Могильна тиша, що панувала весь час, поки писар читав листа, тривала якусь хвилину і після того. Потім майдан вибухнув, як вулкан. Небо наче тріснуло, розкололосяіз нього упала блискавка й покотився грім!
Що скоїлося в Січі!
Натовпкозаки враз порушили стрійзавирував, заклекотів. Зчинився неймовірний галас. Гнівні крики, образлива лайка, погрози сипалися з усіх боків. Ніхто нікого не слухав. А всяк хотів крикнути так, ніби його неодмінно мали почути аж на берегах Босфору.
Та згодом обурення почало переростати в подив, а подиву веселий сміх.
Перший гучно зареготав старий Метелиця.
Га-га-га!заколихався він, тримаючись руками за опасисте черево.Ну й насмішив, клятий невіра! Ну й утнув, свиняче вухо!.. Га-га-га!
Дід Шевчик аж присів до землі.
Хи-хи-и-и!.. Ой, братці, дайте ківш горілки, бо не витримаюудавлюся сміхом!.. Хи-хи-и-и!
Го-го-го!заквоктав, мов у діжу, Товкач.
Розгонисто заливався веселий Сікач.
Навкруги ревло, клекотало, вирувало людське море.
Та незабаром невтримний сміх поволі знову почав змінюватись злими вигуками. Звенигора стукнув кулаком по руків'ї шаблі, вигукнув люто:
Бач, куди загнув, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар! Здатися!
А дулі з маком не хочеш!підтримав його Сікач.
Вавілонський ти кухар, александрійський козолуп, вірменська свиня, а не лицар!посварився величезним кулацюгою Метелиця.
Кам'янецький кат!
Подолянський злодіюка!
Самого гаспида внук і всього світу блазень!
Свиняча морда!
Різницька собака!
З усіх боків неслися вигуки, сміх, лайка. Кожен намагався якнайгостріше дошкулити далекому, але такому ненависному султанові. Сірко, весело блискаючи очима, крикнув писареві:
Пиши! Записуй швидше! Та це ж така відповідь, що султанові від неї аж млосно стане! Ха-ха-ха!.. Бач, а ми думали-гадали, як відповісти!..
Писар схопив біле перопочав швидко-швидко писати. А звідусіль летілоз гиком, свистом, уїдливими приказками:
Македонський колесник!
Нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт!
Кобиляча підхвісниця! Га-га-га!
Хо-хо-хо! Ха-ха-ха! Ге-ге-ге! Хи-хи-хи-и-и!на всі лади сміялися козаки.
Сірко підняв булаву. Гамір почав стихати. Усе ще здригаючись від сміху, кошовий витер з очей сльози, промовив:
Спасибі, браття! Оце так відказали! Писарю, записав?
Записав, батьку!
Ану, прочитай! Як то воно вийшло по-вченому!
Запорожці знову вибухнули сміхом. А писар встав, заклав перо за вухо. Підняв рукуповолі гамірливий натовп угамувався.
«Запорозькі козаки турецькому султанові,почав читати писар.Тишайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш і самого люципера секретар. Який ти в чорта лицар, якщо голим їжака не вб'єш? Не будеш ти годен синів християнських під собою мати! Твого війська ми не боїмося, землею і водою будемо битися з тобою! Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, александрійський козолуп. Великого і Малого Єгипту свинар, татарський сагайдак, кам'янецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і підсвіту блазень, а нашого бога дурень, свиняча морда, кобиляча с, різницька собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче!.. Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, год у книзі, а день такий у нас, як у вас, поцілуй за те ось куди нас!»
Останні слова потонули в буйному реготі, що знову вибухнув, як вулкан, з тисяч дужих козацьких горлянок.
Вартові на вежах, гармаші при гарматах, не знаючи, що там трапилося на раді, перелякано і здивовано витріщилися на ошаліле товариство. Однак, побачивши, що нічого страшного нема, а, навпаки, в Січі запанувала неймовірна веселість, і собі почали усміхатися. Та сміх, як і хвороба, заразний,і, дивлячись, як товариство аж корчиться від реготу, вартові та гармаші схопилися і собі за животи. Сміх струсонув фортечні стіни і вежі. Спихальський, що стояв у далекому кутку при гарматі, закуняв було на сонечку. Раптовий вибух сміху розбудив його. Не розшолопавши, в чім справа, і думаючи, що на Січ напали татари, він схопив смолоскип і пальнув з гармати.
Постріл враз протверезив усіх. Сірко посварився на гармаша булавою.
Хто там пустує? Захотів, сучий сину, щоб я погладив тебе булавою нижче спини?
Спихальський почервонів, закліпав очима. Гармаші заступилися за нього.
То ми, батьку, на радощах! Привіт султанові посилаємо!
А хіба що!охолов кошовий і повернувся до писаря:Підписуй: кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошем запорозьким. Підписав?
Підписав, батьку.
Отепергарно! Перепиши начистоі віднеси послам султана. Нехай везуть на здоров'ячко!
Батьку, серед послівмій лютий ворог Гамід. Дозволь з товариством перестріти їх у полі і відбити його,звернувся до кошового Звенигора.
Ні, ні, ми не татари!заперечив Сірко.Зустрінеш в іншому місціроби з ним, що хочеш, а зараз не руш! Особа посла недоторканна!
Звенигора незадоволено пошкріб потилицю, але перечити кошовому не посмів.
Сірко підняв булаву. Його загоріле, пооране шрамами і зморшками обличчя враз посуворішало. Виразні темно-сірі очі під густими зламами брів блиснули, мов криця.
Браття, отамани, молодці! А тепер слухайте наказ: ділом ствердимо чортовому султанові нашу відповідь! Поки Кара Мустафа стоїть під Чигирином, пошарпаємо турецькі і татарські сили побіля моря!.. Кирилівський, Донський, Канівський і Полтавський курені підуть з наказним отаманом Рогом промишляти під Тягин. Корсунський і Черкаськийна Муравський шлях стерегти татар. А я з куренями Батуринським, Лубенським, Переяславським, Іркліївським потягну вниз по Дніпру Землею і водою будемо битися з проклятими бусурменами!
4
Флотилія запорозьких човнів-чайок, що несла на собі коло двох тисяч козаків, наближалась до острова Тавань.
Під дужими помахами весел човни швидко пливли одним із численних рукавів Дніпра. Усе довкола заволік ранковий туман. Запорожці квапилися, щоб до сходу сонця непомітно підійти до міцної турецько-татарської фортеці Кизи-Кермен.
На передньому човні стояв Сірко і пильно придивлявся до неясних обрисів берега. Хлюпоче за бортом тепла м'яка вода, пахне рогозою і лататтям. Тихо опускаються довгі весла.
Чайки пливуть щільно одна за одною, щоб не розгубитися в зарічках і протоках. На носах стоять отаманиніщо не мине їхнього зіркого ока!
Ось кошовий подав знакі передня чайка притишила хід.
Суши весла! Суши весла!почувся приглушений гомін.Зібратися в круг!
Веслярі притиснули весла до бортів. Човни поволі виринали з рожевої імли і ставали на широкому плесі в тісний круг. Ні розмов, ні кашлю, ні брязкоту зброї. Запорожці були досвідчені воїни і підкрадалися до ворожої фортеці, як обережний мисливець до дичини.
Браття!промовив Сірко тихо.Насупроти нас, за оцією косою,Кизи-Кермен. Фортеця міцна, майже неприступна! В ній багато гармат, велика залога. Стіни кам'яні, високіне перестрибнеш!.. Отже, щоб узяти її, треба, мабуть, не головою битися об стіни, не проти рожна перти, а трошечки поворушити мозком
Над човнами, мов подих ранкового вітерця, прошелестіло загальне схвалення. Козаки вірили, що Сірко що-небудь придумає.
А кошовий говорив далі:
Нам треба, брати-молодці, обманути ворога. Наші вивідачі дізналися, що, крім вартових на фортечних вежах, турки виставили чати на прилеглих островах. Зокрема, троє татар стоять на чатах на цьому острові, що перед нами, якраз насупроти головних воріт фортеці. Поки ми їх не знімемо, доти нічого й гадати про успішний напад. Але зняти їх треба без шуму і ґвалту, щоб і не стрепенулися! Метелице, рушай!..
Одна з чайок тихо випливла з кругу і, тягнучи за собою на прив'язі невеликого, але високобортного човна, попливла вниз за течією. Невдовзі вона завернула за порослий верболозом мис острова і зникла з виду.
Провівши її поглядом, Сірко продовжував пояснювати свій задум.
Якщо Метелиця з товаришами щасливо зніме вартових, то це буде тільки півділа. Головнезахопити ворота!.. Тут уже попрацює Звенигора зі своїми хлопцями
Всі мимоволі поглянули на татарський каюк, один серед козацьких чайок, на якому в татарських бешметах і лисячих малахаях сиділи їхні товариші. Тільки Звенигора був одягнутий по-яничарськи, маючи на голові чорну феску, а при боцідорогу, інкрустовану сріблом і перламутром шаблю. Ніхто з козаків не здогадувався, для чого так вирядився Звенигора з друзями, а самі вони за всю дорогу з Січі не обмовилися й словом. Тільки тепер -ставало ясно, на яку ризиковану справу йдуть сміливці.
5
З Метелицею було всього п'ятеро козаківСікач, Товкач, Шевчик і два брати Півненки. Брати Півненки, яких для зручності запорожці звали Півнем і Когутом, якраз і були тими вивідачами, які розвідали підступи до Кизи-Кермена.
Всі вони мовчки сиділи поряд на лаві, вдивляючись у туманну далину. Коли чайка поминула крутий піщаний мис, Півень дав знак стерничому причалити до берега.
Зразу за цими кущами починається піщана коса. Пливти нам далі не можнататари помітять.
Чайка м'яко врізалась у прибережний мул і зупинилась. Гребці кинули весламиттю відв'язали човен, що плив позаду на прив'язі, і, скочивши у воду, перевернули його вверх днищем. Потім підняли над водою і обережно опустив, щоб з-під бортів не вийшло повітря.
Давайте грузила!прошепотів Метелиця. З чайки подали кілька великих важких каменів, зв'язаних мотузками попарно, і козаки перекинули їх через мокре днище. Човен занурився у воду.
Готово! Роздягайтеся, хлопці!наказав Метелиця. Він перший скинув з себе одяг. Сікач, Товкач, Півненки і Шевчик не примусили себе довго чекати. Залишивши невибагливе запорозьке вбрання на чайці, вони з одними ятаганами в руках пострибали у воду, поставали по троє обабіч зануреного човна і обережно потягли його понад берегом.
Від гострої коси, з-за якої відкривався широкий вид на Дніпро і острів Тавань, було видно пологий піщаний берег. Ні каменя, ні кущика. Метелеця і Півень вистромили голови. Кроків за сто від них бовванів невеликий чорний каюк. На ньому сидів обличчям на північ, туди, звідки могли з'явитися запорожці, татарин.
Тільки один,прошепотів Метелиця, здригаючись від ранкової прохолоди.
Двоє сплять у човні,відповів Півень.Та й цей, здається, куняє
Ну, тоді не гаймо часу!
Козаки пірнули під човен. Тут було темно, як у могилі, пахло мокрим деревом. Засунувши ятагани в заздалегідь приладнані шкіряні чохли, запорожці стали один за одним, уперлися руками в перегородки човна і рушили вперед.
Метелиця йшов перший і відлічував кроки, а також слідкував за глибиною. Тільки так під водою можна було триматися вірного напрямку, не віддаляючись від берега і не боячись, що виринуть набагато раніше чи пізніше. Під ногами був намитий течією твердий пісок, тому йти було легко.
Шевчик кашлянув.
Ану, цить, старе бухикало!зашипів Метелиця.Знайшов, коли кашляти! Татари почують
Хай чують! Подумаютьшайтан під водою кашляє,огризнувся Шевчик, захихикавши.
Помовч!гримнув Метелиця, збившись із ліку. і продовжував далі шепотіти: -Тридцять два, тридцять три
Запорозький підводний човен поволі, але впевнено просувався вперед. Ставало важко дихати. Козаки натужно сопли. Відчувши, що ноги не дістають дна. Метелиця скерував човна ліворуч, поки знову не досягнув потртбної глибини.
Нарахувавши сто кроків, Метелиця шепнув:
Близько! Пильнуйте!
Козаки стишили хід. Тепер човен ледь-ледь посувався. Метелиця виставив наперед руку, намагаючись намацати днище татарського каюка. Наступила вирішальна хвилина, від якої, можливо, залежав успіх усього походу. Козаки схопили ятагани. Напруження все більше зростало.
Раптом Метелиця щосили уперся ногами в дно. Човен зупинився.
Прибули! Виринаємо! Ну, боже поможи!промовив старий.
Козаки пірнули у воду.
Коли б перед татарином, що сонними очима оглядав з свого каюка водну гладінь Дніпра, з'явився шайтан, то він не так би злякався, ніж тоді, коли перед ним неждано-негадано виринула мокра вусата голова Метелиці. Татаринові відняло зі страху мову. Він роззявив рота, лупнув очима і в ту ж мить, прошитий з двох боків ятаганами, шубовснув у воду. Його товариші, що спали, скоцюрбившись під кожухами, на дні каюка, навіть не встигли підвестися. Півень і Когут влучними ударами покінчили з ними одразу.
Сходило сонце. Туман швидко розсіювався, і на протилежному боці Дніпра вималювалися нечіткі обриси зубчатих фортечних стін.
Слід було поспішати. Скинувши у воду непотрібні тепер грузила, козаки перевернули човен, вилили з нього воду і побіля берега прудко потягли назад, до чайки.
6
Сірко підняв булавусотні козацьких очей прикипіли до неї. Все було готове до нападу: гаківниці на носах чайок заряджені, пістолі та мушкети набиті порохом і олов'яними льотками, шаблі пристебнуті до поясів.
Кошовий давав останні розпорядження.
Арсене, твоя справазахопити ворота і протриматись у них до нашого підходу! А тоді, синки,звернувся він до всіх,рубай, криши невірне сім'я! Щоб аж у Бахчисараї та Стамбулі відчули, як одливаються ворогам сльози і кров наших людей! Та ось і сонечко сходить, а з ним Метелиця знак подає, що дорога через Дніпро вільна Ну, хлопці, з богом! Арсене, голубе, на тебе вся надія!
Не сумнівайся, батьку!відповів тихо Звенигора.Зробимо все як слід!І до своїх на каюці:Ну, друзі, вигрібаймося наперед, на чисту воду!.. Та кричіть же не по-нашому, а по-татарському! Не забудьте!.. Опускайте весла!
Каюк сколихнувся і швидко полетів по спокійному дзеркалі зарічка. За ним рушила вся запорозька флотилія, але вона не могла, звичайно, наздогнати легкого човна і помітно відстала. Каюк обігнув мис і вирвався на широку гладінь основного русла Дніпра.
Туман майже розвіявся. На тому боці, на Тавані, приблизно за версту від каюка, зажовтіли ніздрюваті стіни Кизи-Кермена, викладені із черепашника. На високій вежі мляво колихалося біле турецьке знамено з червоною габою по краях і кармінним півмісяцем посередині.
На березі, перед фортецею, незважаючи на ранній час, сновигало кілька татар, мабуть рибалок. Побачивши вдалині човен, вони завмерли, повитягали шиї,намагалися розпізнати людей, що пливли до них.
Налягай, хлопці, на весла! Дужче!підбадьорював Звенигора козаків.Раз-два! Раз-два! Весла замелькали ще швидше.
Човен прудко мчав до острова.
Раптом з-за плавнів виринуло кілька запорозьких чайок. А за нимище і ще Татари на березі дико заверещали і помчали до фортеці. На стінах зразу ж з'явились аскери. Вдарила гармата. Ядро зі свистом пронеслося над каюком і шубовснуло в воду.
Рибалки вскочили в фортецю, і за ними зачинилися важкі, окуті залізом ворота.
Кричіть, хлопці! Бо ті голомозі чорти ще не признають нас за своїх!сказав Звенигора і перший загукав по-татарському: -Ойє, правовірні! Не зачиняйте брами! Ми із коліна Шаяхмета! Врятуйте нас!
Але було ще далеко, і на стіні, мабуть, не почули, бо пальнули вдруге з гармати.
Тхоре, кричи, хай йому чорт! Адже маєш дужий голос! А то втретє як бабахнуть, то й кісток не позбираємо!гукнув Звенигора на молодика, що недавно вписався до січового реєстру і, хоча сам походив з Правобережжя, попросився до Лубенського куреня.Крикни, щоб перестали стріляти!
Тхір приклав долоні до рота і загукав:
Ойє, оглан-джан! Не стріляй! Свої! Свої!
Зі стін замахали руками. Почулися крики. Тим часом каюк пристав до берега, і переодягнуті татарами запорожці з галасом і зойками сипнули до фортеці. Добігши до воріт, вони відчайдушне загрюкали. Ті, хто добре вмів по-татарськи, навперебій волали про допомогу.
Однак ворота не відчинялись. Тільки вгорі, на вежі, з оглядового віконця висунулася кругла голена голова татарина.
Ойє, оглан-джан!зарепетував Тхір.Відчини! Аллах віддячить тобі за добрість твою! Не дай загинути від рук невірних!
Татарин заморгав очима.
Чекайте, я запитаю бея, чи можна відчинити ворота!
Ах ти, дурна твоя башка! Поки ти шукатимеш беяхай аллах продовжить його літа!козаки посічуть нас, як безмозких валахів!
Однак татарин не поспішав відчиняти ворота. З вежі доносилися суперечки: вартові, видно, не знали, що робити. А запорозькі чайки вже вирвалися на середину ріки, Залп із гармат не зупинив їх. Вони ще швидше ринули вперед. Другим залпом розтрощило одну з чайок. На поверхні води закружляли червоні плями. Та й це не зупинило відчайдушного пориву запорожців.