Лист лорда Сандерленда дає вичерпне уявлення про королівську щедрість. Тисячу засуджених планували розподілити між вісьмома придворними, а сотню, було зазначено в постскриптумі до листа, лорд просив для королеви. Цих вязнів мали негайно перевезти до південних плантацій його величності та тримати їх там протягом десяти років і лише потім відпустити на волю. Особи, яким мали передати засуджених, зобовязувались негайно доправити їх до місця призначення.
Від секретаря лорда Джефрейса ми знаємо, що тієї ночі верховний суддя в нестримній люті кляв недоречне «милосердя» короля. Ми знаємо, що в листі до короля Джефрейс усіляко намагався переконати монарха переглянути своє рішення. Але Яків не змінив його. Крім безпосереднього прибутку, який він мав одержати в результаті цього милосердя, король цим заходом ще й показував свою «великодушність». Яків добре знав, що помилувати людейозначає зробити їх мерцями ще за життя. Багато засланців не винесуть пекельних мук рабства у Вест-Індії, а коли вони помруть, то ті, що зостануться живими, ще й заздритимуть їм.
Так сталося, що Пітера Блада, а з ним Джеремі Пітта і Ендрю Бейнса, замість того щоб повісити, колесувати й четвертувати, як зазначалося у вироку суду, разом із пятдесятьма іншими вязнями перевезли в Брістоль, а там перегнали на судно «Ямайський купець», яке мало везти їх далі. Від задухи, поганої їжі та гнилої води серед вязнів спалахнули хвороби, почали мерти найслабші. Серед одинадцяти померлих був і нещасний Бейнс із Оґлторпа, по-звірячому відірваний від своєї тихої ферми серед запашних яблуневих садів, який не мав іншого гріха, крім того, що сповідував милосердя.
Смертність була б набагато вищою, якби не було Пітера Блада. Спочатку капітан «Ямайського купця» Гарднер на настирливі домагання лікаря надати йому доступ до скриньки з медикаментами й дозволити допомогти хворим відповідав брутальною лайкою й погрозами. Та коли капітан Гарднер побачив, що може бути притягнутий до відповідальності за ці надто великі втрати живого товару, він, хоч і з запізненням, вирішив скористатися майстерністю Пітера Блада. Лікар узявся до роботи з властивими йому пристрастю й запалом. Кваліфікованою допомогою і поліпшенням умов, у яких жили його товариші-вязні, він зупинив поширення хвороб.
У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайльській бухті і висадив на берег сорок два вцілілих засуджених бунтівники.
Якщо ці нещасні думали (а багато хто з них справді так вважав), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то досить було глянути на те, що постало перед їхніми очима, щоб від таких думок не лишилося й сліду. Вони побачили велике місто з будинками європейської архітектури, тільки без тієї метушні, притаманної європейським містам. Надчервоними дахами велично здіймався шпиль церкви. Вхід до широкої бухти охороняв форт, з амбразур якого вистромили свої жерла гармати. На зеленому пагорбі над містом владно височів повернутий широким фасадом до моря губернаторський будинок. Цей пагорб багатьом нагадував англійські узгіря у квітні, та й день був такий погожий, які квітень дарує Англії,сезон тропічних дощів нещодавно скінчився.
На широкій брукованій набережній засуджених зустрів загін поліції в червоних мундирах, що прибув для охорони вязнів, і натовп, який одягом і манерами мало чим відрізнявся від юрби в будь-якому морському порту Англії, хіба тільки тим, що в ньому було менше жінок і багато негрів.
На огляд вишикуваних на молу засуджених приїхав губернатор Стід, низенький товстий червонопикий чоловічок, одягнений у камзол з товстої блакитної тафти, густо розцяцькованої золотим позументом. Він трохи припадав на одну ногу і важко спирався на масивну палицю із чорного дерева. За ним у формі полковника барбадоської поліції перевальцем ішов огрядний чоловік, на цілу голову вищий за губернатора. На його мясистому жовтуватому обличчі відбивався вираз неприхованої зловтіхи. Поруч із ним, дивно контрастуючи з його огрядністю, йшла сповнена юної грації струнка дівчина в елегантному костюмі для їзди верхи. Широкі криси сірого капелюха, прикрашеного яскраво-червоним пером страуса, ховали від сонця її довгасте ніжне личко, на якому зовсім не позначився вплив тропічного клімату. Каштанове волосся кучерями спадало на плечі, у широко поставлених карих очах світилася щирість, а обличчя, замість звичайного для дівчини виразу пустотливої задерикуватості, виражало глибоке співчуття.
Пітер Блад спіймав себе на тому, що зачудовано дивиться на це чарівне обличчя, яке було так явно не на своєму місці. У відповідь дівчина пильно подивилась на нього, і бранець неспокійно переступив з ноги на ногу, усвідомлюючи свій жалюгідний вигляд. Немитий, нестрижений, неголений, зі скуйовдженим волоссям і потворною чорною бородою, в лахмітті, що залишилось від колись розкішного камлотового камзола, у якому його заарештували і якого тепер не наділи б навіть на городнє опудало, Блад вважав себе негідним того, щоб його розглядали такі красиві очі. А проте очі ці не відриваючись дивилися на нього з майже дитячим подивом і жалістю. Нарешті дівчина доторкнулася до яскраво-червоного рукава свого супутника; той щось сердито буркнув, повернувся всім своїм масивним корпусом і став проти неї.
Дивлячись просто в очі співрозмовникові, дівчина щось із запалом доводила йому, але той слухав її неуважно. Його маленькі блискучі очиці, що примостилися біля самісінького носа, мясистого і звислого, відірвалися від неї та втупились у білявого здорованя Пітта, що стояв поряд із Бладом.
У цей час до них підійшов губернатор, і кілька хвилин усі троє радились. Дівчини Пітер геть не чув, бо вона говорила дуже тихо. Слова полковника долинали до Блада якимсь нерозбірливим бурмотінням. Зате губернатор, що вважав себе дотепною людиною і любив, щоб його всі слухали, говорив високим різким голосом:
Мій дорогий полковнику Бішоп, вам надається право першого вибору із цього букета і за вашою власною ціною. Після цього ми відправимо решту на торги.
На знак згоди полковник Бішоп кивнув і голосніше мовив:
Ваша світлість дуже милостиві. Але, присягаюся честю, ці арештанти так охляли, що з них мало буде користі на плантації.
Його маленькі очі-намистинки аж їли поглядом «живий товар», а на обличчі ще дужче заграв вираз презирства та зловтіхи. Він наче був роздратований на них через те, що вони не в кращому стані. Потім він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилини розмовляв із ним, утупившись у список.
Проглянувши цей документ, Бішоп повернув його капітанові і, міцно стуливши губи, підійшов до засуджених повстанців. Біля молодого сомерсетширського шкіпера Бішоп зупинився і на якусь мить замислився. Обмацавши мязи на руках молодого моряка, він звелів йому розтулити рота, щоб подивитися на зуби. Оглянувши, стиснув пошерхлі губи і кивнув головою.
Він кинув Ґарднерові через плече:
Пятнадцять фунтів за цього.
Капітан невдоволено скривився:
Пятнадцять фунтів? Це менше половини від того, що я хотів за нього запросити.
Це вдвічі більше від того, що я мав намір дати,буркнув полковник.
Але ж і тридцять фунтів дешево, ваша честь.
За таку суму я можу купити негра. Ці білі свині не живуть і не вміють працювати.
Ґарднер на всі лади став вихваляти здоровя, молодість і силу Пітта. Він говорив так, наче йшлося не про людину, а про робочу худобину. Пітт, чутливий хлопець, стояв мовчки й нерухомо. Тільки щоки його то біліли, то червоніли, наказуючи ту велику внутрішню боротьбу, завдяки якій він зберігав самовладання.
Пітера Блада нудило від цього огидного торгу.
Дівчина, що прийшла з полковником, розмовляла з губернатором, поволі походжаючи оддалік уздовж шеренги засуджених. Губернатор самовдоволено посміхався і з молодецькою хвацькістю накульгував поряд із нею, а вона, очевидно, не розуміла мерзенності того, що наразі оборудував полковник. «Невже їй байдуже?»думав Блад.
Полковник Бішоп крутнувся на каблуках, щоб пройти далі.
Двадцять фунтіві жодного пенса більше. Це й так удвічі перевищує те, на що ви можете сподіватися в Кребстона.
Капітан Ґарднер, зрозумівши з тону покупця, що це його остаточна ціна, зітхнув і погодився. А Бішоп уже простував далі вздовж шеренги засуджених, тільки мимохідь презирливо глянувши на Блада та на виснаженого юнака ліворуч від нього. Проте чоловік, що стояв за ними,велетень середніх років на імя Волверстон, який втратив око під Седжмуром, привернув його увагу, і торгівля почалася знову.
Пітер Блад стояв у сліпучому сонячному промінні, вдихаючи запашне повітря, таке несхоже на будь-яке інше, яким він коли-небудь дихав. Воно було насичене міцним ароматом: сумішшю пахощів кампешової квітки, ямайського перцю й духмяного кедра. Сам того не помічаючи, Блад поринув у марні роздуми, навіяні тим чудовим трунком. Розмовляти не хотілося. Мовчав і Пітт, який стояв біля Блада, засмучений тим, що ось-ось його, напевне, розлучать із товаришем, з яким він пліч-о-пліч вистояв усі ці тяжкі місяці, якого він полюбив як друга і на поради та підтримку якого завжди покладався. Хлопця охопило таке почуття самотності й туги, що проти нього все, пережите ним досі, здавалося дрібницею. Для Пітта розлука з Бладом була б болісним завершенням усіх його страждань.
До них підходили інші покупці, розглядали та йшли далі. Блад не звертав на них ніякої уваги. Але ось у кінці шеренги сталось якесь пожвавлення. Це Гарднер щось голосно розяснював юрбі покупців, які чекали, поки полковник Бішоп навибирає собі людського товару. Коли Гарднер замовк, Блад, подивившись у його бік, помітив, що дівчина про щось говорила з Бішопом і срібною рукояткою батога показувала на шеренгу засуджених. Бішоп, затуливши рукою очі від сонця, глянув туди, куди вона показувала. Потім повільно, перевальцем, у супроводі Гарднера він рушив уздовж шеренги. За ними пішли дівчина й губернатор.
Вони йшли, поки полковник не порівнявся з Бладом. Покупець був би й цього разу пройшов повз лікаря, якби дівчина не торкнулася батогом його руки.
Оце той чоловік, якого я мала на увазі,мовила.
Оцей?
У голосі полковника забриніла нотка презирства. Пітер Блад пильно подивився у вирячені полковникові оченята, схожі на родзинки в пудингу, глибоко посаджені на жовтому мясистому обличчі, і відчув, як йому в лице хлинула кров від такого принизливого огляду.
Пхе! Мішок кісток! Що я з ним робитиму?сказав Бішоп і повернувся, щоб іти далі, але тут утрутився Ґарднер:
Він, може, й худий, але міцний. Міцний і здоровий. Коли половина з них захворіла, а друга половина мала ось-ось захворіти, цей бусурман тримався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то їх загинуло б значно більше. Пятнадцять фунтів за нього, полковнику. Це навіть дешево. Він здоровий, кажу вам, ваша честь, витривалий і сильний, хоч і худий. Він саме з тих, хто добре переносить спеку. Клімат ніколи не вбє його.
Губернатор Стід хихикнув:
Чуєте, полковнику? Довіртеся своїй племінниці. Жінка одним поглядом оцінить чоловіка.
І він зареготав, задоволений своєю дотепністю. Але сміявся тільки він. По обличчю полковникової племінниці прокотилися хмаринка досади, тоді як сам полковник поринув у роздуми про цю торгову операцію і не міг звернути уваги на жарт губернатора. Закопиливши трохи губу, він якусь мить мовчки гладив рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.
Я даю вам за нього десять фунтів,вимовив нарешті полковник.
Пітер Блад благав Бога, щоб ця пропозиція була відхилена. Він сам не зміг пояснити, чому його так образила думка, що він може стати власністю саме цієї брутальної тварини і якоюсь мірою власністю тієї кароокої дівчини. Але самим почуттям образи не зміниш своєї долі. Раб є раб. Пітера Блада продали полковникові Бішопу, цьому чванькуватому покупцеві, за мізерну сумудесять фунтів стерлінгів.
Розділ V. Арабелла Бішоп
Одного сонячного січневого ранку, приблизно через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з гарного дядькового будинку, розташованого на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом, на достатній відстані, підтюпцем бігли два негри-охоронці. Молода дівчина прямувала до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою пагорба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь його бачила.
Міс Арабелла зупинила коняніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це здавалося цілком правдивим, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомця, що дедалі наближався. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одягдосить строгий, навряд чи красивий. Камзол і штани були з простого домотканого полотна, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж вправністю кравця. Панчохи бавовняні, прості та грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї,старий, без стрічки й пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні й лискучі.
На засмаглому поголеному похмурому обличчі виділялися напрочуд блакитні очі, які серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.
Здається, я звідкись вас знаю,мовила дівчина.
Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» узагалі можна вжити для такої витонченої леді. Це йшло, мабуть, від тієї простоти й невимушеності, які унеможливлювали хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятипятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала шанувальників. З усіма чоловіками вона поводилась, як із братами, і така невимушеність ускладнювала змогу упадання коло неї.
Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.
Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.
Господині слід знати своє майно,сказав він.
Моє майно?
Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.
Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.
Боже мій!вигукнула вона.І ви ще можете сміятися!
Як бачите. Хіба це не досягнення?визнав Пітер.Та й живу я не надто погано.
Я чула про це,сказала Арабелла.
Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то майстерності, чи, може, талану, Пітер Блад полегшив страждання його ясновельможності, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блад лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливістьрезультат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як на світську жінку животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй поліпшало. Після цього слава про нього поширилась усім Бріджтауном, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше зиску як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.
Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу,сказав Блад,і я радий скористатися цією нагодою, щоб сказати про це.
Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.
«Невже він глузує?»подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Бладу її погляді відчув запитання і відповів:
Якби мене купив якийсь інший плантатор, то, безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди лишилися б невідомими, і цієї хвилини я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.
Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?
Він не вдався б до цього, якби ви не вмовили його. Я помітив це і тієї миті страшенно обурився.
Ви обурились?У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.
У цьому тлінному житті мені всього довелось зазнати. Але продавали й купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.
Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам.Тон її був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування й зухвалість, що, як їй здалося, лунали в його словах.
Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною,додала вона.Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне, тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Узяти хоча б Кребстона зі Спейґстауна. Він теж був на березі й чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от якби ви потрапили до його рук... Страшна людина... Може, тому так і сталося, що я...
Блад дещо розгубився.
Такий інтерес до чужої...почав був він, але враз перебудував фразу.Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.
Ви чомусь здалися мені геть не таким, як інші.
Я й не є такий,сказав він.
О!Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась.Ви непоганої думки про себе.
Навпаки. Решта засудженихгідні поваги повстанці, не те, що я. У цьому й полягає різниця. Я ж був один із тих, кому забракло глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою в Бріджвотері, тоді як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підступного тирана й мерзенну зграю його придворних.
Сер!зупинила вона його.Мені здається, ви пропагуєте зраду.
Сподіваюся, що я висловився недвозначно,сказав він із притиском.
Дехто відбатожив би вас за такі слова.
Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружинимігрень.
Ви покладаєтесь на це?запитала вона з неприхованим презирством.
У вас, очевидно, ніколи не було не лише подагри, а навіть мігрені,відповів Блад.
Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море.
Потім раптом знову глянула на ньогона цей раз брови її зійшлися на переніссі.
Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут?
Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.
Повірте, це довга історія,сказав він.
І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?
Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.
Боже мій! Яка підлість!вигукнула Арабелла, коли він замовк.
Ні, ні... Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у Бога вірити.
По цих словах він глянув спочатку ліворуч, на темну велич гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид іще більше підкреслював мізерність і нікчемність його нещастя.
Невже скрізь життя таке важке?сумно запитала дівчина.
Люди самі роблять його таким.
Розумію.Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась.Я ніколи не вважала, що Барбадосземний рай. Але не сперечаюся, ви знаєте світ краще, ніж я.Сказавши це, дівчина торкнула коня своїм батогом зі срібною рукояткою.Але я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.
Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.
Певний час Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайльської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.
Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний,подумав Блад,а втім, це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селищакупки халуп, зліплених із глини й лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом із ними жив і він сам.
Нараз у його памяті спливла строфа з Ловласа:
Для мене мури не тюрма,
Залізні гратище не клітка.
Він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Хай би якою просторою була тюрма,міркував Пітер,вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат». Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. А коли порівнював свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів у рабстві, він не відчував того задоволення, якого міг би спізнати інший. Навпаки, їхні лиха тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали Бладову душу.
Із сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом із Бладом, полковник Бішоп купив не менше ніж двадцять пять. Решту було продано дрібнішим плантаторамдекого в Спейґстаун, а іншихще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно, але, живучи разом із ними, добре розумів їхні нелюдські страждання. Усі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли знесилювалися, то на їхні спини відразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржикамиїжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали Богові душу, перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.
Після цього засуджені ще більше спохмурніли, принишкли. Найнепокірніших приборкали, і вони з трагічною терплячістю та відчаєм скорилися своїй невимовно тяжкій долі.
Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем зростала ненависть і визрівав намір утекти із цього острова, де так безжально глумилися надлюдьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Напнувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих на користь полковника Бішопа, водночас дедалі глибше вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.
Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі й мігрені, завдяки тому, що Блад домігся поваги з боку губернатора Стіда, іщо ще більшепошани з боку губернаторової дружини, якій той у всьому потурав.
Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Під час зустрічей вона майже щоразу зупинялася й розмовляла з ним, а це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем.
Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись на її гарну зовнішність, грацію молодості, невимушені манери підлітка та приємний голос. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінниця, в їхніх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалося йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на незрозуміле запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемний, коли зустріч виявлялась неминучою.
Та хай якими переконливими й незаперечними здавалися на перший погляд міркування Блада, він таки вчинив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, що і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людина доброї вдачі, благородна й великодушна. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому. Разом із маленькою донькою, якій тоді було пять років, він приїхав на Антильські острови і зажив життям плантатора. Від самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало про це дбає. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і вже зажив слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько пятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладавсянапевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Усе життя, попри дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього ставало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйонкою, хоч і не брала активної участі в справах плантації.
Пітер Блад судив про неїяк нерідко всі ми,не знаючи її достатньою мірою. Проте дуже скоро в нього зявилася підстава змінити свою думку.
Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайльську бухту вповзло побите й понівечене англійське судно «Гордість Девону». Надводна частина судна була посічена й потрощена, рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір, бізань знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок виказував місце, де вона стояла. Капітан розповів, що судно витримало бій із двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч він присягався, що іспанці неспровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Гордість Девону» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже не здатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля чималі скарби.
Фактично це був один з тих піратських нападівджерел остійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом. Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.
Стід, проте, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить туманній розповіді англійського капітана, попри всі докази, що могли б його викрити. Він поділяв ту заслужену ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він надав судну «Гордість Девону» притулок у своїй бухті та створив усі умови для ремонту корабля.
Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих і понівечених, як і корабель, і шість іспанцівусе, що лишилося від іспанського загону, який під час бою вдерся на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для надання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанціввін добре говорив іспанською і, крім того, як раб посідав нижче становище, ніж його колеги.
У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі й участь у війні в іспанських Нідерландах дали йому змогу побачити такі риси іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обовязки лікаря, як то кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може вдаваною, прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як на їхнього брата, покору. Їх, щоправда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили до шпиталю пораненим англійським морякам фрукти, квіти й делікатеси. Та й не тільки це. Бо якщо взяти до уваги побажання декого із цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.