Женька Жменька-Едісон - Білкун Микола 8 стр.

На цьому записи у Женьчиному щоденнику перериваються, бо Котя і дядько Захар вже кликали з собою до лісу. Тітка Оксана відмовляла їх:

 Куди ви підете? Спочивайте краще вдома. Я зараз гарбузового насіння насмажу, сідайте лузайте. Отой старий непосида сам дому не тримається і вам відпочити не дає. Дивіться, хмари збираються, дощ буде!

 Дощу не буде, тітко Оксано,  з серйозним виглядом заперечив Женька.  Я вранці виходив, роса була на траві, і сонце вчора сідало як слід, чистеньке було.

Тітка Оксана засміялася:

 О-о, як я бачу, дядькова наука в ліс не йде, а в голову.

Поки вона сміялася, Женька встиг поцупити з столу блюдце і заховати його під сорочку. Навіщо воно йому було потрібне, дізнаємося трохи пізніше.

У лісі якось так сталося, що Женька потихеньку-потихеньку відстав од дядька Захара і Коті. Вони спершу не помітили, як він відстав, а тоді заговорилися і взагалі забули про Женьку.

Вони йшли собі лісом, говорили про те про се, часом зупинялися, щоб обшморгати потрібні дядькові Захару листочки чи викопати корінець, а тоді йшли далі. Раптом дядько Захар притримав Котю за руку, вказав самими очима на високу сосну. Котя задер голову і, звичайно, нічого не побачив. Це його здивувало, бо тепер він зовсім не вважав себе новачком у лісі. А дядько Захар все посміхався і показував рукою вже на іншу сосну. Котя придивився уважніше і помітив, як з високості глянуло на нього маленьке хитре очко. Як ґудзичок. Глянуло і щезло. Потім знову глянуло. «Птах чи звірятко?»подумав Котя і вирішив обійти сосну з другого боку. Адже звірятко чи птах мусило сидіти там. Але з другого боку сосни нічого не було. А гудзичок-очко хитро позирало на Котю вже з протилежного боку. «От ти як!  подумав Котя.  Я ж тебе однаково перехитрю!» І він швиденько оббіг навкруг сосни. Очко на мить зникло, а потім знову визирнуло. Правда, тепер Котя встиг побачити ще й вушко, схоже на дитячий пензлик.

 Білка!  сказав Котя вголос.  А її можна спіймати?

 Спробуй!  засміявся дядько Захар.

Засміявся і Котя. Він тепер і сам зрозумів, що це не так-то й просто. Але зловив не зловив, а побігати можна. Коті хотілося якнайкраще роздивитися цю пухнасту лісову красуню. І почалася карусель навколо сосни. Котя подумав, що він нагадує цуцика, який сам себе хоче впіймати за хвіст. Але хоч би які несподівані рухи він робив, хоч би як швидко старався оббігти навколо дерева,  білка однак опинялася з протилежного боку. Нарешті вона кинула в Котю шишкою і красивим скоком перелетіла на інше дерево. Тільки тут Котя зміг побачити її всю. І хоча вона в ту ж мить зникла у верховітті, він ще довго дивився їй услід. Нарешті запитав:

 Дядьку Захаре, а чому вона так?

 Як?  засміявся дядько Захар.

 Ну так, крутилася

 Бачиш, зараз вона просто розважалася, дражнилася з тобою. Але не завжди отака карусель для неї просто гра. На землі вона ворогів майже не має. Зате її часто атакують повітряні піратитетерев'ятники та інші хижі птахи. Отут і стає білочці в пригоді вміння так швидко обертатися навколо стовбура. Жоден пернатий хижак не встигає так швидко облетіти дерево і вхопити її. Він може тільки розраховувати на раптову?атаку, але й це не часто вдається йому.

 А я ніколи не думав, що вона така хитра,  захоплено сказав Котя.

Дядько Захар тільки плечима знизав:

 Що поробиш, у лісі свої закони, і ліс не любить роззяв. Стривай, а де ж наш Женя?

Тільки тут вони помітили, що Женьки з ними немає, і кинулись шукати його.

А Женька в цей час видобував гадючу отруту безпосередньо з живої гадюки. Він стояв на галявині і старався з усієї сили.

Котя його побачив перший і мовчки вказав рукою дядькові Захарові. Котя спершу не зрозумів, навіщо Женька приладнує гумовий шланг до блюдця. А Женька був так захоплений своєю роботою, що навіть не помітив, як дядько Захар і Котя підійшли і стали у нього за плечима.

Женька примовляв:

 Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

І тільки тут Котя помітив, що Женька трима в руках зовсім не шланг, а зміюку. Очі у Коті від жаху стали великі і круглі. Ніхто ніколи не міг би назвати Котю боягузом, але на таке Котя нізащо б не зважився. Зміюка звивалася у Женьки в руці, а він стискав її за шию і тицяв головою в блюдце. Тицяв і примовляв:

 Ну, кусай, ну, кусай, ну, будь розумницею, ну, чому ти така вперта?

 Женю, а навіщо ти мордуєш вужа?  запитав дядько Захар.

Женька з несподіванки здригнувся, але змії з рук не випустив.

 Я Я добуваю гадючу отруту. Для вас. Я читав, що гадючою отрутою лікують І ще після того випадку з Тимком А що, коли б його справді вкусила гадюка? Вам була б потрібна вакцина  забурмотів Женька.

І Котя побачив, як вуха у його товариша стають малиновими.

 Правильно, лікують,  підтвердив дядько Захар,  тільки до чого тут вуж? З таким самим успіхом ти міг би доїти цапа. Хіба ти не знаєш, що вуж не отруйний?

Женька знову похнюпився. Але доводилось щось казати. І він сказав:

 Я знаю, що вуж не отруйний, але не знав, що це вуж

Дядько Захар взяв з рук у Женьки вужа і показав хлопцям його голову:

 Бачите, ось тут дві жовті плямочки, ніби вушка. У гадюки таких плямочок немає. І голова в неї не така. Вона ніби має шийку, трохи приплюснута і ромбовидна по формі. Котю, ану подивись уважніше, які у вужа очі. Не бійся, не бійся, він тебе не загіпнотизує.

Котя нахилився до вужа, дивився, дивився, сопів, сопів і нарешті сказав:

 Очі круглі.

 Правильно,  мовив дядько Захар,  але річ не в цьому. Ти придивись до зіниць. У гадюки зіниці завжди вертикальні, і її очі здаються страшними. Недарма кажутьгадючі очі. Ну що ж, давайте відпустимо цю «гадюку».

Дядько Захар випустив вужа, він блискавично зник, тільки торішнє листя зашурхотіло.

Женька все ще стояв, розглядаючи візерунки на блюдечку. Йому так і не вірилось, що на блюдечку не залишилося навіть крапельки отрути.

 Женю, ти краще понюхай свої руки,  порадив дядько Захар,  вуж отрути тобі не дав, але дещо на пам'ять залишив.

Женька понюхав руки і переконався, що вони пахли не фіалками, а чимось дуже й дуже малоприємним, чому і назву важко добрати.

Пізніше, коли вони поверталися додому, дядько Захар запитав у Женьки:

 Женю, скажи мені, а як ти наважився отак хапати змію? А що, якби вкусила?

 Я собі подумав, що коли схопити гадюку коло самісінької голови, то вона не вивернеться ніяк, щоб вкусити.

 Правильно подумав. А як ти збирався отруту у неї взяти?

 Ну, вона б кусала за край блюдця і там залишилася б крапелька отрути. Я б її випарував

 І скільки б залишилося сухої отрути?

 А стільки, скільки золота на дні мідного таза, коли Чорне море на примусі випаровувати,  втрутив слівце Котя, але тут-таки одержав стусана і прикусив язика.

Дядько Захар удав, що нічого не помітив.

 Знаєте, хлоп'ята, щоб одержати сто грамів кристалічної, сухої отрути, треба випарувати півлітра рідкої

 Не так уже й багато,  перебив Женька.

 Авжеж,  іронічно сказав дядько.  Треба лишень, щоб гадюка зробила кілька тисяч укусів. Ви уявляєте, що це за робота? Коли навіть відкинути риск і залишити саму тільки технологію, то й тоді клопоту хоч відбавляй. Зважте ще, що в герпетологічних лабораторіях (це там добувають гадючу отруту) діло мають не з нашою лісовою дрібнокаліберною гадюкою, а з коброю і гюрзою. Це великі змії, і отрути у них набагато більше, ніж у гадюки.

 То наші гадюки ні на що не придатні?  сумно запитав Женька.

 Чому ж? Просто з ними мороки більше і їх ловити більше потрібно. Коли хочеш знати, то в народній медицині навіть вужа використовують. Мастю, зготованою на вужачому салі, лікують рани, а саме сало помічне при туберкульозі

 А як добувають вужаче сало?  поцікавився Женька.

 Дуже просто. Ловлять вужів, вбивають, а потім на звичайному металевому декові витоплюють сало.

 Шкода, що Женька цього раніше не знав,  знову втрутився Котя,  він би тут усіх вужів на сало перетопив.

Розділ п'ятнадцятий, де розповідається про смак хліба

 Мені дуже не подобається,  сказав Женька Коті увечері, коли вони полягали спати,  що ти мене перед дядьком Захаром виставляєш дурником.

 Я не знаю, чи дурник чи ні, але знаю, що ти базіка.

 Я базіка?  схопився з ліжка Женька.

 Хто ж ти такий?  сів і собі в ліжку Котя.  От давай пригадаємо все з самісінького початку. За що б ти не брався, однак не доводив його до ладу.

 Ти мені знову про золото будеш згадувати?  вже не на жарт образився Женька.  А пригадай, як ти мені допомагав. Тільки каркав під руку, що нічого не вийде. А може, якраз було б вийшло.

 Ти ж сам його покинув випаровувати і взявся за алмази.

 А що алмази, що алмази? Ти краще мовчи про алмази

 Ти завжди берешся робити те, чого не вмієш або не знаєш.

 Треба ж комусь починати. Я не знаю, ти не знаєш, ніхто не знає, що ж вийде?

 А може, хтось не починає саме тому, що знає, що нічого з цього не вийде. А ти кожного разу винаходиш велосипед, забуваючи, що він уже давно винайдений.

 А ти?

 Що я?

 А ти он гербарій лікарських рослин зібрав. Хіба до тебе ніхто не збирав таких гербаріїв?

 Не знаю,  знизав плечима Котя, хоч розумів, що Женька в темряві цього все одно не побачить,  але в нашій школі це буде перший такий гербарій. І я багато дечого навчився, взнав.

 А я, значить, не навчився?

 Не знаю. Я зате їжака впіймав.

 Теж меніїжак! Люди он все життя тигрів ловлять і не задаються, а тиїжак!

 Я не задаюрь. Але я вирішив впіймати їжака і таки впіймав його.

Тут Котя мав рацію. Що впіймав, то впіймав. Свою обіцянку, яку він дав мамі і бабусі у листі, Котя виконав. Я, правда, не знаю, чи дуже зрадіє Котина мама, побачивши їжака, чи не дуже, але факт лишається фактомїжак впійманий і живе у сінях, у порожній бочці, яку тітка Оксана спеціально відвела під житло їжакові. Через два дні у невеликому ящичку з дірочками їжак разом з хлопцями вирушить на південь до ганяти літо. Літо можна ще догнати на півдні, на березі Чорного моря літо буде ще у жовтні, а от канікули вже не наздоженеш. Згадка про це якось раптово помирила хлопців, і вони, наче по команді, зітхнули.

 А ти думаєш, я нічого не навчився?  вже зовсім спокійно запитав Женька.

Але Котя нічого не відповів, бо спав глибоким сном, як умів спати тільки Котя.

Другого дня (це був передостанній день їхньої гостини у дядька Захара і тітки Оксани) Женька повів Котю на галявинку, що зеленіла на березі маленького озерця. Тут вони й раніше любили гуляти. Женька щось ніс у кошичку, а обличчя його було таємниче і загадкове. Але, по правді кажучи, це був чи не єдиний випадок, коли Котя не виявляв ніякого інтересу до нової Женьчиної витівки. Мабуть, він просто звик до них. Правда, на березі озерця інтерес трохи прокинувся, бо там Котя побачив викопану ямку. Дно ямки і стінки були акуратно викладені камінням.

 Що це?  удавано байдуже спитав Котя.

 Піч,  просто відповів Женька, ніби дивуючись, що Котя не розуміє таких простих речей.

 Як то піч?  вже трохи зацікавлено перепитав Котя.

 Дуже просто, партизанська піч. Ти забув, як нам дядько Захар розповідав?

 Ні, не забув, але я думав, що вона трохи не така.

 А яка?  У Женьчиному голосі чулося занепокоєння: а може, він і справді, щось трохи не так зробив?

 Я не знаю яка,  чесно признався Котя,  я просто собі подумав, що, може, вона не така.

 Ти завжди щось думаєш,  заспокоєно буркнув Женька.  Ну от, товаришу Оберемок,  офіційно звернувся він до Коті,ви мусите знати, що кожна піч тільки після того стає піччю, як вона має паливо. Ану, марш по хмиз!

Котя трохи відвик останнім часом від того, що Женька ним командує, але цей наказ кинувся виконувати дуже ретельно.

І цілком зрозуміло. Хіба є на світі такий хлопчисько, який залишився б зовсім байдужий до розпалювання багаття? Тут Женька міг не повторювати свою команду двічі, хмиз було зібрано за кілька хвилин. Тільки після цього Женька почав розпаковувати кошика. Котя і зацікавився, і насторожився. Цікаво, що смачненьке приніс з собою до лісу Женька? Що там загорнула їм тітка Оксана?

Правда, вони зовсім недавно поснідали, але ще раз перекусити на свіжому повітрі ніколи не завадить. Може, там сало? Дядько Захар якось навчив їх у лісі смажити сало на шпичках, і Котя, згадавши про цю роботу, зразу відчув, як приємно залоскотало у носі. Так, так, Женька дістав з кошика казанок, обгорнутий якимись ганчірками. «Каша?»подумав Котя і ковтнув слину.

Але в казанку була не каша. Женька врочисто розгорнув ганчірки і врочисто кивнув самим підборіддям:

 Бачиш?

Котя заглянув у казанок і трохи розчарувався. Нічого смачного у казанку не виявилось. Якесь ніби тісто.

 Тісто?  розчаровано спитав Котя.

 Тісто,  відповів Женька.  Але яке тісто! Ти думаєш, що це звичайне тісто?

 Звичайне, незвичайне,  знизав плечима Котя.  Воно якесь сіре.

 Сам ти сірий. Зараз ми будемо пекти партизанський хліб. Пам'ятаєш, як нам дядько Захар розповідав?

 Пам'ятаю. Тут кора і жолуді?

 Ні, це суміш. Тут найбільше крохмалю з кореневища білої лілії. Я їх, знаєш, скільки натягав? Мороки було! І сушив, і вимочував, а потім знову сушив і розтовк у ступі на борошно. Жолуді теж. Сушив, різав начетверо, вимочував, знову сушив, товк. Ну от. Вийшло борошно.

 А ти що, дріжджі кидав сюди?  пожвавішав Котя.

 Ні, не дріжджі. Я просто розім'яв туди шматок звичайного чорного хліба. Це краще над усякі дріжджі. Дядько Захар казав. Вони так у партизанах робили. Ну, розпалюймо багаття.

Вони склали в яму хмиз і запалили. А коли хмиз вигорів, Женька розгріб жар і дав нову команду:

 Шукай лопухи!

Котя виконував розпорядження точно і негайно. Він бачив зараз живе діло! Це вам не алмази з олівців і не золото з Чорного моря! Женька тим часом ліпив коржі, загортав їх у лопухи і клав у яму на гаряче каміння. Потім звелів нарвати ще й рогози.

 Присиплемо зверху!

Далі почалося щось зовсім незрозуміле: Женька засипав яму землею і зверху почав знову розкладати багаття.

 Згорить усе,  спробував заперечити Котя.

Женька не звернув анінайменшої уваги на це зауваження, а все підкладав і підкладав сухі гілочки. Багаття горіло, аж гуло.

А хліб не згорів!

Коли Женька, відгорнувши жар, відкопав яму, звідтіля запахло хлібом, і це найбільше здивувало Котю. Далебі, Женька щось-таки та вміє.

Женька діставав одну за одною печені паляниці. Вони аж пашіли. Котина рука мимоволі потяглася до паляниці. Женька відклав набік одну, наипишнішу, другу простягнув Коті, третю взяв сам.

 Це я матері повезу,  пояснив він.

Котя, не дляючись, відразу дав роботу зубам

Так, це був хліб. Звичайно, він був трохи не такий, як пекла тітка Оксана, він був не такий, як приносила з магазину мама. Він гірчив і мав якийсь незрозумілий присмак, але все ж таки це був хліб!

Розділ шістнадцятий, найкоротший

Невже справді так починаються всі винаходи?

На цьому записи у щоденнику Женьки Жменьки закінчуються, а з ними і повість.