Звенигора бився мовчки. Зате Спихальський, ідучи поруч, не стримував язика.
А, холера ясна, маш од мене гостинець, бусурмене!приказував він, опускаючи на голову яничара довгу шаблюку. -Згинь до дзябла!
Його гучний голос, як і голос Метелиці, наводив жах на ворогів.
Налітай, прошу пана!гримів на всю палубу.Частуватиму повною чарою!
Пане Мартине,крикнув Звенигора,дивись, яка пташка перед нами! Сам паша! Живим треба взяти!
В гурті яничарів, що відбивалися від козаків; червоніла оксамитова феска паші.
А перун на його голову!заревів Спихальський.Ото, прошу пана, так зустріч!І гукнув через голови турків:Гей, паша, здавайся!
Високий худий паша підняв очі, і злісна посмішка, спотворила його сухе коричневе обличчя. Сива цапина борода засіпалась, мовби її хто смикав знизу.
Здавайся, паша!крикнув і Звенигора.
Паша люто глипнув на козака і вихопив з-за пояса пістоль.
Мартине, стережись!гукнув Звенигора. Та було пізно. Прогримів постріл. Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.
Ах, псякрев!..Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на залиту кров'ю палубу
Звенигора побачив, що крізь пальці товариша сочиться Кров, підхопив Спихальського за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.
Браття, кінчайте їх!гукнув до козаків.Але пашу візьміть живцем! .
Друже, облиш То єсть смерть моя,простогнав пан Мартин.Ах, псякрев! Не доведеться ще раз побачити свою Польську ойчизну укохану!
Звенигора відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати пашу. в полон! Відомстити за пана Мартина!
Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Паша стояв під стінкою надбудови, схрестивши на грудях руки. По його зморшкуватих щоках котилися сльози Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.
Звенигора підняв шаблю.
Старий пес! Нема тобі моєї пощадив
Козаки перехопили його,
Опам'ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти його живцем!.. Та й беззбройний він
Звенигора понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:
Пана Мартина убив він, собака!.. Ех!Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя.Негідник!
Той люто блиснув очима.
Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся!
Звенигора відійшов.
Бій на Дніпрі затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців, поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.
Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла вгору по Дніпру.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво-срібних верболозів.
Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
Мати божа, царице небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рукашаблю держала, ногипо землі ходили, очі-на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко-поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хащі-нетрища, де Марище бродить, де смерть колобродить,тьху, згинь, пропади, цур тобі й пекі
Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер рота. Поки він говорив. Метелиця зневажливо дивився на свого старого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:
Твої небилицідурниці! Ось дай-но я його полікую! По-своєму!
Він знову дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці порохурозколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину.
На, сину, випий половину!І підвів його. Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м'яку подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на ранку і туго перев'язав чистою ганчіркою.
Ось так! Відпочивай тепера!
Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув.
Ну, за твоє здоров'я, козаче!
Підніс ріг до рота, але несподівано почув покашлювання Звенигори, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога в Дніпро.
Кгм, кгм!крякнув, витираючи долонею сухі вуса. Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи жовтуватої рідини, смачно облизався.
Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря.
Арсене, друже поховай мене на такій високій горі жеби було видно мі всеньке Поділля і ту дальшу землю мою ойчизну ПольськуВін говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю.А коли доведеться бути в Закопаному, то відшукай пані Ванду Скажи, же я їй усе прощаю Навіть зраду з тим глистом маршалкем Прощаю як бога кохам!..
Звенигора відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все-таки, незважаючи ні на що, кохав Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по-дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але з тієї шляхти, яку в народі звуть голопузою і яка нічого, крім гонору, не має. Тому ти не цурався простого народу і стояв ближче до нього, ніж до шляхетних магнатів, які гордували тобою і використовували, як хлопчика-козачка, на побігеньках Ех, пане Мартине, пане Мартине!» А вголос сказав:
Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти Ось допливемо вночі до Січівізьму коней і помчу з тобою в Дубову Балку А там Якуб і дідусь Онопрій зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. І хвицатимеш ти, як жеребець копитами Житимешне тужитимеш! До ста літ!
На блідому, покритому холодним потом обличчі Спихальського промайнула слабка усмішка.
Добрий ти, Арсене, хлопак Мам тебе за брата! Він заплющив очі і, знесилений, затих.
ЧИГИРИН1
Йшов третій тиждень облоги Чигирина. Російсько-українське військо, переправившись біля Бужина на правий берег Дніпра, в рішучому бою відкинуло турків і татар за Тясмин, захопило Калиновий міст і встановило зв'язок з обложеними. Однак, незважаючи на те, що турки втратили двадцять вісім гармат, вози з порохом, табуни скоту і коней, незважаючи на те, що у витолочених бур'янах лишилися лежати сотні воїнів падишаха, великий візир Мустафа мав ще достатньо сил, щоб не впасти у відчай і не повторити торішньої помилки Ібрагіма-пашібез генеральної битви знятися з позицій і тікати.
Коли війська зупинилися на укріпленому правому березі Тясмину, а уруси, як доносили вивідачі, не проявили наміру форсувати річку і з ходу нападати на турецькі позиції, Кара Мустафа наказав усім пашам зібратися на військову раду.
Велике розкішне шатро візира ледве вмістило всіх найвищих військових вождів.
Кара Мустафа сидів похмурий, насуплений, чорний, мов головешка. Паші мовчки перезиралися, чекаючи прочухана за поразку. Тільки гоноровитий і хитрий хан Мюрад-Гірей тримався незалежно, даючи всім відчути, що за його спиноюп'ятдесят тисяч вершників.
Але візир заговорив у незвичному для себе тонітихо, без роздратування.
Доблесні воїни падишаха, аллах покарав нас за те, що ми принесли сюди, в хижі степи сарматські, мало ненависті в своїх серцях до невірних, мало мужності і гарячого бажання прославити велику державу османів, сонцеликого хондкара і себе Ось уже наступає четвертий тиждень облоги, а ми не можемо взяти цього проклятого міста! А вчора і сьогодні змушені були показати хребет воїнам гетьмана Самойловича і Ромодана-паші Ганьба нам!.. І я хочу запитати вас, прославлені полководці,і тебе, Ахмет, паша єгипетський, і тебе, Суваш, паша константинопольський, і тебе, Кур-паша, і тебе, Чурум-паша, і всіх вас, воїнів, у доблесті яких я ніколи не сумнівався,чому ми, маючи вдвічі більше війська, ніж в урусів, змушені сьогодні ганебно тікати з поля бою? Ну?
Запала тяжка мовчанка.
Кара Мустафа застиг, мов чорна статуя.
Першим підвівся Ахмет-паша. Шовковим шарфиком витер з лоба піт. Заговорив неголосно.
Великий візире і все доблесне воїнство, по довгих роздумах я дійшов висновку, що з якихось невідомих мені причин аллах відступився від нас і вже не наділяє своїх захисників милістю своєю Нічим іншим я не можу пояснити втрату нами вчора і сьогодні багатьох воїнів наших ісламських і гармат Моє військо зменшилося на третину. А до урусів прибули з півночі свіжі сили Я не бачу можливості продовжувати далі цю затяжну і небезпечну для слави нашої війну. Я ніколи не був боягузом, але зараз у моє серце закрадається страх. Аллах відступився від нас, і невірні можуть взяти верх над нами Тому я за негайний почесний відступ, бо інакше і переможне наше військо ісламське загине, і гармати всі втратимо. Честь держави до самого воскресіння мертвих буде загублено, а ми за це будемо прокляті на віки вічні!
Ахмет-паша уклонився і сів.
Усі мовчали, похмурі, пригнічені. Кожен розумів, що коли майже за місяць не пощастило двохсоттисячному війську здобути Чигирин, на валах якого до вчорашнього дня зоставалося не більше семи-восьми тисяч украй змучених, виснажених стрільців та козаків, то тепер, після того, як уруси стали по лівому березі Тясмину і мають вільний вхід у місто, тільки чудо може допомогти туркам і татарам добитися тут перемоги.
Нарешті, мовчанку порушив Кур-паша. З великим зусиллям підняв важке огрядне тіло, відсапнув, ніби здерся на високу гору.
Великий візире, сили війська вичерпалися. Ні підкопи, ні міни, ні апроші, ні безперервний обстріл з гармат, ні бої на самих стінахніщо не допомогло синам Магомета взяти обложене місто. Ми відчуваємо нестачу в усьому: мало хліба, обмаль пороху, лише на один-два штурмибомб та ядер. Зате багато вбитих, хворих і поранених!
Чого ж хоче Кур-паша?спитав візир.
Почесного відступу.
Такого, як минулого року? Тоді ми почесне відступили
Хан Мюрад-Гірей гарячкове схопився з місця. Злісно блиснув на Кур-пашу розкосими чорними очима.
Великий візире, славні і мужні воїни Магомета, достойність віри і держави нашої, а також честь уряду падишаха вимагають від нас одногоперемоги!.. Я пам'ятаю, як торік, майже в цей саме час і на цьому ж місці, мій попередник хан Селім-Гірей на нараді в Ібрагіма-паші казав те ж саме, що зараз кажуть Ахмет-паша і Кур-паша. Хто забув, я нагадаю. Ось його слова: «Військо ісламське, що перебуває в таборі і в окопах, не може вистояти зараз проти невірних. Якщо облога міста затягнеться ще на днів два, то і переможне воїнство, і снаряди, і гармати нашівсе загине, і ми, очевидно, осоромимося. Найрозсудливіше і найкраще буде, якщо ми виведемо з окопів військо, витягнемо гармати та й підемо собі прямо по рятівному шляху відступу» Хіба не те ж сьогодні кажуть славні паші? Але я вас запитую: де зараз хан Селім-Гірей і візир Ібрагім-паша?
Всі мовчали, понуривши голови, опустивши очі в землю. Хан нагадав їм про важку і незавидну долю торішніх полководців.
А хан говорив далі, все більше розпалюючись:
Вони в ганьбі і неславі, як раби, кинуті на безлюдний острів Позбавлені багатства, чинів і заслуг, конають у голоді і загальному презирстві Невже і вам, паші, хочеться такої ж долі?.. Ні, я не хочу! Мої воїни готові і завтра, і післязавтра, і скільки потрібно буде нести тяготи війни і добитися славної перемоги!.. Хай поможе нам аллах!
Слова хана справили велике враження на всіх. Тепер уже ніхто не наважувався подати голос за почесний відступ. Усі мовчали.
Кара Мустафа сухими довгими пальцями, на яких кров'янилися в перснях рубіни, стукнув по блискучому ефесу шаблі.
Я уважно вислухав усіх. Більшість із вас дбає не про велич Османської держави, не про славу аллаха й ісламу, а про спокій, про врятування власних голів, що не гідно воїнів падишаха! Бойовий дух ваш підупав. Але він здобувається в бою, в перемогах! Тому владою, даною мені падишахом, наказую розпочати, перед тим добре підготувавшись, генеральний штурм Чигирина! Це місто я зітру з лиця землі, а на Чигиринському замку власноручно підніму знамено ісламу!..
Паші розуміли настрій візира. Два роки підряд усе турецьке військо не могло здобути Чигирин, не кажучи вже про остаточну перемогу. Катастрофічне падав престиж Османської держави серед інших держав Сходу і Заходу. Султан лютував. І Кара Мустафа, пам'ятаючи про гірку долю Ібрагіма-паші, бажав перемоги. Перемоги за всяку ціну! Тільки падіння Чигирина могло врятувати його становище у війську й державі, а можливо й голову. Що буде потім, чи пощастить Порті утримати завойовані землі України, чи ні,це його зовсім не цікавило і не турбувало. Йшлося про найважливіше для ньогопро власне життя і власний добробут. А тутпаші зналиу візира двох думок не було Більше того, візир знав, що здобуття Чигирина, всупереч сподіванням султана, не принесе бажаної перемоги, однак це врятує честь війська і його власну честь. Тому з такою твердістю він домагався свого.
Я хотів би знати, високоповажаний хане Мюрад-Гірею,промовив після паузи візир,чи твої нукери привезли сина Ромодана-паші з Бахчисарая, чи ні?
Привезли, великий візире.
Хай приведуть його до мене!.. А заразусі йдіть і готуйте військо до нового наступу, і хай допоможе нам аллах!
Паші, мовчки кланяючись, почали виходити з намету.
2
Обминувши Павлиш, захоплений татарами, загін запорожців, що супроводжував пашу до гетьмана Самойловича, повернув на північний захід. Під жупаном у Звенигори похрускував свіжий сувій паперуСірків лист гетьману.
Запорожці їхали швидко і сподівалися наступного дня вранці бути під Чигирином. Між двох коней, у брезентовій попоні, обкладений подушками, лежав Спихальський. Звенигора віз його в Дубову Балку, де, як він гадав, Якуб зможе поставити козака на ноги.
Всюди виднілися сліди турецько-татарської навали. Спустошені, спалені села. Витоптані ниви. Кістяки корів і коней при дорозі, а подекудилюдські трупи. Здичавілі собаки вили по-вовчому, ховаючись у сухих бур'янах.
Звенигора вислав наперед дозорців: по степу никали ворожі роз'їзди.
Надвечір один з дозорців, що їхав по ліву руку, раптом круто повернув коня і чвалом помчав до загону.
Турки! -ще здалеку крикнув він. -Мчать сюдиі
Звенигора зрозумів, що їх помітили. Тепер надія на швидких козацьких коней. Але ж вони без відпочинку подолали відстань від Чортомлику майже до Тясмину! Не близький світ! І все ж
Уперед!крикнув стривожено.
Загула під копитами земля. Зашелестів, зашумів сухий типчак. Козаки повернули до далекого лісу, що виднівся на обрії.
А турки гнали навперейми, їх було з півсотні. Звенигора розпізнав темне вбрання спагіїв. Усі як один на білих конях, вони виглядали мальовниче і грізно. Здавалосялетять чорні привиди.
Запорожці вихопили шабліплазами ударили коней по крупах. Бідні тварини прищулили вуха, витягли шиї і ще швидше рвонули вперед. Та відстань до переслідувачів не зменшилась. Турецькі рисаки вперто наздоганяли втікачів.
Батьку Корнію, женіть до лісу! Рятуйте пана Мартина! Везіть прямо в Дубову Балку А пашугетьманові!крикнув на ходу Звенигора.А я з половиною загону зупиню ворога!
Загинеш, Арсене!
Долі конем не об'їдеш Женіть!.. Хто зі мною- зоставайся!
Більша частина загону припинила біг.
Розвертайся лавою! Бийте, хлопці, супостіггів Уперед!
Запорожці лавою двинули насупроти спагіів, що вихором летіли на них. За якусь хвилину два загони грудьми зіткнулися на широкій рівнині. Здибилися коні, протяжно, тривожно заіржали. Заблискотіли шаблі. Впали перші вбиті й поранені.
Звенигора підбадьорював товаришів.
Хлопці, не осоромимо козацької зброї! Биймося до останнього!
Спагіїв було більше. На одного козака їх накидалося по двоє і по троє. Гриміли постріли з пістолів. Свистіли шаблі. Хрускотіли, скреготали перерубані кістки, і бризкала кров. Взаємна ненависть була така, що навіть поранені, попадавши з коней, на землі зчіплювалися з супротивниками, вибитими із сідел, і вмирали там, під кінськими копитами.
Звенигора бився із завзятістю і самозабуттям приреченого: відбивав удари, спрямовані на нього, наносив невідворотні удари ворогам, захищав товаришів. Його дужий кінь, підкоряючись кожному порухові поводів, ніс вершника в найнебезпечніше місце і там, осатанівши, налітав грудьми на ворогів і рвав їх зубами. А тим часом шабля Арсенова не знала втоми й спокою. Скільки спагіїв уже скуштували її гарячого леза!