Женька Жменька-Едісон - Білкун Микола 7 стр.

 Що ж тепер робити?  запитав Котя.

 Сядьмо і подумаймо,  запропонував Женька, бо це було найпростіше.

Так вони й зробили. Взяли і сіли. Сіли на замшілому пні. Пень був широкий, обом місця вистачило.

 Їсти хочеться,  почав скиглити Котя.

 А ти знаєш,  відповів йому Женька,  що людина може жити без їжі сорок днів.

 І отак нічого не їсть?  вжахнувся Котя.

 Отак нічого не їсть. А без води і трьох днів не зможе. Але ти не бійся, я чув, як отут недалеко дзюрчить струмок.

 Я не хочу води,  зітхнув Котя,  я їсти хочу.

І тоді вони почали крутитися на невеликій галявині вже зовсім розгублені. Боялися заблудитись вдруге. А чого вже було боятися? Однаково заблудилися. Раптом Котя знайшов кущик, всипаний чорними ягодами.

Не чекаючи Женьчиної консультації, він почав обома руками оббирати їх і запихати в рота.

 Стій!  вигукнув Женька.  Стій! Це отрута! Це вовчі ягоди!

 То й що, як вовчі!  відповів Котя, ворушачи чорними губами.  Коли вовки їх їдять і їм нічого не робиться, то й нам не зашкодять.

Женька подумав, зітхнув і вкинув до рота кілька ягідок. Ягідки були приємні на смак. Тепер він оббирав ягідки вже обома руками і ревниво поглядав на Котю, бо змагатися з Котею в цій справі було нелегко.

Об'ївши кущ, вони тут-таки під ним виляглися. Лягли відпочити. І тут Женька помітив, що Котині вуха зовсім змінилися. Вони стали гострими і волохатими. Потім змінився Котин ніс. Він став довгий і чорний на кінчику

Женьці стало страшно. На Котині зуби він намагався не дивитися. Такими зубами можна роздирати ягнят

 Женька, Женька,  засміявся раптом Котя,  ти чого хвостом крутиш? У тебе виріс хвіст! Сірий, волохатий!

Женька похолов від страху, він зрозумів усе. Вони з Котею наїлися вовчих ягід і обернулись на вовків! Що ж тепер робити? Як знайти порятунок?

 Котю, ми стали вовками!  мало не плачучи, сказав Женька.

Але хоч як дивно, це не дуже схвилювало Котю. Він знизав волохатими сірими плечима і запропонував:

 Коли так, то ходімо впіймаємо якого-небудь зайця, бо я цими ягідками зовсім не наївся.

Проте піти на полювання їм не вдалося, бо їх розбудив дядько Захар.

 Вставайте, вставайте, на сирій землі і застудитися не довго. Бач, куди забрели

 Дядьку Захаре,  схлипнув сонний Женька,  ми наїлися вовчих ягід і тепер

 Тепер у вас чорні губи і язики, бо їли ви не вовчі ягоди, а ожину. Взагалі, у лісі важко померти з голоду,  заговорив дядько, коли хлопці підвелися і побрели за ним.  Наприкінці літа 1942 року, коли фашисти рвалися до Волги, у себе в тилу німецьке командування вирішило зробити «генеральну чистку»тобто винищити всі партизанські загони. Нас оточили в цих лісах.

Нас оточили, відрізавши від усіх наших партизанських баз, від сіл і хуторів. Ми зайняли кругову оборону і вирішили дорого продати своє життя. Від одного зрадника німці дізналися, що у нас майже немає медикаментів, а харчівна два-три дні. Німецький полковник сказав: «Не будемо ризикувати життям наших солдатів, не будемо витрачати на них патрони і снаряди. Через кілька днів ці лісові бандити почнуть дохнути від хвороб і голоду або вийдуть і здадуться в полон».

Але він дуже помилився, цей бравий вояка. Ми не Подохли

У менея був єдиний медик у партизанському загонібуло кілька десятків поранених. Про медикаменти вже й не кажу, у мене не було звичайного перев'язочного матеріалу. Бинти ще можна було сяк-так прати, вибілювати на сонці, але вати

Дядько Захар підвівся, і вони всі троє пішли до невеличкого болотця на узліссі. Тут зупинилися, і дядько Захар, зігнувшись, почав розгрібати якийсь мох.

 Ось,  сказав він, показуючи хлопцям мошок. Знизу мошок був сивуватий, зверху зеленкуватий. Коли дядько Захар розгріб купинку глибше, там, насподі, цей мошок був зовсім білий, наче вата.

 Вата,  сказав Котя.

 Атож, вата,  підтвердив дядько Захар,  лісова вата. На болотах цієї вати можна назбирати сотні кілограмів. Називається вонасфагнум.

 Сфагнум, сфагнум, сфагнум,  забурмотів Женька, щоб краще запам'ятати нове слово.

 Цей мошок врятував життя не одному пораненому партизанові. Це не тільки вата. У сфагнумі є речовина сфагнол. Цей сфагнол

 Сфагнол, сфагнол, сфагнол,  забурмотів Женька.

 Цей сфагнолніби йод, він так само дезинфікує рани, не дає їм загноюватись. А крім цього моху, я ще мав Десятки цілющих трав. Лісова аптека діяла безперебійно. Але ж у нас майже не було харчів

 І ви, напевне, полювали звірів і птахів,  припустив Женька.

 Дуже мало. По-перше, ми не могли витрачати боєприпаси, а по-друге, постріли кожного разу виказували б нас. Ми ставили сільця і пастки, часом нам щастило впіймати якусь дичину. Але ця мізерна мисливська здобич ішла на обід тільки важко пораненим Ось,  дядько Захар знову зігнувся і підняв із землі руденького грибка.

 Знаєте, скільки в ньому процентів білка? Аж ніяк не менше, ніж у яловичині чи у рибі. За наказом командира всі, крім вартових і дозорців, кожного дня збирали гриби.

 Але ж вам потрібні були ще й жири,  знову встряв Женька.

 Ліс дав нам і жири. Ходімо далі.

Цього разу вони зупинилися біля розлогого куща ліщини. Весь кущ був усіяний блідо-зеленими горішками в зелених кожушках.

 Ось вам жиркомбінат. Зараз горішки ще зелені, їх і рвати не варто, хіба що на горіхове молоко. Але коли вони доспіють, збирайте, сушіть і бийте чудесну горіхову олію.

 І ви били олію?  запитав Котя.

 Ні,посміхнувся дядько Захар,  бити олію ми не били. Ніколи було. Просто їли горіхи. Того року вони вродили рясно. Тепер залишилися

 Вуглеводні!  вихопився Котя, бо він і в школі любив підказувати, хоч не завжди вдало.

 Атож. Ну, про різні ягоди я вже й не казатиму. Ми збирали їх скільки могли і де тільки могли. Але цього було мало. У нас не було хліба, а ви ж знаєте, що всі основні вуглеводні людина одержує з хлібом.

 А хліб росте на полі,уточнив Женька. Він сподівався, що дядько Захар у своїй розповіді вже геть вичерпав багатства лісу, і хліба у лісі знайти неможливо.

 Авжеж, хліб у лісі не росте. У нашому, звичайно, бо в тропічних лісах ростуть хлібні дерева. Проте спробуймо дати хімічний аналіз хлібові. Недарма Тімірязєв назвав хліб чудесним витвором людського генія. Хлібось один із найвидатніших винаходів людства.

 Хліб винахід?  знизав плечима Женька. Для нього пекар у білому ковпаку був аж ніяк не схожий на Едісона чи на якого-небудь іншого винахідника.

 Авжеж, авжеж. Був же час, коли люди не знали хліба. Їли прісні, несмачні коржі, які погано перетравлює шлунок. Аж поки з дріжджів, води і борошна навчилися робити чудесний, пористий продукт, незвичайно поживний і такий, що легко перетравлюється і засвоюється. В хлібі є все, навіть вітаміни. Але основа хлібакрохмаль. Звичайно, знайти справжній пшеничний крохмаль у лісі неможливо Ось,  цього разу дядько Захар підняв із землі жолудь.

 Із жолудів?  здивувався Котя. Потім підняв жолудь і розкусив його.  Вони ж гіркі!

 Авжеж, гіркі. Але можна зробити так, що вони не будуть гіркі. До речі, наше партизанське борошно було не тільки з жолудів, туди входила соснова кора і розтовчене кореневище білої ліліїу ньому до п'ятдесяти процентів крохмалю.

 І хороше борошно?  недовірливо перепитав Женька.

 Хороше,  просто відповів дядько Захар,  тільки, щоб воно не було гірке, дрібно нарізані шматочки кореневища треба деякий час вимочувати у воді. А борошно з жолудів готується так.

Дивіться, ми обчищаємо лушпинку, потім жолудь розрізуємо на чотири дольки. Зараз він гіркий, у ньому дуже багато дубильних речовин, і його треба добу вимочувати у воді. Потім його сушать, прожарюють, товчутьі борошно готове. Отак ми змішували трохи того, трохи того і пекли хліб. А як пекти у лісі хліб, я вам іншим разом покажу.

 Смачний був хліб?  поцікавився Котя, котрий, як ви вже знаєте, ніколи не був байдужий до всього їстівного.

 Не такий, як житній чи пшеничний,  чесно признався дядько Захар,  але, в усякому разі, він не дав нам загинути з голоду. З боями вийшли з оточення. Було ще потім всього, були бої і втрати, бувало дуже скрутно, але ліс не зрадив нас. Так і не збулось пророцтво того полковника.

Хлопці примовкли. Зараз вони зовсім іншими очима дивилися на ліс. Він тепер їм здавався ще загадковішим, ніж кілька тижнів тому, коли вони вперше переступили його поріг. Що це, справді? Велетенська природна лабораторія, незвичайний комбінат чи науково-дослідний інститут? А може, це школа, де люди повинні вчитися, як їм жити з природою в злагоді й дружбі?

 А вже все, все відомо про ліс?  запитав Женька.

 А-а-а, ти щодо винаходів?  осміхнувся дядько Захар.  Можеш не турбуватися. Ліс, мабуть, вивчений не набагато краще, ніж океанські та морські глибини.

Розділ тринадцятий, теж на початку трагічний

Дівча у синенькій спідничці і жовтій кофтинці вбігло у двір і закричало переляканим голосом:

 Дядьку Захар, дядьку Захар!

Котя висунувся у вікно й одразу ж упізнав Ніну, дівчинку, з якою він зустрічався в лісі. Котя відчув себе зле: а що, як Ніна розповість Женьці і дядькові Захарові про те, як він злякався бичка? Але тут-таки Котя зрозумів, що скоїлося якесь лихо і Ніні зовсім не до того.

 Дядьку Захар, дядьку Захар!  і в голосі її бриніли сльози.

 Що сталося?  Котя вистрибнув просто у вікно. З-поза хати тим часом показався Женька.

 Де дядько Захар?  плачучи допитувалась Ніна.

 Дядько Захар в амбулаторії. А що таке?

 Ой, біжімо туди! Ой, брата вкусила гадюка!?

О-о, це таки було велике нещастя. Женька схопив Ніну за одну руку, Котяза другу, і їх наче вітром здуло з двору.

І хоч вони бігли, не чуючи під собою землі, Женька встиг розпитати найголовніше, хоча жодна відповідь не задовольняла його.

 Яка гадюка?

 Ой, не знаю.

 За що вкусила?

 За ногу.

 Отруту відсмоктали з ранки?

 Ой, не знаю.

 А де вкусила?

 Ой, здається, на лузі. Там сіно косили Нарешті вони добігли до амбулаторії, і дядько Захар, схопивши свою медичну валізку, поспішив разом з ними. Ніна, побачивши дядька Захара, відразу ж заспокоїлася і розповіла все більш-менш до ладу:

 Бригадир сьогодні прийшов уранці, каже: «Тимку, підеш косити на Білоконеву долину». А Тимко каже: «У мене нога болить». А бригадир каже: «То йди до Захара Антоновича  це до вас, дядьку Захар,  то йди до Захара Антоновича і хай, каже, полікує тобі ногу, і хай, каже, дасть тобі довідочку». А Тимко нічого не сказав, тільки трохи побурчав, взяв косу і пішов. А через годину прибігає без коси, з криком прибігає, падає на ліжко, дриґає ногами і кричить не своїм голосом. От я й побігла за вами

 Правильно зробила, що прибігла, але звідки ти знаєш, що його вкусила саме гадюка?

 Він сказав!

 Тим часом вони порівнялися з Ніниною хатою, швидко пробігли подвір'я, зайшли

На ліжку лежав парубок років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти, опасистий, червонощокий, чимось схожий на Ніну. Але коли у Ніни ластовиннячко було як золотавий пилок, то у парубка кожна ластовинина красувалася завбільшки як конопляне сім'я. Ліву ногу парубок заклав на бильця ліжка і стогнав підвиваючи

 Ой, ой, помираю!..

Але навіть Женьці і Коті, не дуже досвідченим «медикам», здалося, що вмирають трохи не так. Вони допитливо поглядали на дядька Захара: а що він скаже? А дядько Захар сказав:

 Ну, ну, зачекай вмирати. Можеш зачекати??  Можу-у,  густим басом протяг Тимко.

 От і добре. Приємно мати справу з розумним на цієнтом. Ану, покажи ногу. Де вона тебе вкусила?

 Ось тут-о, біля п'яти Ой, ой, ой

Женька, Котя і Ніна прикипіли очима до того місця, на яке вказав Тимко. Вони сподівалися побачити страшні сліди гадючих зубів, жахливий синій опух, але нічого цього не побачили. Місце, на яке вказував Тимко, трохи почервоніло і припухло. Та й годі. Дядько Захар обмацував Тимкову ногу.

 Так, так. Отже, вона тебе вкусила саме тут?

 Ой, тут.

 І велика вона була?  дуже серйозно і заклопотано запитав дядько Захар. Тимко раптом пожвавішав і свій намір помирати відклав на потім:

 Їй-бо, як качалка! А довгаметра півтора!

 Ти що ж, наступив на неї?  розпитував дядько Захар, обмацуючи Тимкову ногу.

 Ні тобто, може й наступив на хвіст.

Видно, що на хвіст, бо коли б ти їй отакою ножищею наступив на голову, вона б і не писнула. Ну, добре. Вставай, пройди по хаті.

Тимко, недовірливо поглядаючи на дядька Захара, встав і пройшовся. Підлога під ним аж прогиналася і рипіла.

 Ну що?

 Трохи пече і свербить.

 Можеш почухати.

Тимко тільки лупав очима, то відкриваючи, то закриваючи рота. Він бачив, що дядько Захар збирається йти і зовсім не збирається розкривати свою медичну валізку.

 А як же ж?  почав Тимко, коли дядько Захар був уже біля дверей.

 Що, «як же ж»?

 А ліків мені ніяких не пропишете?

 Чому ж не пропишу? Знаєш, що таке фізіотерапія?

Тимко пом'явся:

 Трохи знаю.

 Ото-то й біда, що ти знаєш трохи. Треба, щоб ти більше знав, що це таке. Бери косу і марш на луг!

 Він її там залишив!  сказала Ніна. Її малі оченята сердито зиркали на брата. Було видно, що Ніні соромно перед дядьком Захаром за Тимка. Вона по бачила, що брат підманув її, але підманути дядька Захара йому не вдалося. Вже на порозі дядько Захар сказав:

 А може, тобі довідочку дати для бригадира?

Тимко полегшено зітхнув і весь наче розцвів:

 Ну да, дайте.

 То я напишу тобі таку довідочку: «Дана Тимкові Свинарчукові тире Ледарусові Магнусові в тому, що його 14 серпня цього року справді вкусила оса за нижню третину лівої гомілки».

 То то була оса?  аж сплеснула руками Ніна. В її очах авторитет старшого брата облітав, як пух з кульбаби.

 А ти думала кобра?  задоволено підпустив шпильку Котя, бо тепер вони з Ніною були квити.

Коли дядько Захар, Женька і Котя вийшли за ворота, Женька сказав:

 Оце так симулянт!

 Тимко ледацюга, це правда, але люди дуже часто помиляються і хай краще помиляються саме так. Мене чимало разів кликали до вжаленого гадюкою, а я заставав вжаленого осою.

 То він і не бачив ніякої гадюки?  запитав Котя.

 Звичайно, не бачив. Але у ледарів дуже добре розвинена фантазія, ледарі бувають здатні навіть на винаходи

Женька зиркнув на дядька Захара, але побачивши, що дядько Захар має на увазі не його, заспокоївся.

 Ну чим не винахідзробити з оси гадюку? Не менш почесно, ніж із мухи слона.

 А що таке маг маг?..  почав Женька зводити розмову на інше, подалі від винаходів.

Дядько Захар його спершу навіть не зрозумів, а коли зрозумів, розсміявся:

 Ледарус магнусцебто великий ледар. Зрозуміло?

Розділ чотирнадцятий, де Женька добуває гадючу отруту

Вперше, відколи вони гостювали у дядька Захара, Женька заглянув до свого щоденника: