Тепер заходжу я. Наближаюся тихо, вистрибую на ліжко і лягаю їй на грудну клітку. Чую, як швидко бється її серце. Я обожнюю так близько відчувати серця інших. Згортаюся клубочком і заходжуся муркотіти, зосереджуючись, щоб надіслати їй телепатичне послання.
Заспокойся.
Здається, Наталі оцінила мою присутність і муркотіння. Вона віддячує, гладить мене, щось примовляючи. Я розпізнаю своє імя«Бастет», яке вона промовляє на всі лади, змінюючи інтонацію. Вона робить жест, який я обожнюю: куйовдить пальцем моє хутро на шиї. Я витягую підборіддя, щоб вона погладила ще й там.
Вона зупиняється, дивиться на мене, кліпає очима і усміхається мені крізь зелений крем, що вкриває обличчя.
Тоді я збагнула, що підняті догори кутики людського рота вказують на задоволення. Коли ж голосно повторюють моє імя і кивають пальцемзначить, що я зробила щось не так. Перевертаюся і підставляю живіт, але вона не відразу розуміє, до чого це я, і далі гладить шию.
Я струшую головою, не припиняючи муркотіти, і витягую лапи. Проблема Наталі в тому, що вона куйовдить мою шерсть навязливо, робить це абияк, не зважаючи на те, чого в цю мить хочу я. Нарешті моя служниця здогадується попестити рукою мій живіт, і я розкошую. Я лижу їй руку, а потім місця, де вона гладила, щоби наповнитися її смаком і запахом. Вона засинає, я вивільняюся і примощуюся на подушці, біля шерсті, що росте у неї на голові, намагаюся передати їй свої думки.
У майбутньому, Наталі, мені хотілося б:
1. Порозмовляти з тобою, щоб ти пояснила, що сталося в будинку навпроти з цим чоловіком у чорному, який здійняв стільки галасу.
2. Щоб ти пояснила мені, що це за світляний моноліт, на якому видно мертвих людей і з якого чути голоси.
3. Щоб ти приносила мені їжу, як тільки я цього захочу, не змушуючи мене чекати.
4. Щоб ти перестала смалити цигарки, їдкий дим від яких липне до мого хутра.
5. Щоб ти гладила мені живіт, як тільки я тобі його підставляю.
6. І щоб ти ніколи не зачиняла двері. Я ненавиджу почуватися затисненою між чотирьох стін.
Я повторюю послання кілька разів, щоб збільшити свої шанси бути почутою.
Небо потемніло, настала ніч. Оскільки я істота нічна, то не маю наміру лежати нерухомо в ліжку, як моя служниця. Я пішла до свого стратегічного пункту стеження, балансуючи на перилах балкону третього поверху (це зазвичай дуже дратує Наталі, але я це роблю, щоб перевірити її відданість і прихильність до мене).
Вулиця тепер перекрита автівками, що блимають синім світлом. Негативні хвилі розсіялися. Жовті стрічки по периметру заважають підходити ближче групам людей, які позбиралися по обидва боки вулиці. Пятеро людей у білих комбінезонах досліджують землю і збирають різні дрібні речі, розкидані кругом. Один з них щось малює білим на асфальті, а інший посипає плями крові бежевою пудрою.
Підводжу голову. Спостерігаю, нюхаю, втягую носом повітря, прислухаюся.
Дме сильний вітер, шумить листя на дереві. У полі мого зорущось нове і цікаве. Сусідній будинок, який кілька місяців стояв пусткою, тепер освітлений. Бачу тінь, що рухається за фіранками на третьому поверсі. Силует пробирається через відчинене вікно і вмощується на перилах балкона, просто навпроти мене.
Блакитні очі. Чорна шерсть на голові. Решта тіла вкрита світло-сірою шерстю. Гострі вуха. Це мій сіамський побратим, він теж спостерігає за вулицею і людьми в білому. Він повертає голову в мій бік і пильно дивиться на мене.
4. Мій загадковий сусід
Я люблю нові зустрічі.
Самець, який так на мене дивився, очевидно, хотів привернути мою увагу. Не він перший, не він останній. Мої чари й цього разу діють незалежно від мене.
Я вирішила нявкнути у його бік, але, на мій превеликий подив, цей нахаба не відповів. Люблю сіамців, хоча треба визнати, що вони пихаті і претензійні.
Я прибираю дружньої постави: легко загострені вуха спрямовані допереду, вуса широко розставлені по обидва боки, хвіст догори.
Він не поворухнувся.
Коли хтось не виявляє до мене поваги, я зазвичай одразу ж зникаю. Але попереду була довга ніч, а мене розбирала цікавість, тому я втихомирила свою гордість і приготувалася до стрибка на протилежний балкон.
Групуюся, приміряюся, відштовхуюся, розтягуюся над порожнечею між нашими двома будинками, витягаю пальці, випускаю кігті. Лечу півсекунди. Відстань значна, а я погано вирахувала момент поштовху. Мені бракне кількох сантиметрів до того поруччя, на яке я націлювалась.
Махаю в повітрі лапами.
Кігті ковзають по металу, але не зачіпаються.
Сіамець незворушно спостерігає. Яке приниження!
На щастя, я натрапляю на плющ і, роздираючи його кігтями, видряпуюся на балкон.
Сіамець і далі не реагує.
Нарешті я досягаю своєї мети, піднімаюся, ступаю перилами, наближаюся до нього, нявчу.
Він стоїчно зберігає спокій.
Зблизька я можу краще його роздивитися. Так, це сіамець, на вигляд йому років десять (старий як на мене, трирічну кицьку). Дивна деталь: у нього на тім'ї була зафіксована пластина бузкового кольору.
Переборюючи власну гордість, починаю розмову, ніби нічого не сталося.
Винаш новий сусід?
Не відповідає. Але я перехоплюю його дуже теплі хвилі.
Чи могли б ми з вами побалакати? Я мешкаю тут по сусідству і рада, що в найближчому будинку зявився ще один кіт.
Він облизує лапу, потім заводить її за праве вухо, наче щось обмірковуючи. Я сприймаю це як ствердну відповідь. Я сьогодні занадто намордувалася, спілкуючись з іншими, щоб зазнати невдачі з істотою, яка говорить моєю мовою.
Що це за бузкова пластина у вас на черепі?
Він дивиться на мене і нарешті відповідає:
Це моє Третє Око.
А що таке «Третє Око»?
USB-отвір, який дає мені змогу підключатися до компютерів, аби спілкуватися з людьми.
Мені почулося?
Що перепрошую?
Я не хотіла зізнаватися, що нічого не зрозуміла з його слів, але він цим не переймається і не повторює сказаного.
Лапою висмикує ковпачок з бузкової пластини, опускає голову і кличе до себе, щоб я сама могла подивилася.
Я нахиляюся і бачу бездоганно прямокутний отвір з металевими краями, що заглиблюється просто всередину його черепа.
Ви отримали цю рану внаслідок нещасного випадку? Вам, мабуть, було боляче?
Ні, я сам цього хотів, і цедуже практично.
І що ви кажете людям тим Третім Оком?
Він продовжує вилизувати себе і закладати лапу за вухо.
Нічого.
То нащо вам це?
Я нічого їм не кажу, це вони навчають мене багатьох речей. Завдяки цьому я можу розуміти, як функціонує людство, а через ньогоцілий Всесвіт.
Він вимовляє цю фразу зовсім байдужим тоном, і мене приголомшує його впевненість і самодостатність. Повагу викликає не те, що він каже, а його манера висловлюватися. Невже він справді розуміє людей?
Я намагалася говорити з людьми, але вони мало що розуміють. Сьогодні моя служниця забула мене вчасно погодувати і зачинила в кімнаті, з якої я не могла сама вийти. І все це заради того, щоб дивитися на велику чорну дошку на стіні, яка світиться і шумить. Я також до неї придивилася і побачила на цій чорній дошці людських істот мертвих!
Сіамець вдихнув, наче підбираючи найвідповіднішу інтонацію, щоб звернутися до мене. Він висунув довгого рожевого язика і облизав губи.
Та чорна настінна дошка називається їхньою мовою «телевізор».
Нехай. У цьому «телевізорі» були ті самі події, які відбулися тут на вулиці. Я бачила їх. Надвечір прийшов якийсь чоловік у чорному і наробив пекельного шуму якоюсь палицею.
Це називається «рушниця», а якщо було багато пострілів поспіль, то, можливо, йдеться про «автомат».
Людські діти, які виходили з будівлі з прапором, падали на землю.
Будівля з прапоромце «школа», а людські дітиучні.
Потім чоловік у чорному кинув отой свій предмет і втік, а людські діти, що впали, не підвелися.
Ясна річ. Він їх поранив або вбив. Він приходив саме для цього.
Далі інші люди наздогнали чоловіка у чорному і завели його до автівки з синьою блимавкою.
Поліція.
Потім зявилася ще одна машина, вона була біла і теж мала синю лампу. З неї вийшли люди, щоб покласти молодих людей на ліжка з коліщатками і забрати їх.
Швидка допомога.
Потім прийшли інші люди, розділилися на пари і світили один одному в обличчя.
Це, мабуть, були журналісти. Саме вони постачають ті зображення, на які твоя служниця дивилася по телевізору.
Що означає ця сцена?
Люди переживають кризу. Їх затягує якийсь вир жорстокості, щораз більше, щодаліто зухвалішої, яка, на мою думку, нескоро закінчиться. Особи, подібні до того чоловіка у чорному, приходять вбивати випадкових людей, на яких тільки натраплять. Це називається «тероризм».
Навіщо їм вбивати одне одного?
Це дає змогу викликати дуже сильне емоційне потрясіння і в такий спосіб привернути увагу інших до їхньої справиякраз завдяки зображенням, які поширює телевізор. Це форма комунікації Коли люди налякані, вони напружені й ними легше маніпулювати.
Не розумію.
Думаю, готується щось гірше: війна. Тероризмце лише квіточки, це стосується лише кількох десятків осіб, а війна знищує сотні тисяч, якщо не мільйони. І гадаюнезабаром її оголосять.
Він нервово почухав лапою вухо.
Не впевнена, що розумію всі його слова, бо він не докладає жодних зусиль, аби зробити свою лексику доступною, та головне начебто вловила, тому продовжую розмову, не виказуючи, що вона виходить за межі мого розуміння.
Я тільки знаю, що через тероризм і війни з очей моєї служниці тече вода.
Це називається «плакати». Люди плачуть, коли їм сумно. Те, що тече, це не вода, це «сльози». Ви їх куштували, і вонисолоні, так?
Мушу визнати, що його впевненість і дивовижні знання мене вражають.
У телевізорі були не тільки мертві люди, там були також люди, які бавилися мячем, і такі, що кричали навколо них. Таку ситуацію ви теж розумієте?
Так, це «футбол», командний спорт.
Але чому кожен з них не має свого мяча?
Це зроблено навмисно, щоби гра мала сенс.
Те, що є лише один мяч для стількох осіб, обурює їх, дратує, змушує бігати туди-сюди, так?
Насправді один мяч є тільки для того, щоб вони намагалися забити його у ворота суперника. Це дає їм змогу заробляти очки і, зрештою, це подобається тим, хто дивиться. Коли ваша служниця побачила це, то перестала плакати, так?
Справді, їй стало легше, коли мяч залетів у сітку.
Люди кажуть, що ненавидять війну і люблять футбол, але, гадаю, їм подобається і те й інше. Інакше б це так часто не показували в телевізійних новинах. І не переривали б рекламою.
Сіамець говорить байдужим голосом, наче йдеться про очевидні речі. Я дивлюся на нього. Його вуса довгі й елегантні. Його вібрації не втрачають тепла.
Ви кажете, що знаєте це завдяки Третьому Оку на голові?
Так, цей USB-отвір останнього покоління дає мені змогу підключатися до компютера і отримувати інформацію. Я ж, здається, вам про це казав.
Цей зверхній тон дратує мене. Ковтаю слину. Але цікавість моя сильніша, ніж гордість.
Підключатися до чого?
До компютера, тобто до складної електронної машини, завдяки якій я маю доступ до найширшої інформації про їхній світ, та й про наш також. Раніше я був, як і ви, невігласом. Нам, котам, бракує перспективи, як у часі, так і в просторі. Ми здебільшого маємо доступ лише до одного обмеженого джерела інформації: для нас існує лише те, що ми бачимо, те, що чуємо, що відчуваємо на фізичному і психічному рівні. Це дуже куце поле знання, яке зазвичай обмежується помешканням, кількома дахами, садом, вулицею. Люди ж можуть дізнаватися про події, виходячи за межі власних фізичних відчуттів завдяки багатьом сучасним засобам: телевізорові, радіо, компютеру, газетам, книжкам.
Сіамець знову взявся вилизувати лапу і ліниво чухати собі за вухом. Мені здається, що він глузує з менеможливо, тому, що я виставила себе на посміховисько отим невдалим стрибком із ганебним приземленням на плющ. Я нервово пирхаю, та намагаюся опанувати себе.
Я хочу вступити з ними в безпосередній діалог. Котячого розуму із людським. Щоб не тільки отримувати інформацію, а й передавати її.
Це неможливо.
Як він мене дратує своїм бундючним виглядом. Намагаюся не втрачати самовладання.
Я вже почала над цим працювати.
У вас немає Третього Ока. А навіть якби й було, то гарантую вам, шановна сусідко, воно працювало б лише як приймач, не було б ніяких передач. Знання йдуть від людей до котів, а не навпаки.
Я глибоко вдихаю, стараюся зберігати спокій, відтак продовжую:
Муркочучи, я надсилаю заспокійливі думки. Тоді моя людська служниця перестає плакати і кутики її губ піднімаються.
Він все лиже й лиже праву лапу, потім закладає її за вухо, наче йому начхати на мою присутність.
Раптом з нижнього поверху людський голос гукнув: «Піфагоре, Піфагоре!»
Неохоче повернувши голову в тому напрямку, звідки долинав звук, мій сусід зіскочив з перил, шмигнув через вікно і, ймовірно, пішов до свого слуги.
Навіть не попрощався. Я обурена.
Щоб якось прийти до тями, роблю спробу стрибком повернутися назад. Добре згрупувавшись, приміряюсь, докладаю максимум сили, щоби відштовхнутися, і стартую. Витягуюся. Міжгалактичний політ між двома будинками. Лечу трохи довше, ніж під час останнього стрибка. Бездоганно вдале приземлення. Шкода, що ніхто не зміг цим помилуватися. У цьомувся драма мого життя. Коли мені щось вдається, ніхто цього не бачить, коли ж я зазнаю невдачізавжди є свідки.
Переходжу через незачинені віконниці й наближаюся до Наталі, яка голосно сопе. Дивлюся на неї, причепурюю вуса.
Треба постаратися налагодити діалог з нею, щоб вона могла передавати інформацію, а не тільки приймати. Тоді цей претензійний сусід (як його звати? Ага Піфагор Яке дивне імя) переконається, що можна комунікувати в обидва боки з іншими тваринними видами.
Аби задобрити мою потенційну партнерку з міжвидового спілкування, я кажу собі, що було б добре знайти в підвалі мишу і принести їй в подарунок. Я переконана, що Наталі дуже зрадіє, побачивши її після пробудження коло своїх ніг. Ще тепла мишаце, погодьтеся, найкращий подарунок, який кішка може зробити людській істоті.
5. Важко з кимось ділити свою територію
Світає, і я починаю вже дрімати, аж раптом чийсь зойк сполохує довгі волосини моїх вух.
Це Наталі побачила мій подарунок.
Але цей крик не схожий на вигук захоплення. Я чую, як вона кілька разів з докором повторює моє імя. Здається, сюрприз їй не сподобався. Поволі підходжу до неї і бачу, що миша ще так апетитно агонізує, наче припрошуючи когось, хто хотів би трохи побавитися з нею, але Наталі бере віник і шуфельку і кладе мишу до смітника, не дозволяючи мені її зїсти. Така невдячність викликає у мене незадоволене бурчання.
Моя служниця цим не переймається і нервово насипає їжу до миски. Я так розумію, це компенсація мені за мишу.
Мабуть, її незрозуміла поведінка повязана із впливом того телевізора, який змушує її плакати, показуючи тероризм і війну. Я ж тішуся, що тепер знаю точне значення тих повідомлень завдяки своєму сусідові Піфагору.
Наталі одягається і виходить з дому. Я знову залишаюся сама і користаю з цього, щоб, попоївши, нарешті поспати. Все-таки сонмоя улюблена справа.
Сниться, що я їм.
Прокидаюся, як завжди, пообіді, коли сонячний промінь дістається моєї правої повіки. Витягуюся, наскільки можливо, аж хребці хрускають, позіхаю.
Треба попрацювати над розтяжкою, аби мати певність, що ніколи, більше ніколи не повториться вчорашній ганебний стрибок.
А ще над випусканням і втягуванням кігтів, аби поліпшити швидкість реакції.
Я вилизую шерсть. Обожнюю вилизувати собі шерсть (моя мама завжди казала, що «майбутнє належить тим, хто вдосвіта себе вилизує»). Одночасно міркую про те, що робитиму сьогодні. Ми, коти, постійно імпровізуємо. Звичайно, я б воліла продовжити розмову з сусідом-сіамцем, але він, здається, не дуже зацікавився моєю особою, а я надто горда, аби щось просити (тим паче в самця). Тому вирішую сама продовжувати власні дослідження міжвидової комунікації та обираю за жертву найпримітивніший екземпляр: червону рибку в акваріумі на кухні.
Підходжу, вивчаю її крізь скло, яке нас розділяє. Вона, мабуть, налякалась, бо відсахнулася і відплила якнайдалі від мене.
Добридень, рибко.