Весною 1912 року Скоропадському було присвоєно звання генерал-майора і зараховано до почту Його Імператорської Величності. Незабаром ввірений йому лейб-гвардії Кінний полк, в якому служили сини російської аристократії і який носив неофіційну назву «Полк російських шевальє», перетворився на один із кращих в армії. У першому ж бою 6 серпня 1914 року полк розгромив німецьку бригаду, а його командир одержав вищу бойову нагородуорден Святого Георгія.
Лютнева революція застала генерал-лейтенанта Скоропадського командиром 34-го армійського корпусу. Зречення царя привело до того, що, на думку багатьох українських громадських діячів, втратив значення Переяславський договір. Розрив династичної унії Росії й України пожвавив український національний рух, і весною 1917 року в Києві виник власний представницький органЦентральна Рада. Хоча Скоропадському була чужа соціалістична орієнтація Тимчасового уряду і Центральної Ради, він був військовою людиною і виконував накази командирів. Одним із таких наказів йому доручалося «українізувати» свій корпус.
У жовтневі дні 1917 року, знаходячись в Генеральному військовому комітеті, Скоропадський отримав телеграму з Чигирина, де проходив Всеукраїнський козачий зїзд. У донесенні повідомлялося, що він одноголосно вибраний отаманом Вільного козацтва. Незабаром Скоропадський скликав опозиційну Раді організацію«Українську громаду», у керівництві якої стояли офіцери частин, що «українізувалися», лідери Вільного козацтва і представники української інтелектуальної еліти. Ідеологія її була доступна будь-кому: Україна в анархії, Центральна Рада безсила змінити ситуацію на краще і має бути замінена твердою владою, такою, що користується довірою народу, Найкращою формою влади, враховуючи історичні традиції, може стати гетьманство.
29 квітня в Києві відбувся Всеукраїнський зїзд хліборобів, 6,5 тис. делегатів якого висловили незадоволеність політикою Ради, зокрема її соціалістичними експериментами і націоналізацією землі. Зїзд ухвалив: «Для порятунку країни нам необхідна сильна влада, нам необхідний диктатор, згідно старовинним звичаямгетьман». Без жодного опору влада тут же вибраного гетьмана розповсюдилася за кілька днів по всій Україні. Лідери Ради залишалися на волі й активно засуджували переворот, відкидаючи заклики про співпрацю. Коли до осені 1918 року супротивники Скоропадського погодилися з фігурою гетьмана як тимчасового Президента України, було вже надто пізношанс укріпити національну владу і зберегти країну був упущений
Недовгі 7,5 місяців правління Скоропадського проте залишилися в памяті українців як період відносного благополуччя. За цей час уряд прийняв близько 400 законів. Першими з них стали двапро відновлення права приватної власності на землю і вилучення за ринковою вартістю частини землі у великих землевласників з метою наділу нею малоземельних селян, а також про поліпшення правового стану й умов праці робітничого класу. Найближчим часом був складений і прийнятий збалансований державний бюджет, забезпечена стабільність національної валюти, відновлено нормальне залізничне сполучення, впорядкована фінансова система. Гетьман сприяв перебудові системи української освіти, під його патронатом була створена Українська академія наук. Проте якраз всі ці успіхи в побудові незалежної держави перетворили Скоропадського на лютого ворога вождів як «червоної», так і «білої» Росії.
Трагічна розвязка настала в листопаді 1918 року. Терміново заклавши основу майбутніх армійських корпусів, Скоропадський спробував створити силу, здатну протистояти розпаду держави. Одночасно гетьман зважився на крок у бік природного союзника, 14 листопада 1918 року проголосивши федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але саме ця заява і стала початком кінця карєри Скоропадського.
У цій ситуації Скоропадський, все ще володіючи величезним авторитетом у військах і серед козацтва, міг узяти верховне командування армією в свої руки. Але побоюючись звинувачень в диктаторських замашках, він хотів покласти край братовбивчій сварці політичними методами. Французький консул з Одеси запропонував озброєну допомогу Антанти, але Скоропадський уже тверезо оцінив ситуацію. І він, і українська державність були приречені
Виїхавши за кордон, Павло Петрович мав намір завершити політичну карєру, проте обставини знову змусили його зіграти важливу роль в українській еміграції. Навколо Скоропадського обєдналися інтелектуали, які розробили концепцію українського монархізму, а гетьманський рух в Європі був настільки могутнім, що викликав побоювання державного Центру УНР, який претендував на те, щоб поодинці представляти інтереси України.
При Гітлері Скоропадський не користувався особливою довірою націонал-соціалістичних властей. Його впливу вистачало, щоб врятувати від репресій ряд українських діячів, зокрема, він добився звільнення німцями С. Бандери, А. Мельника і Я. Стецька. В кінці війни Павло Петрович з дочкою Єлизаветою намагався виїхати із зони можливої радянської окупації. Але потрапивши в Баварії під бомбардування, колишній гетьман був важко поранений і 26 квітня 1945 року помер у госпіталі католицького монастиря міста Меттен. Потім тіло його перепоховали на кладовищі в Оберсдорфі, де пізніше були поховані всі члени родини.
Так закінчилося життя величного аристократа і генерала, що вибрав у важкі роки братовбивчої війни шлях служіння рідній землі і став певною сполучною ланкою російських і українських громадських кіл на новій політичній основі.
Хрущов Микита Сергійович(18941971)
Радянський державний і політичний діяч, перший секретар ЦК КПРС і Голова Ради Міністрів СРСР
Народився Микита Сергійович 17 (5) квітня 1894 року в селі Калинівка Курської губернії в родині шахтаря. Після здобуття початкової освіти в церковно-парафіяльній школі з 14 років працював слюсарем на заводі, чистильником казанів, слюсарем на шахті. У 1918 році вступив у ряди ВКП(б). Брав участь в громадянській війні.
Починав свою карєру М. С. Хрущов зі знайомства з Лазарем Кагановичем, який на початку 1920-х років очолював Компартію України. У 1925 році Хрущов зайняв свій перший постпартійного керівника Петрово-Марїнського повіту Сталінської губернії. З 1931 року перебував на партійній роботі в Москві, в 19351938 рокахперший секретар Московського обласного і міського комітетів партії. У 1938 році М. С. Хрущов стає першим секретарем ЦК КП(б) і кандидатом в члени Політбюро ЦК ВКП(б), а ще через рікчленом Політбюро.
Під час Великої Вітчизняної війни Хрущов входив в управління військових рад Південно-Західного напряму, Південно-західного, Сталінградського, Південного, Воронезького і 1-го Українського фронтів. Закінчив війну в званні генерал-лейтенанта.
З 1944 року Хрущов знов перебуває в обоймі вищого керівництва Україниспочатку він зайняв пост Голови Ради Міністрів УРСР, а з 1947-гопершого секретаря ЦК Компартії України. Смерть Й. В. Сталіна в березні 1953 року ініціювала боротьбу за владу в СРСР. У цей момент, коли Голова Ради Міністрів Г. М. Маленков залишив пост секретаря ЦК, Хрущов став фактичним керівником партаппарату, хоча аж до вересня 1953 року офіційно не був першим секретарем ЦК. «Боротьба за Кремль» досягла свого апогею. З березня по червень Л. П. Берія за підтримки вірних йому сил МВС зробив спробу захоплення влади. Щоб усунути суперника, Хрущов пішов на спілку із Маленковим. У вересні 1953 року Микита Сергійович був призначений першим секретарем ЦК КПРС.
У липні 1955 року відбувся черговий Пленум ЦК, головним питанням якого була підготовка до чергового XX зїзду партії, призначеного на лютий наступного року. В цей час одна з комісій ЦК займалася реабілітацією необґрунтовано репресованих під час сталінських «чисток». Ознайомившись з її доповіддю, Хрущов на засіданні Президії ЦК запропонував створити ще одну комісіюз розслідування діяльності Сталіна. Ця пропозиція зустріла різку відсіч з боку партійних «зубрів»Молотова, Кагановича і Ворошилова. Проте «молоді» члени Президії (деякі з них опинилися в Політбюро завдяки Хрущову)Булганін, Сабуров, Первухін, Кириченко, Сусловпідтримали генсека. Хрущов пообіцяв їм, що діяльність комісії буде секретною і що розслідування стосуватиметься «порушень соціалістичної законності», основна частина провини за які лежить на Берії.
XX зїзд КПРС почав свою роботу 14 лютого 1956 року. Спочатку все йшло у заздалегідь наміченому і звичному руслі. Звітна доповідь, промови членів Політбюро і делегатів зі всіх куточків Союзу. 1436 учасників зїзду голосно аплодували, вставали з місць і висловлювали вірність ленінському курсу. І мало хто знав, яка боротьба велася навколо доповіді про діяльність Сталіна. До останнього моменту не було ясно, чи буде ця тема взагалі обговорюватися на зїзді.
Зїзд фактично завершився. Більшість іноземних і вітчизняних гостей зїзду і журналістів вже розїхалися. Й у цю мить до порядку денного зїзду була включена доповідь «Про культ особи і його наслідки». Хрущов не дарма зволікав. Він чекав, коли делегати зїзду підтвердять його повноваження першого секретаря ЦК.
«Товариші! У звітній доповіді Центрального Комітету партії XX зїзду, у ряді виступів делегатів зїзду, а також і раніше на Пленумах ЦК КПРС немало говорилося про культ особи і його шкідливі наслідки»так Микита Сергійович Хрущов у ніч на 25 лютого почав свою історичну доповідь. А далі була 4-годинна промова, що глибоко шокувала всіх присутніх у залі. Деякі делегати, не соромлячись, плакали, а дехто навіть знепритомнів. Чому так відбувалося, зрозуміти неважко. Ще недавно всі молилися на «світлий образ мудрого вождя». І раптом Це була не просто констатація і критика окремих недоліків. Сталін, «геній радянського народу», був названий відповідальним за всі біди, що відбувалися з народом. Повна зневага принципів колективного керівництва і демократичного централізму, вбивство Кірова, катастрофічний економічний стан країни, масові репресії і терор 1930-х років, «розстрільний» XVII зїзд партії (70 % учасників цього зїзду були знищені під час «чисток»), депортація кавказьких народів. І багато іншого Але, мабуть, найжахливішим було звинувачення Сталіна в страшних поразках Червоної армії в початковий період Вітчизняної війни. Був розвінчаний міф про Сталіна як про мудрого воєначальника, завдяки якому Радянський Союз розбив гітлерівську Німеччину.
Дебати по доповіді вирішили не відкривати. Це й зрозумілодуже вже неймовірним здавалося те, що почули делегати з трибуни зїзду. Не зважилися видавати і повну версію доповіді. За вказівкою ЦК на підприємствах і в установах були проведені збори, на яких мільйони радянських громадян були ознайомлені з основними положеннями доповіді.
Звичайно, висновки доповіді Хрущова на XX зїзді були неповними. Все зводилося, по суті, до ролі однієї людини, при цьому замовчувався незаперечний факт, що винна була вся система, уособленням якої є Комуністична партія. Існувала в доповіді і відверта брехня, на зразок того, що Сталін під час війни планував кампанії, користуючись тільки глобусом. І все-таки доповідь досягла своєї мети. Суспільство, навіть не знаючи всіх подробиць, сколихнулося.
У червні 1957 року була організована змова з метою усунення Хрущова. Після повернення із зарубіжної поїздки він був запрошений на засідання Президії ЦК КПРС, члени якої сімома голосами проти чотирьох зажадали його відставки. Хрущов скликав Пленум ЦК, що відмінив рішення Президії. Після цього керівники «антипартійної групи»Молотов, Маленков і Кагановичдістали відставку. У березні 1958 року Микита Сергійович зайняв пост Голови Ради Міністрів, зосередивши в своїх руках всі основні важелі влади.
Перемога Хрущова, з одного боку, остаточно звільнила країну від небезпеки повернення сталінізму, але з другогостала стартом згортання демократичних змін. Багато в чому це стало і причиною Карибської кризи 1962 року, яка ледве не призвела до початку атомної війни. І це ж стало причиною примусової відставки Хрущова в жовтні 1964 рокуєдиного подібного випадку в історії СРСР.
На пенсії Микита Хрущов, імя якого було фактично викреслене з історії Радянського Союзу, писав мемуари. Помер він 11 вересня 1971 року в Москві.
Кравчук Леонід Макарович(народився 1934 р.)
Державний і політичний діяч, перший Президент України
Леонід Кравчук народився 10 січня 1934 року в с. Великий Житин Рівненської області. До приєднання західноукраїнських земель до УРСР Кравчуки мали всього 1,5 га землі, яка повинна була годувати всю родину. Доводилося наймитувати у заможних селян, тому родина пішла в колгосп, сподіваючись врятуватися від злиднів. Батько, Макар Олексійович, став агітатором, а матір, Єфимію
Іванівну, вибрали в місцеву раду. З приходом німців батькові доводилося тривалий час ховатися від переслідувань, потім він пішов на війну і загинув. Мати все життя працювала в колгоспі.
У 1942 році Леонід поступив у початкову школу, яку закінчив через пять років. Потім Кравчук вчився в Городищенській школі-семирічці, у випускному класі вступив до комсомолу. Школу Леонід закінчив з відзнакою і в 1950 році пішов на бухгалтерське відділення Рівненського кооперативного технікуму. У 1953 році Кравчук, також з відзнакою, закінчив навчання в технікумі. Вищу освіту Леонід Макарович здобув в Київському державному університеті. Вчився він добре, отримав спеціальність «економіст». З третього курсу Леонід почав займатися громадською роботою і подав заяву про вступ до партії. У травні 1957 року його прийняли кандидатом в члени КПРС, з 1958-го він став членом КПРС.
В університеті Леонід Макарович познайомився зі своєю майбутньою дружиноюАнтоніною Мішурою з Сумської області. Дівчина була сиротою, добре вчилася. У 1959 році у молодого подружжя народився син Олександр.
Після закінчення університету в 1958 році вони були направлені на викладацьку роботу. Наступним кроком в карєрі стала постійна робота методистом-консультантом в Будинку політосвіти, потім завідуючим відділом пропаганди й агітації Чернівецького обкому КПУ. У 1967 році Кравчука направляють на навчання в Академію суспільних наук при ЦК КПРС, де він захищає дисертацію. У 19701989 роках Л. М. Кравчук працює в апараті ЦК КПУ в Києві. У головному партійному органі України Леонід Кравчук пройшов шлях від завідувача сектором до другого секретаря ЦК КПУ.
У 1990 році відбулися перші демократичні вибори у Верховну Раду. Вони були відкритими і таємними, проходили за новими, відносно ліберальними законами. Леонід Макарович був вибраний по 39-му округу Ямпільському (Вінниччина), в який входили два райониЯмпільський і Піщаний.
Ця кампанія мала велике значення для подальшого становлення Кравчука як політика. Голова Верховної Ради України В. А. Івашко подав заяву про відставку. Було названо 27 кандидатів на пост, що звільнився, почалася «спікеріада». Леонід Макарович, виступаючи перед депутатами, відразу підкреслив, що головною програмою для нього є прийнята Декларація про суверенітет, яка житиме тільки тоді, коли кожна теза, викладена в ній, буде підкріплена відповідним законодавчим актом. Кравчук закликав якнайскоріше почати роботу над новою Конституцією.
За кандидатуру Кравчука віддали свої голоси 239 парламентаріїв. Пропозицію про обрання Леоніда Кравчука Головою Верховної Ради України підтримали 292 депутати.
У зимку 1991 року Кравчуку вдалося переконати більшість депутатів Верховної Ради в тому, що Україні слід прилучитися до проведення організованого Москвою референдуму з «бюлетенем Кравчука», який містив би таке питання: «Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?». Під час республіканського опитування 80,17 % відповіли «так», що насторожило Москву. Відбувався процес поступового розвалу імперії.
Сказати, що ситуація, яка виникла в Україні після серпневого путчу 1991 року, була складною, значить, не сказати нічого. Леонід Кравчук як керівник країни розумів, що будь-який різкий рух в ту або іншу сторону може вивести ситуацію з рівноваги, і тоді наслідки будуть непередбачуваними. Кравчук вичікував І лише потім, зваживши всі обставини, він ініціював ухвалення доленосного для України рішення. Звичайно, не варто переоцінювати роль Леоніда Кравчука в тому, що 24 серпня 1991 року Україна отримала незалежність, але не варто її і недооцінювати. Головна заслуга Кравчука в тому, що відбулося це без кровопролиття і мирним шляхом.
Позачергове засідання Верховної Ради України 24 серпня 1991 року проходило дуже бурхливо. Питання обговорювалися різні, але всі розуміли, що головне, для чого зібралися депутати, це незалежність України. В ході засідання Леоніду Кравчуку кілька разів надавали слово, а в кінці засідання він зачитав текст «Акту проголошення незалежності України».