Нетталл натягнув капелюха і кинувся на розшуки Пітера Блада. Але де його шукати? Бредучи без будь-якої мети кривою небрукованою вулицею, він насмілився запитати в одного чи двох перехожих, чи вони, бува, не бачили містера Блада. При цьому він удав, що нездужає, а весь його вигляд справді підтверджував правдивість цієї вигадки. Проте перехожі не могли йому нічим допомогти, а оскільки Блад ніколи не говорив йому про участь доктора Вакера в цій операції, то тесля пройшов байдуже повз двері єдиної на Барбадосі людини, яка охоче зарадила б його лиху.
Кінець кінцем Нетталл вирішив піти на плантацію полковника Бішопа. Може, Блад там. Якщо немає, то він знайде Пітта і передасть доручення Бладу через нього. Пітта він знав і знав, що той бере участь в організації втечі. Розшукувати Блада він буде на тій вигаданій підставі, що йому потрібна медична допомога.
Саме тоді, коли глибоко занепокоєний Нетталл, байдужий до задушливої спеки, подався на узгіря, до плантації, Блад, значно полегшивши стан губернатора і діставши дозвіл залишити його, виїхав, нарешті, з губернаторського будинку. Він був верхи, і якби не випадкова затримка, то досяг би плантації раніше за Нетталла, а тоді, звісно, не сталося б кількох дуже неприємних подій. Причиною ж його несподіваної затримки стала Арабелла Бішоп.
Вони зустрілися біля воріт, що вели в розкішний губернаторський сад. Міс Бішоп, яка теж їхала верхи, здивувалася, чого це Пітер Блад на коні. А Блад цього разу був у доброму гуморі: стан губернатора значно поліпшився, і лікареві повернули надану йому раніше свободу пересування. Цього було досить, щоб від смутку, який не покидав його останні дванадцять годин, не лишилося й сліду. Проте ртутний стовпчик його настрою стрибнув значно вище, ніж дозволяли обставини. Він сприймав світ оптимістично, повіривши, що те, чого не вдалося зробити минулої ночі, неодмінно вдасться сьогодні. І, зрештою, що таке один день? Канцелярія губернатора може, звісно, завдати клопоту, але принаймні найближчі двадцять чотири години боятися її нічого. А тим часом утікачі будуть далеко.
Така впевненість стала першою причиною нещастя. Другою було те, що його хороший настрій поділяла і міс Бішоп. Вона не затаїла в серці злості на Блада. Обидві ці обставини і стали причиною затримки, яка мала такі сумні наслідки.
Доброго ранку, сер,жартівливо привітала дівчина лікаря.Ось уже місяць, як я вас не бачила.
Якщо бути точнішим, то двадцять один день,сказав він.Я лічив.
Правду кажучи, я вже подумала, що ви померли.
Тоді я мушу подякувати вам за вінок.
Який вінок?
На мою могилу,пояснив Блад.
Ви так завжди жартуєте?поцікавилась вона і з докором глянула на нього, памятаючи, що його жарти обурили її під час їхньої останньої зустрічі.
Людині не шкодить часом і посміятися з себе, інакше вона збожеволіє,відповів він.Мало хто розуміє це. Тому на світі так багато божевільних.
Над собою можете сміятися скільки вам завгодно, але мені здається, що ви смієтеся саме з мене, а це нечемно.
Присягаюся честю, ви помиляєтесь. Я сміюся тільки з кумедного, а ви аж ніяк не кумедні.
А яка ж я?не втерпіла дівчина й усміхнулась.
Якусь мить Блад із захопленням дивився на неї: яка перед ним гарна, чиста і водночастака проста й довірлива дівчина!
Ви племінниця полковника, кому я належу як раб,нарешті сказав він ніби якось несерйозно. І це дало їй право наполягати.
Ні, сер. Ви ухилились од відповіді. Ви таки скажете мені правду і саме сьогодні.
Правду? Тут узагалі не знаєш, як вам відповісти, а не те щоб правду!.. Ну, якщо так, то скажу: щасливий буде той, чиєю дружиною ви станете.Йому хотілося додати ще багато чого, але він стримався.
О, це занадто чемно!сказала Арабелла.Ви ще й мастак на компліменти, містере Блад. Інший би на вашому місці...
Повірте, хіба я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? Хіба я не знаю чоловіків?перервав він її.
Часом мені здається, що знаєте, а часом ні. У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьомувипадок у шпиталі.
І ви ніколи його не забудете?
Ніколи.
А ви злопамятна. Невже в мені не знайдеться нічого гарного, про що ви могли б подумати?
Ні, дещо є.
Наприклад?Він мало не згорав від нетерпіння.
Ви чудово говорите іспанською.
І це все?Блад занепав духом.
Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?
Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.
У тюрмі?У тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.
Як полонений,сказав він, щоб розвіяти її сумнів.Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.
Але ж ви лікар!вигукнула вона.
Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фахсолдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, якави це самі бачитепризвела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.
Та як же це сталося, що ви стали солдатом і служили у французів?
Розумієте, я ірландець, вивчав медицину... Ми, ірландці,впертий народ... Але це довга історія, а полковник чекає на моє повернення.
Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона на прохання свого дядька тільки довідається про стан здоровя губернатора.
Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник із племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути на це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту й суду.
Блад саме скінчив розповідати, коли вони підїхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.
Арабелла ще затримала Блада:
Шкода, містере Блад, що я не знала всього цього раніше,вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.
Хіба від цього щось змінилося б?запитав він.
Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.
Так...І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того поглялу дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли.Могло бути й гірше.
Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся й пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що на сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.
Розділ VII. Пірати
Незважаючи на спеку, Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл із коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.
Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кентаприсадкувату, клишоногу тварюку з руками Геркулеса і щелепами бульдога.
Я шукаю лікаря Блада,випалив Нетталл, ледве переводячи дух.
Чого поспішаєш?накинувся Кент.Який біс тебе колошкає? Близнята?
Га? Та ні, ні. Я не одружений. Це... це мій двоюрідний брат, сер.
Що з ним?
Він занедужав, сер,ураз збагнув, що сказати, Нетталл, скориставшись словами самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада.Лікар тут?
Он його халупа,недбало показав Кент.Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці.
І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмура й брутальна. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.
Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся у двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвіря, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Килим стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив рабів, що працювали. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Пітта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Пітта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач із запитанням, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Бладазахворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантаціїБлада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.
Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від указаного наглядачем напрямкудо найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.
Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, що тяглася вздовж квадратної ділянки, і, звернувши з неї, зіткнувся з Піттом, який сам-один чистив ірригаційний канал деревяною лопатою. Ноги його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани,єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий соломяний бриль, що захищав давно не чесану золотаву голову від тропічного сонця.
Побачивши його, Нетталл уголос подякував Богові і, щойно Пітт із подивом глянув на нього, тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він просто зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.
Дурню!гнівно сказав раб.Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?
Я не можу знайти його,пробелькотав Нетталл, ображений таким прийманням. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі й тривожного чекання.Я думав, що ти...
Ти думав, що я кину лопату й побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час спливає. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?
Від обурення в Нетталла на якусь мить аж дух перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:
Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь...
Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту саму хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з ясно-коричневої тафти, а слідом за ним зявилися два негри, одягнені в бавовняні штани й озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по мякому, розпушеному ґрунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів від Нетталла й Пітта.
Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший учинок, на який він був здатний. Пітт тяжко зітхнув і закляк, схилившись на лопату.
Агов, ти! Стій!заревів полковник Бішоп услід утікачеві, додавши кілька страхітливих погроз.
Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запамятав його обличчя. Бо влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.
Тільки тоді, як утікач зник у чагарнику, плантатор опамятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б зявитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один із рабів кинувся на нього і мало не задушив.
Доженіть його, чорні свині!гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх.Стійте, прокляті!
Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тим часом як у нього в руках є Пітт. От Пітта й примусять назвати імя його полохливого товариша і передати зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способівнерідко це був дивовижний витвір фантазії,щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.
Що то був за бродяга?запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.
Джеремі Пітт, що похнюпився, обіпершись на лопату, почав нервово переминатися на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка тієї миті могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.
Бамбукова тростина плантатора впала на голі плечі хлопця з пекучої силою.
Відповідай, собако! Як його звуть?
Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.
Не знаю,сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він усе ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.
Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати.І палиця кілька разів сіконула плечі раба.Ну як? Пригадав його імя?
Ні, я його не знаю.
А-а... Ти ще впираєшся?Полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють.Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!
Пітт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не зносив навіть натяку на щось подібне. У ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. Аж раптом у серці Пітта яскравим полумям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.
Але охоронці були насторожі. Мускулястими бронзовими руками грубо схопили змучене тіло, скрутили руки раба і міцно звязали їх.
Бішоп важко дихав, його обличчя вкрилося плямами, він щось обмірковував. Потім наказав:
Заберіть його!
Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Пітта охопив відчай. Хай би якими страхітливими здавалися катування,не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча із цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.
Вони вийшли на зелене плато й попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Очі його тужним поглядом упялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайльській бухті. Звідси, з узгіря, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривав форт, а з другогонизка довгих пакгаузів. Уздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Пітт спіймав себе на думці, що в одному із цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч дрібку талану. Він знову зі щемом подивився в морську далечінь.
На рейді, біля самого берега, під легким вітерцем, який ледь ворушив сапфірову поверхню Карибського моря, зявився величний червоний корпус фрегата, на щоглі якого майорів англійській прапор.
Полковник Бішоп зупинився і, затуливши мясистою рукою очі від сліпучого сонця, став розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу кораблявід кормової надбудови, що баштою височила над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.
Корабель входив у бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину лотом. За такої швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше ніж годину, щоб стати на якір у порту.
Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю; Пітта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові щохвилини прийняти бунтівливих рабів.
Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.
Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися хороших манер за рахунок смугастої шкіри,тільки й сказав він, беручись за обовязки ката.
Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями.
Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув рештки потрощеної палиці, уся спина бідолашного Пітта являла собою криваве місиво. Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.
Екзекутор поставив ногу на колодки й нахилився над своєю жертвою. На його грубому мясистому обличчі зявилася невблаганна, потворна посмішка.
Думаю, що це навчить тебе належної покори!сказав він.Ти будеш тут без їжі й водичуєшбез їжі й води!поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив.Він прибрав ногу з колодки.Коли тобі вже вистачить, дай мені знати, і ми затавруємо тебе розпеченим залізом.
Сказавши це, кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.
Його слова вчувалися Пітту немов уві сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.
Проте із цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли просто неба під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена Піттова спина взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, жорстокі мухи Антильських островів, яких приваблював запах крові, хмарою обліпили його рани.
Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розвязування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. За всієї своєї звірячої вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Піттові додала сама природа.
Закутий у колодки невільник звивався від укусів мух, ризикуючи повикручувати собі ноги.
У такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано зявився перед затуманеним від болю Пітовим поглядом. У його руках був великий пальмовий листок. Ним пін повідганяв ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, привязавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од вїдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і з кухля обмив його обличчя холодною водою. Пітт здригнувся й застогнав, важко дихаючи.
Пити!вимовив він, задихаючись.Пити, заради Бога!
Блад підніс кухоль до його тремтливих губів, і Пітт став жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Угамувавши спрагу й відновивши таким чином сили, Пітт спробував сісти.
Моя спина!закричав він.
В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:
Заспокойся, друже. Не все відразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гіршея накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?
Пітт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.
Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман, Пітер.
Що?!вигукнув Блад.
Пітт, як тільки міг стисло, пояснив ситуацію. Час від часу йому бракувало дихання і він затинався.
Я гнитиму тут, поки не назву імя того, хто приходив, і не розповім, чого він приходив,закінчив він.
Блад гнівно підвівся:
Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику!вихопилось у нього з грудей.А втім, ми мусимо щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть,шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.
Це все мрії, Пітере,сказав увязнений.Ні, ми не втечемо, навіть якщо наляканий Нетталл і не викаже нас і нам не затаврують лоби. Оскільки заставу не внесено, чиновники конфіскують шлюпку.
Блад одвернувся і з тугою в очах подивився на море, на ту блакить, якою він так сподівався повернутися на волю.
Цього часу великий червоний корабель підійшов уже зовсім близько до берега. Плавно, велично входив він у бухту. Кілька шлюпок відчалили від пристані назустріч судну. З того місця, де стояв Блад, видно було, як виблискували мідні гармати, встановлені на вигнутому у формі пташиного дзьоба носі корабля, і можна було розрізнити навіть постать моряка, який нахилився біля переднього якірного ланцюга на лівому борті, щоб підняти лот.
Чийсь сердитий окрик обірвав невеселі роздуми Пітера.
А ти що, в дідька, тут робиш?
Широко ступаючи, полковник Бішоп повертався за частокіл, як завжди, у супроводі негрів.
Блад повернув до нього своє смугляве обличчя, яке дійсно було тепер засмаглим до золотаво-коричневого кольору, через що він почасти скидався на індуса:
Що роблю? Виконую свої обовязки.
Підійшовши ближче, розлютований полковник помітив на лавці біля пораненого порожній кухоль і пальмовий лист, що прикривав йому спину.
Це ти посмів таке зробити?На лобі плантатора вузлами здулись вени.
Я, звичайно.У голосі Блада почулася нотка здивування.
Я наказав, щоб йому без мого дозволу не давали ні їжі, ні води.
Вибачте, але я не чув цього.
Ти не чув, сволото? Як же ти міг чути, коли тут тебе не було?
То як же тоді ви могли подумати, що я знав про ваше розпорядження?промовив Блад засмученим голосом.Я побачив, що один із ваших рабів знемагає від мух та спеки. Отож я й кажу собі: це один із рабів полковника, а я полковників лікар, і мій обовязок доглянути за його власністю. Тому я дав юнакові ковток води і прикрив йому спину, щоб не пекло сонце. Хіба я помилявся?
Помилявся?Полковник майже втратив дар мови.
Заспокойтеся, пане полковнику, заспокойтеся!благав його Блад.У вас буде апоплексичний удар, якщо ви так будете хвилюватися.
З лайкою й прокльонами плантатор відштовхнув його і, підступивши до Пітта, зірвав пальмовий листок з його спини.
В імя людяності...почав був Блад.
Полковник люто обернувся до нього.
Геть звідси!заревів він.І не підходь до нього, поки я не пошлю по тебе, якщо не хочеш, щоб і тебе обробили так само.
Його масивна постать вселяла жах своєю владністю і люттю, але Блад навіть не здригнувся. І під пильним поглядом його очей, напрочуд блакитних на смаглявому обличчі, схожих на бліді сапфіри в мідній оправі, полковникові раптом спало на думку, що цей негідник останнім часом знахабнів. Таке становище треба було негайно ж виправити. Тим часом Блад заговорив знову, спокійно й наполегливо:
В імя людяності,повторив він,ви дозволите мені полегшити його страждання, або, присягаюся, я відмовлюсь від обовязків лікаря, і будь я проклятий, якщо підійду хоч до одного хворого на цьому паскудному острові.
Якусь мить полковник від здивування не міг і слова мовити. Потім він вибухнув лайкою.
Сили небесні. Ти ще смієш розмовляти зі мною в такому тоні, собако? Ти смієш диктувати мені умови?
Так, смію.Блакитні очі Блада дивилися просто в обличчя полковникові, і в тих очах спалахнули диявольські вогники безрозсудливості, породженої відчаєм.
Кілька хвилин полковник мовчки розглядав непокірного раба.
Я був занадто лагідним з тобою,промовив він нарешті.Але це не пізно виправити.Він стиснув губи.Я накажу пороти тебе доти, поки на твоїй брудній спині живого місця не залишиться.
Он як! А що на це скаже губернатор Стід?
Ти не єдиний лікар на острові.
Блад розсміявся.
І ви скажете це губернаторові, якого скрутила подагра так, що він не може й кроку ступити? Ви добре знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря. Він розумна людина і знає, що йому потрібно.
Та не так легко було вгамувати дику лють полковника.
Якщо ти залишишся живим після того, як тебе оброблять мої чорношкірі, ти, можливо, отямишся.
Він повернувся до негрів, щоб розпорядитися, але голос його потонув у страшному гуркоті, що струсонув повітря. Полковник здригнувся від несподіванки, а разом із ним здригнулись і його негри і навіть зовні незворушний Блад. Усі четверо враз поглянули в бік моря.
Внизу, в бухті, на відстані одного кабельтова від форту, замість великого корабля видно було тільки верхівки його щогл над хмарою диму, який огорнув корабель. Зграя сполоханих кроншнепів знялася зі скель і закружляла в неозорій блакиті, галасливо виказуючи свою тривогу й незадоволення.
З височини, на якій стояли наші герої, не розуміючи, що сталося, вони побачили, як англійський прапор зісковзнув з флагштока на щоглі та зник у хмарі диму. Ще митьі на його місці замайорів золотаво-червоний прапор Іспанії.
І тоді вони все зрозуміли.
Пірати!заревів полковник.Пірати!
У його голосі поєднались переляк і недовіря. Засмагле обличчя його зблідло, а в маленьких очицях спалахнула неабияка лють. Охоронці сторопіли і, дико вишкіривши зуби, якось по-дурному вирячилися на володаря.
Розділ VIII. Іспанці
Величавий корабель, якому дозволили так спокійно ввійти відчужим прапором у Карлайльську бухту, був іспанський капер, який прийшов поквитатися за деякі борги «берегового братства» і помститись за поразку, якої завдало англійське судно «Гордість Девону» двом галіонам, що везли скарби в Кадіс. Сталося так, що галіоном, який втік у більш-менш пристойному стані, командував дон Дієґо дЕспіноса-і-Вальдес, рідний брат іспанського адмірала дона Міґеля дЕспіноси, запальний, гордовитий і нерозважливий чоловік.
Розлючений своєю поразкою, яку, по суті, він сам же накликав на себе, дон Дієґо присягнувся провчити англійців так, щоб вони надовго запамятали, з ким мають справу. Запозичивши дещо з досвіду Морґана й інших морських розбійників, він вирішив улаштувати каральний напад на англійську колонію. На жаль, поблизу не було його брата-адмірала, щоб відмовити, коли в Сан-Хуані, головному місті Пуерто-Ріко, він споряджав із цією метою судно «Сінко Льяґас». Обєктом для нападу дон Дієґо вибрав острів Барбадос, який через зручні для оборони природні умови не так пильно охоронявся. Вибрав він цей острів ще й тому, що, за повідомленням шпигунів, там знайшла притулок «Гордість Девону», а йому хотілося, щоб помста мала якийсь відтінок перемоги справедливості. Вибрав він і момент, коли в Карлайльській бухті на якорі не стояло жодного військового судна.
Дону Дієґо пощастило: корабель не викликав ані найменшої підозри, аж поки не відсалютував майже впритул по форту бортовим залпом із двадцяти гармат.
Четверо наших очманілих героїв спостерігали, як великий корабель, оповитий хмарою диму, поволі просувався вперед. Піднявши грот для полегшення маневровості та йдучи в крутому бейдевінді, він наводив гармати лівого борту на не підготовлений до відсічі форт.
Тільки коли відгримів другий залп, полковник Бішоп отямився раптом від заціпеніння і згадав про свої обовязки. В місті несамовито били в барабани й лунав звук труби, наче була потреба ще додатково сповіщати про небезпеку. Як командир барбадоської поліції, полковник Бішоп мав бути на чолі свого нечисленного війська у тому самому форті, який зараз іспанські гармати перетворювали на купу руїн.
Згадавши про це, він бігцем подався туди, попри свою огрядність і спеку. Охоронці побігли слідом за ним.
Блад повернувся до Джеремі Пітта й понуро посміхнувся.
Ось те,сказав він,що я назвав би вчасним втручанням у нашу долю.Хоча,додав він, подумавши,сам чорт не знає, що буде далі.
Коли відгримів третій залп, Блад підняв пальмовий листок і обережно прикрив ним спину свого товариша.
Потім на подвіря за частоколом, засапавшись і обливаючись потом, влетів Кент у супроводі доброго десятка робітників з плантації. Усіх охопила паніка. Кент завів їх у низенький білий будиночок, і за хвилину вони вибігли звідти з мушкетами, кортиками й патронташами.
На цей час групками по двоє-троє почали сходитись засуджені бунтівники, які, побачивши, що їх ніхто не охороняє, і відчуваючи загальний переполох, покидали роботу.