І дядько Захар повернувся, щоб іти з двору. Такої наруги Микита Павлович Марущак стерпіти не міг.
Заходьте, рішуче сказав він, я не боягуз. Я дома сам. Мама й тато на роботі, а бабуня на городі вибирають огірки.
За тими словами Микита Павлович ґречно вступився з порога і дав гостям змогу, зайти у дім. Мужність і надалі не покидала Микиту Павловича. Дядько Захар розклав на столі медичне начиння, сказавши, хлопцям, що кому робити. Женька тоненькою. пилочкою спиляв шийку ампули, Котя ваткою, змоченою спиртом, потягся до руки Микити Павловича. Той мовчки закачав рукав і довів-таки, що він не боягуз. Він навіть не скривився. Тут треба сказати, що й дядько Захар вмів «забивати цвяхи».
Тепер Микита Павлович вважав себе не зв'язаним ніякими договорами і вислизнув з хати раніше, ніж дядько Захар встиг закрити свою валізку. Було чутно, як спершу у дворі, а потім на вулиці залопотіли малі п'яти.
Ну все, зітхнув дядько Захар, тепер він попередить всіх своїх колег, і нам навряд чи пощастить кого-небудь застати вдома. Розбіжаться по левадках та по лозах.
І ніби на підтвердження його слів почувся голос Микити Павловича:
Митько-о-о! Тікай-а-ай, уколи роблять!
Женька вискочив із хати і побіг слідом за Микитою Павловичем. Коли дядько Захар і Котя вийшли за ворота, то побачили, що Женька таки наздогнав у кінці вулиці малого Марущака. І ще побачили, як Женька і Микита Павлович про щось статечно розмовляють. Розмовляють, як давні друзі, що давно не бачили один одного. Скоро Микита Павлович кудись побіг, а Женька повернувся захеканий і занадто скромний.
Ходімо, недбало сказав Женька.
Куди? не зрозумів дядько Захар.
Ходімо до вас в амбулаторію. Цей Микита Павлович дав мені джентльменське слово, що всіх своїх однокашників збере і приведе до вас в амбулаторію. Мені здається, він слова дотримає.
Дядько Захар тільки плечима знизав, але Женьку послухав, і вони всі троє пішли в амбулаторію. І справді, через півгодини Микита Павлович Марущак довів їм, що він джентльменські слова на вітер не кидає.
Через півгодини до амбулаторії почали сходитись громадяни села, ті, які вже не ходять у ясла, але ще не ходять у школу. На порозі їх гостинно зустрічав Микита Павлович.
Ідіть, ідіть, не бійтеся, воно зовсім не болить. Наче муха вкуситьі все. От мені зробили, і навіть знаку немає. Хочете подивитися, можете подивитися.
Микита Павлович Марущак недбало закасав рукав, щоб кожен мав змогу переконатися, що справді нема знаку. Тим часом дядько Захар стерилізував голки на спиртівці (спиртівка сподобалася всім), Котя смикав вату, а Женька заклопотано розкладав ампулки і дуже уважно оглядав пилочки.
Ну, хто хоче перший? . запитав дядько, Захар, набравши в шприц вакцини.
Я! Я! Я! почулися голоси.
Дядько Захар міг сподіватися чого завгодно, тільки не такої одностайності, і його окуляри самі полізли на лоба. Щоб бути справедливим, дядько Захар вирішив так:
Ну, давайте за алфавітом Андрійчук Марина Яківна, є?
Запала тиша, а потім почувся басок Микити Павловича:
Забоялася Ну, я їй дам.
Добре, нема, то підемо далі. Боровик Дмитро Панасович, є?
Є. Я ось тут, і, закасуючи рукав, наперед вийшов Дмитро Панасович Боровик.
І все пішло як слід. Хлопці навіть не кривилися, дівчатка, правда, тихенько ойкали, але не заплакав ніхто. Коли дійшло до Щербаня Олекси Трохимовича, сталася непередбачена затримка.
Ви бачите, які у нього руки аж до плечей? сказав Котя, змочуючи ватку спиртом. Та для цих рук бідон спирту треба. Він що, зроду не мився?
Олекса Трохимович почервонів так, що червона фарба сорому почала просвічуватися крізь чорнильно-темні плями на його обличчі.
Я завше вмиваюся А це не бруд, це так. Це черешні
Черешня у них на городі дуже чорна. І солодка, втрутився Микита Павлович Марущак.
Ну то й що? бурчав Котя. Що, я маю отут черешневу наливку на спирту робити? У того вишні, у того черешні
Вишні кислі, їх багато не з'їси, писнула з кутка якась дівчинка і відразу ж заховалася за спини подруг.
Олекса Трохимович змушений був умитися, і далі все знову пішло як слід.
Коли проти прізвища Якимчук Олени Іванівни з'явилася червона пташка і медичний персонал попрощався з своїми клієнтами, дядько Захар запитав Женьку:
Слухай, Женю, як ти організував усю цю компанію? Ти ж просто молодець!
Женька вирішив бути скромним до кінця:
Хіба то я організував? То Микита Павлович організував.
Ну, добре. Хай Микита Павлович, але як ти схилив Микиту Павловича на свій бік?
А-а, це дуже просто. Я сказав йому: «Бачиш, як я бігаю? А мій товариш (це я про тебе, Котько) бігає вдвічі швидше. І нам з ним раз плюнути переловити вас всіх за півгодини. Тому краще хай самі йдуть. Потім ще. Голка, мовляв, у нас одна, і вона обов'язково затупиться під кінець, останньому буде найболячіше. А хто дасть першим укола робити, у того й болітиме зовсім мало. Микита Павлович цю чутку дуже швидко поширив. Потім, коли вони побачили, що голка у вас не одна, вже було пізно, їм було пізно відступати.
Та-ак, посміхнувся у вуса дядько Захар, далебі, свята брехня?
Ну, хай брехня, не образився Женька. Все одно на користь справі. Просто малюків мені шкода стало
Котя промовчав. Йому чомусь пригадалося, як вони з Женькою збирали металолом.
Розділ одинадцятий, з якого видно, що ліс хоч і не страшний, але налякатись там можна до смерті
Дядько Захар закінчив робити у селі профілактичні щеплення і тепер майже щодня ходив з хлопцями до лісу.
Тітка Оксана говорила:
І що ти, старий, собі думаєш? Тобі вже однаково, тебе колись куля не брала, а тепер не бере ні вітер, ні мороз, ні сонце, ні дощ. Ти вже зашкаруб, як та кора, що ти її сушиш для ліків. Але ж дітей пожалій. Вони відпочивати приїхали, а ти їх по лісах тягаєш щодня. Що ж нам їхні батьки-матері скажуть, дивись, на кого вони схожі? Ну, Котя у мене золота дитина, він хоч їсть справно, а Женя став на скелета схожий. Подряпані обидва так, ніби з дикими котами билися. Здичавіють зовсім діти, господи прости. Хіба їм іншої забавки не можна знайти, як оце кожного божого дня по лісах волочитися? Почитати? Будь ласка, і в нас які-не-які книжки знайдуться, і в бібліотеку можна піти. Нівроку, не в лісі живемо.
А де ж? сміявся дядько Захар. Звичайно, у лісі. А в тому, що вони зараз мало читають, я не бачу великої біди. Зимою начитаються.
І хлопці з ранку і до вечора блукали по лісі, часом з дядьком Захаром, а часом, коли його викликали до хворого, самі. Правда, самі вони далеко не заходили, ходили тільки по узліссі, але хіба зменшувався від того інтерес?
Женька брав товстенну книжку-гербарій, яку багато років тому хтось з товаришів подарував дядькові Захарові, і звіряв кожну знайдену рослинку з малюнком у книжці. Він страшенно радів, коли йому щастило знаходити в лісі чи на лузі рослину, намальовану у книжці. У книжці під малюнками крім українських підписів були підписи ще й латинською мовою. Це виглядало вже зовсім по-науковому. Один такий підпис Женька навіть завчив напам'ять: «Тузіляга фарфара». Чогось йому весь час пригадувалась фарфорова собачка, яка стояла на столику у Ліди. І хоч трава мати-й-мачуха нічого спільного з собачкою не мала, латинська її назва запам'яталася Женьці саме так. Тепер, маючи на озброєнні дядькову книжку, Женька міг, заглядаючи в неї, раз у раз ошелешувати Котю, а то й саму тітку Оксану своєю обізнаністю. Якось він запитав у неї:
Тьотю, а чому у вас перед вікнами ростуть алтеа розеа і календула офіціналіс? Вони що, просто для краси?
Де ти їх, синочку, забачив? питала тітка Оксана, висовуючись з вікна. Оце? Це, синочку, мальви. Вони не тільки для краси. Корінці їхні для лікування годяться. Варять, і очі ними промивають, і горло полощуть. Ну, а ця календула, чи як там ти на неї кажеш, по-нашому, по-простому, зветься нагідка. І вона не тільки для краси. Нею і порізи, і виразки різні лікують, і навіть коли очі хворі, теж помічна.
В свої мандри по лісу Женька теж брав книжку.
Та-ак, казав він, заглядаючи в книжку, ти, Котько, азарум європеум вже знайшов?
А як він по-нашому називається? допитувався Котя.
Яка тобі різницяяк? Ти ж все одно до пуття не знаєш цієї рослини. Подивись на малюнок і шукай таку.
О-о! радів Котя, подивившись на малюнок і прочитавши українську назву. Вона називається просто копитняк і справді на копито схожа. Я таку вмить знайду!
І він таки справді знаходив. Котя був терплячим і наполегливим, а Женька завжди забігав наперед, і через це багато дечого проходило повз його увагу.
Тільки вчора Котя не виконав Женьчиних розпоряджень. Женька доручив йому шукати гіперікум перфоратум, тобто звіробій звичайний, а Котя десь зник. Женька вже почав був турбуватись: чи не заблудився Котя, а виявилось, що Котя ходить-бродить собі по галявині, збираючи фрагорія веска, і кидає їх одну за одною в рот.
Хіба я тебе посилав по суниці? гримнув Женька, але тут-таки, забувши про звіробій, додав:
Ну й типчик ти, Котько, міг же й мене покликати!
Котя спочатку промовчав, а потім уїдливо сказав:
А я навіть не знав, що це суниці! У них мусить бути якась латинська назва. Потім, коли я здогадався, що це таки суниці, я не міг тебе покликати, бо не знав, чи ти мене зрозумієш. Ти ж тепер навіть з тіткою Оксаною латиною розмовляєш.
Якось Женька вирішив зробити сюрприз дядькові Захарові: назбирати лікарських рослин. У лісі він раз у раз покрикував на Котю:
Шукай ерітреа центраріум перс!
І Котя шукав золототисячник.
Тягни пульмонарія офіціналіс!
І Котя тяг медунку.
Додому вони приперли неймовірний сніп, де корінці, стебла, листя, квіти були в страшенному безладді, та ще й добряче пересипані землею. Котя, з усього було видно, рвав кожне зілля з коренем, сподіваючись, що дядько Захар сам дома розбереться в усьому цьому оберемкові.
Дядько Захар тільки головою похитав:
Ну й ну! Це ви, значить, збирали лікарські рослини. Любі мої хлопчики, я дуже радий, що у вас стільки ентузіазму, але не треба більше так робити. Я вам все розтолкую наступного разу, що збирати і як збирати. Ви у мене трав'яними професорами станете. А поки що Між іншим, з липи досить зібрати цвіт. А липу з корінням міг заготовляти хіба що ведмідь.
Коли б Котя був забобонним, він би подумав, що дядько Захар накликав на нього лихо своєю згадкою про ведмедя. Бо другого дня на Котю в лісі напав ведмідь. Ось як це було.
Дядько Захар дав хлопцям дуже важливе доручення. Він сказав їм:
Я зараз не маю часу, їду на хутір до хворого, піти з вами не можу. А ви пройдіться, прогуляйтеся, та заодно можете мені в пригоді стати. Пошукаєте на узліссі, де росте валер'яна
Женька кинувся перегортати книжку, аж сторінки залопотіли.
Валеріана офіціналіс? як колега у колеги, перепитав Женька.
Вона сама, тамуючи усмішку, відповів дядько Захар.
То ми вам її цілісінький сніп припремо! пообіцяв Котя, який теж ніколи ні, в чому не хотів поступатися Женьці.
От цього-то я найбільше боюся, замахав руками дядько Захар. Цього-то мені найменше треба. Не смійте навіть листочка зачепити! У валеріани використовують тільки корінці. І корінь цей викопують восени. Отож ви тільки знайдіть, де росте валеріана, і якось позначте, зробіть зарубки на деревах, чи що. Завтра чи іншим разом покажете мені ці місця, а я вже восени викопаю коріння. Ну, йдіть!
І вони пішли на узлісся. На узліссі Женька показав Коті у книжці, яка на вигляд валер'яна.
Домовились вони так:
Ти йди ліворуч, сказав Женька, а я піду праворуч. Коло того старого дуба, що на поляні, ми зійдемось. Шукати будемо по новій системі, щоб захопити більшу площу.
Женька пішов в один бік, Котяв другий. Отут і спіткало Котю лихо. Він не дуже далеко відійшов, розгорнув кущі ожини і тільки-но перестрибнув рівчак, як помітив за кущем щось велике, руде, волохате. «Ведмідь», встиг подумати Котя.
І ще він встиг згадати, що в таких випадках радять впасти на землю і прикинутися мертвим. Ведмідь мертвих не їсть, постоїть собі, понюхає та й піде, звідки прийшов
Ви, мої любі читачі, теж, безперечно, знаєте цю ведмежу повадку, і, лежачи де-небудь на канапі з пригодницькою книжкою, ви, напевне, вчинили б так, як радять досвідчені мисливці. Але не знаю, чи були б ви такі розсудливі, зустрівшись сам на сам з ведмедем у лісі. А от Котя одразу забув про цю пораду і повернувся, щоб кинутися навтьоки. Але послизнувся на березі струмка і впав. І заплющив од страху очі.
Ведмідь стояв над ним, переступав з ноги на ногу і дихав у потилицю. Сказати, що цієї миті Котина душа була в п'ятах, це значитьнічого не сказати.
А коли ведмідь шорстким язиком закотив Коті сорочку на спині, хлопець розплющив очі і побачив над собою теля.
І ще побачив неподалік од себе засмаглі, подряпані босі ноги.
Ой, не можу, ой, умру! Воно ж тебе всенького з'їсть! сказав дівчачий голос, і веселий регіт погнав луну лісом.
Перед Котею стояло босоноге дівчисько, класу, мабуть, з третього-четвертого. Губичорні від ожини, а очі чорні, як терен, чорні від природи. І ще носик у дівчинки був усіяний дрібненьким ластовиннячком. Ніби метелик пролетів і струсив їй на носик трішки пилку із своїх крилець. Синя спідничка, жовта кофтинка, і ще на шиї нанизані на нитку якісь ягідки замість намиста Ото і вся дівчинка.
Ти що тут робиш? сердито запитав Котя, підводячись і відчуваючи, як сором гаряче заливає йому вуха, щоки і навіть шию.
Бичка пасу. А ти?
Що роблю? удавано байдужим тоном перепитав Котя. Хіба не бачиш, що роблю? Лежу загораю.
А чому ж ти в сорочці загораєш?
Ну то й що? Ти думаєш, що ультрафіолетові промені не пробивають сорочку? Вони все пробивають.
А чому ж ти бичка не одігнав? Дивись, він тобі всю сорочку ззаду пожмакав.
Чому, чому Задрімав трохи, не чув, як підійшов твій бичок, ти як пасеш, то паси, а не розпускай по всьому лісі.
Я не розпускаю. Так швидко?
Що швидко?
Кажу, так швидко задрімав. Я ж бачила, як ти йшов. І раптом впав і
Захотів йтийшов, захотів задріматизадрімав.
А куди ж ти йшов? хитро примружила очі дівчинка, і Котя відчув, що він у неї в руках.
У своїх справах
А в яких?
Тьфу! І чого ти причепилася?
Я не причепилася. Я все люблю знати, от і питаю.
Є у мене один товариш, він теж любить все знати.
А як звуть твого товариша?
А тобі нащо?
А я знаю, ви приїхали у гості до Захара Антоновича, ти і ще один такий тонкий, мов жердина.
Сама ти жердина!
Дівчинка засміялася:
Яка ж я жердина? Мене звуть Ніна. Ти на мене не сердься. Я просто хотіла знати, куди ти йшов.
Валер'яну я шукав. Дядько Захар попросив, похмуро відповів Котя.
А навіщо вона?
Це такий корінь. З нього роблять ліки, щоб заспокоювати нерви.
Тут Ніна знову дзвінко зареготала і затанцювала на одній нозі:
А я знаю, а я знаю! Ти злякався мого бичка і кинувся шукати цю валер'яну, щоб заспокоїти свої нерви!
Що мав робити Котя? Набити це дівчисько, щоб воно не насміхалося?
Але навіть у своїй рідній школі Котя ніколи не бив таких малих, хіба що тільки у виняткових випадках смикав їх за коси. Котя встав, знизав плечима і пішов. Ніна пішла за ним. Котя знайшов під кущем великого гриба з коричневим капелюшком.
Навіщо тобі мухомор? поцікавилась Ніна.
Мухомори червоні,авторитетно заявив Котя.
І такі бувають, уточнила Ніна.
Знаю без тебе, сказав Котя і зафутболив гриба аж у далекі кущі.
Розділ дванадцятий, у якому дядько Захар розповідав про ліс
Тепер Женька і Котя вважали себе старожилами, сільськими жителями, «переможцями зелених хащів» і вирішили вони самі піти у ліс. Причому в такі нетрі, де ще жодного разу не бували.
Гарні галявинки, по яких вони звикли гуляти з дядьком Захаром, залишились десь осторонь.
Спочатку було весело. Здавалися вони самі собі такими хоробрими мандрівниками, і ніби джунглі кругом, і ніби йдуть вони тими джунглями, і нічогісінько їм не страшно
Не страшно було і потім. Не страшно, але боязко. Не страшно тому, що їм поки що нічого не загрожувало, а боязко, бо вони не знали, де вони.
Вони ще йшли трохи по інерції, йшли, а потім настав час і задуматись, куди ж вони, власне, йдуть? І от коли задумались, то їм стало не тільки боязко, але й голодно. Так, ніби й не снідали сьогодні вранці. Та що там сьогодні вранці! їм вже почало здаватися, що вони вчора ввечері навіть не вечеряли. А коли минула ще година, то Котя почав ставити під сумнів і позавчорашній обід. Неприємно було те, що обидва тепер не знали, як вибратися з лісу.