Єден готовий!коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.
Тим часом Роман збудив усіх невільників.
Тихо, братове! Витягайте ланцюг. Зараз скінчиться наша неволя!
Невільники швидко витягли з-поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив'язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.
Та тихше, чорти!прошепотів Звенигора.Варта почує!
Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трутвикресав вогню, запалив світильник. Тьмяно-жовте світло вихопило з темряви напружені, закам'янілі обличчя веслярів.
Звенигора вийшов наперед.
Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берегрукою подати! Доберемося плавом Зосталося однозняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб'ємо кайданиі хто куди! Там уже коженпан своєї долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?
Я, пане Звенигора,пролунав з корми голос.
Там поволі підвелася височенна постать.
Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш?спитав здивовано Арсен.
Грива я. Пам'ятаєш семивежний замок у Стамбулі?
Ну, як не пам'ятати? Звенигора зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців-зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов'яга!
Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?
Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеконе з руки було!прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою мало не діставав стелі.
Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.
Звенигора, Спихальський, Воїнов і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по лівуледь-ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.
Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Звенигора з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.
Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив турка по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.
Звенигора миттю зняв з нього ятаган, вихопив з-за пояса два пістолі.
Грива хотів скинути тіло вартового в воду, але Звенигора схопив його за руку.
Зажди! Знімемо одягпригодиться!
Здерши одяг і зв'язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?
Ті виринули з-за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по-змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:
Єще єден!
Усі зрозуміли, що мав на увазі поляк. Звенигора мовчки потиснув йому руку вище ліктя. Сказав:
Тепердобратися до берега! Гукайте товариство! Та без шуму! Щоб не розбудити яничарів.
Роман метнувся на нижню палубу. Незабаром звідти один по одному почали виходити невільники. Швидко, виконуючи наказ Звенигори, спускалися по якірному ланцюгу в воду і зникали в непроглядній пітьмі.
Звенигора з Романом і Спихальський зійшли з корабля останніми. Холодна солона вода опекла Арсенові спину вогнем. Кайдани на ногах тягли донизу. «Не всі допливуть! Хто погано плаває -потоне!»майнула думка. Та він й одразу ж прогнав,потрібно було дбати про себе, щоб самому утриматися на поверхні і допливти до берега. Кожен помах руки завдавав нестерпного болю. До того ж солона вода роз'їдала рани, хотілося вити, кричати. Натомість тільки міцніше зціпив зуби і широко загрібав обома руками.
Нарешті, відчув, як кайдани черкнули об дно. Проплив ще трохи і зітхнув з полегкістю. Під ногамигалька і зернистий пісок.
Видершись на крутий обривистий берег, упав у знемозі і кілька хвилин лежав відсапуючись.
Коли втікачі трохи відпочили і розібралися по троє, як сиділи на лавах, виявилося, що не вистачає шістьох чоловік. Ніхто не бачив, де вони поділися.
Ждати не будемо,сказав Звенигора.Якщо втопилися, то нічим уже не допоможемо. А якщо десь далі вилізли на берег і на свій власний розсуд обрали собі шлях втечі, то хай їм щастить у всьому!.. Та й ми, друзі, повинні зараз розлучитися. Іти по чужій ворожій землі таким гуртом небезпечно. Може, ми знаходимося в Болгарії, а може, і в Волощині. До Туреччини ще не встигли допливти. Тож тепер кожен хай обирає собі найзручніший для нього шлях! Поодинці, по двоє, по троє розійдемося в різних напрямкахтоді шукай вітра в полі! Чи так я кажу?
Так, так,погодилися втікачі і, не гаючи часу, почали невеличкими гуртами розтікатися по узбережжю.
З Арсеном зосталися Роман, Спихальський і Грива. Мокрі, замерзлі, видерлися вони на порослий густим чагарником горб і швидко, наскільки дозволяли кайдани, яких у темряві ніяк було збити, пішли геть від моря. Його могутній глухий шум поволі зменшувався, стихав і десь під ранок зовсім зник.
Починало світати. З-за низького небосхилу вставав похмурий осінній день. Втікачі камінням збили з ніг кайдани, викрутили мокрий одяг. Звенигора надів каптан і шаровари яничара-вартового, за пояс застромив пістолі, які не могли стріляти, бо порох підмок, до боку причепив ятаган. Ятаган був такий гострий, що Спихальський поголив ним Арсенові голову, підрівняв бороду й вусаі козак став скидатися на достеменного турка. Незважаючи на пекучий біль, на те, що рани на спині роз'ятрилися і кровоточили, він не дозволив собі довгого відпочинку.
Вставайте, шайтанові діти!весело підморгнув товаришам.Вперед! Вперед! Наш порятунокдовгі ноги!
6
В першому ж невеличкому сільці, що примостилося в глибокій балці, між пологими горами, вони дізналися, що потрапили знову в Болгарію.
Щоб не викликати підозри своїм одягом і виглядом у допитливих балканджіїв, Роман, Спихальський і Грива вдавали з себе невільників, а Звенигораяничара, котрий їх супроводжує. Невільники, похнюпивши голови, поволі плентали розгрузлою дорогою, і їм, здавалося, все було байдуже на білому світі. Похилені плечі, безвольно повислі руки, брудні зарослі обличчя, лахи, що ледве прикривали худі постаті,все це викликало у добросердих балканджіів співчуття, і вони виносили бідолахам хліб, овечий сир і сушений виноград.
Але як тільки село лишалося позаду, втікачі наддавали ходу.
За перші два дні вони пройшли далеко в глиб країни і тоді круто повернули на північ, де синіли високі шпилі Старої Планини. Звенигора вів товаришів до Вратницького перевалу та до Чернаводи, бо сподівався знайти там загін воєводи Младена і Златку.
Златка! При одній згадці про дівчину серце в козацьких грудях стукало частіше, ніби хотіло вирватися на волю і летіти на пошуки коханої. Та він і сам поспішав. Незважаючи на те, що вся спина вкрилася ранами, що кожен крок давався ціною великих зусиль, він безупинно підганяв товаришів. І чим яскравіше на тлі сірого осіннього неба вимальовувались величні верховини Планини, чим ближче було до гайдутинського краю, тим більше він поспішав і хвилювався. Чи не затримають їх в останню мить яничари, котрих, як він дізнався, достобіса стало на зимовий постій по болгарських містечках після невдалого походу на Україну? Чи знайдуть вони загін Младена? Адже його розгромили під Чернаводським замком Нарешті, чи пощастило Златці і Драганові знайти Младена й Анку? Чи не потрапили вони до рук яничарів Сафар-бея або спагіїв Гаміда?
Ішли найчастіше манівцями, вряди-годи розпитуючи у пастухів дорогу. Пересічена відрогами Старо-Планинського хребта, глибокими балками та лісами, безлюдна місцевість надійно ховала їх від стороннього ока. В села заходили тільки тоді, коли допікав голод, а в кишенях не лишалося нічого їстівного.
Перебрівши бурхливу Луду-Камчію, вступили в густий буковий ліс. Безлистий, чорний, похмурий, він навівав смуток. З блискучого мокрого гілля безперервно падали важкі холодні краплини. Шамкотіло під ногами пріле листя.
Дорога круто піднімалася вгору.
Вечоріло.
Десь попереду, за густими заростями, глухо шумів водоспад. Стомлені, голодні, втікачі прискорили ходу. Треба було шукати сухе місце для нічлігу.
Невтомний височенний Грива, розгорнувши мокре галуззя кущів, раптово зупинився і приклав палець до вуст.
Тс-с-с!
На бога, що там?спитав украй стомлений Спихальський. Вуса його обвисли, і на їхніх кінчиках сизіли краплини води.
Хатина! І в ній хтось є Бачитез димаря димок в'ється.
Втікачі зупинилися, визирнули з-під кущів.
Перед ними відкрилася велика похила галявина, що тяглася попід стрімкою кручею. Посеред галявини, притиснувшись одною стіною до кручі, стояла стара дерев'яна колиба. Далі, за нею, з гори падав невеликий водоспад.
Навколоні душі. Тільки сизий димок, що вився з виплетеного з лози й обмазаного глиною димаря, свідчив про те, що в колибі хтось живе.
Друзі переглянулись.
Обминемо чи зайдемо?спитав Звенигора.
Всі помовчали. Потім Роман сказав:
Ми страшенно стомилися. Перемерзли Нам боляче дивитися на твої муки, Арсене! Тобі потрібен знахар, який залікував би твої рани. Ми добре бачимо, що ти танеш на очах Гадаю, нам не зашкодить зайти до цієї колибиперегріємося, відпочинемо. Нас четверо. Хто нам зробить тут що-небудь поганого?
Я теж так думаю. Тутай, напевне, жиють пастухи або лісничі. Чей же не яничари, най їх мамі!підтримав Романа Спихальський.До того ж нас штири хлопи. Кожен у руках має добрячого бука. А в Арсенаятаган Чи ж нам кого боятись, панство?
Тоді ходімо,погодився Звенигора.
Вони вийшли з лісу і поволі підступили до колиби. Арсенові здалося, що в малесенькому віконечку, затягнутому прозорим баранячим пузирем, майнула неясна тінь. Хтось уже помітив їх? Однак ніхто не вийшов назустріч. Грубо збиті з тесаних дощок двері були щільно причинені. Козак відхилив їхзаглянув усередину.
Здравейте, люди добрі! Чи є тут хто?
Ніхто не відповів.
Звенигора відчинив двері ширше, і всі четверо зайшли до колиби. Це була чимала хатина, в якій, безперечно, щойно були люди. На широкій лаві, під стіною, лежало два овечі кожухи. На столі стояла велика череп'яна миска, вщерть наповнена паруючою чорбою. Біля мискидві дерев'яні ложки. Хліб. В куткулежанка з дикого каменю. В ній весело палахкотіли сухі букові дрова. Від вогню по убогій кімнаті розливалося червонясте світло і приємне тепло.
Гм, здається, ми тут непрохані гості,сказав Грива.По всьому видно, що хазяї забачили нас і поспішно сховалися. Куди? В усякім разі, в двері вони не виходили!
Але тутай ще є одні двері, прошу вас,показав Спихальський на темну дерев'яну стіну, що перегороджувала колибу, мабуть, навпіл.Побий мене Перун, якщо за нею не стоїть принаймні один з тих, хто мав сьорбати ту пахучу чорбу, що так лоскоче мені ніздрі своїм душком, холера!
З цими словами пан Мартин штовхнув майже непомітні в напівтемряві дверцята, і здивовані каторжники побачили на другій половині колиби невелику отару овець, що спокійно ласували сухим лісовим сіном, і високого старого балканджія.
Здравей, пане господарю!привітався вражений не менше за товаришів Спихальський.
Здравейте,відповів балканджій і ввійшов до хатини. Похмуро спитав:Кто єсте?
Звенигора виступив наперед.
Другарю, пробач, що ми вдерлися, непрохані, до твоєї господи. Не питай, хто ми. Та якщо ти добрий чоловік, то не виганяй нас із теплої хатидозволь переночувати!
Балканджій пильно оглянув яничарський одяг Звенигори і, нахмуривши сиві брови, показав рукою на лаву.
Сідайте. Якщо голодні, прошу скуштувати моєі страви.
Спасибі,подякував Звенигора.Тільки, я бачу, вас мало двоє вечеряти. Чи сподобається вашому напарникові, що ми без його запрошення все поїмо тут?
Нікого, крім мене, в колибі немає, незнайомцю,відповів старий.А другу ложку, як велить звичай, я поклав для того, хто в дорозі.
«Гм, хитрий старийвикрутився,подумав козак.Однак ти мене не проведеш! Не на такого напав!.. А чому ж тоді два кожухи простелені на лаві? Теж для гостя?»
Балканджій подав ще дві ложки, і зголоднілі втікачі жадібно заходилися коло гарячої юшки. Мовчазний господар колиби не сідав до столу. Підкинув у вогнище кілька сухих рубанців, приніс оберемок запашного сіна і, розіславши його в кутку, біля лежанки, вийшов з колиби.
Не подобається мені його таємничість і замкнутість,тихо промовив Роман.Бликає спідлоба, клятий лісовик! Чи не краще нам дременути звідси, поки він не привів яничарів?
Однак його ніхто не підтримав, Спихальський після ситої гарячої їжі розімлів і посоловілими очима поглядав на м'яку постіль. Звенигора зовсім розхворівся. Спина покрилася пекучими виразками. Його тіпала пропасниця. Гриві, видно, теж не хотілося йти з теплої хати в мокрий осінній ліс.
Гаразд, зостаємося. Лягайте, друзі, спати, а я до півночі повартую,здався Роман.А потім розбуджу пана Мартина.
Всі полягали покотом на сіні. Спихальський і Грива миттю поснули. Арсен довго кидався в гарячці, марив, та, врешті, і він заснув. Тільки Роман люто боровся зі сном. Коли ввійшов балканджій і, дмухнувши на свічку, ліг на лаві, дончак ущипнув себе за вухо і широко розплющив очі. Прислухався до нічних шорохів, вдивлявся в темряву. Пригадував різні історії із свого життя Потім дихання стало рівнішим, очі мимоволі склепилися, і він непомітно для себе поринув у глибоке забуття.
Першим прокинувся від різкого болю в лопатках Арсен. Відколи його побив Абдурахман, він спав лише ниць, на животі. Тож він одразу відчув, як хтось сів йому на спину, завернув руки назад і почав в'язати вірьовкою. Від його крику прокинулися всі.
В колибі було світло: на столі горіла свічка. Кілька чоловіків стояло над втікачами, держачи в руках пістолі. Інші в'язали руки.
Зрозумівши, що вони потрапили в пастку, втікачі спробували чинити опір. Грива вирвав руки і зацідив нападникові кулаком у груди, але міцний удар пістолем по голові поклав Гриву назад. Дістали своє і Звенигора з Романом. Один Спихальський ще не прочумався як слід від сну і, видно, не до кінця втямив, що скоїлося. Тому він заборсався і вивергнув цілий потік лайок лише тоді, як його руки було вже міцно затягнуто сирицею.
Коли все скінчилось і чулося тільки важке сопіння пов'язаних утікачів та їхніх ворогів, один з нападників штовхнув Звенигору ногою під бік.
Ну, ти, яничаре, вставай! Розповідай, який шайтан заніс тебе сюди! Та викладай усе, як на духу, собако! Не подумай брехати!
Та хто ви такі, чорти б вас побрали? Яничари чи гайдутини?спитав обурено Звенигора, дуже підозріваючи, що перед ним таки не яничари, а вільні господарі гір.Чому накинулися на нас, мов хорти? А ти, господарю, втратив совість і честь! Пригостив, нагодуваві видав цим розбишакам?
Похмурий господар, просвердлюючи Звенигору палаючим поглядом, відповів:
Ніхто вас не запрошував сюди! Ви самі вдерлися, як злодюги! І не дуже тут кричи, ланцю! Відповідай, поки тебе питають по-доброму! Звідки прибув сюди? Хто прислав?
Ніхто нас не присилав. Ми самі прийшли.
Хто ж ви такі? Яничари?
Звідки ви це взяли?
Не викручуйся, по шкурі бачимо!
Звенигора оглянув свій одяг і усміхнувся. Справді, він мав викликати підозру в гайдутинів, якщо це справді гайдутини. Хоч його одяг був забрьоханий, зім'ятий, він ще не втратив ознак яничарського вбрання.
Шкуру можна скинути!
Це однак тебе не врятує, яничаре!
А може і врятує! Розв'яжіть мені руки!
Господар колиби подивився на стрункого молодика, що починав допит.
Розв'язати, Ганчо?
Той ствердно хитнув головою.
Сопучи, старий нагнувся і перерізав ножем мотузок. Розправивши руки, Звенигора поволі скинув з себе яничарський бешмет. Потім узявся за сорочку. Смикнуві відчув гострий біль у всій спині. Сорочка вкипіла в глибокі виразки. Зціпивши зуби, він щосили рвонув її через голову і, зіжмакавши, кинув у куток. Повернувся спиною до світла.