Для слави твоєї, Господи Всемогутній, задля мети великої і в імя Твоє! Благослови замислене мною заради Сина Твого, що прийняв муки на хресті заради нашого спасіння! Не позбавляй мене, Господи, милості твоєї, допоможи виконати дану мною обіцянку звільнити місто Єрусалим в імя Христа, бо він є Бог воскреслий і нині сущий, який судитиме в славі живих і мертвих Дай же мені здійснити замислене, бо я лише ниций раб, а на все іншенезбагненна воля Твоя!..
Чоловік пристрасно перехрестився й поволі почав підводитися.
У сутінках храму західний промінь, наче осяйний указівний перст, торкнувся його чола, і, поволі випростовуючись, молільник начебто сповнювався таємничої величі. Спалахнув багрецем нетерпляче відкинутий поділ плаща, випросталися могутні плечі, на які з гордо підведеної голови вільно спадала золотаво-руда, густа й жорстка, як у лева, грива. Простий мідний обід, що стримував пишну шевелюру, раптом засяяв, мов золота корона. І не випадково: ця людина й насправді була властителемкоролем Англії Річардом І Плантагенетом, справедливо названим Левове Серце.
Та вже за мить Річардового смирення мов і не було. Його лице набуло зовсім іншого виразу: владного, рішучого, сповненого гідності. Він уже наче з підозрою дивився на лики святих, які заповнювали кожен закуток церкви, адже звик до стриманіших і суворіших храмів Західної Європи. Але тут, на Сицилії, жили та славили Господа люди різних віросповідань: і ті, які шанували Папу, і ті, які визнавали своїм главою константинопольського патріарха; навіть у мусульман були на острові власні мечеті.
Непросто звикнути до такої мішанини мов і релігій, хоча король уже знав, що там, куди він прямує,на Святій землі, буде так само. Що ж, молитися єдиному Господові можна по-різному
Річард зупинився на острові по дорозі в Палестину. Так було домовлено давно: король Вільгельм ІІ Добрий призначив Сицилію для спорядження кораблів хрестоносної армади. Коли мусульмани захопили Єрусалим, Вільгельм першим наказав нашити на свій плащ хреста й почав готуватися в похід, аби відвоювати в чужовірців Гроб Господній.
Утім державця настигла нагла смерть, а престол Сицилії загарбав небіж покійного, братів бастард,Танкред Лечче. Мало того, новий володар захопив і взяв у полон удову покійного короля Вільгельма, рідну Річардову сеструІванну Англійську. І, судячи з усього, аж ніяк не збирався повертати їй свободу разом із так званою «вдовиною долею», що становила переконливу суму золотом. Не йшлося й про кораблі, які його попередник обіцяв надати хрестоносному війську.
Прибуття обєднаних сил паладинів несподівано спричинило конфлікт із корінним населенням острова. Проти Річарда повстали жителі сицилійського міста Мессіна. Вони були невдоволені, що можновладець розмістився в монастирі Сан-Сальваторе, влаштувавши там склад зброї та провіанту, й потіснив, а фактично прогнав звідти монахів. Підкорившись свого часу норманам, сицилійці сприймали Річарда як нового північного завойовника. Вони відмовлялися торгувати з хрестоносцями, не бажали надавати їм помешкання та й просто всіляко їх зневажали, не тямлячи, що воїнство, яке пішло проти грізного султана Салах ад-Діна, не стерпить зухвалих кпин «зманіжених греків»так презирливо хрестоносці казали про острівян.
Урешті-решт, сталося кілька сутичок. Річардів союзник Філіп Французький намагався заспокоїти сицилійців словами. Річард теж спробував залагодити ситуацію, але у своєму стилі: врізавшись у зчеплену врукопаш юрбу месіанців та своїх людей, схопив із землі дрючок і взявся гатити ним по головах, не переймаючись свій то або чужий.
Але месіанці необачно обстріляли хрестоносців із луків, і почалося справжнє побоїще, під час якого король зі жменькою прибічників розігнав величезний натовп, прорвався в місто і встановив на фортечній вежі свій прапор.
Річард діяв зухвало й відважнонедаремно в Європі він мав славу неперевершеного звитяжця. Однак Філіп Французький заявив, що похід під знаком хреста вони розпочали не задля боротьби з єдиновірцями.
Відтоді нажахані сицилійці почали називати Річарда винятково Левом, натомість Філіпа охрестили Ангелом. І Ангелові таки вдалося вмовляннями й хитрощами залагодити протиріччя. Більше того, король Танкред слухняно повернув Річардові сестру Іванну разом з її «вдовиною долею» і навіть, знехтувавши Філіпом, надав обіцяні попереднім монархом та споряджені для далекого плавання судна.
Однак коли вже все було залагоджено, Філіп Французький раптом із доброго дива відчув себе залишеним поза уваги та зневаженим і взявся вимагати в короля Англії половину отриманого на Cицилії добра.
Хай там як, а хрестоносці щасливо перезимували на острові, перечекали пору штормів і навіть під час Різдва Христового організували при стінах Палермо розкішний турнір. Король Танкред тепер усіляко виявляв свою прихильність до Річарда, натомість до Філіпа й далі виказував лише холодну ввічливість, через що той мало не скаженів.
Весна була в розпалі, настав час вирушати на Святу землю. Та Річард зволікав, очікуючи приїзду своєї матері Елеонори Аквітанської. Йому доповіли, що королева вже в Калабрії і от-от відпливе на Сицилію.
Королю не терпілося, він страждав, бо не мав змоги показати на цьому недоброзичливому острові всієї своєї краси. День у день йому доводилося викручуватися, шукати обхідних шляхів, провадити дипломатичні перемовини. У ньому жила душа природженого воїна, він рвався в бій, бо саме в цьому був неперевершений. Але йому судилося бути правителем величезної Анжуйської держави, і це накладало певні обовязки Поринувши в думки, Річард вийшов на галерею монастирської церкви.
Здаля долинав спів монахів, які, щоб не завадити молитовному зосередженню англійського Лева, відправляли службу в опрічній капличці. То була не літанія, мотив линув якось інакше, та король не міг розібрати. До того ж час від часу спів перекривали покрики чатівників, які обходили монастирський мур, і гомін зброєносців біля коновязі. Раптом усі ці віддалені й невиразні звуки розітнув негучний владний голос. Короля кликали на імя:
Річарде!
Вона стояла під склепінням арки в кінці алеї. Річард бачив її білу накидку, пишну мантію, горностаєву муфту, в яку вона ховала свої вічно змерзлі руки. З віком королева Елеонора стала мерзлякувата: навіть тепло південної весни не здатне було зігріти її старечих пальців.
Матусю! видихнув король і стрімко ступив до неї.
У свої сімдесят Елеонора мала величний вигляд. Роки її не схилили: спина пряма, немов древко списа, а голова гордовито підведена. Стрункість, притаманна їй замолоду, перетворилася на сухорлявість, але королева майстерно драпувала її розкішними важкими шатами. Шовкове покривало приховувало сивину, тонесенький барбет закривав зморшкувату шию і підборіддядо тонких, майже безбарвних губ, залишаючи відкритою лише верхню частину обличчя. Однак лінія її брів досі була гордовита і чітка, ніспрямий і тонкий, а погляд блідо-зелених очей випромінював силу, яку не здолали сповнені прикрощами десятиліття. Перед Річардом стояла королева до кінчиків нігтів, і він мовчки опустився на коліно й торкнувся вустами краєчка її одягу.
Для мене неймовірне щастя бачити вас тут, ваша величносте!
Елеонора дивилася на сина. Вона народила десятьох дітей, але справжні материнські почуття мала тільки до Річарда. Може, тому, що провела з ним більше часу, ніж із рештою? Тих вона, ледве встигала оговтатися, передавала годувальницям і нянькам, а сама знову бралася до справ держави. Чи тому, що відразу переконалася у видатній Річардовій обдарованості? Скоріше за все, він найбільше нагадував їй саму себе в молодості: такий же рвучкий, із палким серцем, Річард жадібно любив життя й прагнув перекроїти його на власний розсуд.
Як і вона, Річард обожнював усе прекрасне. Його захоплювали витончені манери, він уподобав поезію та музику, оточуючи себе обранцями, якнайкращими у своєму мистецтві. Дивлячись на них, знать намагалася дотримуватися вінценосного взірця. Поволі не лише при дворі почали шанувати блиск і вишуканість, а жорстокі забави, бруд, безпробудне пияцтво і лайливістьвважати рисою простолюдинів. Крок за кроком мати із сином змінювали сам дух Аквітанської держави, ні на мить не випускаючи з рук віжок.
Мати перехрестила схилену золотоволосу голову, і Річард випростався на весь свій величний зріст. Син виявив повагу до матері й дами, в минуломудружини двох королів, і тепер, згідно з етикетом, неперевершеній Елеонорі належало церемонно вклонитися повелителю неозорих земель.
Але син її стримав:
Годі вже, матусю! Ви не в тому віці, щоб схилятися перед правителями.
І ось уже сухенькі пальці королеви-матері намацали його запясток і вщипнули.
Нікому, навіть тобі, не дозволю називати мене старою. Тільки дамою!
Річард розсміявся.
Елеонора дивилася на нього з любовю. Він був разюче схожий на батька, Генріха Плантагенета, але було дещо і від неї. Від обох він узяв якнайкраще. Трохи з-під лоба погляд сірих, немов оркнейський граніт, очей, рішучий та суворий, від котрого в декого застигала кров у жилах, передався від Плантагенетів. Але правильні риси обличчя і золотавий полиск жорстких кучерів видавали кров герцогів Аквітанії, яку успадкувала й вона. Річард ставний, як королева, а міць і невимовну чоловічу привабливість, безперечно, подарував йому Генріх. Вона ще в юності навчила сина вишукано вбиратися, однак притаманні йому войовничий запал і нездоланна наполегливість досягати метириси батька, творця Анжуйської імперії, що простягалася від північних морів до Піренейських гір.
Мати й син відразу почали обговорювати справи.
Елеонора, яка замолоду й сама взяла участь у хрестовому поході, схвалювала синові наміри, хоча й вважала, що він трохи поквапився, покинувши свої володіння невдовзі, як зійшов на трон. Проте Річард здивував її, розповівши, до яких мудрих і зважених кроків він удався, щоб землі під час його відсутності перебували в мирі та спокої. За Англією новий король залишив наглядати істинного лицаря, безмежно відданого Плантагенетам Вільяма Маршала, а внутрішніми справами острова мав опікуватися досвідчений канцлер Лошан. Континентальні володіння: Нормандію, Пуату, Мен, а головне, неспокійну Аквітанію, усе це він збирається доручити самій Елеонорі.
Повернення такої безмежної влади вразило й потішило овдовілу королеву. Позаду в неї було чотирнадцять років увязнення за наказом її чоловіка Генріха, довгий час, коли імя неперевершеної Елеонори майже всі забули. Однак тепер вона знову покаже, на що здатна! Навіть вік не бентежив «Золоту орлицю»саме так називали її в юності аквітанські трубадури. Вона й сьогодні ще готова злетіти!
Річарде, а як щодо зазіхань на трон Івана, твого молодшого брата? наважилася-таки запитати Елеонора. Вони тебе не хвилюють?
Річард труснув золотавою гривою:
Ні й ще раз ні! Я виконав Іванове бажання, віддавши йому за дружину найбагатшу спадкоємицю Глостерширу. Відтепер Іван наймогутніший вельможа Англії, проте він почекав, лукаво посміхаючись, замки в його володіннях належать короні, і там розташовані гарнізони.
Це було схоже на мудрий крок. Однак Елеонора почувалася незатишно.
На тебе чекає небезпечний шлях, сину мій. Я вдень і вночі молитимуся за тебе, але, знаєш Не мені тобі казати: на війні може статися будь-що, а ти так і не назвав імені свого наступника.
Чому це? поворухнув потужними раменами король. Не біда, що я не маю законного сина й спадкоємця. Я розпорядився, що в разі моєї загибелі трон перейде до вашого внука Артура, сина Джеффрі Бретонського.
Але ж Артура виховували французи! спохмурніла мати-королева. Англійці вперті й можуть не визнати Артура, сприйнявши його за іноземця!
Мадам, Річард галантно поцілував матері руку. Я не такий простачок, щоб цього не розуміти. Артур як спадкоємець престолу потрібен мені, щоб стримати Іванову прудкість. Скажіть, матусю, хто на материку наважиться його підтримати, коли всі знатимуть, що волею законного короля трон успадкує Артур? І хто піде за ним в Англію, де чимало відданих мені людей? Та й на вас я розраховую. Хто краще нагляне за Іваном, щоб він не накоїв лиха? Правда ж?
І він, майже як у дитинстві, притиснув чоло до її плеча. Лев лащився до старої левиці.
Елеонора глибоко зітхнула: полегшено і водночас із жалем.
Погодься, Річарде, було б значно надійніше, аби трон перейшов не до когось із нашої рідні, а до прямого нащадка законного короля. У твого союзника Філіпа є спадкоємець, а в тебе нема.
Його Людовік іще немовля, зауважив Річард. А Філіп, хотів він того чи ні, теж пішов у похід.
Хотів він того чи нізамислено повторила Елеонора. Розумієш, Річарде, цей ангелоподібний француз підступний і лицемірний. А ти занадто щирий, хоча й розумний. Я побоююсь, що він погано на тебе вплине.
На мене? зарозуміло підняв брови Річард. Але ж саме я примусив Філіпа йти битися за Гроб Господній, незважаючи на палке бажання цього Капетінга залишитися у Франції!
Річарде, ти забуваєш, що твоє призначеннябути володарем, а не паладином!
Хіба може король великої християнської держави дозволяти чужовірцям паплюжити величну святиню його підданих! Саме це я сказав Філіпу, коли Папа закликав до нового хрестового походу задля звільнення Єрусалима. Навіть рудобородий германський кнур Фрідріх,струсонувши лоєм, повів свою важку кінноту на Священну війну
І поліг, навіть не ступивши на Святу землю, насмішкувато зауважила Елеонора.
Річард відсахнувся.
Хіба можна з такого глузувати? Велика біда, що християнське воїнство втратило такого предводителя, а разом із ним значну частину своєї сили, адже Фрідріхові лицарі після його загибелі слабкодухо повтікали. І це тоді, коли на Сході обєднуються сили сарацинів, підтискаючи християн! Чи годиться вам, матінко, радіти з такого лиха, якщо ви самі колись носили хрест на плащі?
Елеонора Аквітанська промовчала.
Нині не слушний час нагадувати синові, що Священна війна з чужовірцями обернулася для неї нестерпним тягарем кочового життя, гіркотою поразок і шаленими сварками з чоловіком Людовіком, які, зрештою, призвели до їхнього розлучення. Однак лихо не без добра: розставшись із Людовіком Капетінгом, вона змогла поєднатися з тим, кого кохала всім серцем, з Річардовим батьком Генріхом Плантагенетом.
Тому королева почала мову про те, що Річард, навіть отримавши в цьому поході лаври найвеличнішого в християнському світі воїна, насамперед мусить думати про зиск, який його держава може мати від війни з чужовірцями.
Син перебив її:
Не задля власної слави, влади і багатства я вирушаю воювати в Левант, а заради великої слави Господньої!
Його очі гордо зблиснули, він міцно притиснув долоні до грудей. Істинний лицар, готовий лягти кістьми в імя високої мети. Таким Елеонора його виховала, таким звикла бачити. Але зараз синів запал тільки роздратував її.
Дурниці! Усі без винятку війни відбуваються задля влади, земель і золота. І ти це знаєш. Не треба себе дурити.
Річард відповів пильним поглядом.
Я не дитина, і справді це розумію. Анжуйська держава простягається на багато сотень миль із півночі на південь, але може статися і так, що Свята земля колись буде моєю, а за неюі вся Мала Азія. Невже погана мета?
Очі в Елеонори засяяли. Так он про що мріє її улюбленець!
Однак це були не останні слова короля. Він одразу додав: хай там як, найважливішим для нього й надалі залишається визволення Єрусалима.
Чи можуть християни сподіватися на милість небес, якщо почнуть відсиджуватися біля своїх вогнищ, коли самого Христа жорстоко ображено! вигукнув Річард, і голос його здригнувся. Де візьметься мир і спокій на землі, якщо Спаситель зрозуміє, що дрібязкові мишачі справи для нас важливіші за память його мук на хресті?
Він у це вірив. Елеонора вірила також.
Вона досі памятала крижаний жах, що охопив її, коли пронеслась чутка про падіння Єрусалима від ударів воїнства Саладінового. А нині її син готовий чинити опір натиску сарацинів, які свято вірять, що у Священній війні іслам повинен підкорити всі країни й землі, а слово їхнього лжепророка Мухамеда має поширитися на весь світ.
Річард чинив холоднокровно, ніде правди діти: він ґрунтовно підготувався до походу, зібрав величезні кошти й найкращих вояків, які будь-коли йшли проти сарацинського зеленого прапора. Він заручився підтримкою союзників, продумав кожен крок, мудро відмовився від украй складного сухопутного маршруту, що на ньому під час попередніх походів хрестоносці зазнавали незліченних втрат, а натомість спорядив чудовий флот, який морем доправить його паладинів до берегів Палестини. Він цілком міг перемогти там, де відступали інші!