Проект «Україна»Австрійська Галичина
Переднє слово упорядника
Дорогий читачу! У центрі Львова, на аттику імпозантної будівлі Галицького сейму (нині Львівський національний університет імені Івана Франка) можна побачити алегоричну скульптурну групу «Галичина, Вісла і Дністер». Ще чотири постаті над головним фризом уособлюють Любов і Справедливість, Правду і Віру, а під ними вміщені алегорії Освіти та Пpаці
Ці скульптури, та й ціла будівля, засвідчують, як несподівано пеpеплелося вічне й змінне у долі Укpaїни та цілої Східної та Центральної Євpoпи. Майже століття тому зникла колись могутня Австpo-Угоpщина, владу якої символізувала масивна сеймова споруда. Зовсім по-іншому нині прочитується поєднання Вісли і Дністpa, та й сама ідея Галичини постає у зовсім іншому контексті, аніж століття тому. Дві світові війни разюче пеpекpoїли мапу Центpально-Східної Євpопи, тpансфоpмували істоpичну память не одного покоління її жителів. Змінили вони і Галичину. Пpoте вічні цінностілюбов до рідного кpаю, віpа в силу суспільної справедливості, освіти та праці для добpа наpoдузалишилися сталими, повязуючи минулі й сучасні покоління.
Тому не можна забувати, що власне тут, у Галицькому сеймі, дві сотні галицьких українців здобули неоціненний досвід конституційних практик, який згодом їм знадобився для законотворчої діяльності Західно-Української Народної Республіки, проголошеної в ході розпаду Австро-Угорської монархії восени 1918 року. Водночас в їхніх умах і душах міцніла й фоpмувалася ідея єдиної собоpної Укpаїни.
У цій книзі нарисів, яку написали вчені Інституту українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, йдеться про Галичину доби Габсбургів (17721918). Маємо надію, що вона дозволить краще реконструювати модернізаційні процеси у Центрально-Східній Європі до Першої світової війни, зрозуміти особливості визвольного руху українців, їхні прагнення до національно-державного буття і соборності України. У цей час західні українці створили не лише низку громадських культурно-освітніх, наукових і кооперативних структур, але й продовжили діалог із діячами європейської культури, наддніпрянськими побратимами.
Галичина була простором читання багатьох народів: поляки поширювали культ Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зіґмунда Красіньського; австрійські німці захоплювалися поезією Йоганна Вольфганга фон Гете, Генріха Гейне, драмами Фрідріха Шіллера. Сюди доносилися відголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Національні почуття українців формували твори Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.
Кордон на Збручі не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського. Проте найбільше вплинув на свідомість галичан геній Тараса Шевченка. У Галичині поширювалися і видавалися його твори, споруджувалися памятники Кобзареві і виготовлялися проекти його монументів для Києва.
У Перемишлі, Львові та Коломиї популяризувалися слова та музика національного гімну «Ще не вмерла Україна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький і наддніпрянець з-під Києва Павло Чубинський. У Галичині була добре знаною книга харківського адвоката Миколи Міхновського «Самостійна Україна», яку видано у Львові 1900 р. Дух Міхновського у Львові також підсилив політемігрант з Мелітополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львові ще перед Першою світовою війною.
У сеpeдні віки через Галичину, зокрема після занепаду княжого Києва, у добу Галицько-Волинського королівства, проходив знаменитий Варязький шлях від Балтики до Чорного моря, Візантії. Згодом величні торги у давньому Львові, Галичі, Кутах та інших містах і містечках краю, що дістали магдебурзьке право, були добре знані європейським та азійським купцям і ремісникам. Згодом, у модеpну добу їх традиції перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львові (відкрита 1894 р.), її електричні фунікулери, світлові фонтани, модерний деревяний стадіон, вишукані зі скла і металу павільйони викликали вибух емоцій у відвідувачів із різних країн. Невдовзі (1907) у місті збудовано із залізобетону один з перших у Європі універмагів (його план намагалися перейняти радянські архітектори повоєнного Києва). Для хокеїстів у Львові збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модерні залізничні мости та тунелі. На рубежі століть у Галичині прокладено телеграфний і телефонний звязок, у містах встановлено газове і електричне освітлення вулиць.
Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадоодним з потужних центpів видобутку «чорного золота». Тому в кінці ХІХна початку ХХ ст. до неї була пpикута увага багатьох міжнаpoдних компаній: на певний час кpай став обєктом конкуренції між пpедставниками великого капіталу. Здавалося, що він матиме великі економічні перспективи, життя тут буде процвітати, а гроші тектимуть сюди рікою.
Не випадково австрійська влада та міська адміністрація Львова навіть розробили план будівництва морського порту у Львові, який через судноплавні канали з Дністром і Бугом мав зєднати місто з двома морями. У столиці Галичини зявилася перша на українських землях газета, запущено дирижабль і залізничний потяг, на базі дрогобицької нафти винайдено гасову лампу. Наприкінці ХІХпочатку ХХ ст. тут зявилися перші українські партії, наукові товариства, студентське обєднання, кооперативні структури, парамілітарні і скаутські організації, бальнеологічні курорти.
Російський царат, як правило, блокував аналогічні плани наддніпрянських українців, тому гроші знаних співвітчизниківкиївського підприємця і садівника В. Симиренка, полтавської поміщиці Є. Милорадович нерідко вкладалися в українські ініціативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
Карпатський край кінця ХІХпочатку ХХ ст. став Пємонтом не лише для українців, але й поляків; батьківщиною для галицьких євреїв, які теж бажали політичних свобод, національно-державного усамостійнення. Як стверджує один із найавторитетніших сучасних дослідників історії Центральної та Східної Європи Ларі Вулф, початково просвітницька ідея Галичини засвоюється, переробляється та змінюється різними національними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столітті. І хоч австрійська провінція Галичина припинила адміністративно-політичне існування у 1918 р., а після Другої світової війниіз знищенням євреїв, поділом її території між Польщею і УРСР та відповідним примусовим розселенням поляків і українціввзагалі втратила свій успадкований із попередньої епохи етнографічний та геополітичний характер, на початку ХХІ століття «дух Галичини був невловимим, примарним, міфологічним, суперечливим, але усе ще дуже живим».
Зауважимо і те, що ця книга писалася не стільки для галичан, скільки для всіх українцівнаших співвітчизників на Сході, Півдні та Центрі України, більшість з яких, як стверджують соціологи, ніколи не переїжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова і Галича, монастирів Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замків Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадів Яремчі і Шешор. Отож, автори сподіваються, що подорож в австрійську/підавстрійську Галичину дозволить краще зрозуміти трагедію і велич історії не лише цього краю, але й всієї України. України, яка завжди прагнула єднання, миру, господарського і культурно-освітнього поступу.
І, насамкінець, представимо авторів книги. Її відкриває оригінальний нарис ученого-семіотика, історика і філолога Романа Голика. Патріарх історичного цеху країни Феодосій Стеблій, дослідник творчості Маркіяна Шашкевича та «Весни народів» 1848 р., пройшов вишкіл в Інституті суспільних наук у самого академіка АН УРСР Івана Крипякевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз є автором низки оригінальних літературознавчих нарисів про Тараса Шевченка, Івана Франка та інших світочів української культури. Наталія Колб висвітлює маловідомі сторінки Греко-католицької церкви, насамперед діяльність її парафіяльного духовенства, збирає і популяризує українську пісенну творчість. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарварді, викладати авторські курси в університетах України, Угорщини, Австрії, Австралії, Польщі. Доктор філологічних наук Тимофій Гаврилів є не лише літературознавцем, перекладачем-германістом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повістей, філософської поезії. Ірина Орлевич тривалий час досліджує дискусійні аспекти діяльності галицьких русофілів і москвофілів, організовує релігієзнавчі конференції. Географ за освітою, а нині професор історії Володимир Клапчук серед перших науковців реконструював літопис галицького нафтовидобутку і лісопереробки, становлення туризму на Прикарпатті. Професор Ігор Райківський відтворює взаємини наддніпрянських і галицьких інтелектуалів до Першої світової війни, а також успішно викладає історію у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Молодий випускник аспірантури Інституту українознавства ім. І. Крипякевича НАН України Євген Поляков, віриться, невдовзі стане знаним науковцем у галузі юдаїки. Що ж до упорядника цієї праці, то він нині очолює Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України і є дослідником українсько-польських відносин новітньої доби, автором кількох книг про Українські визвольні змагання першої половини ХХ ст.
Австрійська Галичина
Галичина: від австрійського до радянського міфів
Уявлення про Галичину змінні настільки, наскільки мінливою була й сама доля цього регіону. Тут спробуємо у загальних рисах відтворити лексикон стереотипів, з яких склалися український, польський та (згодом) російський образи Галичини австрійського періоду, а також подальшу долю цього образу в ментальності жителів краю. Йдеться, зрозуміло, про набори банальностей, які нічого, крім банальностей, не містять, але без них, мабуть, міф Галичини втратив би свою оригінальність.
Образ галицького міста. У цьому ряді стереотипів і концептів ключовим є образ Львова як «галицької столиці». У ньому злилися принаймні два різні стереотипи міста: польський та український. Міф «польського» Львова, що викристалізувався до Другої світової війни, має кілька форм.
Одну з них можна назвати «мілітарною». Вона опирається на образ «завжди вірного» міста-воїнафортеці, що захищає «цивілізований Захід» від «Дикого Сходу». Її складовою став стереотип «оборонців Львова», елементом якого, у свою чергу, була міфологія «львівських дітей». У цьому плані Львів асоціювався з ареною українсько-польського протистояння наприкінці Першої світової війни і цвинтарем «орлят». Це уявлення про місто дістало свій вираз як на рівні поетики та риторики художніх текстів (М. Гемар, К. Макушинський), так і в мові живопису (В. Коссак) та монументальної архітектури (Р. Індрух). Ще один різновид польського міфу Львова поєднує в собі два компоненти. Це ностальгія за «добрими австрійськими часами» та гумористичний образ «дуже приємного та веселого міста», де майже усі один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрі знаходиться уявлення про ідеальний Львів, ознаками якого є, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Краківський», «Атлас», «Козьол», «Імперіал»), льокалі («Телічкова», «Сковрона»), а з іншогоакадемічні заклади (Політехніка, Університет, Академія Ветеринарної медицини, Вища Економічна школа), де працюють видатні фахівці та вчиться дуже здібна і безтурботна молодь. До того ж, Львівосідок трьох архієпископів, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» період час міф австрійського Львова містив також ностальгію за «давнім порядком». Його втіленням був ерудований, педантичний і виконавський інтелігент (урядовець, юрист, вчитель) і ширшепредставник суспільної еліти «австрійського зразка». Звідсий сюжетні лінії, що намагаються «споріднити» польський Львів з габсбурзьким Віднем. Одним з показових є образ львівського костелу Св. Єлизавети: і через пряме апелювання до трагічних моментів у житті імператорської родини (а також міфології «доброго цісаря Франца Йосифа»), і через складні асоціації, що повязують львівський храм з віденською «Штефанскірхе» (Є. Яніцький). Міф «щасливого Львова» опирався на уявлення про інтелігента, який легко сприймає життя, займається спортом тощо, а також на образи «пересічних» мешканців міста, які супроводять його існування (від «бельферів» та «шимонів» до перекупок і жебраків) (С. Лясковницький, К. Шлеєн). Пізніше стереотип львівянина-інтелігента зливався з образами низової культури до- та міжвоєнного Львова. Її репрезентантом став «львівський батяр»«гультяй, яких мало», нерідко «герой з-під темної зірки» з кримінальним минулим. Усі ці елементи зявилися у радіодискурсі «Веселої львівської Хвилі», а пізніше були перекодовані на мову кінематографії (пара Щепко / Тонько). У «полоноцентричній» картині світу місто-кавалер «Віртуті Мілітарі» виступав певною противагою (і водночас доповненням) Кракову. Звичайно, «польський Львів» з його знаковими місцями (Катедрою Казимира Великого, Домініканським собором, Університетом Яна Казимира, Кармелітами, Ратушею і спізненим годинником Бернардинського костелу) був досить відносним відповідником Кракова з його символами (Вавелем, Барбаканом, Сукєнніцами, гейналом з Маріяцького костелу), що мали національний, а не лише регіональний характер. (Це добре розуміли автори туристичних путівників, як, наприклад, М. Орлович. У своєму «Путівнику по Галичині» (1919) він віддав виразну перевагу «старовинному» Кракову над «новітнім» Львовом.
Міф українського Львова також, фактично, актуалізований українсько-польським протистоянням наприкінці Першої світової війни. Початково цеобраз одвічно українського княжого міста, здобутого і утраченого в час «Листопадового Зриву». Поразка у боях за місто породила також іншу тенденцію. Cеред українських культурних та політичних діячів виникає антиутопія: хоч генетично Львів і є українським, проте реальне місто має таки польський характер. Тому образ «листопадового Львова» змінився картиною українського міста, що існує і бореться за своє існування у межах міста польського (С. Гординський). Цей Львів також мав свої знакові адреси: собор Св. Юра, церкви (Преображенська, Волоська, Св. Миколая, Св. Онуфрія, Св. Пятниць), Богословська академія, Народний і Академічний дім, будинки «Дністра», «Народної Торговлі», не дуже чисельних ресторанів («Вовк»), кондитерських фірм («Фортуна Нова»), робітничих центрів (фабрика ім. І. Левинського); редакції україномовних газет і журналів, приватних адвокатів, лікарів тощо. Сюди ж додавалися місця вимріяних, але так і не реалізованих проектів (Український таємний університет). Водночас український Львівособливо в очах старших людеймав риси, спільні зі Львовом польським. Цета ж ностальгія за «смішним», може навіть технічно відсталим, але «щасливим» і упорядкованим «австрійським» Львовом, де різні народи мирно співіснують, насолоджуючись рівними правами (C. Шухевич, С. Шах, О. Надрага). Однак в уяві міжвоєнного покоління український Львів, на відміну від польського, повязувався не з Краковом, Варшавою чи тим же Віднем, а з Харковом та Києвом. При цьому, не зважаючи на політичне забарвлення, для галицьких українців «синьо-жовтий» Львів усе-таки уступав «червоним» столицям тогочасної УРСР. Так, в «Географії України та сумежних країв» В. Кубійовича ідеал українського міста втілюють саме промислові центри Великої України. Натомість Львів, де була видана книга, аналізується на її сторінках досить побіжно.
Модель великого галицького міста була частково перенесена і на міфологію менших міст та містечок Галичини. Це стосується, скажімо, Жовкви. Її польську візію репрезентували символічні будівлі фарного і Домініканського костелів, замку, ратуші тощо. Українськубудинки «Просвіти», деревяна церква Св. Трійці та комплекс василіанського монастиря з видавництвом і церквою, розписи якої підкреслювали національне бачення історії Галичини. Крім польської та української, у Жовкві досить потужно акцентувалася єврейська складова міської культури, центром якої була давня синагога. Ще один прикладСамбір. У польській міфології він асоціювався із полюванням королеви Бони, володінням Шпитка з Мельштина і зустріччю Марини Мнішек з Дмитрієм Cамозванцем. В українській до уваги брався етнографічний та релігійний чинник. Самбір з його чудотворною іконою був відпустовим місцем. Крім того, у першій третині ХХ ст. місцеві інтелектуали проголосили його «центром Бойківщини». Відповідно, костел та польські організації були тут певним контрастом до церкви Успіння Богородиці, а також українських організацій на зразок товариства «Бойківщина» та його музею, «Просвіти» чи навіть «Ризниці». Треба підкреслити, що образ українського Самбора був дещо роздвоєним. Місто асоціювалося не лише з українським національним рухом, але й з москвофільським Товариством імені М. Качковського, яке тут народилося у ХІХ ст. З іншого боку, приклад Самбора увиразнював образ галицьких містечок як своєрідних «мікростолиць», звідки українська культура поширювалася на довколишні села. Однак між образами великого й малого міста існувала суттєва різниця. Порівняно з тогочасними європейськими центрами, Львів початку ХХ ст. вважався провінцією, однак його зображали містом, що живе досить динамічним життям і йде у ногу з часом. Образ менших міст, що були «провінціями провінції», відповідав іншим стандартам: досить схоже планування, одноповерхові (максимум двоповерхові) будівлі, повільний ритм життя, певна замкненість щодо «чужих» і «майже родинна» атмосфера спілкування, напівсільські форми товариського життя тощо. З іншого боку, ці міста і містечка нерідко в уяві їхніх жителів наділялися своєрідними, неповторними рисами. Такий ідеалізований образ, бачимо, зокрема, у Б. Лепкого на хрестоматійному прикладі підавстрійських Бережан: «Бережанимісто моїх молодих літ, найкраще місто у світі! () Чи ви й для других такі гарніне знаю. Знаю тільки, що декілька літ прожив у ваших мурах, не забуває вас ніколи і в думках відвідує так радо, як я радо нині відвідати вас хочу (). Посередині міста майдан, Ринком званий, а посередині ринку ратушвеликий чотирикутник з вежею, щось буцім королівський замок у Варшаві. (). Бережанимісто моїх молодих літ, найкраще місто у світі». Навіть для А. Любченка, який дивиться на Галичину досить критично, світ галицьких містечок початково здається своєрідною оазою: «Рівні чисті вулиці, чепурні будинки і скрізь на всьому відбиток теплої тихої провінції», записує він свої враження після відвідин Стрия. Ідеалізованим до невпізнання виглядає на цьому фоні Дрогобич, поданий крізь призму графіки і прози Б. Шульца. Тут, у «Цинамонових крамницях» і «Санаторії під клепсидрою» реальне місто постає у своєрідному текстовому дзеркалі, яке гіперболізує одні його риси, зменшує інші, і, врешті-решт, перетворює його у набір метафор та напівсонних символів.