожився Женька.
Я іще знаю, що це саме зозуленя викинуло вчора чи позавчора його братиків та сестричок! От скільки їх булотроє чи четверо, цього, правда, я не знаю. Знаю тільки, що самому зозуленяті не більше як дванадцять днів.
Ви що ж, його метрику бачили? в'їдливо запитав Женька, думаючи, що він говорить не знати як дотепно. Він і Котю запрошував повеселитися, підморгуючи і підштовхуючи його ліктем.
Але Котя не звертав на Женьку уваги. А дядько Захар зовсім не образився і цілком серйозно відповів:
Бачив. І тобі можу показати. І Котя нехай подивиться. Бачите, ось на спині у пташеняти така заглибина, наче сіделко. Це у нього спеціально для того, щоб зручніше було викидати із гнізда своїх конкурентів. Десь на 1314 день ця заглибина зникає як непотрібна. Доти зозуленя вже обов'язково залишиться одне, як зараз. І «мачуха»піночка, малинівка чи яка-небудь інша пташкавже остаточно стане його рідною матір'ю. Одійдімо, зараз прилетить
І дядько Захар відтрутив обох хлопців од гнізда. Майже в ту ж мить почувся шурхіт маленьких крилець, і на край гніздечка присіла маленька пташка. Було видно, що її нервує присутність людей, що їй страшно, але вона не втекла аж доти, доки не погодувала зозуленя. А тоді знову пурхнула крильцями і зникла.
Через дві-три хвилини вона повернеться, сказав дядько Захар.
А може, вона тепер зовсім не прилетить? зітхнув Котя. Побачила, що ми стоїмо, і не прилетить.
Прилетить. Вона годує малого, хоч і не свого, і тут її не спинить ніякий страх, ніяка небезпека.
Летить, летить! пошепки сказав Котя і замахав руками, ніби сам збирався полетіти.
Ач, яка ненажера! засміявся дядько Захар. Але боюсь, хлопці, що й вам вже час перекусити, зголодніли, мабуть?
Не дуже, щоб так дуже ковтнув слину Женька.
Але кусник хліба з салом не завадить, підхопив дядько Захар.
Вони сіли під розлогим деревом, і дядько Захар розгорнув нарихтовані тіткою Оксаною припаси.
Давайте не будемо заважати їм снідати! Кожен з нас снідав, обідав чи вечеряв у лісі і розуміє, що це таке, а хто не снідав, не обідав і не вечеряв, той однаково не зрозуміє, хоч би скільки ми розповідали, аж доти, доки сам не поснідає, не пообідає чи не повечеряє.
Ким ти хочеш бути, Котю? запитав дядько Захар, складаючи в торбину решту харчів. Женю я не питаю, знаю, що він хоче бути Едісоном.
Я? Рибалкою.
А море ти знаєш? Вмієш забивати у море цвяхи? хитро підморгнув оком дядько Захар.
Як то?
Море ти вивчаєш?
Море ми в школі проходили. Мореце коли
Ні, ні, я не про те. Ти мені скажи, що ти знаєш про море, крім того, що ви проходили про море в школі? Адже ж ти бачиш море щодня.
Котя мовчав. І Женька мовчав. А що вони могли відповісти? Промінчики-зморшки розбіглися навколо блакитних очей дядька Захара, він посмикав себе за ріденьку борідку:
Ех, хлопці, хлопці, і очі вам дано, а не вмієте дивитися, і вуха дано, а не вмієте слухати. Ех, вік техніки, вік техніки! Вік атома, космосу, кібернетичних машин, електроніки Навряд чи серед ваших ровесників знайдеться такий, який не знав би, що таке транзистор, не розбирався б в марках автомашин, літаків, у класах військових і пасажирських кораблів. І навіть ті, хто має трійку з фізики
У мене п'ятірка! поспішив запевнити Котя.
Женька визнав за краще промовчати. Незручно, коли у молодшого лаборантап'ятірка, а в його начальникачетвірка.
І навіть ті, хто має трійку з фізики, вміють полагодити електрозапобіжник чи змінити перегорілу спіраль електричного утюга. Більше того, навіть десятирічний хлопчисько, побачивши у небі літак, не скаже просто: «Літак полетів!», а обов'язково уточнить: полетів ТУ-104, АН-10 чи ІЛ-18. І вже побачивши на дорозі автомобіль, він обов'язково знатиме, чи то ЛАЗ, чи МАЗ, чи ГАЗ. Ану лишень запитай першого-ліпшого з вас, що це росте, в дев'яти випадках з десяти обов'язково почуєш: «Дерево».. А яке це дерево? Хто його знає! Дерево і все. За прикладами далеко ходити не буду. Я не збираюсь вас звинувачувати у тому, що ви не знаєте лісу. Звідки вам було його знати? Але ось скажи, Женю, навіщо ти зламав зараз цю гілку?
Так собіпочервонів Женька.
От бачиш. Я розумію, що ти зробив це механічно, але якщо ти, скажімо, у місті обріжеш де-небудь телефонну трубку
«Звідки він міг дізнатися? увесь похолов Женька. Невже Анатолій написав аж сюди?»
Даремно Женька турбувавсяАнатолій і не думав нікуди писати. Дядько Захар навіть не підозрював, що, вибираючи перший-ліпший приклад, він вибере його так влучно.
то ти вчиниш злочин, вів далі дядько Захар, але в такому випадку цей злочин буде чим-небудь вмотивований, просто так ти трубку не обріжеш, а от гілку просто так зламав. А в природі, хлопці, все гармонійне, все на своєму місці. До речі, чи відомо вам, друзі мої, що про ядро атома ми знаємо зараз набагато більше, ніж про першу-ліпшу клітину цієї гілки, яку ти, Женю, щойно зламав. І коли мій вік був віком техніки, то ваш вік мусить бути віком біології. І над цим варто було б задуматися людям, що збираються робити винаходи. Та-ак Ну, ходімо далі. Оце зіллячко я візьму і це теж, а що це воно за зіллячко, розповім іншим разом Ви й так сьогодні наковталися лісу по самісінькі вуха.
А тут їжака можна спіймати? Живого? запитав Женька.
Ні. Ні живого, ні мертвого.
Чому? Хіба у вашому лісі не водяться їжаки?
Водяться. Тільки і в нашому, і в будь-якому іншому лісі їжаки селяться ближче до узлісся, а тут гущавина, він тут не буде жити.
Розділ десятий, дуже не схожий на розділ третій
Дядько Захар вкладав у свою медичну валізку стерилізатор з шприцами та голками, коробочками з ампулами, маленьку спиртівку, таблетки сухого спирту.
Витягнувши, мов гусаки, шиї, Женька і Котя спостерігали, як дядько Захар збирався. А він начебто і не помічав їх. Проте, коли зібрався, раптом сказав:
Помийте добре руки й обріжте нігті.
Ми сьогодні вмивалися, не без гордощів заявив Женька.
Що ти кажеш? нібито здивувався дядько. І однак, якщо ви хочете піти зі мною і мені допомогти, будь ласка, помийте руки ще раз, а я простежу.
Почувши, що від них чекають допомоги, хлопці наввипередки побігли до умивальника. Коті пощастило більше: як на те, він уранці обрізав нігті. Женька зітхнув і почав шукати ножиці.
Але ось всі санітарно-гігієнічні процедури позаду, і вони разом з дядьком Захаром ідуть сільською вулицею. Ідуть, ведуть ділову розмову, як і личить зайнятим людям.
Роботка, хлопці, чекає нас морочна, клопоту буде чималенько, каже дядько Захар, зараз ми матимемо справу з дуже незалежним народом. У ясла цей народ вже не ходить, а до школи ще не ходить. І ніяких авторитетів, а тим паче медичних, взагалі не визнає. От і роби таким громадянам профілактичні щеплення.
Ось, виявляється, в чому річ! Женька і Котя йдуть як асистенти дядька Захара!
Зайдемо у цей двір, показав дядько Захар на симпатичний будиночок під білим шифером, що до самого чубка впірнув у зелень саду, тут проживає громадянин Марущак Микита Павлович.
Громадянина Марущака Микиту Павловича було застукано зненацька. Ніс в ніс, на порозі власного дому. Громадянин Марущак Микита, Павлович повертався з чергового нальоту на власну оселю, тримаючи в одній руці окраєць хліба з маслом, а в другійпузатий огірок.
Приємного апетиту! сказав Котя, який симпатизував людям з добрим апетитом.
Микита Павлович не відповів Коті: здається, він взагалі не помітив ні Коті, ні Женьки, а тільки дядька Захара. Зате дядько Захар почув:
А робити укола я не дам.
Що я вам казав? начебто зрадів дядько Захар.
І не треба, ошелешив Микиту Павловича Женька, не давай. Завтра або найпізніше післязавтра ти захворієш, хворітимеш, може, цілий рік, а твої товариші тим часом перейдуть до другого класу. Ходімо, дядьку Захаре, нам ніколи, а він все одно не дасть.
І Котька і дядько Захар тільки здивовано глянули на Женьку.
А от на Микиту Павловича Марущака Женьчина заява справила неабияке враження.
Болітиме? чи то запитав, чи то ствердив він.
Тобі не болітиме, вступив і собі у гру дядько Захар, ми тобі не робитимемо укола. Ти боягуз.