Чигирин ще дуже добре пам'ятає торішню облогу, тому серйозно готується до нової.
Гриву запорожці знайшли біля сердюків полковника Коровки. Разом з іншими вояками він працював на валу, забиваючи в земляну стіну міцні дубові палі. Високий, мовчазний, у синьому сердюцькому одязі, з натугою піднімав важку дубову бабу і з люттю опускав униз. Побачивши друзів, спроквола витер спітнілого лоба і не поспішаючи спустився додолу.
Ну, що нового? Де Кузьма Рожков?запитав Звенигора, потискаючи козакові руку.Роман ще й досі в темниці?
А де б же йому бути? Не так його стереже Трауерніхт, щоб легко визволити!
В тому ж самому льосі?
В тому самому. Біля дверей невідступно чатує двоє вартових.
Ви не пробували поговорити з ними?
Нічого не виходить. Не вступають у розмову.
Хай йому чорт! Так підкупити треба!
Я ж кажу: такі цербери, що й на мову не здаються! Як же підкупиш?
Романа нікуди не виводили? Не допитували?
Не знаю. Я ж не можу там сидіти цілий день. Щоб не вигнали з Чигирина, мусив записатися в сердюцький полк. Добре, що знайомі там знайшлися,допомогли. Зате маю тепер обов'язки, і не завжди щастить відлучитися.
Не багато ж ви встигли зробити,розчаровано промовив Звенигора.Де ж нам знайти Рожкова? Може, він придумав що-небудь?
Грива ображено знизав плечима.
Рожков знає те, що й я Та ось і він!
Кузьма Рожков здалеку помітив вершників і безпомилково впізнав запорожців. Привітно усміхаючись, він поспішав до них. Подавши всім руку і запримітивши, що Грива насупився більше, ніж завжди, Рожков відразу збагнув причину настрою товариша.
Що, брате Гриво, перепало вже?
Перепало,похмуро сказав той.Арсен думає, що тут нам легко було.
Я не думаю цього,заперечив Звенигора роздратовано.Але могли ж ви до цього часу придумати що-небудь!
Не треба поспішати,сказав Рожков.Поспішишкурей насмішиш! Поки Роман у Чигирині, доти він у відносній безпеці. Я просив генерала Гордона, і він розмовляв з Трауерніхтом. Німець не обіцяє звільнити свого кріпака, але й катувати тут не буде: боїться шотландця.
Він першого-ліпшого дня може вивезти його звідси, а тодішукай вітра в полі! Десь тихо закатуєі не дізнаємося.
Ну, що ж, головою об стіну не битимешся
Звенигора з досадою стукнув руків'ям шаблі.
Ех, чорт! Я гадав, ви кмітливіші Не можемо ж ми сидіти тут кілька днів! Мусимо якнайшвидше мчати до Січі! Треба сьогодні, не відкладаючи, виручати Романа, хоча б довелося пустити в хід шаблі!
Це можна зробити не раніше вечора,сказав стрілець.Удень нічого про це й думати. Нас схоплять, мов куріпок. І самі загинемо, і Романові не допоможемо.
Раптом з замка ударила гармата. Постріл був такий сильний і несподіваний, що всі оторопіли на мить. За першим пострілом ударив залп усіх гармат. Задвигтіла земля. У вухах задзвеніло. Коні тривожно заіржали, затупотіли, присідаючи на задні ноги.
На бога, що трапилося?
Турки-иІ Турки-и!пролунав із замка чийсь гучний голос.Зачиняйте ворота!
Запорожці вискочили на вал. Звідси видно було всі підходи до міста з півдня, заходу і сходу. Звенигора кинув швидкий погляд на далекий краєвид і зціпив зуби.
Вдалині котилася по полю темна хвиля. Широкі лави кінноти, збиваючи куряву, сунули до Чигирина. Низом, від Суботова, понад Тясмином ішли яничари.
Ну, отпочалося!сказав Метелиця.
Так, почалося. Незабаром вони будуть під стінами міста. І якщо ми не хочемо опинитися в облозі, то повинні негайно тікати звідси,сказав Звенигора, в думці картаючи себе за те, що заїздив у Дубову Балку. Тепер якраз не вистачало одного дня, щоб визволити Романа.Що будемо робити, браття?
А щоїхати на Запорожжя!висловив загальну думку Метелиця.
Звенигора розумів, що залишатися в обложеному місті він не може, не має прав. Листи від гетьмана і воєводи Ромодановського змушують його спішно мчати в Січ. Та й Романа кидати напризволяще теж не міг. Де ж вихід?
Друзі,звернувся він до Рожкова і Гриви,не гнівайтеся на мене. Бачу, що тільки ви зможете тепер чимось зарадити Романові Ось грошівикористовуйте їх на свій розсуд!.. А я постараюсь невдовзі прибути до вас. Навіть якщо Чигирин буде оточено з усіх боків, я знайду можливість проникнути в місто! Прощавайте! Хай щастить вам у всьому!
Запорожці скочили на коней і помчали до Кримських воріт, маючи надію прослизнути поміж наступаючими турецькими військами і Тясмином у напрямку на Павлиш.
ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦІВ1
Незвичайна звістка, мов блискавка, миттю облетіла всі курені: в Січ прибули посли від турецького султана.
Такого ще не бувало!вигукнув ошелешений Метелиця.Що їм тута треба, невірам? Га? А ходімо, хлопці, подивимося зблизька на них,може, котрий упізнає Метелицю та почухає старий шрам! А скажу вам, не одному я залишив мітку на тілі своєю шаблею! Ходімо!
Весь курінь вивернув надвір. Кожному було цікаво подивитися зблизька на живих турків: і тим, хто їх ще ні разу не бачив, і тим, кому не раз доводилося схрещувати з ними зброю у полі чи на морі. Тільки Звенигора і Спихальський не поспішалиішли повагом, поволі наближаючись до строкатого натовпу на майдані.
Ще здалеку, через голови запорожців, вони побачили білі тюрбани і фески спагіїв. Турків було не багато,вони стояли мовчки, збившись у тісний гурток, і напружено, з острахом глипали на запорожців і на саму фортецю, слава про яку широко рознеслася по всьому світу. Між турками і запорожцями утворилася невелика смуга вільного простору. Там на чатах стояло кілька молодиків з особистої варти кошового.
Попри незвичайність події, запорожці вели себе стримано, спокійно. Натовп весь час двиготів, гомонів, але не чути було вигуків, лайки чи сміху.
Розштовхуючи плечем запорожців, Спихальський подерся наперед. За ним пробрався і Звенигора. Тепер з відстані десяти кроків вони могли спокійно милуватися несподіваним для Січі видовищем: турки в Січі! Не полонені і не купці, а воїни, з шаблями, пістолями і яничарками! На таке варто було подивитись Та й цікаво, з чим вони прибули сюди!
Раптом Звенигору мов вогнем обпекло: серед, посланців султана він упізнав Гаміда!
Пане Мартине, глянь! Чи я сплю, чи мені таке мерещиться? Гамід!
Спихальський отетерів, здавалося, йому перехопило дихання.
Псякрев! Холера ясна! Але ж то насправді вінГамід!загримів поляк.Нєх мене шляк трафить, якщо я помиляюсь!.. Гай-гай, де то ми з ним зустрілися, стонайцять чортів йому в пельку!І вигукнув щосили:Гаміде!
Турки зарухалися, щось швидко заговорили, а Гамід, уздрівши Спихальського, а потім Звенигору, враз посірів і зробив мимовільний рух рукою, ніби хотів захиститися від удару.
Звенигора рвонувся вперед, відштовхнув вартового і в одну мить опинився перед Гамідом. Спахія скрикнув з переляку. Звенигора посміхнувся.
Гамід-ага, от де довелося нам зустрітися! Недарма говориться: тільки гора з горою не сходиться Як же живеться-ведеться, ага? Салям!
Салям,пробубонів непевно Гамід.
Що привело тебе сюди, ага?
Справи.
І ти не побоявся їхати в Січ, знаючи, що я живий?
Я посол хондкара. Моя особа недоторканна,попередив Гамід, відчувши в словах козака погрозу.
Запорожці притихли, вслухаючись у чужу мову. Турки теж мовчали, бо ніхто з них не знав, які криваві стосунки зв'язували цих двох людей. Один Спихальський, схвильовано сопучи за плечима у Звенигори, допитувався: «Що він сказав. Арсене?» Та той не звертав на його слова уваги.
Я теж був послом від нашого кошового, й ага знає, ким став в Аксу і які злигодні витерпів, поки добрався додому Та хай ага зараз не боїться: ми тут, на Запорожжі, шануємо послів. І поки ага в Січі, я його й пальцем не зачеплю. Але в поліЗвенигора витримав паузу, що була красномовніша за слова.Але в полі, якщо аллах пошле таку зустріч, ми схрестимо шаблі!
Я теж приїхав у ваші степи не для того, щоб уникати небезпеки,набундючився Гамід, зрозумівши, що Звенигора зараз йому не страшний.
Гамід-ага, тобі, напевне, кортить дізнатися, що сталося з воєводою Младеном, Златкою і Якубом?повернув Звенигора розмову в інше русло.
Безперечно. Хоча про Младена я здогадуюсь: він загинув!зі злобою вигукнув спахія.
Помиляєшся, ага. Вони всі живі й дужі. І не гублять надії поквитатися з тобою за всі твої злочини!
Он як! Ви всі гуртом уже не раз намагалися зжити мене зі світу, та аллах береже свого вірного Сина
А де зараз Ненко, ага?Звенигора не назвав його Сафар-беєм навмисне, щоб супутники Гаміда не зрозуміли, про кого йде мова.Що з ним?
Він у війську падишаха. Де б же йому ще бути? Живий, здоровий і рветься бити гяурів!
Не відмов, ага, в ласці,передай Ненкові привіт, скажи, що ми всі теж живі, здорові і пам'ятаємо його.
Гамід пробурчав у відповідь щось нерозбірливе. І в цю мить сколихнувся натовп, розступився,від військової канцелярії йшли два курінні отамани і підскарбій. Побачивши Звенигору, підскарбій Поманив його пальцем до себе, сказав:
Арсене, йди негайно до кошового. У нього буде розмова з оцими
Отамани привіталися до турецьких послів.
Привіт і шана! Честь і повага! Кошовий отаман преславного війська Низового Запорозького чекає на вас, посли!
2
Заходь, Арсене!почувся голос кошового.
Звенигора зайшові зупинився біля порога: за столом, що стояв углибині великої світлиці, сиділи двоєкошовий Сірко і Свирид Многогрішний. «Що за день сьогодні!подумав запорожець.Бракувало ще зустрітися з Сафар-беєм!»
Він пильно глянув на свого давнього знайомого. Це вже був не той Многогрішний, якого він знав у Туреччині. Де й поділися миршавість і виснаження! Свирид погладшав і ніби помолодшав. На ньому добре лежав червоний жупан з тонкого сукна, а на ногах красувалися м'які чоботи на підковах.
Чолом, батьку кошовий! Чолом, дядьку Свириде! Яким вітром?
Сірко у відповідь кивнув головою. Многогрішний поважно встав і згорда вклонився.
Чолом, козаче. А прибув вітром попутнимдо батька кошового від князя України Георга Гедеона Вензика Хмельницького з листом, а такожяк провожатий посольства турецького султана до запорозьких козаків. Величай мене, козаче, паном хорунжим, а не дядьком Свиридом.
Звенигора мовчки вклонився, але не приховував того, що дивується, як змінився дядько Свирид; пиха, що так і просвічувала в його очах і на всьому округлому обличчі, видавалась козакові смішною. Запорожцеві було відомо, що нещасний син Богдана Хмельницького Юрій після багаторічних поневірянь у татарському та турецькому полоні згодився під тиском яничарів проголосити себе князем
України і навіть брав торік участь в облозі Чигирина. Правда, військо його складалося з татар, які на чолі з турецьким агою Аземом не стільки штурмували Чигирин, скільки дивилися за тим, щоб їхній «князь» не переметнувся на бік урусів. Та було в нього і вісімдесят козаків з тих невільників турецьких, які, щоб урятувати життя, зголосилися служити у війську падишаха. Пригадавши, що Многогрішний умовляв невільників у Семивежному замку в Стамбулі йти на службу до турків, Звенигора зрозумів, як він опинився у війську Юрія Хмельницького. Але з чим він прибув на Січ?
Плин Арсенових думок порушив Сірко: кошовий, очевидно, продовжував попередню розмову.
Богсвідок душі моєї: я ніколи не ходив з військом на Україну, щоб розоряти вітчизну свою! Не хвалячись, істинно кажу: всі мої турботи і старання були направлені на те, щоб завдати шкоди нашим одвічним ворогам-бусурменам. І тепер, на схилі років моїх, я думаю не про владу й почесті, не про військові подвиги, а про те, щоб до останніх днів моїх твердо стояти проти тих же давніх ворогів нашихбусурменів Отак і передай князеві своєму Юрію!.. А ще скажи: турки й татари стільки горя й зла завдали народові нашому, стількох наших людей порубали, а інших заарканили й потягли в неволю, що не з ними мав би Юрась Хмельниченко здобувати для себе дідизну своюСуботів і славний город Чигирин. Народ не зрозуміє його і не підтримає Тож хай не сподівається і на підтримку запорожців!..
Многогрішний зблід. Слухаючи мову Сірка, неспокійно бігав поглядом по світлиці і м'яв у руках хутряну шапку з оксамитовим верхом. Видно, не сподівався він відмови, як, мабуть, не сподівався її і сам Юрій Хмельницький.
Звенигорі стала зрозуміла мета приїзду Многогрішного на Січ, він з цікавістю стежив за виразом обличчя посла і чекав, що ж той скаже на сповнені гідності й глибокого почуття слова кошового.
Спасибі за відверту відповідь, пане кошовий,тихо промовив Многогрішний.Не приховаю, що вона розчарувала мене, а ясновельможного гетьмана-князя глибоко опечалить Він пам'ятає вашу любов і повагу до батька його Богдана Хмельницького і сподівався, що таку ж любов і повагу ви проявите і до нього. А виходить
Пане посол,різко перебив Сірко Многогрішного,ось уже більше сорока років тримаю я в руці шаблю і завжди вважав, що служу нею не окремим особам, навіть і таким визначним, як наш покійний великий гетьман Богдан, а дорогій нашій матері Україні, і тільки їй одній!.. Так і передай!.. А теперіди! Я чуюприйшли посли султана, а їх не варто затримувати у Січі.
Многогрішний мовчки віддав чолом і поспішно вийшов із світлиці.
Сірко пройшовся по кімнаті, розправив широкі плечі й усміхнувся до козака.
Ну, отодного посла відшили Цікаво, з чим же прибули турки? Проси їх, Арсене!
3
Того ж дня, коли підскарбій і Звенигора відвели султанських послів до січового передмістя, де височів гарний посольський, чи, як його звали запорожці, грецький дім, і розташували їх там на спочинок, несподівано січовий довбиш щосили загамселив у тулумбас. Гучні тривожні звуки полинули з Січі, закликаючи запорожців на раду.
Вони притьмом вибігали з куренів, мчали з гарматної, з зброярні, з корчми, поспішали з гавані, де стояла козацька флотилія, і шикувалися півколом на майдані перед чималим дубовим столом, за яким сидів писар. Обабіч стола стояли старшини. З військової скарбниці винесли клей-нодималинові корогви, бунчук, літаври. Потім з військової канцелярії вийшов Іван Сірко. Ставши перед столом, вийняв з-за пояса булаву, підняв угору.
Запорожці, вишикувані по куренях, поволі заспокоювалися. Врешті над майданом запала тиша. Чулося тільки гучне сопіння Метелиці та бухикання старого Шевчика.
Кошовий виступив кілька кроків наперед, став посеред півкола, утвореного тисячами вояків.
Браття, отамани, молодці, військо запорозьке!пролунав його дужий голос.Зібрав я вас на раду, щоб повідомити: султан турецький Магомет Четвертий заслав нам на Січ з депутацією листа. Писар зараз прочитає його, і ви дізнаєтесь, чого хоче намісник бога на землі, як величає себе султан. Послухайте уважно і самі вирішуйте, що відповісти А перед тим я хотів би сказати ось що: я не сумніваюся у вашій відповіді, братове, та все ж нагадаю,може, хто забув,хто ми і чого тут, на Низу, проживаємо
Споконвіку татарські кровожерливі хани та мурзи, а також турецькі паші та султани плюндрували нашу землю, нищили дітей наших, матерів, батьків, а всіх дужих, здорових тягли на арканах у неволю агарянську. Споконвіку військо запорозьке розбивало татарські чамбули і визволяло невільників з неволі тяжкої, шарпало міста і села Криму й Туреччини, відомщаючи мурзам та пашам за безневинну кров людей наших. Та й сама Січ виникла тому, що потрібно було боронитися від лютих нападників з півдня. І житиме вона доти, доки існуватиме ця смертельна загроза А зараз, браття, відомо вам, султан турецький нечестивий наслав на Україну війська множество. Чорна пітьма застилає наші степи! Візир Мустафа поклявся бородою пророка витоптати кіньми всю землю нашу від Кам'янця до Полтави, від Запорогів до Києва! І ось у такий час султан пропонує нам Та краще самі послухайте, що пише той нехрист. Писарю, читай!
Писар вийшов з-за столу, розправив сувій пергаменту, почав читати.
«Я, султан Магомет Четвертий, брат сонця і місяця, онук і намісник божий, володар царствМакедонського, Вавілонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, надзвичайний лицар, ніким не переможений воїн, невідступний оборонець гробу Ісуса Христа, пестун самого бога, надія й утіха мусульман, острах і великий оборонець християн,наказую вам, запорозькі козаки, з доброї волі піддайтесь мені без суперечки і мене вашими нападами не турбуйте. Султан турецький Магомет Четвертий».