Більш-менш. Якщо не рахувати тригонометрії
На губах Лазаруса промайнула усмішка.
Звідси ми й розпочнемо. Фантазія твориться на основі цифр, Доріане. У цьому полягає сутність фокусу.
Хлопчик кивнув, невиразно уявляючи, про що йдеться. Нарешті Лазарус вказав на двері й провів гостей до порогу. Саме тоді Доріан побачив дещо неймовірне. Це сталося майже випадково. Коли вони проходили повз мерехтливий ліхтар, на стінах чітко вималювалися їхні тіні. Всі, крім однієї. Силует Лазаруса не відбився на стіні, наче він був не людиною, а привидом.
Озирнувшись, Доріан побачив, що Лазарус уважно стежить за ним. Насмішкувато підморгнувши йому, лялькар лагідно ущипнув його за щоку.
Не варто вірити всьому, що бачиш
Доріан вийшов надвір слідом за матірю та сестрою.
Дякую за все. На добраніч, попрощалася Симона.
Я отримав неабияке задоволення від спілкування з вами, і це не просто любязність, щиро мовив Лазарус. Тепло усміхнувшись, він помахав їм рукою.
Незадовго до опівночі родина Совелів заглибилася в ліс і рушила до Будиночка-на-мисі.
Доріан мовчав, перебуваючи під сильним враженням від дивовижного маєтку Лазаруса Жана. Ірен замислилася про щось своє, забувши про цілий світ. Що ж стосується Симони, вона полегшено зітхала й дякувала Богу за допомогу.
Перш ніж силует Кравенмору зник із поля зору, Симона озирнулася і востаннє оглянула будинок. На третьому поверсі західного крила горіло одне-єдине вікно. За завісами вгадувалася чиясь нерухома постать. Тієї миті світло згасло, і морок окутав широкий віконний отвір.
Зачинившись у своїй спальні, Ірен зняла позичену в матері сукню й обережно повісила її на стілець. Із сусідньої кімнати долинали голоси Симони й Доріана. Дівчинка вимкнула світло й розкинулася на ліжку. Блакитні тіні стрибали по стелі, мов примарні вершники, що гарцювали під небом, підсвіченим полярним сяйвом. Ніщо не порушувало тишу, крім ніжного плескоту хвиль, що накочувалися на скелі. Ірен заплющила очі й спробувала заснути, проте всі її зусилля виявилися марними.
Їй було важко повірити, що віднині вона не побачить їхнє колишнє паризьке помешкання і не повернеться до танцювальної зали, аби заробити кілька монет, що їх могли заплатити бідні солдати. Ірен розуміла, що тіні великого міста не дотягнуться сюди, але для спогадів не існує кордонів. Вона знову підвелася і підійшла до вікна.
У непроглядній темряві височіла вежа маяка. Дівчинка зосередила погляд на острівці, вкритому іскристими пурпуровими туманами. Їй здалося, що десь удалині спалахнув вогник, подібний до сонячного зайчика. За кілька секунд вогник блимнув знову й остаточно згас. Ірен насупилася, помітивши, що її мати стоїть унизу, на веранді. Закутавшись у товстий светр, Симона мовчки споглядала море. Ірен не стала роздивлятися її обличчя, адже чудово знала, що мама плаче і вони обидві ще довго страждатимуть від безсоння. Тієї першої ночі, проведеної у Будиночку-на-мисі, коли родина Совелів зробила перший крок назустріч щастю, що виднілося за обрієм, втрата батька сприймалася особливо болісно.
3. Блакитна Бухта
Світанок 22 червня 1937 року був найяскравішим з усіх, які Ірен бачила за все своє життя. Море виблискувало, мов діамантова мантія під блакитним небесним склепінням. Дівчинка виросла у великому місті, тож навіть не уявляла, що небо буває таким прозорим. О цій порі з вікна її кімнати можна було добре роздивитися острівець із маяком так само, як і маленькі скельні групи, що випиналися посеред бухти, наче гребінь морського дракона. Трохи далі, за Пляжем англійця, уздовж міської набережної, простиралися ряди охайних будиночків, чиї відбитки зливалися у прекрасну тремтливу акварель між буйками, що починалися за риболовецьким причалом. Примружуючи очі, Ірен немовби бачила рай, зображений Клодом Моне, улюбленим художником її батька.
Вона навстіж розчахнула вікно, впустивши до кімнати свіжий морський бриз, просякнутий запахом солі. Мартини, що гніздилися на стрімчаках, зацікавлено зиркнули на неї. Нові сусіди. Неподалік від зграї птахів Ірен угледіла Доріана, який уже дістався своєї схованки поміж скель і складав каталог міражів або описував життя землерийок хтозна, чим він так захоплено займався під час тих самотніх прогулянок.
Ірен розмірковувала над тим, яке вбрання обрати, аби вийти надвір і насолодитися цим казковим днем, що неначе прослизнув у реальність із якогось дивовижного сновидіння. Аж тут вона почула чийсь дзвінкий голос, що доносився з нижнього поверху. Гостя базікала без угаву. Прислухавшись на кілька секунд, вона розрізнила спокійний тембр матері. Симона намагалася вести бесіду, точніше, вставляти односкладові вигуки у коротенькі паузи, які час від часу витримувала співрозмовниця.
Одягаючись, Ірен спробувала вгадати зовнішність відвідувачки. Це заняття було її улюбленою розвагою в дитинстві: вона заплющувала очі, прислухалася до незнайомого голосу й уявляла його власника, стараючись визначити зріст, вагу, обличчя, риси характеру
Цього разу перед нею постав образ юної брюнетки низенької, жвавої і моторної (найбільш імовірно, що її очі були темними). Намалювавши подумки її портрет, Ірен вирішила спуститися сходами й убити двох зайців одним пострілом: по-перше, задовольнити ранковий апетит ситним сніданком, а по-друге, задовольнити свою цікавість стосовно власниці голосу (останній пункт був найважливішим).
Щойно ступивши на перший поверх, вона пересвідчилася, що припустилася лише однієї помилки: дівчина мала волосся соломяного кольору. Всі інші ознаки збігалися зі стовідсотковою точністю. Отак Ірен познайомилася з колоритною балакучою Ханою на слух.
Симона Совель доклала всіх зусиль, аби пригостити Хану смачним сніданком і віддячити їй за неймовірну вечерю, яку та приготувала напередодні в маєтку Лазаруса Жана. Хана ковтала їжу ще швидше, ніж плескала язиком. Вона обрушила на Симону й Ірен потік різноманітних історій, жартів і пліток про містечко та його мешканців. Не минуло й кількох хвилин, як у них склалося враження, ніби вони знають її все життя.
Поїдаючи один тост за іншим, Хана встигала розмовляти на шаленій швидкості й стисло викладати факти своєї біографії. У листопаді їй виповниться шістнадцять; її батьки мали власний будинок у містечку; батько був риболовом, а мати пекаркою; з ними жив її кузен Ісмаель, який втратив батьків багато років тому і допомагав дядькові, тобто її татові, рибалити на кораблі. Віднедавна Хана не відвідувала школу, оскільки Жанна Бро директорка державного коледжу і справжнісіньке стерво вважала її тупуватою й лінивою. Попри це, Ісмаель учив її читати, і щотижня їй дедалі краще вдавалося завчити таблицю множення. Дівчина обожнювала жовтий колір і колекціонувала мушлі, які збирала на Пляжі англійця. У вільний час вона полюбляла слухати серіали по радіо й ходити на танці, які влаштовували на головній площі в літні місяці, коли до міста приїжджали оркестри-гастролери. Вона не користувалася парфумами, але їй подобалася губна помада
Слухати оповідки Хани було весело, хоча, з іншого боку, ця безперервна балаканина неабияк утомлювала. Розправившись зі своєю порцією і всім, що не доїла Ірен, вона кілька секунд помовчала. Тиша, що запала в будинку, здавалася надприродною. Звичайно, вона тривала недовго.
Може, ми прогуляємося і я покажу тобі місто? спитала Хана, раптово надихнувшись ідеєю провести екскурсію по Блакитній Бухті.
Ірен переглянулася з матірю.
Залюбки, відповіла дівчинка після короткої паузи.
Хана розплилася в широкій усмішці.
Не хвилюйтесь, мадам Совель. Я поверну її вам неушкодженою.
Ірен та її нова подруга перескочили через поріг і щодуху помчали до Пляжу англійця. Спокій поступово повертався до Будиночка-на-мисі. Симона взяла філіжанку кави й вийшла на веранду, налаштована сповна насолодитися тихим, умиротвореним ранком. Доріан, який блукав поміж скель, помахав їй рукою.
Симона помахала йому у відповідь. Дивний хлопчик. Завжди сам. Здавалося, він не волів шукати нових друзів або не вмів їх заводити. Допиваючи каву, Симона востаннє позирнула на Ірен і Хану, які прямували до містечка. Хана продовжувала торохтіти без угаву. Суцільні крайнощі: хтось забагато розмовляє, а хтось постійно мовчить.
Осмислення всіх таємниць і тонкощів життя в маленькому приморському містечку зайняло більшу частину липня першого місяця, проведеного родиною Совель у Блакитній Бухті. Початковий етап культурний шок і збентеження тривав один тиждень. Саме тоді вони зробили важливе відкриття: не рахуючи метричної системи, тутешні звичаї, норми й особливості не мали нічого спільного з паризькими. Насамперед відрізнявся розпорядок дня. Не буде перебільшенням стверджувати, що на тисячу парижан припадає кілька тисяч годинників безжальних тиранів, що структурують їхнє життя з військовою педантичністю. У Блакитній Бухті ніхто не зважав на годинники режим залежав від сонця. Тут не було автомобілів, за винятком машин лікаря Жиро, жандармерії й Лазаруса. Тут не було безлічі інших речей Розмаїття контрастів здавалося нескінченним. Хоча основна відмінність полягала не у числах, а в традиціях.
Париж місто незнайомців, де цілком реально прожити багато років і навіть не дізнатися імені сусіда по сходовому майданчику. Натомість у Блакитній Бухті неможливо було чхнути або почесати кінчик носа, аби ця резонансна подія не отримала широкого висвітлення по всіх усюдах. Звичайний нежить вважався новиною, а новини виявлялися більш заразними за будь-який нежить. Місцевих газет не існувало, бо в них не було жодної потреби.
Хана взяла на себе просвітницьку місію, яка полягала в тому, щоб докладно розповісти Совелям про дива Блакитної Бухти й історію цієї місцевості. Дівчинка стріляла словами на запаморочливій швидкості, завдяки чому їй вистачило кількох нетривких зустрічей, аби повідомити їм стільки інформації та пліток, що можна було б укласти величезну енциклопедію на основі цього матеріалу. Отак вони довідалися, що Лоран Сован, місцевий парафіяльний священник, організовував чемпіонати нирців і змагання з марафонського бігу. Церковник не лише виголошував проповіді про неприпустимість лінощів і недостатньої фізичної активності, а й подолав більше миль на своєму велосипеді, ніж Марко Поло проплив морем. Також вони почули, що місцева рада збиралася щовівторка і щочетверга о першій годині дня задля обговорення нагальних питань. Під час засідань Ернест Діжон пожиттєвий мер, старший за Мафусаїла, розважав себе тим, що грайливо пощипував подушки крісла, анітрохи не сумніваючись, що пестить пишне стегно Антуанети Фабре лютої старої діви, яка обіймала посаду скарбника.
Хана обрушувала на них близько дванадцяти подібних історій за хвилину. Така обізнаність значною мірою пояснювалася тим, що Елізабет, її мати, працювала в пекарні, яка водночас виконувала функції інформаційної агенції, розвідувальної служби й консультативного центру для закоханих.
Совелі швидко збагнули, що економіка містечка скидалася на своєрідний різновид паризького капіталізму. В пекарні, ясна річ, продавали хліб, але в підсобних приміщеннях активно працював інформаційний відділ. Швець мсьє Сафон лагодив ремені, блискавки й підошви чобіт, однак це не заважало йому насолоджуватися подвійним життям і приваблювати клієнтів своїм головним хобі укладанням астрологічних прогнозів і гороскопів.
Описана схема відтворювалася знову і знову. Тутешнє життя здавалося простим і спокійним, але водночас було більш заплутаним, ніж витіювате візантійське мереживо. Найкращий спосіб осмислення цієї картини світу налаштуватися на специфічний ритм містечка й прислухатися до думки його мешканців, які допомагали всім новачкам пройти певні ритуали, перш ніж визнавали їхнє право на проживання у Блакитній Бухті.
Саме тому, коли Симона навідувалася до середмістя, аби забрати листи й посилки для Лазаруса, вона неодмінно заходила до пекарні й дізнавалася все про минулі, теперішні й майбутні події. Дами Блакитної Бухти радо прийняли нову приятельку і невдовзі почали засипати її питаннями про загадкового роботодавця. Лазарус вів життя відлюдника й рідко зявлявся на вулицях. Місцевих насторожували не тільки його «дивацтва», а й тонни книг, які він отримував щотижня.
Уявіть лишень, моя люба подруго, якось сказала їй Паскаль Лелуш, дружина аптекаря, самотній чоловік майже самотній у величезному будинку з усіма цими книгами
Симона зазвичай кивала й усміхалася, не реагуючи на подібні вияви нетактовності. Вона не збиралася задовольняти людську цікавість. Колись давно її покійний чоловік дав їй одну цінну пораду: не варто марнувати час на спроби змінити світ достатньо уникнути того, щоб світ змінив нас.
Також жінка вчилася з повагою ставитися до дивних вимог Лазаруса стосовно його кореспонденції. Особисту пошту слід було розпечатувати наступного дня після отримання і негайно писати відповідь. Ділові й офіційні листи необхідно було розкривати одразу, проте вона мала відповідати не раніше, ніж за тиждень. Основна умова стосувалася будь-яких послань із Берліна, підписаних якимось там Даніелем Гофманом: такі повідомлення передавалися Лазарусу особисто, і читати їх суворо заборонялося. Симона вирішила не сушити мозок усіма цими тонкощами, не повязаними з її безпосередніми обовязками. Вона зловила себе на думці, що їй подобається жити тут; її тішило, що діти зростатимуть у здоровій атмосфері, далеко від Парижа. Менше за все її хвилювало, коли і в якій послідовності треба розпечатувати листи.
Що ж стосується Доріана, він переконався на власному досвіді, що захоплення картографією дозволяло йому виділяти час на дружбу з деякими місцевими хлопчиками. Здавалося, всім байдуже, чи давно його родина оселилася тут або щойно переїхала, чи добре він плаває або взагалі не вміє (спочатку в нього виходило погано, але нові приятелі навчили триматися на плаву). Доріан дізнався, що гра в «петанк» розвага для пенсіонерів, а переслідування дівчат основна мета зухвалих пятнадцятирічних підлітків, змучених гормональною лихоманкою, що позбавляла розуму і псувала шкіру. У цьому віці хлопчики полюбляють кататися на велосипеді, фантазувати й спостерігати за світом в очікуванні, що світ зверне на них увагу. Недільні вечори присвячувалися кіно. Саме в кінотеатрі Доріан зустрів нове таємне кохання, порівняно з яким картографія видавалася нудною наукою про запилені пергаменти: Грету Гарбо. Самої лише згадки про це божественне створіння під час обіду було достатньо, щоб у нього пропав апетит, хоча йшлося про немолоду тридцятирічну! актрису.
Поки Доріана роздирали сумніви, чи немає ознак збочення в його захопленні жінкою, яка наблизилася до порогу старості, Ірен єдина з усієї родини витримувала фронтальний наступ Хани. На порядку денному стояло складання списку юнаків, чиє товариство було бажаним (можливі стосунки не передбачали жодних зобовязань). Хана намагалася втовкмачити їй, що вона прожила в містечку аж пятнадцять днів, і якщо не почне негайно фліртувати з кимось, хлопці вважатимуть її дивачкою і білою вороною. Попри це, Хана першою визнавала, що біцепси претендентів заслуговують на високу оцінку, проте Господь обділив їх розумом мізки мали скромні можливості й суто практичне призначення. Хай там як, а Ірен приваблювала чимало кавалерів і залицяльників, що викликало білу заздрість її подруги.
Моя люба, якби я мала такий успіх, то вже б стала Матою Харі, часто повторювала Хана.
Скоса позираючи на групу хлопців, що прямувала їм назустріч, Ірен зніяковіло усміхалася.
Мені не хочеться фліртувати з ними. Вони здаються дурнуватими.
Дурнуватими? обурювалася Хана, не розуміючи, як можна проґавити стільки заманливих шансів. Якщо хочеш дізнатися щось цікаве, раджу піти в кіно або взяти книжку!
Я подумаю над цим, хихотіла Ірен.
Хана хитала головою.
На тебе чекає доля мого кузена Ісмаеля, проголошувала вона.
Її двоюрідний брат Ісмаель мав шістнадцять років. За словами Хани, він виховувався у її родині після смерті своїх батьків. Ісмаель працював матросом на кораблі дядька, але його істинними захопленнями були самотність і вітрильник, виготовлений власноруч. Назву останнього Хана ніяк не могла запамятати.
Здається, щось грецьке. Уф!
А де він зараз? спитала Ірен.
У морі. Літні місяці найкраща пора для рибалок, які наважуються виходити у відкрите море. Мій тато та кузен перебувають на «Естель». Вони не повернуться до серпня, пояснила Хана.