Завтра будуть коти - Бернар Вербер

Бернар ВерберЗавтра будуть коти

Моїй приятельці, романістці Стефані Жаніко, яка подарувала мені Домінокішку, що завжди товчеться по клавіатурі мого комп'ютера, як тільки помічає, що я збираюся друкувати (а отже, маю нахабство цікавитися чимось, крім неї)

1. Мої пошуки

Як мені вдалося зрозуміти Людину?

Змалечку люди здавалися мені загадковими і захопливими водночас. Що більше я спостерігала, як вони сновигають туди-сюди, як недоладно і смішно жестикулюють, то більше вони мене інтригували. Я безперестанку дивувалася:

Чому вони так дивно рухаються?

Як можна з ними порозумітися?

А потім мені пощастило зустріти Його. Він справді допоміг мені зрозуміти їхнє функціонування, їхні звички і навіть глибинні мотиви, які пояснюють їхню дивну поведінку.

Нові зустрічі завжди нас змінюють.

Без Нього, мабуть, я була б такою ж кішкою, як усі інші. Без Нього, мабуть, усі ці фантастичні пригоди, які я пережила, ніколи зі мною не трапились би. Без Нього я, мабуть, пройшла б повз усі ці неймовірні відкриття.

Щоб спробувати відтворити ту мить, коли все почалося, треба повернутися подумки в мій тодішній душевний стан. Пригадую, мені було нудно самій сидіти в хаті і я інтуїтивно відчувала, що добре було б потоваришувати з тими, хто живе поруч.

Вже тоді я була переконана:

Все живе має розум.

Все, що має розум, може порозумітися.

Все, що може порозумітися, може стати моїм співрозмовником.

Я вирішила, що спілкуванняєдиний мій шанс, до того ж тільки від мене залежало, чи зможу я налагодити повноцінне спілкування з іншими. Це просто щастя, що в мене зявилась така мета, бо інакшеякий сенс мало б моє існування? Їсти? Спати? Спостерігати, як чергуються дні і ночі, знову їсти і знову спати, тим часом як світ навколо безнастанно пульсує?

Однак самого наміру не досить, треба мати стратегію, яка приведе до його здійснення.

Як же подружитися з іншими?

А ось як

2. Перша спроба

Повільно заплющую очі, глибоко дихаю, прислухаюся до тіла, у голові відчуваю мозок. Він наче маленька сферична хмарка, пухнаста і срібляста, що плаває у моєму черепі. Він має здатність збільшуватися. Він еластичний: розширюється, розтягується, перетворюється на диск. Що більше він розтягується, то більше простору охоплює моя свідомість.

Мій мозок, подібний до тонкої широкої пароподібної скатертини, утворює наче мембрану-приймач.

Я влювлюю хвилі, які долинають здалеку і сходяться до мене. Десятки живих істот різного розміру, різних форм пульсують, дихають, думають, говорять своєю мовою і змушують мене вібрувати, як дзижчання мухи ще здалеку змушує коливатися поверхню павутини.

Очі все ще заплющені, прислухаюся всіма психічними і фізичними чуттями.

Ось, наприклад, я вловлюю хвилю. Отже, у зоні моєї досяжності є істота, яка міркує. Помічаю стурбоване мислення. Розплющую очі, шукаю джерело передачі, прямую туди, звідки йде сигнал. Після мозку ідентифікацію джерела розумової діяльності завершують мої очі. Бачу її. Дуже гарна. Підходжу ближче, маленькими кроками. Зорова система і система слуху завершують мій аналіз. Вона має делікатний природний запах. Її великі стурбовані карі очі бігають, озираючи все довкола. Вона ласує кремовим тістечком, ворушачи кінчиками губ. Видовжена мордочка, блискучі білі зуби. Довгі чорні кігтики збуджено стискають смаколик. Вона така мила. Колись у схожій ситуації я б могла подумати, що вона навмисне на мене не дивиться й ігнорує мене, щоб перевірити мою реакцію. Але завдяки своєму новому стану розширеної свідомості я дивлюся на неї як на просту життєву форму, наповнену енергією, з якою мушу порозумітися.

Треба лише натрапити на хвилю відповідної довжини. Підходжу ближче. Зосереджуюся і посилаю в її напрямку дуже чітку думку:

Добридень, панянко.

Оскільки вона не відгукується, підсилюю думку кроком назустріч. Паркетна дошка скрипить. Вона підводить голову й підстрибує, побачивши мене. Лякається і втікає, залишивши тістечко. Щодуху перебирає своїми гарнюніми натренованими лапками. Біжу за нею. Справжня спортсменка. Вона втікає широкими стрибками. Стараюсь не відставати. Мені навіть вдається її наздогнати. Тепер я помічаю одну деталь, якої раніше не зауважила і яка, безперечно, додавала їй шарму: її тонкий рожевий хвіст. Я зосереджено посилаю нову думку:

Добридень, мишо.

Вона втікає швидше.

Агов, зачекайте! Я не хочу заподіяти вам лиха, мені байдуже, що ви поцупили тістечко, я хочу тільки з вами побалакати.

Вона біжить ще, ще швидше.

Ні, не тікайте!

Її рожевий хвіст миготить позаду. Ця миша таки дуже граційна. Люблю істот, які гарно рухаються.

І все ж мені треба її впіймати, якщо я хочу налагодити діалог, який би мене влаштовував. Я додаю ходу, перевертаю ослінчик на кухні, зачіпаю вазу у вітальні, гальмуючи, дряпаю килим. В польоті я встигаю повернути ліворуч, потім праворуч, мене трохи заносить на напастованому паркеті, але я повертаю рівновагу, впиваючись кігтями в підлогу. Втікачка вже далеко, але я ще встигаю побачити, як вона шпарко шмигнула за відхилені двері підвалу. Вона несеться сходами, що ведуть під землю. Я переслідую її. Ми опиняємося поміж пральок, дитячих візків, валіз, старих картин і пляшок вина. Світла малолише один промінь пробивається крізь підвальне вікноя максимально розширюю зіниці (з вузьких щілин вони перетворюються на широкі кружечки), і так мені вдається пересуватися у напівтемряві. Ми, коти, вміємо виробляти такі штуки.

Я навіть можу розрізняти її сліди на запилюженій долівці. Якийсь час я їх бачу, потім вони щезають. Я заплющую очі, нашорошую вуха, щоб завдяки своєму надтонкому слухові визначити, де ж та миша. А далі починають вібрувати кінчики моїх вусів, вказуючи точний напрямок. Вона там.

Трохи далі я віднаходжу сліди, що ведуть до щілини в стіні біля мішка з дровами. Мяко ступаю.

Ви там, мишечко?

Я чую, як шалено бється її серце. Це вже не тривога, а справжня паніка.

Я нахиляюся і бачу, що вона ховається в дірці, трохи ширшій, ніж моя лапа. Тремтить всім тілом, очі витріщені, щелепи розтулені, хвіст згорнутий кільцем перед лапами. Невже це я її так налякала? Я ж лише юна кішка. Очевидно, роки непорозуміння між нашими двома видами не сприяють подоланню взаємної недовіри. Я знову зосереджуюсь і передаю телепатичне послання, яке супроводжую муркотінням на хвилях низької частоти.

Я не хочу вас убивати, я хочу тільки порозмовляти, як розумна істота з розумною істотою.

Вона задкує, щоби втиснутися у найдальший закуток своєї нірки. Чутно, як від сильного тремтіння у неї цокотять зуби. Переходжу в режим муркотіння на середній частоті.

Не бійтеся.

Вона часто дихає, її серце шалено калатає, наче ця думка, проникаючи в неї, має протилежний до очікуваного ефект. Але, здається, мені все-таки от-от вдасться.

Не думайте тільки, що

І в цю мить я підстрибую, почувши звук вибуху. Він долинув звідкись із вулиці. Слідом за ним лунає якесь сухе клацання, потімстрашний вереск. Я мчу на другий поверх, вискакую з кімнати на балкон і з цієї високої точки намагаюся побачити, що спровокувало заворушення.

Я бачу людину, вбрану в чорне, що трясе якоюсь палицею, кінець якої потріскує дрібними спалахами, у напрямку молодих людських істот, котрі виходять з великої споруди із синьо-біло-червоним прапором над дверима. Дехто з них падає і не рухається. Інші кидаються у різні боки і кричать, а людина в чорному не перестає робити палицею вибухи. Коли ж та палиця вже не діє, він жбурляє її поміж молодих людей, які кричать і падають на хідник, та пускається навтьоки. Інші люди переслідують його вулицею, їм вдається його схопити майже біля дверей мого дому. Вони розмахують кулаками, тупотять ногами. Звідусіль зявляються автівки, з усіх боків лунають зойки та стогони. Потім людину в чорному забирає якась дивна машина: вона голосно виє, а на даху в неї крутиться синя лампа.

За цей час навколо мого будинку і будівлі з прапором збирається натовп. Крики нарешті вщухли, але люди говорять швидко й голосно, і я вловлюю емоцію, наче відчутну на дотик хмару: страждання. З юрби виходить двоє людей, один говорить, тримаючи якусь кулю в руці, інший освітлює його за допомогою предмета з лампою. Люди з кулею щось говорять своєю мовою, стоячи навпроти предмета з лампою, потім лампу гасять.

Прибуває велика біла машина з такою самою синьою блимавкою і таким самим завиванням. Тих, хто упав, підбирають із землі й заносять до авта. Інстинктивно я вдихаю, наскільки можу, чорноту і негативні хвилі, випромінювані цією подією. Усім тілом поглинаю агресію, біль, почуття несправедливості присутніх людей. Я муркочу, аби очистити простір перед собою. Я відчуваю всі навколишні вібрації і не можу опиратися глибокому хвилюванню. Яка дивна поведінка. Я ніколи раніше такого не бачила. Що ж це сталося, чому вони так поводяться?

Я люблю людей, але не завжди їх розумію.

3. Моя служниця

Люди не такі, як ми.

Навіть фізично вони інші. Ходять на задніх лапах у досить нестійкій вертикальній позиції, яка завжди мене інтригувала. Вони більші, вищі. Їхні руки продовжуються кистями, що, своєю чергою, закінчуються розділеними пальцями з пласкими нігтями, які неможливо втягнути. Їхню шкіру вкривають тканини. Їхні пласкі й округлі вуха розташовані по обидва боки голови, їхні вуса дуже короткі, у них немає видимого хвоста. Вони не муркочуть, а видають горлові звуки, рухаючи при цьому язиком і губами. Вони пахнуть грибами. Назагал вони галасливі, незграбні, з дуже обмеженим відчуттям рівноваги.

Моя мама завжди казала: «Не звертай уваги на людей, вони непередбачувані».

А ось підходить і моя «служниця», проштовхуючись крізь натовп, що зібрався перед моїм будинком.

Моя служницягарний екземпляр самички. У неї довга грива блискучої каштанової шерсті, зібрана гарненькою червоною гумкою.

Звати її Наталі. Вона переступає поріг, намагаючись втримати в руках велику коробку. Щоб показати, що я, якби могла, то допомогла б їй, підбігаю і лащуся їй до ніг, делікатно поклацуючи зубами. Здивована, вибита з рівноваги, ледь не падаючи, вона все ж випростується і видає багато звуків, серед яких я впізнаю своє імя«Бастет» (я зробила висновок, що мене так звати, з її манери звертатися до мене). З її інтонації я припустила, що вона хоче бавитися. Стрімко кинулася вбік і заскочила її зненацька. І тут вона не втримується на ногах зі своєю коробкою й розпластується на підлозі. Правду кажучи, не збагну, як вони додумалися ходити лише на задніх лапах.

Я підходжу і лащуся до неї, муркочучи, сподіваючись, що вона погладить мене, щоб віддячити за цю витівку, яка свідчить про високий рівень нашого взаєморозуміння. Наталі вимовляє кілька слів своєю незрозумілою мовою. Її інтонація свідчить: вона також приголомшена тим, що трапилося біля дому. Мені спадає на думку, що можна її розважити, тягаючи шкарпетку, яку я вже добряче погризлавона пахла людським потом, трохи різким, але дуже приємним. Однак Наталі підводиться і калатає коробкою, наче перевіряючи її вміст.

Заспокоївшись, вона йде до вітальні.

Що ж це за важка і громіздка нова річ? Може, велетенська мяка іграшка, забавка з дзвіночками або електрична підвісна куля? Обожнюю електричні підвісні кулі.

Коли вона розпакувала коробку, я з розчаруванням побачила, що це товста чорна дошка із гострими кутами. Наступні півгодини вона чіпляла її на стіну. Коли все зроблено, я вистрибую на стіл, вивчаю її ближче. Пробую на дотик..

Це безрадісний холодний моноліт. Він не випромінює жодних хвиль. Я позіхаю, демонструючи, що цей подарунок мене не цікавить.

Натомість усе ще стурбована Наталі не відходить від нової речі. Коли вона її вмикає, зявляються кольорові плями і лунають дивні звуки. Вона сідає у фотель і бере чорну коробочку, щоб міняти кольори і звуки.

Я підкреслено позіхаю і відчуваю, що голодна. Не люблю відчувати голод.

Однак замість того, щоб заопікуватися мною, моя служниця всідається перед дивною настінною лампою, так нею захоплена, як метелик полумям.

Зосереджуюся на її розумові й намагаюся розпізнати її почуття. Вона видається зраненою. Тоді я розглядаю кольорові плями на чорній дошці й зауважую, що бежеві колаце людські обличчя, які чергуються із зображеннями автівок чи людей, що рухаються. Вдивляюся пильнішеі мені вдається впізнати сцену, яку я бачила раніше. Там була споруда з синьо-біло-червоним прапором. Видно було чоловіка в чорному, коли його схопили і помістили в машину з сиреною і синьою блимавкою. Звук, який лунав з чорної дошки, був людським голосом, хтось швидко говорив.

Одна сцена, трохи триваліша, ніж інші, показує молодих людей, що лежать на землі, серед червоних калюж. Голос звучить дедалі експресивніше і набуває гнівних інтонацій.

Ще більше фокусуюся на розумі моєї служниці, яка слухає і дивиться, і раптом усвідомлюю: люди, яких бачить Наталі у цьому світляному вікні, не просто лежать, вонимертві.

Звідси я роблю висновок, що людине безсмертні.

Цікава інформація, якої я не знала. Невже Наталі придбала цей блискучий моноліт, щоб дивитись, як вмирають представники її виду?

Я вмощуюся на її теплих колінах, щоб краще зрозуміти її емоції, і відчуваю, що вона справді приголомшена. У моєї служниці такий самий вібраційний стан, як і в тої малої миші, яку я недавно переслідувала у підвалі. Вона панікує. Її переживання загострюються. Її енергетичні потоки стають хаотичними. Тому, як у випадку з мишею, я муркочу і надсилаю подумки повідомлення: Не бійся.

І зновуотримую зворотній ефект. Вона додає гучності й робить найгірше: запалює цигарку. Ненавиджу цигарки. Від них іде густий дим, який вїдається в моє хутро та насичує його гірким запахом.

Я не приховую невдоволення, зістрибую з її колін і прямую на кухню, де соваю свою миску і нявчу, щоб нагадати: Наталі має важливіші обовязки, ніж ці людські історії, і головне для неїнагодувати мене.

Вона не реагує. Я нявчу все голосніше.

Наталі нарешті підводиться, але замість того, щоб заопікуватися мною, зачиняє мене на кухні, де я притихла в очікуванні своєї пайки, а сама знову сідає у фотель і посилює гучність блискучої панелі.

Такий егоїзм особи, яка має служити мені, приголомшує! Ненавиджу, коли моя людина так поводиться.

Стрибаю на двері, впиваюся кігтями в дерево. Даремно. Необхідність поліпшити комунікацію з моєю людською служницею видається мені як ніколи пріоритетною. Не знаючи, скільки ще часу вона сидітиме отак, втупивши погляд у блискучий моноліт, я пробираюся до шафки, знаходжу мішечок з сухим кормом і намагаюся розірвати його зубами. На жаль, мішечок досить великий і мені доводиться підступатися до нього кілька разів, перш ніж я знаходжу потрібний отвір. Звичайно, саме в цей момент, коли мені вдалося нарешті надірвати пакет, двері відчиняються і зявляється спантеличена Наталі, щоб насипати корму до моєї миски.

Смакую, делікатно розкушуючи його різцями.

Коли нарешті наїлася, повертаюся до вітальні. Моя людина знову вмостилася перед світляним монолітом, який і далі показує ті самі картинки. Я зауважую, що з очей Наталі тече прозора рідина. Її вібрації стають щораз гіршими. Я ще ніколи не бачила її такою. Вистрибую їй на коліна і вилизую щоки своїм шорстким язиком. Рідина має солоний присмак, через який я пізнаю її емоцію.

Потік нарешті зупиняється: на настінній дошці сцена змінюється. Тепер наче згори видно групу людей, які граються мячем. Вони бігають один за одним, ногою копаючи свою іграшку, замість того, щоби взяти її в руки. Чути людські голоси, які, ймовірно, лаються через їхню невмілість. Це видовище, здається, спочатку викликає незадоволення Наталі, потім поступово її розпружує і нарешті тішить. Через якийсь час вона вимикає світляну дошку, і вмить усі голоси і всі інші звуки, що долинали звідти, вмовкають.

Наталі підводиться, йде на кухню, їсть зелений суп, іншу жовту, рожеву і білу їжу, пє червону рідину, кладе тарілку в посудомийну машину, говорить по телефону, миється в душі, вищипує окремі волосинки вусів пінцетом (оцього я не зрозумію ніколи. У неї й так не надто добра рівновага, а якщо вона повириває волосинки з морди, то ще частіше падатиме і зовсім не зможе вловлювати зовнішні хвилі), накладає зелений крем на обличчя і йде спати, важко зітхаючи.