Вояки - Мэри Роуч

Мері РоучВояки

Відгуки та коментарі про творчість Мері Роуч

Роучнайдотепніша та найкраща серед усіх екскурсоводів.

Дженет Маслін. «Нью-Йорк Таймз»

Вона найкраща в країні серед письменників, що популярно пишуть про науку.

«Лос-Анджелес рівю оф букс»

Читання дає задоволення /Роуч/ вміє знаходити захопливі, хоч часто й страшні історії.

«Нью-Йоркер»

Немов ідеальний гість, що має безліч захопливих тем для розмови за вечерею. Роуч розгортає одну дивовижну історію за іншою.

«Чикаго трибюн»

Абсолютний захват. Я не пригадую іншого сучасного письменника чи будь-кого з минулих часів, хто міг би так ретельно та з такою самою мірою особистої участі написати про те, як науковці роблять свою справу.

«Вашингтон пост»

Не відірватись.

«Нью репаблік»

Блискуче-пустотливо.

«Блумберг»

Здається, Роуч просто не здатна написати нудну книжку про науку.

«Салон»

Дотепність та ентузіазм Роуч заразливі.

«Сан-Франциско кронікл»

Як вступ

КУРЯЧА ГАРМАТА МАЄ ДУЛО завдовжки 60 футів, отже, її впевнено можна зарахувати до артилерії. Якщо куркою вистрілити зі швидкістю понад 400 миль за годину, вона перетвориться на смертельний набій, та на меті не вбивство. Навпаки, курячу гармату сконструйовано задля збереження людського життя. Літаки, порожні або ж із «симуляторами команди» на борту, обстрілюють тушками, щоб протестувати їхню спроможність протистояти тому, що мовою військових та цивільних авіаспеців називається «зіткнення літака з птахами». Курячі тушки відіграють роль каскадерів замість гусей, чайок, качок та інших птахів, що близько трьох тисяч разів на рік стикаються з літаками ВПС США, завдаючи від 50 до 80 мільйонів доларів збитків, а раз на кілька років забираючи життя людей.

Курканесподіваний вибір (адже вона не літає!). Курка бється об літак не так, як дика качка чи гускакрила розставлені, ноги витягнуті назад. Курка вдаряється об літак, як ударився б кинутий у нього овоч. До того ж кури мають більшу питому вагу, ніж летючі водяні птахи. Середня питома вага тіла Gallus gallus domesticus становить 92 грами на кубічний сантиметр, тобто на третину більше, ніж вага сріблястої чайки чи канадського гусака. Проте саме курку схвалило міністерство оборони США як стандартний «матеріал» для випробовування вікон кабін літаків. Курей не тільки легше постачати та стандартизувати, вони потрібні ще й для розгляду/врахування «найгіршого сценарію».

Але не завжди. Невеличка, компактна пташка, наприклад шпак, може пробити скло кабіни як куля. Здається, такі випадки непоодинокі, хтось навіть вигадав жаргонну назву«феномен пернатої кулі». Ви можете подумати: «А чи не простіше просто відлякувати птахів від злітно-посадкових смуг?» Проблема в тому, що птахи призвичаюються. Вони досить швидко звикають до всіляких записів з тривожними криками, звуками, що видають хижаки, чи до мікровибухів. Вони просто «голосніше співають чи кричать», але поводяться як завжди.

Познайомимось із Малколмом Келлі та командою ВПС США з вивчення ризиків зіткнень літаків із птахами. Келлі та його люди застосували міждисциплінарний підхід. (Інженеріє, привітайся з біологією. Орнітологіє, привітайся зі статистикою.) Вони сказали: «Покінчимо з цим. І почнімо з грифів-індиків». Хоча за їхньої участі трапляється лише один відсоток зіткнень із літаками ВПС, ці важкенькі хижаки відповідають, із бухгалтерського погляду, за сорок відсотків збитків від цих зіткнень. Келлі та його команда причепили передавачі на вісьмох грифів, відстежили їхні польотні звички та маршрути, а потім скомбінували результати з іншими відомостями та створили «модель уникання птахів» (англ. Bird Avoidance ModelBAM), що при плануванні польотів дозволяла б уникати найризикованіших проміжків часу та зон повітряного простору. Просте «поліпшення розуміння грифів-індиків» може, за оцінками Келлі, потенційно зберегти ВПС 5 мільйонів доларів на рік, а також життя невідомій кількості пілотів (і грифів).

Келлі звернув увагу на те, що коли частота звуку двигуна літака перетиналась із частотою крику, яким птахи попереджають зграю про небезпеку, ймовірність зіткнення птахів із літаком зменшувалася. «Ми розмовляємо з птахами, не розуміючи цього?»написав Келлі у статті 1998 року. А чи можна з цього скористатися? Він знав, що одна з проблем полягає в тому, що і птахи, і літаки злітають проти вітру, тому перші часто не бачать, що ззаду наближаються другі. Келлі висунув ідею додавати до радарного променя відлякуючий сигнал, який заздалегідь насторожував би птахів: тоді вони мали б більше часу на те, щоб забратися зі шляху літака.

Саме такі історії спонукали мене звернутися до військової наукитихих, відомих лише обізнаним битв із супротивниками, про яких зазвичай багато не говорять: виснаженням, шоком, бактеріями, панікою, качками. Коли політ неортодоксального мислення зіштовхується з великими, але неповороткими дослідницькими бюджетами, трапляються дивовижні речі, що іноді змінюють правила гри. Люди звикли думати про військову науку як про щось повязане зі стратегією чи зброєюбої, обстріли, атаки. Усе це я залишаю мемуаристам та історикам. Мене цікавить те, про що кіно не знімають: не те, як убивати, а те, як зберігати життя (навіть якщо людям зберігають життя, аби вони могли далі воювати і забирати чиїсь життя). Нехай це не стане нам на заваді. Цією книжкою ми вшановуємо науковців та лікарів, тих, хто виготовляє безпечніші танки, тих, хто йде війною на мух (або намагається зрозуміти грифів).

Куряча гарматаце майже все, що я хотіла сказати щодо гармат. Якщо ви хочете почитати про наукові розробки у сфері озброєнь, то ця книжка не для вас. Це також і не щось на кшталт «Тридцять хвилин по півночі». Я розмовляю зі спецпризначенцями«морськими котиками» та рейнджерами,  але не про бої з ворогами. У моїй книжці вони стають до бою з екстремальною спекою, катастрофічним рівнем шуму, шлунково-кишковими розладами.

На кожного генерала та на кожного нагородженого медаллю Пошани припадає сотня науковців, чиїх імен ви ніколи не знатимете. Те, про що я пишу, становить лише частку відсотка їхньої роботи. Я не торкаюся цілих дисциплін, вартих того, щоб про них говорити. У книжці немає розділу про протидію, наприклад, посттравматичному синдрому. І не тому, що про це не треба писати, а тому, що про нього вже багато написано, і написано добре. Усі ці книжки та статті висвітлюють проблему ніби прожектором, до того ж вдало. Але я (ні за фахом, ні за вдачею) не належу до операторів прожекторів. Я більше подібна до такої собі простої людини з ліхтариком, що зазирає в різні закутки та шпарини, шукаючи чогось цікавого, а не чогось конкретного.

Відвага не завжди має зброю, прапор чи хоча б ноші. Відвагаце коли авіаційний лікар ВМС Ангус Руперт літав униз головою із завязаними очима, випробовуючи вібраційний костюм, який дає змогу пілотам, якщо вони засліплені чи дезорієнтовані, керувати літаком, покладаючись на відчуття. Це коли лейтенант-командер Чарлз «Швед» Момсен салютував глядачам, занурюючись у Потомак, під час випробовування першого дихального пристрою для евакуації з підводного човна чи коли капітан Гершел Флауерз із Лабораторії медичних досліджень армії США ввів собі отруту кобри, щоб дослідити можливість виробити імунітет до неї. Іноді відвагаце не більше ніж готовність мислити не так, як оточення (за конформістської культури це не так уже й просто). Відвагаце коли під час Першої світової війни медик Вільям Баер рятував кінцівки і життя поранених, запускаючи личинок у рани, щоб ті їх вичищали. А також коли доктор Герман Мюллер зголосився, щоб йому ввели трупну кров задля випробовування безпечності переливання крові загиблих пораненимтаке практикували на полях боїв Іспансько-американської війни.

Героїчні вчинкине завжди серед вибухів. Іноді маленькі тріумфи та добрі серця змінюють історію. Іноді курка може врятувати людське життя.

1. Друга шкіра

Що вдягти на війну

АРМІЙСЬКИЙ КАПЕЛАНЛЮДИНА ТКАНИНИ, але якої тканини? Якщо подорожує з польовим артилерійським підрозділом, вінлюдина середньовогнетривкої віскозно-нейлонової тканини з домішком двадцяти пяти відсотків кевлару для додаткової зносостійкості та з репелентом, що відстрашує комах. Якщо у танку, то вінлюдина номексу, тканини високої вогнетривкості, але задорогої для повсякденного носіння. За відносної безпеки великої військової бази капеланлюдина 50/50 нейлоново-бавовняної тканини, з якої шиють і стандартну польову уніформу армії США, і камуфльовану рясу, що висить у його кабінеті в Натіцьких лабораторіях.

Повна офіційна назва комплексу, відомого як Натік або Натіцькі лабораторії, така: Натіцький центр досліджень і розроблень солдатського спорядження армії США. Усе, що солдат надягає, що їсть, на чому спить, де живе, розроблено або принаймні випробувано в цьому центрі. За роки існування (у різних інкарнаціях) з Натіку вийшли самонагрівні парки (зимові куртки), гранульована кава, гортекс, кевлар, перметрин, прихована натільна броня, синтетичний гусячий пух, рекомбінантний павучий шовк, реструктуровані стейки, стерилізована опроміненням шинка та шоколад для аварійних пайків з домішкою керосину, щоб нікому не захотілося ним просто поласувати. Натіцькі капелани, своєю чергою, винайшли портативні сповідальні, контейнеризовані каплиці та просвіри з подовженим терміном зберігання.

Сьогодні в Натіку комфортні 68 градусів. Водночас, залежно від того, що саме зараз випробовують у Доріоті, там може бути мінус 70 градусів зі снігом, що летить майже горизонтально, чи 110 градусів у тіні. Коли 1954 року комплекс відкрили, кліматичні камери Доріо були його центральною спорудою. Більше не посилатимуть вояків на Алеутські острови в протічних, неізольованих черевиках чи в екваторіальні джунглі без протицвільних наметів. Щоб воювати, солдатам потрібні не тільки повні шлунки, а ще й пальці на ногах і руках, та й виспатися не завадить.

У наш час снігові та дощові машини віддають в оренду «Л. Л. Бін» чи «Кабелаз», коли треба випробовувати військовий одяг. Адже армія США дуже хоче, щоб усі елементи уніформи були надійні. Якби це було можливо, вона воліла б одягати чоловіків та жінок, які в ній служать, в уніформу, що захищала б від усього, з чим можна стикнутися в сучасному бою: вогню, вибухівки, куль, лазерів, отруйних речовин, сибірської виразки, піщаних бліх. Армія США хоче, щоб та сама уніформа однаково добре зберігала прохолоду і сухість за спеки, витримувала безжальні умови польових пралень, була приємна на дотик, мала б гарний вигляд, а ще відповідала б бюджету. Мабуть, легше розвязати конфлікти на Близькому Сході.

Почнімо з будівлі 110, як її тут усі називають. Офіційна назваОбєкт термічних випробовувань Веллеттнадає якоїсь французької кокетливості смертельним вибухам та опікам. Головний технолог з текстилюшикарна струнка жіночка років пятдесяти, дуже приємної зовнішності, сьогодні вдягнута в кремову, плетену з вовни туніку. Мені здалося, що вона і є Веллетт. А потім вона заговорила, і її бостонська вимова просто різонула вухо. Це Ауербах, Марґарет Ауербах. Та тут, у 110-й, вона просто Пеґґі, або «богиня полумя».

Коли комусь здається, що створено тканину з покращеною вогнетривкістю, зразок передають Ауербах для випробовувань. Дехто надає клаптики, дехто оптимістично відправляє цілі рулони. Та щоб зруйнувати сподівання, може вистачити пасма ниток. «Подивимось, чим нашим хлопцям, може, доведеться дихати»,  каже Ауербах і нагріває кілька сантиметрів нитки до 1500 градусів. Випари, що при цьому утворилися, вивчають за допомогою газового хроматографа. Вогнетривкі тканини, принаймні деякі, обробляють хімікатами, що виділяють тепло. Ауербах треба впевнитися, що ці речовини не небезпечніші за полумя.

Коли нетоксичність тканини встановлено, Ауербах береться до випробовування її здатності зупиняти вогонь. Частково це робиться із застосуванням «великого страшного лазера» (так написано на приліпленому до нього стикері). Ауербах розміщує зразок у прицільному пристрої лазера. А тепер найцікавіше. Щоб увімкнути лазер, треба натиснути на велику червону кнопку. Промінь калібрується так, щоб видавав у зменшеному масштабі сплеск енергії, характерної для бомби бойовиківсаморобного вибухового пристрою розміром як чашка для чаю. Сенсор, що міститься позаду зразка, вимірює, скільки теплової енергії пройшло крізь зразок, і видає цифри, що показують, який захист дає тканина і опік якого ступеня дістане той, хто в неї вдягнений.

Ауербах вмикає вакуумну помпу, і зразок щільно пристає до сенсора. Це робиться задля наближення до ефекту вибухової хвилі, маси згущеного повітря, що рухається з високою швидкістю і може розчавити людину. Трохи слабша вибухова хвиля притискає одяг до шкіри, що може призвести до збільшення переданої теплової енергії та викликати сильніший опік. Одна з виграшних властивостей тканини «Дефендер М» (Defender M), з якої виготовляють вогнетривку армійську польову уніформу (Flame Resistant Army Combat UniformFR ACU; солдати називають її «фрек ю» (frack you)),  під час горіння вона пухирем віддувається від тіла.

Недолік тканини «Дефендер М»вона легко рветься. (Над цим працюють.) Те, що робить її комфортною в спекотну погоду, також її і послаблює, адже вона складається переважно з віскози, що вбирає вологу та має низьку «міцність у вологому стані». Якщо одяг унаслідок вибуху рветься, захисний тепловий барєр зникає. Ви підсмажитесь. Виробник додає дещицю кевлару, та все ж до міцності номексу, волокна, з якого виробляють форму для пожежників, далеко. Номекс забезпечить не менш ніж пять секунд до займання одягу.

Ауербах пояснює, що це особливо важливо для танкістів та авіаторів.

 Там, де неможливо качатися, падати та  Вона замислюється.  Падати, зупинятися що там ще?

 Зупинятися, падати, качатися по землі?

 Дякую!

Чому ж не виробляти всю армійську уніформу з номексу? Погано відводиться волога. Для бійців на Близькому Сході, які багато бігають і пітніють, це не найліпший вибір. До того ж номекс дорогий. І на нього важко наносити камуфляжний малюнок.

Так уже воно виходить із цими захисними тканинамиу всьому доводиться шукати компроміс. Хоч куди киньпроблема. Навіть колір. Тканина темніших кольорів гірше відбиває тепло, і його більше поглинається та передається на шкіру. Ауербах перетинає лабораторію, щоб узяти зразок камуфльованої тканини, і показує мені почорнілу ділянку.

 Ось тут, де тканина поглинула більше тепла, утворилися складки.

 Що там утворилося?  Насправді я все добре почула, просто захотілося ще раз послухати, як Марґарет каже «складки». Бостонська вимова просто неймовірна.

Я могла б припустити, що військові мають фанатіти від поліестеру. Він міцний, дешевий, не горить. Але проблема в тому, що він плавиться і, подібно до воску та інших розплавлених речовин, стікає та прилипає до прилеглих поверхонь, а отже, подовжує час контакту та робить тяжчим опік. Колготки з поліестеруот чого на вас точно не повинно бути, якщо ви опинитеся в танку, що горить.

Аби визначити ступінь уражень, що будуть завдані тепловим впливом, Ауербах пропускає дані з сенсора, який був за тканиною, крізь модель прогнозування опіківїї розробила після Другої світової війни перша «богиня полумя», Еліс Столл, яка вивчала опіки за завданням флоту. Для розрахунку моделей опіків першого та другого ступенів вона сміливо зголосилася використати шкіру власного передпліччя. Тож те, що для побудови кривої утворення опіку третього ступеня вона скористалася сторонньою допомогою, їй можна пробачити. До цього залучили анестезованих тваринщурів і свиней. Шкіра свиней має (серед інших доступних для вивчення тварин) найближчі до нашої шкіри характеристики відбивання та поглинання тепла. Свині, як вид, заслуговують на Пурпурове Серце чи хоча б на Рожеве.

Столл виявила, що коли мякі тканини тіла досягають температури 111 градусів, утворюється опік. Модель прогнозування опіків Столлце своєрідний математичний термометр для мяса. Ступінь нагріву мяса та глибини проникнення нариву крізь шкірукритичні фактори, що й визначають ступінь опіку. Короткочасний вплив полумя чи високої температури якщо й впливає, то тільки на верхній шар, утворюючи опік першого ступеня. Триваліший вплив тієї самої температури призведе до ураження внутрішніх шарів і спричинить опік другого чи третього ступеня.