Нишкни, пане Мартине!прошепотів з кутка Роман.Дай послухати! Кажи, Арсене!
Звенигора нахилився, прошепотів:
Друзі, нагода для втечі може трапитися не скоро. Але ми маємо бути готові до неї. Що я маю на увазі? Ми повинні таємно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розірвати його і покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це єдина наша надія, єдиний шлях до волі!
І Роман, і Спихальський схопили Звенигору за руки.
Як, Арсене? Ти маєш якесь причандалля?
Ні, друзі, ніякого причандалля я не маю Але наше терпіння і залізо переїсть! Будемо терти одну ланкузалізо об залізо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примітили, як окремі ланки стираються так, що їх дужі козарлюги, як ми з вами. могли б легко розірвати?
Ланцюг перетерти?розчаровано прошепотів Спихальський.О матка боска!
Не за день і не за два, пане Мартине! Може, за півроку чи й за рік Має ж залізо колись піддатися нам!.. А врешті, що маємо робити? Сидіти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?
Спихальський промовчав.
А Роман, напираючи по-тульському на «а», швидко заговорив:
Іншого виходу у нас справді нема! І чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогодні! Негайно! Я згоден цю ніч не поспатибуду до самого ранку працювати! Та ще як! І самого чорта перетру!.. А наступну ніч Звенигора, а тамти, пане Спихальський Отак і чергуватимемось Чи як?
Діло кажеш, Романе,схвалив Звенигора.Працюватимемо тільки вночі.
Як же нам впізнати поночі ту ланку, що маємо терти?спитав Спихальський.Чей же не кошачі очі маємо?
Е, якби тільки ця перешкода була найважча,промовив Звенигора.Зав'яжемо на сусідній ланці стьожку якусьот і мітка!Й одірвав від шаровар вузьку смужку.
3
Минуло літо. Непомітно прийшла осінь з рвучкими північними вітрами і надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривітне. З його поверхні зникла приємна голубизна, що милувала око,натомість дедалі частіше схоплювалися пінисті буруни, і важкі бризки залітали на палубу до гребців.
Невільникам дали старі діряві каптани та бешмети. Але вони не рятували від холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, і веслярі безперервно бухикалиаж надривалися.
«Чорний дракон», як і інші турецькі військові кораблі, все літо й осінь снував між Стамбулом і фортецями в гирлах Дніпра, Дністра та Дунаю. Туреччина вела велику війну проти Росії та України під Чигирином, і 150-тисячне військо великого візира Ібрагіма-паші потребувало багато боєприпасів та харчів. Усе це перекидалося переважно моремсилою невільницьких рук.
Назад везли поранених, награбоване на Україні багатство та ясирживий товар.
З кінця літа, коли Ібрагім-паша зазнав поразки, «Чорний дракон» перевозив недобиті війська в Болгарію, на зимові квартири.
Невільникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотів кожну ходку зробити швидше, ніж інші кораблі, тому вимагав від наглядачів пильно слідкувати за веслярами.
Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Він бігав по помосту, вивергаючи цілий потік прокльонів і лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусіда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та він вирішив, що цього не досить, і обзавівся таволгою й терном. Пов'язане в тугі пучки пруття рожевої таволги і цупкого терну, всіяне міцними і гострими, як голки, колючками, висіло на стіні в його комірчині. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярів та балок і милувала око своїм приємним кольором, стала для невільників найжахливішою карою. Замашні різки колючками рвали тіло, дістаючи до нього навіть крізь цупкий зимовий одяг.
Все літо Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча і кидав на нього люті погляди. Але це тривало тільки до осені, до того дня, про який Звенигора думав, що він наступить десь, може, через рік або й два.
Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невільниківа він вряди-годи заглядав у всі закапелки корабляі сказав Звенигорі:
Кучук-ага, я одержав вісті з Кам'янця Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Кучука серед них немає. Чим це пояснити, Кучук-ага?
Звенигора не сподівався, що паша так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.
Як немає? Невже він помер?
Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір'явикинув кілька курушів на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив їх безповоротно!
Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.
Дивно,сказав Зенигора.Може, ваша людина помилилась, ефенді?
Не думаю. Їй не вперше це робити.
І все ж її було обмануто в Кам'янці!
Ким?
Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.
Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам!різко промовив паша і, круто повернувшись, вийшов геть.
В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, він прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп'ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала від крові червоною.
Кров'янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що він ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.
Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути його не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.
Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не міг заснути.
Треба щось придумати, братове,шепотів він.Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як руді миші, на цій клятій каторзі, перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена Абдурахман, псякрев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!
Що тут надумаєш, пане Мартине?озвався Роман, щосили тручи в руках цеп.Ось зірвемося з прив'язу, тоді будемо гадати Вже не багато зосталосябільше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!
Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена Та й з нас заодно з ним!
Ну, що жтреба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті засікти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна
Гм, так он ти яка птиця, пане Романе,промовив Спихальський.А я і не знав Ох, і везе ж мені на вас, лотри, перун би вас не побрав!.. То зустрілисьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе Може й ти, пане Звенигора, такий же, як і вони? Га?
Всі ми з одного тіста, пане Мартине,морщачись від болю, усміхнувся Звенигора.Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!
Га-га-га!зареготав Спихальський.Я в цьому й не сумнівався Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах, як Костка Наперський. О пан Єзус!
Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.
А то так, прошу пана Отож я і мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя. Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана й уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?
А чого ж. Це славна думка!погодився Звенигора.Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!
Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи в снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.
4
Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.
З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення веслярів, Звенигора зрозумів одно: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.
Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!
Для чого ризикувати?здивувався Роман.
В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бачяк кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!
Не розмовляйте, собаки!закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Звенигори, кілька разів ударив гарапником.
Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.
Ну, зачекай, псякрев,прошепотів Спихальський,потрапиш ти мені до рук!
Весь день Звенигора і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще лютіше.
Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.
Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився .в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги,невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.
Ніхто не знав, що трапилось. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.
І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.
Браття, тонемо!пролунав чийсь переляканий голос.
Єзус-Марія!прошепотів Спихальський.
Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.
Тихо!гаркнув ага.Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Славу аллаху, паша Семестафхай живе він сто літ!майстерно ввів його в тиху бухту, і ми тут перебудемо бурю! Розберіть веслаі всі за роботу! Треба відтягти судно в безпечніше місцетам заночуємо.
Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман якось притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.
Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.
Звенигора й Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський,аж стогнав, але тягнув, щоб не вибитися з розміреного темпу, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.
Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.
Раптом він тихенько скрикнув.
Друзі, готово!Від радощів голос його тремтів.Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг Такий удар був!
Спихальський на радощах підстрибнув на лаві.
Ха, холера ясна! Діждались! Арсене, брате!..
Тс-с-с! Спокійно, панове-браття!прошепотів Звенигора одними вустами.Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні Поговоримо вночі!
Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.
За стінами корабля шаленів північний вітер.
5
«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної з суші високими горбами.
Коли було кинуто якорі, паша Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовне складені руки і прошепотів:
О аллах! Всемогутній і всемилостивий аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцюмужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з нимсвоє життя і честь. Хай славиться твоє ім'я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!
Підвівшись, паша роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув певної загибелі. Тепер можна спокійно поспати!
Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам'янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку Але, слава аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день-два буря вщухнеі знову можна буде випливати в море.
Під шум вітру і плин власних думок паша непомітно заснув.
Здавалося, спав увесь корабель. Вартовіна кормі і на носі суднапонатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі аби і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах яничари. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.
Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.
Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.
Десь опівночі Роман обережно витягнув з-поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах, і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.
Пересилюючи біль, що пронизував спину, Звенигора перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.
Чекай, Арсене! Дай-но я!заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана.Псякрев! Добрався я ниньки до тебе!
Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.
Арсене, розтлумач йому, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи йому, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!
Не треба! Кінчай, пане Мартине!прошепотів Звенигора.У нас ще багато діла.
Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.