1 грудня 1991 року, на перших в історії країни відкритих президентських виборах, Леонід Кравчук з кількісною перевагою був обраний Президентом України. Першим кроком президента Кравчука стало підписання документів про створення Співдружності Незалежних Держав. СРСР припинив своє існування. За короткий термін вдалося отримати відгуки від 120 країн, і з 87-ма з них були встановлені дипломатичні відносини.
У той самий час економічний стан у країні погіршувався. Негативно вплинув на вітчизняний господарський комплекс односторонній розрив економічних звязків, ініційований Москвою. Розвал фінансової системи в 19921993 роках привів до інфляційного шоку. В результаті гострої політичної боротьби Верховна Рада восени 1993 року ухвалила рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.
Вибори президента були призначені на 26 червня 1994 року. Більшість населення України вірила в перемогу Л. М. Кравчука. Дійсно, в першому турі Леонід Макарович переміг, він отримав 37,68 % голосів виборців проти 31,25 %, отриманих Л. Д. Кучмою. Але в другому турі Кравчук набрав 45,1 % голосів, а Л. Д. Кучмабільше 52 %.
Діставши відставку з поста президента, Леонід Макарович активно займається політичною і громадською діяльністю, кілька разів він обирався депутатом Верховної Ради України.
Л. М. Кравчук назавжди увійшов до історії України. З його імям повязано здобуття незалежності, ухвалення атрибутів держави, утворення Співдружності Незалежних Держав і створення умов для дистанціювання від СНД, початок інтеграції в європейські структури.
Кучма Леонід Данилович(народився 1938 р.)
Державний і політичний діяч, Президент України в 19942005 рр.
Революції, що дарують народу свободу, це святе. Але революції не можуть бути вічними, жодна країна не стане державою і жоден етнос не стане Народом з великої літери, якщо постійно знаходитиметься в революційному стані. Україна в середині 1990-х років втомилася від революцій. Саме тому люди і віддали свої голоси Леоніду Кучмі, політикові-практикові, який відрізнявся від своїх суперників з президентської гонки саме своєю спрямованістю на наведення економічного ладу.
Майбутній Президент України народився 9 серпня 1938 року в селі Чайкине Чернігівської області, на поліських болотах.
Коли вибухнула війна, Данило Прокопович Кучма пішов на фронт і в 1944 році пропав безвісти десь під Новгородом, а решта родини (мати Парасковія Трохимівна і троє дітей) пережила гітлерівську окупацію. У 1955 році Леонід покинув рідні пенати і відправився поступати до інституту. Тоді ж він вперше в житті узяв в руки гроші, дбайливо накопичені матірю-колгоспницею.
Юнак, що виріс у бідності, насамперед зясував, що на фізтеху Дніпропетровського університетукузні кадрів для промисловості, що бурхливо росте, найбільша стипендія. І не роздумуючи, поступив саме туди. Леонід з дитинства мав здібності до точних наук, тому вчився непогано, проявивши себе і в громадській роботі. Компенсуючи невеликий зріст, самолюбний хлопець завжди і у всьому прагнув бути першим. Кривдників притискував по комсомольській лінії, зате друзям допомагав усім, чим міг. І взагалі був, як то кажуть, душею компанії, не пропускаючи жодного студентського «заходу».
У 1960 році Леонід успішно закінчив Дніпропетровський державний університет і отримав спеціальність інженера-механіка. Протягом 15 років він працював у ракетно-космічному конструкторському бюро «Південне» інженером, потім старшим інженером, провідним конструктором, помічником головного конструктора. Молодий фахівець відразу ж почав наглядати супутницю життя, і незабаром після приходу в КБ на очі йому потрапила миловидна Люда Талалаєва, що співала в самодіяльному хорі. Людмила, хоч і була росіянкою, родом з уральського міста Воткинська, чудово виконувала українські пісні, добре готувала і взагалі стала ідеальною подругою Леоніда. У 1962 році вони одружилися, і незабаром у молодят народилася дочка Олена.
У той час 28-річний Кучма вже був провідним конструктором КБ «Південне» і возив розробки заводу для випробувань на космодром Байконур. Під час підготовки до чергового пуску на стартовому майданчику сталося ЧПзагорілася ракета. Військові і цивільні чини, присутні на старті, кинулися врозтіч: всі памятали про недавню катастрофу, що погубила десятки людей, включаючи Верховного маршала артилерії Недєліна. Не втратив самовладання лише Леонід Кучма, який і організував гасіння готової вибухнути ракети. Незабаром після цих подій він був висунутий на Державну премію, але ті, хто вирішував це питання, сказали: «Молодий ще, нехай попрацює».
З 1975 по 1982 рік Леонід був секретарем партійної організації КБ «Південне», потім чотири роки працював першим заступником генерального конструктора КБ, а з 1986 по 1992 рікгенеральним директором виробничого обєднання «Південний машинобудівний завод». У 1990 році Кучма захистив кандидатську дисертацію, а через два роки отримав звання професора. Нині вінчлен ряду Академій наук, що має немало урядових нагород, серед яких найпрестижніша в СРСР Ленінська премія за розробку ракет СС-18 і СС-20 і Державна премія України у сфері науки і техніки (1993).
Професійна політична діяльність Кучми почалася з обрання його народним депутатом Верховної Ради України в березні 1990 року. Він був серед тих депутатів, які наступного року ухвалили доленосне для України рішення, проголосивши її незалежність.
У жовтні 1992 року Президент України Леонід Кравчук призначив Кучму премєр-міністром нового реформаторського уряду молодої республіки і доручив йому проведення грошової реформи. Проте майже за рік його «премєрствування» «прориву до ринку» так і не відбулося. Вже через пару місяців інфляція в Україні підскочила в три рази, рвонули вгору ціни на енергоносії, почали зупинятися заводи. А премєр все кидався між президентом і Верховною Радою, вимагаючи додаткових повноважень, і погрожував відставкою у разі невиконання цих вимог. Проте незабаром не тільки ліміт надповноважень, але і ліміт довіри главі уряду був повністю вичерпаний.
Хитрий Кравчук все розрахував правильно: Кучма ніколи не зважиться на серйозні зміни. Який «риночник» з людини, яка все життя була упевнена, що «економіка» і «держзамовлення»синоніми? До того ж президентові було дуже зручно перекласти відповідальність за неминуче погіршення становищя в країні на вже «відіграну» фігуру. В той момент ніхто не міг собі навіть уявити, що саме ця фігура через рік переграє самого Кравчука.
У вересні 1993 року чергове прохання премєра про відставку задовольнив Кравчук, а потім і парламент України. Після відставки Кучма керував Українським союзом промисловців і підприємців, удосконалював збирання тролейбусів у колишніх ракетних цехах на рідному «Південмаші». Постати з попелу «відіграному премєрові» допоміг його колишній прес-секретар Д. Табачник, що запропонував шефові в 1994 році стартову програму для майбутньої президентської кампанії. Розрахунок був зроблений на електорат Сходу і Криму: виборці цих регіонів у той час вже «наїлися» навязливої кравчуківської українізації й інтриг навколо автономії півострова на фоні безробіття, що росло.
На відміну від Кравчука, Леонід Данилович виявився для виборця простим і зрозумілим. І працю в полі знає, і пісні під гітару співає, і дружину без потреби «в телевізорі не показує». До того ж на фоні фінансово-кримінальних скандалів, в яких по самі вуха загрузла тодішня київська еліта, провінціал, що «хотів багато зробити», насилу говорив по-українськи і мав репутацію «скривдженого владою», виглядав дуже непогано.
У результаті Кучма переграв свого опонента. Він хоч і поступився Кравчуку в першому турі, проте в другому турі виборів отримав 52 % голосів. 19 липня 1994 року Кучма дав урочисту присягу Президентатретього в українській історії після Михайла Грушевського (у 1917 р.) і Леоніда Кравчука. У 1999 році Леонід Кучма був переобраний на другий термін.
Десять років президентства Леоніда Кучмидуже неоднозначний період в історії України. Країну, особливо під час другого терміну його перебування при владі, стрясали гучні політичні скандали, акції протесту, звинувачення перших осіб держави, у тому числі і самого Кучми, в тяжких злочинах. Але все ж таки при ньому в Україні зберігалася хай і відносна, але стабільність, була прийнята Конституція, проведені грошова і ряд інших важливих реформ. При Кучмі країну покинула остання боєголовка, що стало юридичним підтвердженням безядерного статусу країни, встановленого Декларацією про незалежність.
Перед президентськими виборами 2004 року Конституційний суд надав голові держави, що діяв, можливість балотуватися на третій термін, проте той відмовився. Після приходу до влади Віктора Ющенка Леонід Данилович подав у відставку і зараз займається громадською і добродійною діяльністю.
Роксолана(15061558)
Наложниця, а потім дружина турецького султана Сулеймана I Прекрасного, що здійснила значний вплив на політику імперії Османа
Улітку 1520 року Рустем-паша, всесильний візир молодого султана Сулеймана, прогулювався по невільничому ринку. Серед виставлених на продаж виснажених людей його погляд привернула молода дівчина сяйливої краси. Рустем-паша вирішив купити її і подарувати султанові. Таким чином, дівчина могла претендувати на високе положення, оскільки не вважалася рабинею. І вона скористалася своїм шансом сповна
Точний час і місце народження жінки, що згодом впливала на найважливіші історичні події, невідомі. Згідно з найпоширенішою версією, Анастасія (або Олександра) була дочкою священика Гаврили Лісовського з невеликого містечка Рогатин (ниніІвано-Франківська область). На той час ця територія належала Речі Посполитій і постійно зазнавала набігів кримських татар. При одному з набігів 15-річна дочка священика була захоплена і потрапила в рабство. Її, очевидно, спочатку переправили в Кафу (Феодосію), де знаходився найбільший невільничий ринок, а потім вона опинилася в Стамбулі.
Потрапивши в гарем, русоволоса дівчина звернула на себе увагу султана Сулеймана. Її прозвали Хуррем, що в перекладі означає «Та, що сміється». Нам же вона більше відома під європеїзованим імям Роксолана, тобто «русинка». Незабаром проста наложниця, яких у султана була велика кількість, стала його дружиною. Вона була не тільки досвідченою коханкою, але і цікавою співбесідницею, що добре зналася на мистецтві і державних справах.
Не слід вважати, що становище першої й улюбленої дружини, радника у всіх справах, прийшло до Роксолани само по собі. У художній літературі і в кіно її образ часто ідеалізується, але насправді їй доводилося постійно інтригувати, бути жорстокою, іноді віддавати накази про вбивство неугодних людей. Але для тих часів все це було типове, і Роксолана-Хуррем, щоб вижити, мала приймати «правила гри» султанського двору.
Первісток Сулеймана і Роксолани, Мехмед, народився в 1521 році. У них було чотири синиМехмед, Селім (що згодом успадкував трон після батька), Баязид, Джангирі дочка Міріам. У 1530 році відбулося пишне весілля правителя імперії і Роксолани (звичайно, перед весіллям вона прийняла іслам). Після цього Хуррем отримала статус «баш-кадуні»головної (а по суті єдиної) дружини султана. Роксолана вважалася однією з найбільш освічених жінок свого часу, вона приймала послів, відповідала на листи іноземних правителів, була в курсі подій, що відбувалися в імперії Османа і за її межами. За її наказом в Стамбулі побудовано декілька мечетей, лазень і медресе. Ця незвичайна жінка, що чудово розбиралася в політиці і цінувала мистецтво, по праву зайняла своє місце в історії. Вона померла в 1558 році і, після оплакувань невтішного чоловіка, була похована зі всіма належними почестями.
Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович(15701622)
Політичний і військовий діяч, гетьман реєстрового козацтва, керівник походів до Криму і Туреччини
Майбутній гетьман народився, ймовірно, близько 1570 року в селі Кульчинці поблизу міста Самбора (ниніЛьвівська область) і був вихідцем із занепалого шляхетського галицького роду православного віросповідання. Він закінчив один із кращих на той час польських учбових закладівОстрозьку академію на Волині, а потім відправився «за пороги», де під керівництвом Самійла Кішки пройшов військову школу.
Починаючи з 1590-х років Сагайдачний вже брав участь у козацьких походах. З початку XVII століття він постійно знаходився в Запорозькій Січі і брав участь у походах на Молдову і Лівонію у війнах (16001601 рр.). У 1605 році він був обраний кошовим отаманом Січі і очолив ряд вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство.
Сагайдачного вибрали гетьманом на початку 1610-х років. Він відразу ж узявся за реформу війська, щоб не перетворилося вільне козацтво в звичайні зграї розбійників. У своїх частинах гетьман підтримував жорстку дисципліну, бо, як свідчили сучасники, без палиці зовсім відвикли від слухняності козаки. Покарання за провину були нечувано жорстокими, але кращі воїни не нарікали, вони розуміли, що гетьман таким чином зміцнює їх бойовий дух.
Історики відзначають, що в гетьманській діяльності Сагайдачний керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і одночасно схильністю до компромісів. У 1618 році Польща звернулася до нього з проханням допомогти королю Владиславу, що рушив на Москву. У гетьмана на цей час були зовсім інші плани, він якраз вів переговори з французьким послом Марконетом про союз проти турок, проте, оскільки в справі брав участь сам Владислав, козаки не могли відмовитися. Запорозьке військо в 20 тисяч шабель оволоділо Лівнами й Єльцем, розбило ополчення Пожарського і Волконського, проте Москву узяти не змогло. В результаті укладеного миру Владислав і його прихильники програли, але на військовій славі Сагайдачного ця поразка аніскільки не позначилася, бо самі запорожці не потерпіли жодної поразки у відкритому бою і до того ж повернулися додому з багатою здобиччю.
Сагайдачний переніс столицю козацтва до Києва. Разом з усим Військом Запорозьким він записався до Київського Богоявленського братства, а в 1620 році переконав єрусалимського патріарха Феофана, що повертався з Москви, відновити на Україні православну ієрархію, знищену Брестською унією 1596 року. Патріарх висвятив Іова Борецького на митрополита Київського, а також ще чотирьох єпископів для Київської митрополії. Тоді ж гетьман надіслав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на московську службу. Польща примирилася з цим, тому що знову потребувала козаків: турки завдали їй страшної поразки під Цецорою. Польський король прохав у запорожців допомоги, і в серпні 1621 року Сагайдачний з величезною армією41 тис. вершників і артилерії з 22 гарматамибув уже на берегах Дністра.
Більше місяця билися козаки з турками, здійснювали зухвалі набіги на ворожу територію, доходили до шатрів турецьких воєначальників. Але бої не дали вирішальної переваги жодній із сторін, і, не дивлячись на чисельну перевагу турецького війська, султан Осман II забажав миру, який був укладений 8 жовтня 1621 року на умовах, вигідних Польщі. У цьому поході, під час однієї з сутичок під Хотином, Сагайдачний був тяжко поранений.
Польський король щедро нагородив запорожців за подвиги під Хотином, але козацького гетьмана це не радувалойому вже недовго лишалося жити. Після тривалої хвороби Петро Конашевич-Сагайдачний помер у Києві 20 квітня 1622 року на руках у своєї дружини Анастасії від ран, отриманих у Хотинському бою.
Паскевич Іван Федорович(17821856)
Військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал
За переказами, родина Паскевичів походила з українського потомственого козацького роду полтавського полку, який бере свій початок від Паська, старшини в армії гетьмана Богдана Хмельницького. Іван Паскевич народився 8 (19) травня 1782 року в Полтаві. Його батько посідав посаду голови Верховного земського суду. Разом з другим сином, Степаном, він віддав Івана в Пажеський корпус. Серед інших учнів корпусу Іван був представлений імператорові Павлу I, в 1798 році дістав звання камер-пажа, а потімлейб-пажа. Здібний хлопець сподобався імператорові, і при випуску з корпусу був зарахований в поручики лейб-гвардійського Преображенського полку.
Після правління Олександра I карєра Івана Паскевича дещо сповільнилася. Шанс проявити себе молодому офіцерові випав в 1806 році, коли почалася Російсько-турецька війна. Іван потрапив в розпорядження генерала Міхельсона, який був призначений командуючим армією південного напрямку і вступив до Молдавії. У березні 1806 року колона військ вночі збилася з шляху. Паскевич самостійно зміг знайти дорогу, за що згодом був нагороджений орденом Святого Володимира IV ступеня.