Двері відчинилися, і сам дон Міґель, високий, засмаглий, з орлиним профілем, зайшов у каюту. Лорд Джуліан різко обернувся і простягнув руку до своєї шпаги.
Проте іспанець не гаяв часу.
Не будьте божевільним!звернувся він владно.І не наривайтесь по-дурному на безславний кінець. Ваш корабель тоне.
За доном Міґелем стояло кілька чоловік у шоломах, і лорд Джуліан одразу оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги, і сталь мяко ковзнула в піхви. Дон Міґель посміхнувся, блиснувши крізь посивілу борідку низкою білих зубів, і простягнув руку до шпаги.
З вашого дозволу,чемно звернувся він. Лорд Джуліан завагався і поглянув на Арабеллу.
Думаю, так буде краще,сказала вона. Його світлість знизав плечима і віддав свою шпагу.
Ідіть на борт мого корабля,запросив їх дон Міґель і вийшов.
Звичайно, вони пішли. З одного боку, іспанцю не бракувало сили, щоб примусити їх виконати наказ; з іншогобезглуздо було б залишатися на кораблі, який тонув. Вони трохи затримались, поки Арабелла зібрала деякі речі, а лорд Вейд захопив саквояж із документами.
Уцілілим морякам із понівеченої «Ройял Мері» іспанці дали повну волю. Вони могли рятуватися на шлюпках, ну а якщо шлюпок бракувало, то могли триматися на воді, чіпляючись за якийсь уламок або тонутищо кому більше до смаку. Якщо ж Арабеллу та лорда Вейда взяли на корабель, то це тільки тому, що дон Міґель одразу відповідно оцінив своїх бранців. Він любязно прийняв їх у своїй каюті й чемно висловив бажання почути їхні прізвища.
Лорд Джуліан, усе ще під враженням від жахливого видовища, свідком якого тільки-но став, насилу зміг відповісти, хто вони. Потім зажадав, щоб йому назвали, хто саме напав на «Ройял Мері» і захопив підданих англійського короля. Злість розпирала груди лордові. Він знав, що нічим не скомпрометував себе в цій незвичайній ситуації, в яку його так безжально кинула доля, але водночас, здається, не вчинив і нічого героїчного. Власне, усе це не мало б значення, якби не ледісвідок його сіренького поводження. І він твердо вирішив за нагоди виправити її думку про нього.
Я дон Міґель дЕспіноса,почули вони насмішкувату відповідь.Адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.
Лорд Джуліан аж заціпенів від подиву. Якщо Іспанія зчинила такий галас через розбійницькі дії цього відступникаавантюриста капітана Блада, то що ж залишається відповісти Англії?
У цьому разі, будьте ласкаві, скажіть, чому ви поводитеся, наче запеклий пірат?запитав лорд і додав:Я сподіваюсь, що ви розумієте, які мають бути наслідки і як суворо вам доведеться розплачуватись за сьогоднішні вчинки, за ту кров, яку ви так безглуздо пролили, а також за насильство над цією леді і мною?
Я не вчинив над вами ніякого насильства,відповів адмірал, посміхаючись, як тільки може посміхатись людина, у руках якої всі козирі.Навпаки. Я врятував вам життя...
Врятували наші життя?!Лорд Джуліан на мить втратив мову перед таким нечуваним нахабством.А що ви скажете про тих, що стали жертвами вашого нападу? Бог свідок, ви дорого за них заплатите.
Дон Міґель і далі посміхався.
Можливо,сказав він.Усе можливо. А тим часом ваше життя обійдеться вам дорого. Полковник Бішоплюдина з достатком, та й ви, мілорде, безсумнівно, теж багатенькі. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.
Ви все-таки підступний, кровожерливий, запеклий пірат, як я й передбачав!спалахнув лорд Вейд.І ви ще маєте нахабство називати себе адміралом військового флоту короля Іспанії! Побачимо, що скаже ваш король із цього приводу.
Адмірал перестав посміхатися. Він виплеснув лють, що їла його мозок.
Хіба ви не розумієте,випалив він,що я роблю з англійськими єретиками-собаками те саме, що вони роблять з іспанцями! Ви навіть Богом прокляті, грабіжники, бандити! Я досить чесний, щоб діяти відкрито, від власного імені, а виви підступні тварюки, нацьковуєте на нас своїх морганів, бладів, хаґторпів і знімаєте з себе відповідальність за їхні вчинки! Як той Пілат, ви умиваєте руки!І він злобно засміявся.А зараз хай Іспанія буде Пілатом. Дозвольте їй зняти із себе відповідальність і перекласти її на мене, коли ваш посол зявиться в Ескуріалі, щоб поскаржитись на піратські дії дона Міґеля дЕспіноси.
Капітан Блад, та й іншіне адмірали Англії!вигукнув лорд Джуліан.
Ні? Звідки я це знаю? Звідки Іспанія знає? Чи ви не брехуни, усі ви, англійські єретики?
Сер!аж захрипів від обурення лорд Вейд, і очі його спалахнули. За звичкою він ухопився за місце, де завжди висіла його шпага, але, зрозумівши марність цього жесту, знизав плечима і зневажливо посміхнувся.Звичайно,сказав він спокійно,це схоже на васображати беззбройну людину, вашого бранця. Це так відповідає всьому тому, що я бачив і чув відносно честі іспанців.
Кров ударила в обличчя адмірала, і він, почервонівши, замірився, щоб ударити Вейда, але стримався,можливо, під впливом щойно почутих слів,рвучко крутнувся і вийшов, нічого не сказавши.
Розділ XIX Зустріч
Коли, грюкнувши дверима, адмірал вийшов, лорд Джуліан, обернувшись до Арабелли, вдоволено посміхнувся. Він був певен, що поводився достойно в її присутності і тішився від цієї думки, як дитина.
А все ж останнє слово сказав я,не стерпів він і труснув золотистими кучерями свого парика.
Міс Бішоп, що сиділа коло стола, пильно глянула на лорда. Вона не поділяла його піднесеного настрою.
Невже справа в тому, хто сказав останнє слово? А от мені не йдуть з думки ті нещасні з «Рояйл Мері». Більшість із них таки й справді вже сказали своє останнє слово. А в імя чого? Навіщо потоплено корабель і знищено понад два десятки людей? А скільки бідолах гине зараз у хвилях... Навіщо все це, питаю?
Ви надто схвильовані, міс. Я...
Схвильована?!На устах дівчини промайнула вимушена посмішка.Запевняю вас, я спокійна. Я вам зставлю запитання, лорде Джуліан. Навіщо іспанець зробив усе це? З якою метою?
Ви ж чули слова дона Міґеля!Вейд нервово знизав плечима й додав:Кровожерливість!
Кровожерливість?перепитала вкрай розгублена дівчина.Хіба й таке ще є? Це ж дико, жахливо!
Не заперечую,погодився лорд.Страшна річ.
Я не можу збагнути цього. Три роки тому іспанці вчинили бандитський напад на Бріджтаун. Вони чинили такі звірства, що в це зараз навіть важко повірити. Коли я пригадую все, що там творилося, то мені здається, що я бачила жахливий сон. Невже ці люди такі звірі?
Люди?здивовано перепитав лорд Джуліан.Скажітьіспанці, і я зразу ж погоджуся з вами.Він, як англієць, можливо, міг бути й необєктивним, характеризуючи одвічних своїх ворогів, але в його словах звучала правда: саме так поводяться іспанці в Новому Світі.Клянусь, що все це може виправдати вчинки таких людей, як Блад.Арабелла здригнулася від останніх слів лорда, наче від холоду, а потім сперлась ліктями на стіл і, обхопивши долонями обличчя, замовкла, пильно вдивляючись перед собою.
Спостерігаючи за дівчиною, його світлість помітив, що вона змарніла й зблідла. Щоправда, підстав для цього було багато. Жодна жінка з тих, яких він досі знав, не змогла б виявити такої витримки. За весь час він не помітив у неї бодай найменших ознак страху. Ні, Арабелла здатна будь-кого зачарувати!
До каюти зайшов слуга-іспанець із чашкою шоколаду й коробкою перуанських ласощів на срібній таці, які він поставив на столі перед леді.
Адмірал просив не відмовити,сказав він, вклонився і вийшов.
Заглиблена в роздуми, дивлячись кудись далеко-далеко, Арабелла Бішоп не звернула уваги ні на слугу, ні на ласощі. Тим часом лорд Джуліан походжав уздовж вузької й довгої каюти, освітлюваної верхнім люком і великими квадратними вікнами з корми. Каюта була розкішно обставлена: на підлозідорогі східні килими, вздовж стіникнижкові шафи, а різьблений горіховий буфет мало не ломився від срібла. На довгому, низенькому сундуці під одним з вікон лежала гітара, прикрашена стрічками. Лорд Джуліан узяв гітару, нервово вдарив по струнах і поклав її на місце.
Потім він повернувся до Арабелли:
Я прибув сюди,сказав він,аби придушити піратство. Але, побий мене грім, якщо я не схильний згодитися з французами, які, безумовно, мають рацію, коли прагнуть зберегти піратство для приборкання цих іспанських мерзотників.
Така недоброзичлива характеристика іспанців незабаром дістала практичне підтвердження... Але поки що дон Міґель ставився до полонених досить чемно й уважно. І це, у свою чергу, доводило справедливість слів Арабелли, що, поки їх тримають для одержання викупу, боятися за життя в них немає ніяких підстав.
Арабеллу зі служницею та лорда Вейда поселили в окремих каютах. Бранці могли вільно ходити на кораблі, адмірал навіть запросив їх обідати разом із ним. Проте дальші наміри його лишалися нерозгаданими, так само, як невідомо було, куди вони пливуть.
Сперше «Мілагроса» у супроводі «Гідальго», що невідступно прямував слідом за нею, йшла на захід, потім, обігнувши мис Тібурон, повернула на південний захід. Вийшовши у чисте море, звідки земля маячила ледве помітною хмаринкою на обрії, «Мілаґроса» взяла курс на схід і... потрапила просто в обійми капітана Блада, що, як ми вже знаємо, прямував до Навітряної протоки. Це сталося на світанку другого дня. Марні розшуки свого ворога, на які дон Мігель витратив цілий рік, закінчилися раптом непередбаченою і вкрай несподіваною зустріччю. Такі вже стежки примхливої долі! Цього разу примхи її зайшли так далеко, що дон Мігель зустрів «Арабеллу» саме тоді, коли вона, відставши від інших кораблів своєї ескадри, опинилась у явно невигідному становищі. І дону Мігелю здалося, що нарешті щастя, яке весь час було на боці Блада, раптом усміхнулося йому, адміралові.
Міс Бішоп тільки-но встала й вийшла, як і слід було сподіватись, у супроводі галантного лорда Джуліана, на шканці, щоб подихати свіжим повітрям. Вона одразу ж побачила перед собою великий червоний корабель, який, вона знала, колись мав назву «Сінко Льягас». Нахиливши вперед хмару білосніжних вітрил, корабель ішов назустріч. На гроті під подихом ранкового бризу тріпотів довгий вимпел із зображенням хреста св. Георга. Позолочені гарматні отвори у червоних бортах і золотавий вигнутий ніс корабля поблискували в промінні ранкового сонця. Арабелла; звичайно, не могла впізнати в ньому той самий «Сінко Льягас», який три роки тому їй уже доводилося бачити в нещасний для Барбадоса день. Для неї це був звичайний великий англійський корабель, який велично йшов до них. Дівчина відчула, як її проймає дрож: у ній раптом прокинулося почуття гордості за свою вітчизну, і вона навіть забула про небезпеку, що могла їй загрожувати, якщо між кораблями завяжеться бій.
Арабелла і лорд Джуліан вибігли на півют і звідти захоплено спостерігали, як зближаються кораблі. Правда, лорд Джуліан не поділяв радості Арабелли. Вчора йому довелося пережити перший морський бій, і він відчував, що тих вражень йому вистачить надовго. Однак, як і раніше, я й тут підкреслюю, що зовсім не ставлю під сумнів хоробрість його світлості.
Гляньте!вигукнула Арабелла, показуючи на корабель.
І невимовно вражений лорд помітив, що в очах у неї заіскрились вогники. «Чи розуміє вона, що зараз буде?»майнула в нього думка.
Та Арабелла враз розвіяла його сумніви, вигукнувши:
Це англієць! Він підходить до нас! Готується до бою!
Боже, то поможи йому!похмуро буркнув лорд.Цей капітан либонь божевільний. Починати бій проти таких двох сильних кораблів, як ці?! На що він сподівається? Вони потопили «Ройял Мері», то що вони зроблять із ним?! Подивіться на цього диявола, дона Міґеля! Який він огидний у своєму злорадстві.
Адмірал метався по шканцях, де гарячково готувалися до бою. Помітивши полонених, він махнув рукою й зі зловісним вогником в очах, потворний від злорадства показав на англійський корабель. Потім збуджено прокричав щось іспанською мовою, але слова його були заглушені галасом на палубі.
Лорд і Арабелла підійшли до поручнів півюта і стали спостерігати метушню. Дон Мітель, мов навіжений, гасав по шканцях і, розмахуючи підзорною трубою, віддавав накази. Гармаші вже запалювали ґноти; частина матросів згортали вітрила, інші натягали над шкафутом міцну мотузяну сітку для захисту від уламків рангоута, що падатимуть.
Тимчасом за сигналом дон Міґеля «Гідальго» висунувся наперед і, порівнявшись із «Мілагросою», рухався за пів-кабельтових з правого борту. З високого півюта лорду Джуліану і леді Бішоп добре було видно всю метушню на «Гідальго». Помітили вони, що й на борту англійського корабля лаштуються до бою: там теж згортають вітрила, залишивши їх тільки на бушприті та бізань-щоглі. Отак, мовчки, без виклику або обміну будь-якими сигналами, супротивники зближалися, ніби заздалегідь вирішили, що сутичка неминуча.
Згорнувши вітрила, «Арабелла» стала просуватися повільніше, але не менш неухильно. Вона йшла на зближення і вже вступила в межі обстрілу дрібних гармат з іспанських кораблів. Іспанцям було вже добре видно метушню людей на баку і блиск мідних гармат. Піднявши запальники і нетерпляче поглядаючи на адмірала, каноніри «Мілагроси» заходилися роздмухувати ґноти, що тліли.
Проте дон Міґель тільки похитував головою.
Терпіння!стримував він команду.Стріляти треба тільки напевне. Він іде просто в обійми власній загибелі, просто на нок-рею і до мотузка, який так давно його жде.
Побий мене грім!вигукнув лорд Джуліан.Цей англієць, мабуть, неабиякий сміливець, якщо встряває в бій із такими нерівними силами. Але для командира обережність часом важить набагато більше, ніж хоробрість.
Але хоробрість частенько розтрощує силу,заперечила Арабелла.
Лорд глянув на неї й помітив, що вся вона непомірно збуджена, але без будь-яких ознак тривоги. Лорд Вейд уже не дивувався. Бо таки справді ця дівчина ніяк не схожа на тих жінок, з якими йому доводилося зустрічатися досі.
А зараз,сказав він,дозвольте відвести вас униз.
Звідси мені краще видно,відмовилася вона й тихо додала:Я молюся за цього англійця. Він справді хоробрий!
У думці лорд Джуліан кляв і сміливість і відвагу невідомого співвітчизника.
«Арабелла» йшла зараз курсом, лінія якого пролягала якраз між двома іспанськими кораблями. Лорд Джуліан, дивлячись на корабель, вигукнув:
Він таки справді божевільний! Сам лізе смерті в зуби! Коли він опиниться між двома іспанцями, вони роздавлять його на тріски. Не дивно, що цей чорношкірий іспанський телепень не стріляє. На його місці я зробив би так само.
Ось адмірал підвів руку. На шкафуті засурмили, і канонір на баку випалив із двох гармат. Пролунав залп, і лорд Джуліан побачив, як позаду англійського корабля і з лівого борту в нього знялося два каскади води. Майже одночасно з мідних гармат на носі «Арабелли» вихопилося два стовпи полумя. Одне ядро спінило воду, обливши бризками дозорців на кормі, а друге, врізавшись у носову частину «Мілаґроси», струсонуло весь корабель і розсипалося на дрібні осколки. У відповідь «Гідальго» пальнув по «Арабеллі» зі своїх носових гармат, але навіть з такої близької відстаніякихось двісті-триста ярдівжодне ядро не влучило в ціль.
На відстані в сто ярдів, поки іспанці перезаряджали гармати, «Арабелла» підійшла трохи ближче і дала залп по «Мілаґросі», перетворивши цього разу на уламки і бушприт. Втративши управління, іспанський корабель безпорадно відхилявся ліворуч. Дон Міґель брутально вилаявся. Різким поворотом стерна «Мілагросу» вдалося поставити на попередній курс, і знову вступили в бій її передні гармати. Однак іспанці взяли занадто високий приціл, і одне ядро, порвавши ванти, тільки дряпнуло грот-щоглу «Арабелли», а друге упало в воду. Коли ж, нарешті, дим від пострілів розвіявся, виявилося, що англійський корабель ішов тим самим курсом, який, на думку лорда Джуліана, мав привести його до загибелі, і рухався вже майже між двома іспанськими кораблями.
Лорд Джуліан завмер, а міс Бішоп, цупко вчепившись за поручні, дихала швидко-швидко. Перед очима в неї майнуло спотворене люттю обличчя дона Міґеля і кілька викривлених посмішкою облич гармашів.
Нарешті «Арабелла» всім корпусом ввійшла між ворожі кораблі. Дон Міґель щось різко крикнув сурмачеві, який, забравшись на ют, стояв коло адмірала. Сурмач уже приготувався дати сигнал, щоб стріляли з бортових гармат, але не встиг і піднести сурму до губів, як адмірал сіпнув його за руку. Тільки зараз дон Міґель, як досвідчений моряк, зрозумів, що він надто довго зволікав, і капітан Блад скористався з його неповороткості. Тепер спроба обстріляти «Арабеллу» призвела б до того, що «Мілаґроса» і «Гідальґо» обстрілювали б одне одного. Дон Міґель, хоч і з запізненням, наказав стерновим різко повернути ліворуч, щоб зайняти зручнішу позицію. Проте і цей наказ спізнився. «Арабелла», пропливаючи між іспанськими кораблями, наче вибухнула полумям: по «Мілаґросі» і по «Гідальґо» одночасно вдарили тридцять шість її бортових гармат.
Приголомшена ревом гармат, міс Бішоп від сильного поштовху корабля втратила рівновагу і була б упала, коли б не схопилася за лорда Джуліана, який, учепившись за поручні, ледве встояв сам. Палубу враз огорнула хмара їдкого диму, від якого люди на іспанському кораблі почали кашляти й задихатися.
Із зловісної плутанини і метушні на шкафуті розносилися люта іспанська лайка і крики покалічених людей. «Мілаґроса» ледве посувалася вперед: в її борту зяяли великі пробоїни, фок-щоглу було розтрощено, а в натягнутій над палубою сітці чорніли уламки рей. Ніс корабля було знівечено: одне з ядер розірвалося всередині носової каюти, перетворивши її на купу трісок.
Дон Міґель несамовито викрикував якісь накази, раз у раз тривожно вдивляючись у густу заслону порохового диму, що поволі повз до корми. Він силкувався побачити, яка доля спіткала «Гідальґо».
Та ось у поріділій хмарі диму почали вимальовуватись обриси величезного червоного корабля. Контури його корпусу ставали дедалі різкішими. Щогли були оголені, і лише на бушприті ледве надимався парус.
Замість того щоб іти далі своїм курсом, як очікував дон Міґель, «Арабелла» під прикриттям диму розвернулась і швидко йшла на зближення з «Мілаґросою». І ще до того, як очманілий від несподіванки адмірал міг що-небудь второпати, почувся тріск дерева, скрегіт металу і брязкіт абордажних гаків, що немов щупальця впялися в борти й палубу «Мілагроси».
Димова завіса за кормою нарешті прорвалась, і адмірал побачив, як «Гідальґо», перехилившись на лівий борт, швидко йшов на дно. Ще кілька хвилині над кораблем зімкнуться хвилі. Охоплена панікою команда поспішала спустити на воду шлюпки.
Приголомшений цим страхітливим видовищем, дон Міґель іще не встиг перевести божевільного погляду з «Гідальґо» на «Мілагросу», як на її палубу з несамовитим галасом і ревом вдерлися пірати капітана Блада. Ніколи ще впевненість у перемозі не змінювалася так блискавично розпачем, ніколи ще мисливець не перетворювався так швидко й несподівано на безпорадну жертву. А іспанці опинилися саме в такому становищі. Раптовий абордаж після бортового залпу «Арабелли» захопив їх зненацька, у хвилину найбільшої розгубленості. Кілька офіцерів дона Мігеля ще мужньо намагалися дати відсіч нападникам, але іспанці, що ніколи не відзначалися хоробрістю в рукопашному бою, розгубилися остаточно, бо знали, з яким страшним противником доведеться битися. Купки іспанців не витримували шаленої навали піратів і, розсипаючись, відступали зі шкафуту до корми й носової частини корабля. А поки тут, на верхній палубі, точився цей короткий бій, друга група корсарів увірвалась через головний люк на нижню палубу і захопила канонірів, які стояли біля своїх гармат.
Більша хвиля буканьєрів, якими керував одноокий, роздягнутий до пояса велетень, кинулася на квартердек, де, скамянівши од відчаю і гніву, стояв дон Міґель дЕспіноса. Трохи вище над ним, на півюті, за всім, що відбувалося внизу, стежили уважні очі Джуліана й Арабелли. У лорда ця різанина на тісній палубі викликала невимовне почуття жаху, а дівчина, хоч і намагалася бути спокійною й незворушною, не витримала кривавого кошмару, поточилась і на мить знепритомніла.
Невдовзі запеклий, але короткий бій скінчився. Якийсь корсар перерубав абордажною шаблею фал, і прапор Іспанії, стріпнувшись, сковзнув з верхівки грот-щогли. На цей час пірати вже цілком оволоділи кораблем, і обеззброєні іспанці, мов отара овець, скупчилися на верхній палубі.
Арабелла Бішоп, до якої швидко повернулося самовладання, широко відкрила очі і замалим не кинулась вперед. Але зусиллям волі вона стримала себе, і тільки щоки її вкрила смертельна блідість.
Ретельно вибираючи шлях серед трупів і уламків, по палубі легкою ходою йшов високий смаглявий чоловік. На голові в нього виблискував іспанський шолом. Груди й спина були захищені прикрашеною золотими арабесками кірасою з воронованої сталі, поверх якої на шнурі з пурпурового шовку звисали пістолети в срібній оправі. Спокійно і впевнено піднявшись широким трапом на ют, він зупинився перед іспанським адміралом і церемонно вклонився. До Арабелли і лорда Джуліана, що невідривно стежили за подіями, долинув дзвінкий, чистий голос людини, яка говорила бездоганною іспанською мовою. Почуті слова лише посилили те захоплення, з яким лорд Джуліан уже давно стежив за цим чоловіком.
Нарешті ми таки зустрілися, дон Міґель,мовив прибулий.Сподіваюсь, ви задоволені. Хоч, може, і не про таку зустріч мріяли, але, як мені відомо, ви нетерпляче домагалися її.
Втративши здатність говорити, дон Міґель дЕспіноса, ледве дихаючи, зі спотвореним люттю обличчям, вислухав убивче іронізування чоловіка, в якому він убачав винуватця всіх своїх нещасть. Видавивши з грудей якісь нечленороздільні звуки люті, адмірал потягся до шпаги, але вихопити її не встигйого супротивник блискавично стиснув йому руку своїми залізними пальцями.
Спокійно, дон Мітель!тихо, але твердо сказав він.Навіщо так безглуздо напрошуватись на жорстокі заходи, до яких ви неодмінно вдалися б, коли б стали переможцем.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного.
Що ви збираєтеся зробити зі мною?спитав нарешті іспанець хриплим голосом.
Капітан Блад знизав плечима, і по його рішуче стиснутих устах перебігла ледве помітна посмішка.
Усе, чого я хотів, уже зроблено. В усьому винні ви самі. Маєте те, чого шукали.По цих словах він повернувся і, показуючи на шлюпки, які корсари пускали з талей, сказав:Ви зі своїми людьми можете взяти ці шлюпки, а корабель ми пустимо на дно. Он там береги острова Еспаньйоли, ви дістанетесь туди без особливих труднощів. А тимчасом послухайте мене, сер, і не ганяйтеся за мною. Думаю, що я завдаю вам тільки нещасть. Повертайтесь додому, дон Мітель, в Іспанію, і займіться там чим-небудь таким, на чому ви знаєтеся краще, ніж на морській справі.
Тривалий час переможений адмірал із ненавистю дивився на Блада, потім, хитаючись, мов пяний, мовчки спустився по трапу, побризкуючи нікому не потрібною шпагою. Переможець, не подбавши навіть про те, щоб обеззброїти адмірала, провів його поглядом, а потім відвернувся і побачив на півюті лорда Джуліана з Арабеллою. Якби думки лорда не були поглинуті чимсь іншим, він неодмінно помітив би, як одразу змінилась хода цього сміливця і як зблідло його засмагле обличчя. На якусь мить Блад затримався, пильно розглядаючи своїх співвітчизників, потім швидко піднявся по трапу. Лорд Джуліан ступив йому назустріч.
Невже ви, сер, відпустите на волю цього іспанського мерзотника?вигукнув лорд.
Джентльмен у стальній кірасі, здається, тільки зараз помітив його світлість.
А яке вам діло до цього, і хто, власне, ви такий, чорт забирай?запитав він із помітним ірландським акцентом.
Його світлість вирішив, що йому слід одразу ж поправити цього нечемного пірата, який не виявляв належної поваги до лорда.
До ваших послуг, лорд Джуліан Вейд!відрекомендувався він із помітним притиском.
Та слова ці, як видно, не справили належного враження на пірата.
Та невжелорд? Тоді, будьте ласкаві, поясніть мені, що загнало вас на цей корабель?
Лорд Джуліан, насилу стримуючись, почав стисло пояснювати, як усе сталося.
Він захопив вас у полон? Вас і міс Бішоп?
Ви знайомі з міс Бішоп?вигукнув лорд, зовсім спантеличений.
Невихований капітан, не звертаючи уваги на слова лорда, пройшов повз нього і низько вклонився леді, яка не тільки не відповіла на привітання, але й усім своїм поглядом виявила зневагу. Тоді капітан Блад повернувся до лорда Джуліана і, спохмурнівши, відповів на його запитання:
Так, колись я мав таку честь! Однак у міс Бішоп дуже коротка память.
Його губи скривилися в гірку посмішку, а в ясних блакитних очах, що гостро дивилися з-під чорних брів, зявився вираз пекучого болю, і все це якось дивно поєднувалося з іронією, що прозвучала в його словах. Міс Бішоп, відчувши тільки іронію, спалахнула від гніву:
Серед моїх знайомих немає ані розбійників, ані піратів, капітане Блад!відрубала вона, а його світлість замалим не підскочив від несподіванки.
Капітан Блад!вигукнув він.Ви капітан Блад?
Ну а хто ж іще, по-вашому?
Блад поставив своє запитання стомлено, байдуже, бо думав він геть про інше. «Серед моїх знайомих немає ані розбійників, ані піратів!» Ця жорстока фраза стоголосою луною відлунювала в його мозку.
Та лорд Джуліан не міг допустити, щоб на нього не звертали уваги. Однією рукою він схопив Блада за рукав, а другою показав на дона Міґеля, що, ввібравши голову, в плечі, спускався з палуби.
Ви, капітане, справді не збираєтесь повісити цього мерзотника?
А чому я маю вішати його?
Тому що він заклятий пірат, і я можу довести це.
Он як!не втерпів Блад, і лорд Джуліан здивувався, побачивши, як раптом спохмурніло обличчя і згасли очі капітана Блада.Я сам запеклий пірат, а тому поблажливий до людей мого сорту. Хай дон Мігель гуляє собі на волі.
Лорд Джуліан ахнув.
І це після всього, що він накоїв? Після того як він потопив «Ройял Мері»? Після того, як він так жорстоко повівся зо мною... з нами?не вгавав він.
Я не перебуваю на службі Англії чи будь-якої іншої держави, сер. Мене не обходить те, що ганьбить її прапор.
Його світлість аж відсахнувся від того пекучого погляду, яким окинув його капітан Блад. Але гнів ірландця згас так само швидко, як і спалахнув, і вже стриманіше він додав:
Буду вдячний, якщо ви проведете міс Бішоп на мій корабель. Прошу поквапитисьце корито ми зараз потопимо.
Він поволі повернувся, щоб піти, але лорд Джуліан затримав його і, приглушивши в собі почуття обурення, холодно процідив:
Капітане Блад, ви остаточно розчарували мене. Я думав, що ви досягнете блискучої карєри!
Забирайтесь під три чорти!кинув Блад і, повернувшись на каблуках, пішов геть.
Розділ XX «Pозбійник і пірат»
У прохолодних сутінках, у золотавому світлі великого кормового ліхтаря, на півюті, де яскраво світилися три лампи, самотньо походжав капітан Блад. Довкола панувала тиша. Від ранкової битви не лишилося й сліду, палуби були начисто вимиті швабрами, і скрізь встановився заведений порядок.
Групка моряків, присівши навпочіпки навколо головного люка, сонно наспівувала якусь мирну мелодію. Спокійна краса тропічної ночі, мабуть, помякшила їхні зачерствілі серця. Зараз ці люди, несучи вахту на лівому борту, чекали, що ось-ось пробє вісім склянок.
Капітан Блад не чув тієї пісні, він узагалі не чув нічого, крім луни від жорстоких слів.
Розбійник і пірат!
Як це не дивно, але ми, люди, маючи про деякі речі тверду і непохитну думку, раптом жахаємось, коли пересвідчимося, що ця наша думка абсолютно відповідає дійсності.
Коли три роки тому на острові Тортуга Блада тільки вмовляли стати на шлях шукача пригод, він ще тоді знав, якої думки буде про нього Арабелла Бішоп, якщо він погодиться. Тільки тверда віра в те, що вона для нього втрачена назавжди, остаточно зачерствила його душу і штовхнула на шлях авантюризму.
Блад не припускав навіть думки, що вони коли-небудь знову зустрінуться. Він був певен, що вони розлучилися назавжди. Однак, незважаючи на тверде переконання в тому, що його муки не могли викликати в дівчини навіть якогось натяку на жалість, він все ж таки весь час беріг у своєму серці її дорогий образ, хоч це й завдавало йому душевного болю. Думки про неї допомагали йому стримувати не тільки себе, але й тих, хто йшов за ним. Ніколи ще за всю історію корсарства пірати не знали такої суворої дисципліни і ніколи ще ними не керувала така залізна рука. Тим, хто плавав з капітаном Бладом, рішуче забороняли звичайні для піратів грабунки й насильства, а в угодах, які він укладав, спеціальним пунктом зазначалося, що в усьому вони беззастережно підкорятимуться своєму капітанові. І оскільки в походах йому завжди щастило, то він зумів запровадити нечувану досі серед корсарів дисципліну. А тим часом як кепкували б з нього пірати, якби він сказав їм, що все це робилося з поваги до дівчини, в яку він так сентиментально закохався! І що було б, якби вони довідались, що дівчина ця з презирством кинула йому: «Серед моїх знайомих немає ані розбійників, ані піратів!»
Розбійник і пірат!
Ці слова стискали серце, пекли душу, свердлили мозок!
Оскільки Блад був поганий психолог, він зовсім не розбирався в порухах жіночого серця, і тому навіть не задумався над тим, чому дівчина так образила його під час зустрічі, чому вона була такою роздратованою. Він не міг та й не хотів розбиратися в цих, здавалося б, природних питаннях. Інакше йому довелося б дійти висновку, що коли замість належної йому подяки за звільнення її з полону, вона кинула йому в лице зневагу, то це сталося виключно через те, що дівчина сама була чимсь ображена і ображена раніше, ніж потрібна була б подяка, і що образа ця була повязана з його діями за останній час. Коли б він подумав про все це, то неодмінно світлий промінь розітнув би темряву, що нависла над ним, і розвіяв би відчай, який охопив його. Хіба могло б так статися, якби він був байдужий їй, якби його дії якоюсь мірою не бентежили в її дівочої душі? Блад тоді зрозумів би, що тільки сильне почуття образи, а може, й горе, причиною якого був він, викликали в її серці таку бурю.