Тобто вони витрачають третину свого життя на сон, а миполовину
Ще треба би було мати певність, що сон є еволюційною перевагою.
Ми краще, ніж вони, вміємо видиратися на дерева і бігаємо прудкіше. У них хребет ригідний, а в насгнучкий. У нас є хвіст для рівноваги. Ми бачимо в темряві. Вусами вловлюємо хвилі. А люди навіть не вміють муркати.
Це дрібні переваги. Ти навіть собі не уявляєш феноменальної переваги, яку дають їм руки. Руками вони можуть
Що?
Вони можуть вони можуть «працювати»!
А це ще що таке?
Це те, чим займається твоя служниця, коли йде з дому вранці. Вона прямо або опосередковано, своєю особистою працею, долучається до виробництва, творення чи обслуговування чого-небудь.
Вся ця інформація не вміщалася в моїй голові, і я знову подумала, як цей кіт може володіти таким знанням про світ людей.
То я мала би бути розумнішою за свою служницю?
Тобі багато чого ще треба навчитися.
Але на сьогодні досить. Мені хотілося повернутися додому і обміркувати на самоті усі ці дивовижні й чудові речі. Особливо мені запамяталося те, що я ношу імя давньоєгипетської богині, яка мала вигляд жінки з головою кішки і яку вшановували усі люди.
9. Жахлива робота
Я сплю.
Мені сниться, що яБастет, богиня з людським тілом і головою кішки. Стою на своїх двох лапах. Вбрана у блакитно-помаранчеву сукню, шия і запястки прикрашені широкими прикрасами. У мене гарненькі рожеві кисті без кігтів і подушечок, з розєднаними пальцями, які нагадують павучі лапи. Навколо мене у храмі Бубастіса гуртуються тисячі людей, які вигукують моє імя:
«Бастет! Бастет!»
У мене замість однієї служницісотні. Усі приносять мені їжу, скриньки зі ще теплими мишами, мисочки з молоком, тарілки з хрустиками.
Серед людей, які прийшли з дарами, є один, який особливо привертає мою увагу. У нього тіло людини і голова Піфагора. Беру його за руку, наближую до себе, аж доки наші губи не торкаються і язики не сплітаються. Виявляється, це не так приємно, як здавалось на перший погляд.
Піфагор шепоче мені на вухо: «Твоя служниця щоранку йде на роботу»; «Тривалість людського життявісімдесят років, а ми вмираємо у пятнадцять»; «Такий шлях еволюції: риби, динозаври, люди».
Потім він показує мені натовп наших шанувальників: «А після них чия черга?»
Приношення наших єгипетських адораторів ще пливуть, але раптом зявляється чоловік, одягнений у якийсь дивний костюм. У нього обличчя Томаса, він оточений озброєними людьми, які тримають щити, до яких причеплені котивони відбиваються і нявчать. Цих кішок було вбито у нерівному бою між нашими прихильниками і цими озброєними людьми. Потім убивці знищили наших служниць, зруйнували наші велетенські статуї, вбили Піфагора.
Мені дуже сумно, у мене, як у людини, з очей витікає солона вода.
Мене розбудив Фелікс, який лизав мої повіки. Аби покарати його за те, що проігнорував заборону і підійшов до мене, коли я спала, я дряпнула його по щоці. Він мириться з позицією нижчого.
Встаю, зістрибую на підлогу, потягуюся, позіхаю, вилизую себе, щоб змити його слину.
Встаю дуже рано, щоб побачити свою служницю, яка готується до виходу. Мене дуже зацікавило, у чому власне полягає її «робота», тому я вирішила піти за нею, аби все побачити на власні очі.
Коли двері за нею зачинилися, я прослизнула у котячий хід. І ось ми на вулиці.
Єдиний раз я опинилася далі від дому, коли мене переслідував пес, що перед тим чигав на Піфагора, але за той час мало що змогла побачити.
Вранішній хідник увібрав запахи урини і собачих екскрементів. Жодного тобі котячого аромату. Навколо мене швидко крокують люди. У якийсь момент моя служниця спускається до тунелю, де я нишком продовжую за нею стежити.
Внизусотні людей, які стукають підошвами. Я протискаюся між панчохами і штанами. Ніхто не звертає на мене увагу.
Натовп зупиняється перед рівчаком і на якийсь час завмирає. Раптом з глибини темного тунелю лунає гучний рев. Яке ж це чудовисько вискочить із темряви? Аж ось зявляються два вогні, які мали 6 правити йому за очі. Чудовисько велетенське і дуже шумне. А може, під час пятого вимирання деякі динозаври вижили? Блискучі очі наближаються, і я бачу обличчя звіра. У нього пласка морда і немає лап. Він дуже довгий. Зненацька його боки розкриваються. Люди, і моя служниця також, вриваються досередини і збиваються докупи. Я йду за ними. Відчуваю розмаїття дрібних гострих ароматів. Погляд Наталі наче застигає. Руки опущені, вона не рухається. Таке враження, ніби спить стоячи.
Заспокоїтися неможливостільки навколо неприємних звуків, двері, які зачиняються і відчиняються, скрегіт металу. Час від часу тварюка зупиняється, її боковини відкриваються знову, й інші люди виходять і заходять, часом по двоє водночас, штовхаючись ліктями.
Нарешті Наталі виходить з чудовиська і прямує тунелем, який закінчується сходами, що ведуть на поверхню. Вона квапиться, зупиняється, щоби пропустити автівки, змінює хідник, оминає собачі випорожнення, йде, пришвидшуючи крок. Я далі дрібочу за нею.
Вона приходить до дивного місця, де на підлозі повно піску та грязюки. У просторому приміщенні стоять вантажівки, часом дуже великі, які випускають чорні клуби диму, і тонкі металеві вежі, що піднімають рейки. Посередині вовтузяться людські істоти у жовтих касках. Наталі приєднується до однієї з груп, потискає їм руки і вимовляє своє імя.
Вона також надіває жовту каску і дає вказівки іншим людям, що перевозять сірі куби, деревяні бруски чи довгі чорні трубки. Трохи далі машини риють землю. В один момент усі збираються і затуляють вуха, втупившись у стару будівлю. Наталі натискає червону кнопку, і споруда вибухає у чотирьох місцях одночасно, перш ніж завалитися і зникнути за хмарою пилюки. Моя служниця працює винищувачем будинків. Щойно хмара розсіюється, машини беруться насипати гравій.
Як я шкодую, що Піфагора немає зі мною, аби пояснити детально, що означає уся ця людська метушня.
То ось це і є робота? Це дійство, якому щодня присвячує свій час моя служниця, коли не дбає про мене? Щоб краще усе зрозуміти, прогулююся майданчиком. Я настільки поглинута процесом, що не помічаю вантажівки, яка здає назад і мало не розчавлює мене. Ледве встигаю відскочити вбік. Приземляюся у чорній калюжі якоїсь вязкої оливи, що сповільнює мої рухи. Я вся вкрита цією липкою речовиною, вона не дає мені підвестися. Я борюкаюся, нявчу і врешті-решт привертаю увагу кількох людей.
Чиїсь руки хапають мене, витягають з цієї чорної меляси і загортають у рушник. Я не пручаюся. Обидва чоловіки, які врятували мене, видають короткі переривчасті звуки (Піфагор називає це «сміхом»), і навколо нас поволі збирається юрба. Коли Наталі мене впізнає, вона дивується, а потім знервовано хапає мене за загривок. Я вже не відбиваюся, пригадую своє дитинство, коли мама переносила мене, тримаючи у такий спосіб.
Підозрюю, що може статися найгіршеі, ясна річ, найгірше стається.
Наталі несе мене до мийниці і там, не даючи мені оговтатися, відкручує кран вільною рукою. Я нявчу, деру горло і вкотре переконуюсь, як незручно жити, коли не вдалося ще встановити повноцінний діалог. Вона незворушно продовжує робити своє, і це не віщує нічого доброго. Сама ж чудово знає, що я терпіти не можу найменшої вогкості, особливо прямого контакту з водою. Цього разу я шарпаюся щосили, але вона тримає мене міцно, не попускаючи.
Вона насипає до умивальника білого порошку, який піниться, і навіть коли я в паніці дряпаю їй руки, все ж робить найгірше: занурює мене в цю ванну! Яке мерзенне відчуття!
Вона занурює мене у воду з головою. Моя довга чорно-біла шерсть стає важкою, і щоб підсилити тортури, вона тре мене з білою піною, що плаває довкола. Чорна олива поступово розпливається. Я сподівалася, що зможу прожити, не прийнявши жодної ванни, та ось моя цікавість, моє бажання зрозуміти, що таке людська робота, винагороджується таким покаранням.
Нарешті Наталі витягує мене, мокру-мокрісечку, знимкує і сушить, насмішкуватим тоном повторюючи моє імя, а інші люди, що спостерігають за цим видовищем, і далі сміються. Потім вона кладе мене в закритий ящик. Оскільки був день, то, щоб забути своє приниження, я засинаю у цій вогкій вязниці. (Одне питання мене мордувало: чи я колись висохну цілком, чи все життя залишатимусь вогкою?)
Коли пробуджуюся, я ще в ящику, але в ньому є дірки, і я можу оглядати місце праці Наталі. Світла поменшало, отже, день добігає кінця. Бачу крізь один з отворів, як вона знімає свою жовту каску.
Це означає, що невдовзі я буду вдома, на канапі коло розпаленого каміна, і позбудуся цієї огидної субстанціїводи. Навіть їжа здається мені другорядною справою порівняно з цим.
І чого мені раптом закортіло побачити, що люди роблять упродовж дня? Сидячи в ящику, я зрозуміла, що ми знову повертаємося в черево підземного чудовиська.
Вилизуючи шерсть, відчуваю прикрий запах мила, післясмак чорної оливи, в яку я впала, присмак води, а щоб остаточно мене добити, щойно ми повертаємося додому, Наталі запалює цигарку!
Потім вона вмикає телевізор, і там зявляються зображення людей, що розмовляють, людей, що вмирають посеред калюж крові, людей, що біжать, лютують і вимахують чорними прапорами
Наталі, здається, була нервовіша, ніж звичайно, однак аби відплатити за те, що вона змусила мене пережити (приниження всього мого життя!), я не пішла муркотіти у неї на грудях, щоб заспокоїти її.
Моя служниця, ймовірно, помітила мою образу, тож, наче перепрошуючи, вхопила фен і спрямувала теплий струмінь повітря на мене. Волію втекти на холодильник. Крізь вікно кухні помічаю, що сонце сіло і незабаром настане ніч, але я надто соромилася своєї мокрої шерсті, щоб піти до Піфагора.
Ну й нехай. Спускаюся повечеряти.
Фелікс вітається і питає, куди я ходила. Я так хочу розказати йому свою історію, але тієї ж миті усвідомлюю, що чистокровний ангорець нічого не зрозуміє у таких витончених поняттях, як праця, війна, динозаври, єгиптяни, сміх чи Бог. Його світ обмежується мискою, кухнею, вітальнею, нашою служницею. Куций світ для розуму без крил і без розмаху.
Він не знає навіть, що Бастетце імя єгипетської богині з жіночим тілом і головою кішки.
Чи маю я його просвітити? Зараз пріоритетом є продовження моєї власної освіти, тож не бачу причини хвилюватися через поняття, які перевершують його розуміння.
Що я могла б йому сказати?
Зрештою, Феліксщасливий, бо нічого не знає.
Мені було його шкода і, водночас, я йому заздрила.
Він бачив, як я на нього дивлюся і киваю головою.
Хибний погляд на світ змушує його думати, що я дорікаю йому за те, що він зі мною вже не кохається, тому він застрибує на книжкову полицю, де стоїть банка з його втраченими яєчками, і показує мені їх з ностальгією.
Ох уже ці самці, чому в них все зводиться до цього?
Я обертаюсь до нього спиною, опустивши хвоста, щоби показати свою незацікавленість, і повертаюся до Наталі. Вона телефонує у вітальні, йде до кухні, їсть жовту паруючу їжу. Потім повертається до спальні, роздягається, йде до ванної кімнати. Я йду за нею на відстані. Вона миється (милом і водою, але здається, що їй неймовірно приємно бути мокрою), потім стає перед умивальником, знімає макіяж, накладає на обличчя крем, що пахне травами, йде спати.
Вона кличе мене, але я вдаю, що не чую. Не піду мурчати біля її ніг, навіть не вмощуся коло неї, щоб допомогти їй заснути.
Натомість іду до балкона спальні й помічаю свого сіамського колегу. Видаю коротке тужливе няв, яке привертає його увагу.
Я так хочу тебе побачити, Піфагоре, але я така неприваблива. Я пережила купіль.
Я тут не для того, щоби тебе критикувати, Бастет. Ходімо, прогуляймося разом вулицями Монмартру, це допоможе тобі висохнути.
Коли ми опиняємося внизу, він пригортає мене, і ми багато разів торкаємося носами. Від дотику його вологого рожевого носа відчуваю короткі електричні розряди на обличчі. Я таки маю до нього сильне почуття! І що більше він мені опирається, то сильнішим воно стає.
Це зустріч наших двох умів. Його розум мене заворожує.
Ковтаю слину і стримуюсь, щоб не виявити йому свою прихильність.
Ми йдемо, а вітер куйовдить мою вогку шерсть і пробирає до кісток Я тремчу.
Ми виходимо на вершину вежі Сакре-Кор, і я ділюся з ним своїм спостереженням за людською роботою і тим, до чого все це призвело.
І вони сміялися!
А я б так хотів уміти сміятися, коментує Піфагор.
Зате ми вміємо муркотіти.
Таке враження, що від сміху вони отримують надзвичайну насолоду, майже сексуальну. Моя служниця, коли сміється, видає такі самі звуки, як і тоді, коли кохається.
Зненацька вдалиніякийсь вибух.
Я бачила таке сьогодні на будівництві, але не знала, що вони працюють і вночі.
Ні, якщо вибух трапляється вночі, то він не повязаний з «роботою». Цетерористичний акт. Судячи з місця розташування, мені здається, що постраждала велика бібліотека. З того часу, як війна розповзлася світом, терористи намагаються дестабілізувати наше місто масовими вбивствами. Таких терористичних актів останнім часом стається чимало. Іноді, як ти бачила, й посеред натовпу, переважно в культурних місцях.
Нащо вони так роблять?
Вони виконують накази.
Далекий вибух переростає в пожежу.
Хто їм наказує так поводитися?
Піфагор не відповідає. Я потягуюся в різні боки, щоб опанувати себе, потім змінюю тему.
Мене дратує, що наші людські слуги приймають якісь рішення, не зважаючи на нашу думку. Пригадую свою зустріч з Наталі. Я була тоді малим кошеням і жила за містом. Гасала у траві. Гострила нігті до дерев. Я жила поруч з равликами, їжаками, ящірками. А потім мене з мамою завезли у місце, повне кліток і розмаїтих тварин, балакливих птахів, строкатих риб, собак, котів, білок, кроликів.
Ймовірно, «зоомагазин»
Минуло багато днів, і мене розлучили з мамою, помістивши з іншими кошенятами за прозорою вітриною, що виходила на вулицю.
Вони виставляють наймиліших наперед, щоби привернути увагу покупців.
Якось уранці зявилась Наталі. Вона оглянула всіх кошенят, врешті показала пальцем на мене і щось промовила.
Мабуть, вона сказала: «Я хочу ось цього».
Чиясь рука мене схопила і передала їй, так я опинилася в Наталі.
Нормальна доля для кота.
Потім вона глянула на мене і почала повторювати це слово: «Бастет»
Багато хто хотів би опинитися на твоєму місці. Кошенята, яких не взяли, ймовірно, були знищені. Це називають «нереалізований товар».
Піфагор далі стежив за світляною точкою, де стався вибух і розбушувалася пожежа.
Не знаю, чи ти це відчуваєш, Бастет, дивлячись новини по телевізору твоєї служниці, але стає все гірше й гірше. Все більше смертей, і все більше людей, які зазіхають на життя своїх одноплемінників.
Думаю, релігія може їх врятувати
Релігія? Наразі саме вона штовхає людство до самознищення.
Бо вони вшановують не те божество. Я за повернення культу Бастет.
Він киває головою, і я помічаю, наскільки пожежа у великій бібліотеці його приголомшила.
Хочеш почути третій урок з історії людей і котів? питає він.
Якнайзручніше вмощуюся на камяній опорі й нашорошую вуха. Це мій улюблений момент.
Єгиптяни, отже, створили цивілізацію, яка досягла блискучого розвитку, перш ніж її знищила війна.
Жахітливого Камбіса II, вбивці котів.
Гебреї, колишні раби у Єгипті, звільнилися з-під їхньої влади і втекли на північний схід, на територію Юдеї, де заснували міста, розвинули торгівлю у портах.
Що таке торгівля?
Це одна з найдавніших форм праці, яка полягає в обміні їжею чи речами з одного місця на товар з іншого. Гебреї три тисячі років тому під егідою своїх царів Давида і Соломона збудували флотилію торгових кораблів, але вони помітили, що щури й миші часто пошкоджують запаси харчів під час морських мандрів. Царі наказали, щоби їх систематично супроводжували коти.
То так кішки почали подорожувати на великі відстані?
Спочатку на Середземноморї, а потім на суші з караванами верблюдів.
Нас використовували тільки для того, щоб захищати людську провізію від гризунів? Це якось мене розчаровує.
Всюди, де торговці висаджувалися на берег, вони залишали кошенят, що народилися на кораблях. Це викликало справжній фурор у тих людських поселеннях, де їх до того ніколи не бачили. Проте поступово розповсюдження котів призвело до поділу людей на тих, хто любить котів, і тих, хто надає перевагу собакам.