Доктор Аллен розглядав діабет як хворобу, за якої перевантажена підшлункова залоза вже не може впоратися з переїданням4. Щоб дати їй відпочити, він призначав «лікувальне голодування Аллена»надзвичайно низькокалорійну й низьковуглеводну дієту (не більш ніж тисяча калорій і десять грамів вуглеводів на день). Пацієнтів поміщали в стаціонар, де «саджали» лише на віскі й чорну кавувони пили їх що дві години з сьомої ранку до сьомої вечора. Такий режим тривав день при дні, доки в сечі не зникне цукор. Навіщо включили віскі? Потреби в цьому не було, але спиртне давали, щоб «тримати пацієнта в спокої, доки його морять голодом»5.
Відповідь деяких хворих на таку терапію стала чимось небаченим. Вони вмить і навдивовижу починали одужувати. Однак інші помирали голодною смертю, яку делікатно називали «крайнім виснаженням». Успіху терапії доктора Аллена дуже заважало нерозуміння різниці між діабетом 1-го та 2-го типу. До пацієнтів з діабетом 1-го типу зазвичай належали діти зі страхітливо зниженою масою тіла, тоді як від діабету 2-го типу переважно потерпали дорослі з надлишковою вагою. Тож ця вкрай низькокалорійна дієта могла виявитися смертельною для хронічно недогодованих діабетиків із 1-м типом (більше про відмінності між двома типами діабету йдеться далі й у розділі 2). З огляду на безальтернативно фатальний прогноз у разі задавненого діабету 1-го типу, це була не така вже й трагедія, як здавалося спочатку. Огудники Аллена зневажливо нарекли його лікування «голодною дієтою», але її широко визнавали найкращою терапією аж до відкриття інсуліну 1921 року.
Випускник Медичної школи Гарварду доктор Елліот Джослін відкрив практику в Бостоні 1898 року, ставши першим в Америці фахівцем, що спеціалізувався на діабеті. Діабетичний центр при Гарвардському університеті, названий на його честь, і досі визнають як один зі світових флагманів лікування цієї недуги, а його підручник «Лікування diabetes mellitus» (The Treatment of Diabetes Mellitus) вважають діабетологічною біблією. Та й сам Джослінце, певне, найславетніший діабетолог за всю історію медицини.
Хоч у боротьбі з діабетом доктор Джослін втратив багатьох пацієнтів, однак багатьох урятував, застосовуючи Алленову методику. У 1916 році він писав: «Ці періоди тимчасового недоїдання допомагають проти діабету і, очевидно, заслуговують на загальне визнання після дворічного досвіду застосування лікувального голодування»6. Джослін відчував: поліпшення були такі очевидні для кожного учасника процесу, що навіть не потребували наукового обґрунтування.
Відкриття століття
Фредерік Бантінг, Чарльз Бест і Джон Маклеод, які працювали в Університеті Торонто, зробили 1921 року революційне відкриттяінсулін. Його виділили з яловичої підшлункової залози, а відтакстараннями Джеймса Колліпазнайшли спосіб, як достатньо очистити речовину, щоб ввести її першому пацієнту 1922 року7. Перед початком інсулінових інєкцій Леонард Томпсон, чотирнадцятилітній хлопчина з діабетом 1-го типу, важив лише тридцять кілограмів, але всі симптоми недуги швидко зникли, тож він ураз набрав нормальну масу тіла. Потім швидко пролікували ще шістьох пацієнтіві кожного з не менш приголомшливим успіхом. Очікувана тривалість життя десятилітнього хворого з цим діагнозом зросла в середньому від шістнадцяти місяців8 до тридцяти пяти років!
Компанія Eli Lilly and Company уклала партнерство з Університетом Торонто на комерційне розроблення цього революційного засобу. Патент на інсулін надали у вільне використання, щоб увесь світ міг мати користь від медичного відкриття століття. До кінця року інєкціями інсуліну лікували двадцять пять тисяч пацієнтів, і 1923 року Бантінг та Маклеод отримали Нобелівську премію з фізіології або медицини.
Наслідком стала ейфорія. Колосальне значення нововідкритого інсуліну ширило впевненість, що діабет зрештою переможено. Британський біохімік Фредерік Сенґер встановив молекулярну структуру інсуліну людини: це дало йому Нобелівську премію з хімії за 1958 рік і вторувало шлях до біосинтезу та комерційного виробництва цього гормону. Відкриття інсуліну затьмарило дієтотерапію попереднього століття, фактично скомпрометувавши її перед широким загалом. На жаль, історія діабету на цьому не закінчилася.
Незабаром стало зрозуміло, що є різні типи цукрового діабету. У 1936 році сер Гарольд Персіваль Гімсворт (19051993) розділив діабетиків на категорії залежно від їхньої інсуліночутливості9. Він зауважив, що деякі пацієнти виявляли надзвичайну чутливість до дії цього гормону, проте в інших її не помічали. Введення інсуліну хворим із нечутливої групи не мало очікуваного результату: замість дієвого зниження рівня глюкози у крові ефект від нього видавався незначним. У 1948 році Джослін так само дійшов висновку, що багато хто має нерозпізнаний діабет через інсулінорезистентність10.
Станом на 1959 рік офіційно визнавали два типи діабету: 1-й тип, або інсулінозалежний діабет, і 2-й тип, або інсулінонезалежний діабет. Ці терміни були не зовсім точні, адже багатьом пацієнтам із 2-м типом також прописували інсулін. У 2003 році від формулювань «інсулінозалежний» та «інсулінонезалежний» відмовилися, залишивши лише назви «діабет 1-го типу» та «діабет 2-го типу».
Паралельно побутували ще й терміни «ювенільний діабет» та «діабет дорослих», які наголошували на різниці між віком, у якому зазвичай настає ця хвороба. Однак 1-й тип дедалі частіше траплявся в дорослих, а 2-йу дітей, тож від них теж відмовилися.
Корені епідемії
У 1950-х роках у, здавалося б, здорових американців почали траплятися серцеві напади, які ставали дедалі частішими. У кожній популярній повісті потрібен лиходій, тож на цю роль призначили жири. Їх несправедливо звинуватили в підвищенні рівня холестерину у крові, який, мовляв, і призводить до серцево-судинних захворювань. Лікарі пропагували низькожирову дієту, і харчові жири почали перетворювати на справжнього демона. Однак проблемахоча тоді цього й не помітилиполягала в тому, що обмеження жирів у раціоні збільшувало кількість вуглеводів, адже тільки перші та другі дають відчуття ситості. У розвинених країнах вуглеводи переважно були високорафіновані.
Станом на 1968 рік американський уряд сформував комітет, що мав вивчити проблему голоду й недоїдання в країні й розробити рекомендації щодо її розвязання. Оприлюднений 1977 року звіт цього органу «Харчові орієнтири Сполучених Штатів» (Dietary Goals for the United States) ліг в основу Рекомендацій щодо правильного харчування американців (Dietary Guidelines for Americans), які містили кілька типових настанов, зокрема збільшити споживання вуглеводів до 5560 відсотків раціону та знизити споживання жирів із приблизно 40 до 30 відсотків загальної кількості калорій.
Хоча низькожирову дієту пропонували, щоб знизити ризик розвитку серцево-судинних захворювань та інсульту, нещодавні дослідження спростували звязок між кардіоваскулярними патологіями та сукупним вмістом жирів у раціоні. Так, багато високожирних продуктів, наприклад горіхи, авокадо чи оливкова олія, містять моно- або поліненасичені жири, які тепер вважають корисними для серця. (У найновіших Рекомендаціях щодо правильного харчування американців, опублікованих 2016 року, обмеження на сукупний вміст жирів у здоровому раціоні скасоване11.)
Аналогічно спростували й взаємозалежність між натуральними насиченими жирами та розвитком серцевих захворювань12. Загальновизнано, що штучно насичені жири, зокрема трансжири, токсичні, однак це не стосується жирів природного походження, наявних у мясі та молочних продуктах, як-от масло, вершки або сир, їжі, що належала до раціону людства з давніх часів.
Однак наслідки цієї новомодної й бездоказової низькожирової та високовуглеводної дієти виявилися несподіваними: рівень ожиріння незабаром поповз угору й відтоді більше не падав.
Рекомендації щодо правильного харчування 1980 ро-ку впровадили сумнозвісну «продовольчу піраміду» з усіма її голослівними нахваляннями. Не маючи жодного наукового підтвердження, вуглеводиякі нещодавно «спричиняли надлишкову вагу»отримали друге народження як «цілющі» цілозернові продукти. Їжа, яка становила основу піраміди, тобто їжа, яку нам радили споживати щодня, включала хліб, макаронні вироби та картоплюсаме ті продукти, що їх доти рекомендували уникати, щоб зберегти струнке тіло. І це саме ті продукти, що спричиняють найбільше підвищення глюкози й інсуліну у крові.
Як видно з рис. 1.1, одразу ж підскочило ожиріння. А за десять років, як показано на рис. 1.2 (див. с. 42), неминуче та невпинно почав ширитися діабет. Його вікова представленість досі стрімко прогресує. За оцінками 1980 року, діабет мали приблизно 108 мільйонів людей у всьому світі, а до 2014 року ця кількість зросла до 422 мільйонів14. Однак тривожнішим видається той факт, що кінця-краю цьому, схоже, не видно.
Чума ХХІ століття
Поширеність діабету істотно зросла серед осіб обох статей, усіх вікових груп, будь-якої расової та етнічної належності й різних освітніх рівнів. Діабет 2-го типу атакує щораз молодших пацієнтів. Педіатричні клініки, колишні вотчини діабету 1-го типу, сьогодні охопила епідемія підліткового ожиріння та діабету 2-го типу15.
Ця епідемія вирує не лише в Північній Америці, а стає пандемією, хоча до 80 відсотків дорослих діабетиків світу мешкають у розвиткових країнах17. Найшвидше показники діабету зростають у країнах із низьким та середнім рівнем прибутку. Наприклад, у Японії 80 відсотків усіх новодіагностованих випадків діабету припадають на 2-й тип.
Справжню діабетичну катастрофу переживає Китай. За оцінками 2013 року, приблизно 11,6 відсотка дорослих китайців хворіють на діабет 2-го типу, перегнавши навіть незмінного «чемпіона»СШАз його 11,3 відсотка18. З 2007 року у 22 мільйонів китайцівпоказник, що наближається до всього населення Австралії, діагностували нововиявлений діабет. За одне покоління рівень діабету зріс на страхітливі 1160 відсотків. За оцінкою Міжнародної федерації діабету, якщо наявні темпи поширення будуть збережені, до 2040 року на діабет захворіє кожен десятий дорослий у світі19.
І проблема тут не тривіальна. У 14,3 відсотка дорослих мешканців США виявлено діабет 2-го типу, а у 38 відсотків населенняпереддіабет, що сукупно становить 52,3 відсотка. А це означає, що вперше в історії хворих на діабет може бути більше, аніж здорових. Переддіабет і діабет стають новою нормою. Ба гірше, поширеність діабету 2-го типу зростала лише впродовж останніх сорока років, і це чітко вказує на те, що йдеться не про якесь генетичне захворювання або складник нормального процесу старіння, а про явище, породжуване стилем життя.
За деякими підрахунками, у 2012 році діабет обійшовся Сполученим Штатам у 245 мільярдів доларівяк безпосередніми видатками на медицину, так і зниженням продуктивності праці20. Медичні видатки, повязані з лікуванням діабету та всіх його ускладнень, удвічі, а може, і впятеро перевищили видатки на лікування інших хвороб. За наявними оцінками Всесвітньої організації охорони здоровя, 15 відсотків медичних бюджетів у міжнародному зрізі щорічно витрачають на супутні діабету захворювання. Такі суми загрожують банкрутством цілих країн.
Поєднання непомірно високих економічних і соціальних видатків, зростання поширеності та настання в молодому віці перетворюють ожиріння та діабет 2-го типу на вирішальні епідемічні виклики нового століття. За іронією долі, попри стрімкий розвиток медичних знань і технологічних досягнень, діабет становить сьогодні навіть більшу проблему, ніж двісті років тому21.
У 1800-х роках домінував діабет 1-го типу. Попри майже стовідсоткову смертність, траплявся він досить рідко. А якщо перенесемося у 2016 рік, то побачимо, що діабет 1-го типу становить менш ніж 10 відсотків сукупних випадків, а діабет 2-го типу повністю домінує й поширюється, хоч уже набув характеру ендемії (пандемії). Майже всі, хто на нього хворіє, мають зайву вагу або ожиріння, і в них розвинуться супутні ускладнення. Інсулін та інші сучасні медпрепарати можуть дієво регулювати рівень глюкози у крові, однак самé її зниження не відверне діабетичних ускладнень, включно з серцевими захворюваннями, інсультом та ракомпровідними причинами смерті.
Те, що ми дожилися до пандемії одного з найдавніших захворювань світу, нагадує вибух бомби. Усі інші недугивід віспи до грипу, від туберкульозу до СНІДузгодом вдалося приборкати, натомість частота породжуваних діабетом хвороб зростає страхітливо швидко.
Однак так само без відповіді залишається запитання: чому? Чому нам несила спинити поширення діабету 2-го типу? Чому ми не в змозі покласти край його ширенню серед дітей? Чому не спроможні усунути руйнівну дію діабету на наш організм? Чому нам не до снаги відвернути супровідні серцеві напади, інсульти, втрату зору, ниркові захворювання та ампутації? Чому після трьох тисяч років із часу його відкриття від діабету й досі нема порятунку?
Відповідь полягає в тому, що ми абсолютно хибно розуміли хворобу, яку називаємо діабетом 2-го типу. Щоб знайти доцільне лікування, що матиме шанси на успіх, потрібно почати все з чистого аркуша. Ми мусимо збагнути причину цього захворювання або ж, говорячи медичною мовою, етіологію. Яка етіологія діабету 2-го типу? Щойно ми це усвідомимо, зможемо починати. Тож до роботи!
Примечания
1
«Нецукровий діабет», або «нецукрове сечовиснаження». (Тут і далі прим. перекл.)