Образ галицького села. Стереотипи міста у складі «галицького міфу» протиставлені образам галицького села. Тут існує кілька моделей: 1. Породжена романтизмом картина ідилічного місця, вписаного у природний життєвий цикл, місця, що компенсує інтелігентові недоліки міського життя (поч. середина ХІХ ст.). 2. Її «антонім»образ нужденного, злиденного села, мешканці якого живуть у курних хатах і підкоряються немилосердному «диктатові землі». 3. «Етнографічний» образ села як місця, де, попри важкі життєві умови, зберігаються давні звичаї та національні традиції (кінець ХІХперша третина ХХ ст.). У цій іпостасі сільська культура протистоїть цивілізації полонізованого міста. Класичним прикладом контрастного поєднання різних стереотипів галицького села можуть слугувати «Карби» М. Черемшини. Тут воно наділене водночас і утопічними знаками зовнішнього процвітання, етнографічною привабливістю («зелене, як отава», нагадує «дубову колисочку у віночку, що розкидає чічки» тощо), і натуралістичними ознаками внутрішньої руйнації та завмирання («сухі надмогильні квітки на цвинтарних струпішілих хрестах», «деревище у мокрій ямі межи німими могилами»). Цю тенденцію ще більше посилили твори І. Франка та особливо В. Стефаника, в якого емоційна атмосфера карпатського села набрала обрисів «пекла на землі». «Відкриття» народної культури у ХІХ ст. викликало й наукове зацікавлення сільським побутом. Тоді ж галицькі селяни почали ідентифікуватися як представники субетносів (карпатські бойки, гуцули, лемкиз українського боку, татранські гураліз іншого). Так утворився, наприклад, стереотипний образ гуцула, який грає на трембіті, сповіщаючи про смерть своїх односельців, влаштовує ігри при покійникові, співає «умерску» коляду, і любить декорувати одяг виробами зі шкіри, носить топірець-«бартку», пасе вівці на «плаях» і «полонинах» тощо. Водночас почали зявлятися і негативні образи «дикої та небезпечної у відношеннях Гуцулії», «відсталої Бойківщини».
Для інтелектуалів ХІХХХ ст. село здавалося місцем, наближеним не лише до природи, але й до історії, минулого Галичини. Тим прикрішим було для них відчуття, що селяни «не усвідомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде ці самі. Лиш не знати, чи знають вони, чиї вони діти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що їм здається? Чи не лячно їм мешкати так близько княжих теремів? Чи не розказували їм коли дідусі й бабуні хоч казку про Осмомисла чи Данила?»запитує один з відвідувачів археологічних розкопок під керівництвом Я. Пастернака у 1937 році. Звідси жпрагнення відродити серед галичан національні традиції ранньоновітньої України, у тому числі й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризує міф про Роксолану, а таборовики Католицької Акції української молоді (КАУМ) намагаються відтворити на ріці Лімниці битву козацьких чайок. Водночас дослідники галицького селянства прагнули змінити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто він має власне коло зацікавлень і турботстверджує у 1931 році І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойківщина це найтемніший куток нашої земліщо там просвіта зовсім не доходить, що Бойко до книжки не цікавий. Це лишень почасти правда, але не зовсім Бойко до книжки цікавий, але треба до нього вміти з освітою підійти». Наукове та аматорсько-краєзнавче зацікавлення галицьким селом дало поштовх художній стилізації як в українській, так і в польській культурі. Не випадково після Першої світової війни почали зявлятися польські туристичні комплекси, прикрашені гуцульською орнаментикою. Для зацікавленого екзотикою мандрівника світ гірського села був водночас антисвітом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руської демонології» В. Гнатюкачугайстрами, мавками, «нетлінними» тощо. На Україні цей образ став особливо популярним після «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського. У польській літературі схожий стереотип усталився під впливом текстів Станіслава Вінценза («На високій полонині»). Магічна реальність карпатського села трактувалася тут через призму прихованої словесно-поетичної гри так само, як фантасмагорія шульцового Дрогобичау дзеркалі містечкової реальності. Читач Станіслава Вінценза міг дивитися на неї і як на живе втілення українських народних міфів та легенд, і як на ілюстрацію до притч про хасидських цадиків, також повязаних із народною культурою Карпат.
Ідеологічні міфи і знакові постаті. Образи галицького міста, містечка й села вписувалися у ширшу парадигму української і польської ідеологічних доктрин. Перша світова війна і польсько-українські бої за Галичину витворили два опонуючі між собою ряди стереотипів. Зокрема, з українського боку розповсюджувався поетичний образ січового стрільцянаціонально свідомого галичанина, який бється на Маківці 1915 р. разом з Оленою Степанівною; йде «у кривавий тан визволяти Україну з московських кайдан»; бореться за Львів у лавах УГА і ледве виживає у «чотирикутнику смерті». З польського боку йому протистояв міф оборонців Львова«орлят» (гімназистів, студентів) та жінок-легіоністок, мирних жителів, які «плебісцитом крові» засвідчують восени 1918 р. належність Східної Галичини до Речі Посполитої.
«Роздвоєний» образ світу позначився й на осмисленні знакових постатей Галичини ХІХХХ ст. З українського боку сюди входили греко-католицькі архієпископи (від Ангеловича і Яхимовича до А. Шептицького) та єпископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), діячі Західно-Української Народної Республіки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представників галицьких українців в австрійських та польських органах влади, письменників (від діячів «Руської трійці» до поетів «Молодої музи»і далі до Б.-І. Антонича), відомих архітекторів та інженерів (В. Нагірний, І. Левинський), адвокатів (В. Старосольський, С. Шухевич), лікарів (М. Панчишин). Особливу роль в ієрархії східногалицьких персоналій посідала постать І. Франка, культ якого став доповненням культові Т. Шевченка. Після Першої світової війни вже функціонувало кілька різновидів цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеєм, то з Каменярем, а на локальному рівні слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонічному рядові відповідали постаті австрійських галицьких намісників (від А. Голуховського до В. Коритовського), міністрів до Справ Галичини (від К. Грохольського до М. Бобринського), політичних діячів першої третини ХХ ст. (від «начального вождя» Ю. Пілсудського до «президента Мосціцького» та «маршалка Риздя-Сміґли»), організаторів оборони Львова та президентів міста, львівських римо-католицьких архієпископів (серед яких виділявся Ю. Більчевський), письменників (від А. Фредра і С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовськогоз одного боку та Б. Шульцаз іншого), художників, архітекторів, скульпторів. Трактування тих самих постатей з обох боків було далеким від однозначності. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Українці ототожнювали його із «Князем і Батьком Церкви». Натомість у польській суспільній думці розповсюджувався різко негативний стереотип «уніатського» митрополитапідбурювача «братовбивчих» починань у Східній Галичині.
Мовні кліше. Образ австрійської Галичини асоціювався також із певними соціолінгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення української / руської і польської мов. На різних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралізувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польської мови у руських (українських) галицьких сімях (насамперед у тих, де були мішані шлюби). Натомість у багатьох чисто польських сімях Галичини знання української мови було обмежене її розумінням, але не активним використанням. На кінець ХІХпоч. ХХ ст. у містах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «інтелігентських» койнепольського та українського (т. зв. західноукраїнський варіант української літературної мови), а з іншогозмішування елементів української, польської, німецької мов та їдишу на польській граматичній основі, у вигляді говору міських низів або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипів, що повязували образ українця з уживанням української мови, також не був цілісним. Досить згадати період «азбучних війн» та стереотип «язичія» як штучної, не повязаної з життям мовної мішанини, протиставлений образові «народної мови» як рушія суспільного прогресу.
Не треба забувати також і ролі російської мови на рубежі століть. У москвофільському середовищі вона виступала двобічним символом: з одного боку, означала спротив полонізації, з іншогосимволізувала «єдність Русі від Тиси до Амуру». Разом з тим, в австрійський період поступово змінювався статус німецької мови, яка з домінуючої форми комунікації у сфері державного управління була поступово усунена польською. Тож образ галицького німецькомовного службовця витіснився образом службовця польськомовного, який з обовязку володіє німецькою, а пізніше (теоретично) й мовами «національних меншостей» регіону. Між германо- та словяномовним середовищем тут функцінував їдиш, у якому німецька граматична та лексична основа була пронизана запозиченнями із польської та української мов. Тому засобом національної ідентифікації мовців-євреїв Галичини слугувала не стільки фонетична чи граматична, як графічна (гебрайська) форма їдишу, протиставлена латинці польської і німецької мови та кирилиці української.
Соціальні ролі й стереотипи повсякденності. Загальний ідеал Галичини складався також із стереотипів повсякденного життя, насамперед соціальних. Так, у свідомості української галицької інтелігенції особливо вирізнялися клішовані ролі священика, юриста («меценаcа»), вчителя («професора»), представника точних та природничих, «технічних» дисциплін («інжиніра»), меншою мірою лікаря («доктора»), тобто представників «досяжних» для них професій. Відповідно до «чоловічих» суспільних функцій уявлялися «жіночі» ролі «їмості», «пані меценасової», «пані директорової», що викликало різкі протести феміністок. Кожен із соціальних стереотипів реалізувався у багатьох різновидах. Так, типовий образ священика мав кілька аспектів. Його життя бачилося крізь призму освіченості, порядності, консервативності, патріотизму, патріархального укладу сімейного життя, професійної спадкоємності тощо. Відповідним до цього ідеалу було бачення ролі і місця його жінки-попаді / «їмості»виховательки дітей у релігійному та національному дусі, а також доброї господині. З її образом повязувався ідеальний образ галицької кухнісвоєрідного симбіозу австрійської та української народної кулінарних традицій. Елементи цих традицій передавалися у вигляді рецептів-«переписів», які асоціювалися також із збереженням сімейної історичної памяті: «Кілько літ мали ті пожовклі переписи, писані ледве чітким чорнилом по-нашому (очевидно з йорчиками), по-німецьки і по-польськи!.. той перепис ще від прабабки, а цей від бабки, цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнадцятім році життя вийшла заміж і на Буковині її називали ді кляйне попадя. Всі ті архітвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів Возьми, wez, nimm. Я з такою пошаною брав їх до рук, ніби вони були найстаршими памятниками письменства». Загалом минуле у сімях галицьких священиків та світської інтелігенції поставало то у вигляді сімейних фотоальбомів, то«родослівного дерева», укладання якого вважали родинного («фамілійного») престижу.
Відповідно до цих зразків формувався й певний образ суспільства. Його підставою довгий час слугували два стійкі стереотипи. Одним з них було відчуття дистанції між різними суспільними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколіннями (старші і молодші). Другимнавпаки, почуття приналежності до певного товариства, професійного чи родинного «круга». Така картина чітко поділеної соціальної дійсності не раз породжувала спротив. Скажімо, представники українського феміністичного руху першої третини ХХ ст. у Галичині вважали поділ на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталені ідеали патріархальної родиниобмеженнями, що заважають саморозвиткові жінки. У вихідців із Східної України дистанціювання між представниками різних суспільних середовищ викликало враження «клановості», замкненості, нещирості, вузькості інтересів тощо (звідсинаукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч із образом ввічливого, вихованого та ерудованого галичанина в їхніх очах поставав також стереотип підступного і жорстокого жителя Галичини, наділеного провінційним світоглядом і суперечливим характером: «спочатку велика клопітливість, щире бажання допомогти наддніпрянцеві, потім, дуже швидкозбайдужіння, потім() бажання штовхнути цього наддніпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнім чи () якось на ньому заробити, зужити», зауважує у своєму «Щоденнику» А. Любченко. Так чи інакше, подальша історія Галичини спричинила і руйнацію освячених традицією уявлень та форм життя, і прагнення їх відродити на новому ґрунті. Тому спробуємо коротко простежити долю «галицького міфу», порівнюючи структури двох різних ментальних парадигмрадянської і посткомуністичної.
І впродовж 19391941 років, і після Другої світової війни радянська влада намагалися провести тотальну заміну австрійських і польських колективних стереотипів, щоб створити новий образ «іншої», соціалістичної Галичини. Ця стратегія реалізувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного іміджу Галичини капіталістичної. Окремі елементи цього образу певним чином відображали реальність, і тому зустріли позитивний відгук серед галичан-українців. Такою була, наприклад, критика національної політики ІІ Речі Посполитої і офіційна українізація галицьких міст. Радянський ідеологічний дискурс швидко розповсюдив образ «радісного Львова», який після десятиліть чи навіть століть полонізації знову говорить українською і радіє появі Радянської армії-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних кліше й гіперболізованих формул, які, за задумом авторів, мали постійно асоціюватися з певними подіями, місцями та постатями минулого. У австрійській та польській Галичині стали бачити арену вічної боротьби «робітничого класу» з «панами-експлуататорами», яких у радянській риториці порівнювали з «пявками, що пють кров трудового народу». У системі соціалістичної «новомови» почали активно експлуатуватися вибрані сюжети й образи з творів Стефаника, Франка, Черемшини, Мартовича. Через це галицькі міста і села у ХІХХХ ст. традиційно виступали «жертвами антинародної політики європейських імперіалістичних кіл», обєктом «національного гніту, нелюдського економічного визиску та нестерпних умов життя».
Окремі стереотипи австрійської доби піддавалися цілеспрямованому руйнуванню. Так сталося, зокрема, із образом «доброго галицького священика» після Львівського собору 1946 року. У пресі та художній літературі почав поширюватися стереотип облесливого, ввічливого і підступного «уніата» зі свастикою на сутані, який іде «з хрестом і ножем» «дорогою ганьби і зради». Він стає представником «єзуїтського Юра», прихованим помічником панської Польщі, гітлерівської Німеччини, «капеланом жовтого лева» і «бандерівського» руху, що заважає жити мирним та довірливим галичанам тощо. До того ж, актуалізувалося створене ще представниками КПЗУ уявлення про «попа-капіталіста», в руках якого ще з ХІХ ст. опиняються українські банки та кооперативи по усій Галичині. На противагу негативному образові старого галицького суспільства, створюється образ «нової», «щасливої» галицької землііндустріалізованої та колективізованої. Відповідно змінюється й пантеон знакових історичних постатей. Більшість з давніх персоналій отримує негативні конотації, тому на їх місці зявляються імена Леніна (Сталіна), представників радянської партноменклатури (секретарів обкомів і райкомів партії), депутатів Верховної Ради (М. Кіх), героїв партизанського руху (С. Ковпака, С. Руднєва, М. Кузнєцова), «бійців ідеологічного фронту». В окремих випадках ішлося про заповнення опустілих ніш. Так, замість владик ворожої їй Греко-католицької церкви радянська ідеологія пропонує галичанам визнавати атеїстичних «новомучеників» на зразок Я. Галана або С. Тудора, які, за офіційною версією, «кладуть життя у боротьбі з силами пітьми». Поруч з тим, уславлюється постать «маленької радянської людини». В обласних центрах та районах створюються пантеони передовиків виробництва, Героїв Соціалістичної Праці, колективівКавалерів перехідного Червоного Прапора, у сільській місцевостіколгоспів-мільйонерів тощо. Відповідно змінюються й мовні кліше. Офіційно Галичина асоціюється з українською мовою, однак цивілізаційним кодом її міського населення (особливо у повоєнні роки) стає також і російська мова. Внаслідок пропаганди білінгвізму, що, за задумом ідеологів КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов і націй, виникає радянський варіант міського говорусуржик, який поступово проникає у систему діалектного мовлення сіл. Відповідно трансформуються і стереотипи повсякденності. Початково їхнім наскрізним гаслом стає ліквідація давніх соціальних уявлень і форм товариського життя у місті та на селі. Останні оголошуються відсталими, забобонними, містечковими, негуманними тощо. Крім того, простежується тенденція до спрощення і уніфікації норм поведінки, а в рамках боротьби із залишками релігійного світогляду створюються нові, світські, звичаї та обряди. Це не означає, що на неофіційному рівні давня міфологія Галичини була повністю знищена. Вона існувала, хоч і в дуже видозміненому, мозаїчному вигляді. Так, на рівні приватних розмов й далі існував образ старого галицького інтелігента (звідсикульт композитора С. Людкевича у мистецькому і не лише мистецькому середовищі повоєнного часу). Людей і надалі цікавила культура довоєнної Галичини (звідсипевний ажіотаж, який викликала публікація поезій Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священиків, навіть тих, які перейшли у православя, ще деякий час утримувалися давні стандарти поведінки, властиві цьому середовищу давніше. Продовжували існувати й елементи українського спільногалицького койне, хоча, переважно, у мові старшого покоління. Не зовсім зникло, зрештою, й давнє протиставлення інтелігента й обслуги: у окремих сімях функції давньої служниці певний період ще виконувала «хатня робітниця» чи «домогосподарка». Зрештою, існували спроби реанімувати міф давньої Галичини, прикладом чого стала творчість дисидентів (зокрема І. Калинця). Амбівалентним було ставлення радянської влади й до народної культури галицьких селян, яка все ще залишалася традиційною. З одного боку, її намагалися корегувати, знищуючи «давні забобони», а з іншогопробували вивчати. Поява таких монографій, як «Бойківщина» чи «Гуцульщина» у середині 80-х рр. була також своєрідною спробою «законсервувати» уявлення про етнографічну Галичину з її бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останніх стала частиною радянської масової культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, память про Австрію та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним із різновидів індивідуального та колективного підсвідомого.