Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змін: це виявилося уже в пострадянський період. Так, уже з часу перебудови, тобто з кінця 80-х років, у ментальності галичан почалася реінкарнація давніх, довоєнних стереотипів. Вихідним пунктом цього процесу стали, як відомо, символічні образи легіону УСС часів Великої війни, Галицької армії, ЗУНР та суміжні з ними символи. Не випадково однією із знакових пісень цього періоду стає стрілецька «Ой, у лузі червона калина». Так відновлюється збірний образ «Стрілецької голгофи», а разом з ним зростає суспільна значущість атрибутики українських збройних формувань 19141920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починає переосмислюватися на тлі «оновленої історії» княжих часів (звідсипопулярність образів галицько-волинських князів), Запорозької Січі та історії Української церкви (відродження УГКЦ та УАПЦ). Події довкола останньої якраз і продемонстрували неспівпадіння давнього і нового міфів Галичини. Тут виникали парадокси інтерпретації як локального, так і загальногалицького рівня. Наприклад, міф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою світовою війною представником українського католицького руху О. Назаруком, несподівано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвічної православності» Галичини. Далі ознаки еклектичності нового галицького міфу стали ще чіткішими. Так, поруч з українським, наприкінці 90-х почав зароджуватися досить своєрідний міф «російської Галичини» та «російського галичанина», розповсюджуваний Російським товариством ім. Пушкіна у Львові. З точки зору цієї міфологічної схеми, «справжня» Галичина не має національного забарвлення, вона багатокультурна, і росіяни, що народилися й виросли у ній, розуміють її «австрійський, сецесійний дух» краще, аніж українці. У цьому плані новий російський міф Галичини наближений до старого польського. Не випадково і тут і там акцентується західний, а не східний характер галицької культури. На цьому тлі реактивується повоєнний образ польської Галичини. Він також не цілісний. Під цією маскою існує як міф виразно «антиукраїнського» краю, який чекає на своїх давніх власників (К. Шлеєн), так і утопія ідеального місця, де усінезалежно від національності та соціального статусуживуть у мирі та «з усміхом на обличчі» (Ю. Віттлін). Зрештою, не можна забувати й третього варіанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьнєвичем. Підавстрійська Галичина стає у нього майже екзистенціоналістським світом. Тут, з одного боку, співіснують хоч і чужі один одному, але все ж споріднені духовно австрійці і поляки, а з іншого живе незрозуміле для них місцеве населення, яке розмовляє екзотичною, «цвинтарною» мовою і репрезентує архаїчну, забуту усіма культуру («Урок мертвої мови»). До середини девяностих років ХХ ст. ситуація дещо змінюється: поруч з усіма міфами зявляється антиутопія Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львівського часопису «Пост-Поступ». Позитивному стереотипові краю, який відроджує національні традиції і віру батьків, протиставляється образ загумінкової провінції у межах маргінальної Україниосередку «галичанства» як втілення «валенродизму» і конформізму. (До цього додався й антиміф галицького селянина як неактивного і невмілого господаря у тлумаченні П. Яцика.) Фоном для цього стало проникнення структуралістичних та постмодерністичних інтерпретацій у сферу наукового дискурсу. Так, зокрема, почав руйнуватися міф довоєнного «Мойсея» і радянського «Вічного революціонера» як символічних двійників І. Франка. Зрештою, Галичина як категорія мислення стала предметом художньої постмодерної гри. Прикладом цього можуть слугувати хоч би «Дванадцять обручів» Ю. Андруховича, де культура Галичини перетворюється на фантасмагорію абсурду, а традиційні стереотипи «порядного австрійця» і «патріотичного галичанина» стають відверто двозначними. (Так, на купі старого непотребу один із персонажів роману бачить памятник «Братання Руднєва і генерала Чупринки», викинуту національну атрибутику.) Водночас постмодерна гра (як, наприклад, на сторінках «Поступу», журналу «Ї» чи «Львівської газети») свідомо чи неусвідомлено переростає у дискурс нового міфу. Цеобраз частини обєднаної Європи, яка (за іронією долі) опинилася у азіатській країні. Тут, на відміну від решти українських територій, живуть виховані і стильно одягнені «пани», родовід яких тягнеться від західноєвропейських лицарів і австрійських аристократів. Вони воліють користуватися «прогресивною» латинкою, а не «заскорузлою» кирилицею, що асоціюється з «православієм», «малоросійством», «хохлами» та «кацапами», і прагнуть більше читати Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Умберто Еко, а не Панаса Мирного чи Нечуя-Левицького. Так формується нова казка Галичини, не дуже схожа на «казку життя» Б. Лепкого.
Сьогоднішній образ (чи концепт) Галичини можна порівняти з пірамідою, прихованою під товщею піску або майже повністю окутаною тропічними рослинами. На поверхні знаходиться лише вершина, що здається порівняно невеликою і відносно простою. Внизу ж, у невидимій на перший погляд частині, лежить досить масштабна основа, складена із великої кількості блоків, припасованих один до одного в різний час різними поколіннями майстрів. До певної міри, у науковій та повсякденній уяві образ Галичини служить величним меморіалом, пантеоном, у якому поховані спогади про «стару добру Австрію» і трохи гіршу «Польщу», місцем для їхнього пошанування і складання символічних жертв «втраченому минулому». Галицький міф, побудований із стереотипів та ідеалів минулого, схожий швидше на хатинку із гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте він існує й надалі. І в цьому унікальність цього міфу, і регіону, який його створив.
Роман Голик
© Р. Голик, 2016
Королівство Галичини і Володимирії: статус і система управління
Унаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р. Галичина відійшла до Австрійської монархії. Така ж доля спіткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. виділена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.
На початку липня 1772 р. у підльвівському селі Скнилівок отаборився австрійський окупаційний корпус, який перебував там два місяці. Натомість російський гарнізон, який залишався у Львові з 1764 р., покинув місто. 19 вересня австрійське військо під командуванням генерала А. Гадіка через Краківську браму ввійшло до середмістя. На мурах ратуші вивішено маніфест імператриці Марії-Терезії від 11 вересня про перехід Галичини під владу Австрії та призначення повноважним комісаром й губернатором для управління коронним краєм графа Антона Перґена.
4 жовтня 1772 р. вулиці міста заполонило військо, брук посипано зеленню, навколо ратуші вишикувано міські цехи з хоругвами, а в святково прибраній латинській катедрі під спів Te Deum, залпи гармат і ручної зброї, звуки військових оркестрів, патетику вітальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марія-Терезія, цісарева, і Йосиф II, наш пан!» відбулася інавгурація А. Перґена на посаду губернатора. Львівський староста Ян Кіцький і підкоморій Зельонка від участі в церемонії ухилилися, викликавши цим невдоволення представників нової влади, але заслужили подяку короля Станіслава Августа.
Завдяки значним організаторським і дипломатичним здібностям Перґену легко вдалося організувати складання вірнопідданської присяги всіма верствами галицького суспільства. Акт присяги було підписано у Львові 29 грудня 1773 р. під час влаштованого пишного фестину. Тоді ж шляхетські депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатів разом з лояльним адресом. Одним із перших розпоряджень губернатора стало визначення адміністративного поділу краю: Львів став центром (столицею) новоутвореної на терені колишнього Галицького князівства (пізніших Руського, Белзького й частини Подільського воєводств Речі Посполитої) і приєднаної частини польських земель австрійської провінціїКоролівства Галичини і Володимирії, а крім того центром львівського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому місто почало втрачати військово-торговельне функціональне призначення й перетворюватися на носія австрійської централістсько-бюрократичної урядової системи.
Губернаторство спочатку діяло в конфіскованій 1773 р. будівлі Єзуїтського монастиря і далі в 17751821 рр. у колишньому палаці Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палаці на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено інші крайові органи влади: фінансову колегію, державну бухгалтерію, кримінальний, апеляційний і шляхетський суди, будівельну дирекцію та дирекцію державних маєтків. Колишні владні посадивоєводи, каштеляна, старости скасовано. У місті дислоковано чисельну військову залогу (у 1827 р. 4,4 тис., 1848 р. 11,8 тис. вояків) й головне військове командування. Львів заповнила значна кількість чиновників (у 1787 р. 580, 1800 р. 790, 1830 р. 1430), за походженням переважно німців, онімечених чехів, угорців, словаків.
1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засідання періодично з 1782 до 1845 р. в Єзуїтському костелі (нині гарнізонний храм Св. Петра і Павла). За призначенням цісаря до його складу входили вищі сановники, представники церковної ієрархії, магнати і шляхта, ректор Львівського університету, бургомістр Львова і один представник львівського патриціату.
Патентом цісаря Йосифа II від 31 серпня 1786 р. у Львові скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав діяльність новоорганізований львівський магістрат, який складався з трьох сенатівцивільного, кримінального і політичного. Два перших сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, а третій завідував міським господарством.
Згідно з цісарським рескриптом від 18 жовтня 1786 р. магістрат очолювали президент і віце-президент. Крім них, у його складі було 12 радників у цивільно-карних і 4 у політичних справах, 4 секретарі і 4 протоколісти та 24 інші службовці, разом 50. Допоміжні служби виконували 20 осіб (судові слуги, сторожі, доглядачі вязниць) і один кат. Бургомістра і радників обирав Міський виділвиборний орган, що складався з десятків (спочатку 24, пізніше 60) членів, обраних міською верхівкою, й опосередковано контролював діяльність магістрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження міського самоврядування позбавив Міський виділ права обирати радників магістрату, і їх почала призначати влада. Членів цивільного і кримінального сенатів призначав апеляційний суд, а сенату політичногогубернаторство. Таким чином, магістрат остаточно перетворився нав державний органміське самоврядування зникло. 1820 р. у звязку зі створенням кримінального суду кримінальний сенат ліквідовано.
Згідно з розпорядженням цісаря від 1 грудня 1785 р. усе діловодство в магістратах міст переведено на німецьку мову. Пост бургомістра Львова займали винятково німці (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 18251842; Еміль Ґерард (Жерар) фон Фестенбурґ, 18421848), серед радників і допоміжних служб було чимало поляків. До апарату магістрату поміж іншими інколи потрапляли й міщани-українці, а декілька з них удостоїлися навіть посад радників, як от: Ігнатій Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сітницький, Іван Стояловський, Модест Хомінський. Сесії магістрату відбувалися двічі на тиждень (у вівторок і пятницю) в дообідній час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.
Традиційне коло функцій магістратів міст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 і 1786 рр. визначено систему заходів для гарантування протипожежної безпеки. У випадку пожежі в містах сторож на ратушній вежі мав повідомляти про це дзвоном. Коли міста не мали протипожежної охорони, їх гасили пожежні цехи. Коней для підвезення рятівників до місця пожежі у самому місті надавала пошта, на передмістіпередміщани або сусіди-міщани. До послуг рятівників у Львові було чотири помпи, драбини, гаки і т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелік дозволів і заборон для забезпечення громадського порядку в місті: затримання і покарання добовим арештом волоцюг, які спали на вулицях, штрафи або побиття за стрільбу і куріння на вулицях, заборона пасти на міських валах худобу, у святкові дні торгувати після 9-ї години ранку городиною, регламентування годин праці в ці дні перукарів, кавярень, шинків і господ, закриття інших крамниць і ремісничих майстерень, окреслення годин і черговості танців під час публічних забав тощо. Від 1782 р. практикувалася реєстрація в поліції прибулих до міста сторонніх осіб.
На поліпшення санітарного стану спрямовувалися владні приписи про поховання і кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження від 9 вересня 1784 р. зобовязувало винести цвинтарі з середмістя за межі Львова. Невдовзі, у 1786 р. започатковано відомий Личаківський цвинтар та Жовківський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) і Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарі. У травні 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося дві доби з моменту смерті. У тому ж році запроваджено медичний огляд покійників.
У жовтні 1788 р. на львівських рогатках запроваджено збір мита.
Більша частина вище згаданих управлінських нововведень у містах і містечках краю повязана з ініціативами представника освіченого абсолютизму на австрійському цісарському троні Йосифа II. Влітку 1773 р. він, на той час співправитель Марії-Терезії, відвідав Львів з шестиденним візитом, після якого висловив низку пропозицій щодо вдосконалення управління краєм. Вдруге Йосиф II побував у Львові у травні 1780, втретєу 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тоді з цісарем сталася несподівана пригода: у самому центрі міста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болоті. Цей випадок наче символізував коло проблем, вирішення яких потребував новопридбаний край.
Після смерті Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епіцентрі франко-австрійського протистояння з чималою ймовірністю його втрати для Австрії. Загроза стала реальною під час франко-австрійської війни 1809 р. Тоді частини союзного з Наполеоном польського війська під командуванням князя Юзефа Понятовського, відірвавшись від австрійського експедиційного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квітня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнєцького) і Жовкву (колона генерала Г. Камєнського) наблизилися до Львова і 2728 травня зайняли місто, проголосивши відновлення польської державності. Військо розмістилося на площі Св. Юра. З усіх урядових будинків зняли австрійський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замість Галицького губернаторства Тимчасового центрального військового уряду обох провінцій Галичини під протекторатом Наполеона І на чолі зі Станіславом Замойським.
Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатія Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомістром замість усунутого Ф.-А. Лоренца міська верхівка обрала ювеліра Вацлава Кобервайна. Проте польське правління у місті тривало всього 24 дні: з наближенням загону австрійського генерала Еґермана польське військо 19 червня відступило зі Львова до Жовкви, а 21 червня у місті проголошено відновлення влади Австрії. Втім, австрійська влада виявилася номінальною, бо вже 28 червня до міста ввійшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус російського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем міста на пять з половиною місяців. Повноваження ж австрійської влади були настільки обмежені, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, під тиском обставин залишив містойого функції перебрав призначений Олександром І комендант міста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росіяни розраховували на приєднання Галичини до Росії. Але цього не сталося: за умовами франко-австрійського мирного договору, підписаного 14 жовтня 1809 р. у Відні, Львів і більшу частину Галичини повернуто під владу Австрії.
Після Віденського конгресу 1815 р. і створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрії, Пруссії, Росії), спрямованого проти визвольних рухів, в Австрійській державі майже на 30 років запанувала гнітюча атмосфера поліцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттерніха. Проводячи традиційну централізаторську внутрішню політику, віденський уряд здійснював курс на нівелювання національних особливостей та поступову асиміляцію підвладних Австрії народів, а в Галичині доповнював його певним протегуванням польської шляхти за рахунок обмеження інтересів українців.
У Галичині реалізовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (18151822), Л. Тааффе (18231826), А. Лобковіц (18261832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд дЕсте (18321846), надзвичайний надвірний комісар Р. Стадіон (18461847) й губернатор Ф. Стадіон (1848), бургомістри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (18251842), Е. Ґерард фон Фестенбурґ (18421848) та підвладні їм бюрократичні структури. У 30-хпершій половині 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлінському апараті висунулися президент губернаторства Ф. Кріґ (18311847) та директор львівської поліції Леопольд фон Захер-Мазох (18321848), яких тогочасна громадська думка наділила негативними ознаками запопадливих речників анахронічного меттерніхівського режиму. Про життя та діяльність останнього поліцейського і письменника у центрі Львова нині нагадує однойменне стильне кафе і жартівлива вулична скульптура, відкриття якої певний час блокувала міська влада.