Коли нашвидкуруч озброєний загін кинувся до воріт, Кент затримався на мить, щоб розпорядитися рабами.
До лісу!скомандував він.Біжіть до лісу й перебудьте там, поки все це скінчиться і ми не випустимо тельбухи цим іспанським свиням.
Сказавши це, він кинувся за своїми людьми, які мали приєднатися до тих, хто збирався в місті, щоб дати відсіч іспанському десанту.
Раби, не вагаючись, виконали б його наказ, якби не Блад.
Хіба треба поспішати, та ще в таку спеку?звернувся він на диво спокійним, як здавалось його товаришам, голосом.Можливо, взагалі не буде потреби ховатися в лісі. В усякому разі, ми встигнемо зробити це й тоді, коли іспанці стануть господарями міста.
Отже, понад два десятки кинутих напризволяще рабів із засуджених бунтівників залишилися на подвірї і з височини спостерігали за розгортанням запеклого бою.
Народне ополчення і всі островяни, здатні носити зброю, чинили опір іспанському десанту з відчайдушною рішучістю людей, які знають, що в разі поразки милосердя не буде. Жорстокість іспанських солдатів стала притчею; навіть найжорстокіші вчинки Морґана і Лойоне блідли порівняно з тими звірствами, на які були здатні ці кастильські пани.
Але командир іспанців знав свою справу, чого, не погрішивши проти істини, не можна було сказати про барбадоську поліцію. Скориставшись перевагою несподіваного нападу, що вивів форт із ладу, він скоро довів барбадосцям, хто справжній господар становища. Його гармати, спрямувавши вогонь на відкриту місцевість за молом, де Бішоп невміло розташував своє військо, нещадно громили барбадоське ополчення. Водночас вони прикривали вогнем іспанських вояк, що підпливали до берега не тільки на своїх шлюпках, а й на шлюпках тих островян, які так необачно поспішили назустріч кораблю, коли він тільки заходив у бухту.
Бій тривав з полудня до вечора; тріск мушкетних пострілів, який дедалі глибше проникав у місто, доводив, що іспанці неухильно просуваються вперед. До заходу сонця двісті пятдесят іспанців стали господарями Бріджтауна. Островян обеззброїли, а губернаторові Стіду, що з переляку забув і про подагру, полковникові Бішопу й кільком нижнім чинам, замкненим дома у губернатора, дон Дієґо з підкресленою чемністю, що скидалась на глум, визначив розмір викупу: за сто тисяч песо та пятдесят голів худоби він утримається і не перетворить місто на купи руїн. А поки уважний і бездоганно ввічливий командир погоджував ці деталі з переляканим на смерть англійським губернатором, іспанці, вдираючись до будинків, грабували, пиячили та ґвалтували, як вони звикли робити в таких випадках.
Коли запали сутінки, Блад наважився спуститися до міста. Те, що він побачив, Джеремі Пітт, якому Блад згодом розповів усе, записав у тій товстій книзі, звідки взято більшу частину моєї розповіді. Але я не збираюся повторювати тут усе, що Блад розповідав Пітту. Воно надто відразливе, надто огидне; здається неймовірним, що люди, хай би якими розбещеними вони були, можуть скотитися в таку безодню звірячої жорстокості й розпусти.
Блідий як смерть, Блад не міг дивитися на це безчинство і поспішав скоріше вибратись із цього пекла. У вузенькому провулку він налетів на дівчину, яка бігла назустріч, перелякана, з розпущеними косами. За нею, регочучи й лаючись на всі заставки, важко гупав чобітьми іспанець. Він уже майже схопив свою жертву, коли Блад заступив йому дорогу. В руках у лікаря була шпага, яку він перед тим зняв з убитого і про всяк випадок захопив із собою.
Нахабно зупинившись, обурений і спантеличений іспанець побачив, як у сутінках блиснула шпага, яку Блад щойно витяг із піхов.
Ah, perro ingles!ревнув він і кинувся в обійми власної смерті.
Сподіваюся, що ти готовий стати перед Творцем,сказав Блад, вправно протикаючи шпагою тіло іспанця. Він зробив це з майстерністю солдата й хірурга. Іспанець навіть не зойкнув і лантухом гепнув на землю.
Блад підбіг до дівчини, що, вся в сльозах, припала до стіни, і схопив її за руку.
Ходімо!сказав він.
Але вона відсахнулась від нього, опираючись усім тілом, і злякано запитала.
Хто ви?
Ви чекатимете, поки я покажу вам документи?різко обірвав її Блад.
З-за рогу, звідки хвилину тому вибігла дівчина, долинув тупіт ніг.
Ходімо!рішуче повторив Блад. Цього разу вона, мабуть заспокоєна його бездоганною англійською вимовою, мовчки скорилася.
Вони швидко проминули один провулок, потім другий і, на щастя, нікого не зустрівши, вийшли на околицю. Вибравшись із міста, Блад бігом потягнув бліду й знесилену дівчину на узгіря, де стояв будинок полковника Бішопа. У кількох словах він розповів їй, хто він і що, а потім вони бігли мовчки, аж поки не дісталися до великого білого будинку. Будинок був оповитий темрявою, і це вказувало на те, що там принаймні все спокійно. Якби там були іспанці, то в вікнах світилося б. Блад постукав, але йому довелося постукати вдруге і втретє, перш ніж відповіли з вікна на другому поверсі.
Хто там?почувся голос Арабелли Бішоптрохи збентежений, але безперечно її голос.
Блад мало не знепритомнів від полегшення, бо, поспішаючи сюди, він подумки вже встиг намалювати такі страхіття, що не вкладаються людським розумом ні в які рамки. Він уявляв її у вирі того пекла, звідки сам щойно вирвався. Арабелла ж могла піти до міста або утнути ще якусь необачність, і його обливав холодний піт від самої думки, що з нею могло щось статися.
Це я, Пітер Блад,сказав він, переводячи дух.
Що вам потрібно?
Блад зрозумів, що навряд чи вона зійде вниз відчинити двері, бо в такий час нещасні раби на плантації могли збунтуватися і стати не менш небезпечними, ніж іспанці. Але, почувши голос Арабелли, дівчина, яку врятував Блад, гукнула, вдивляючись у темряву:
Арабелло! Це я, Мері Трейл.
Мері?!тільки й почулося нагорі, і голова у вікні зникла. Після короткої паузи двері розчахнулися. У просторому вестибюлі стояла Арабелла. Її струнку дівочу постать таємниче освітлювала тьмяна свічка, яку вона тримала в руці.
Блад увійшов. За ним вбігла його супутниця і, впавши на груди Арабелли, залилася гіркими слізьми. Але Блад знав, що не можна гаяти жодної хвилини.
Тут є хто-небудь зі слуг?рішуче запитав він. Дома був тільки конюх, старий негр Джеймс.
Саме ця людина нам і потрібна,сказав Блад.Накажіть подати коней. І мерщій до Спейґстауна або ще й далі на північ, де вам ніщо не загрожуватиме. Тут залишатися не можна. Покваптеся!
Але я вважала, що бій скінчився...почала була Арабелла, бліда й налякана.
Так, скінчився. Але найстрашніше тільки починається. Дорогою міс Трейл розповість вам. Ради Бога, повірте мені і зробіть так, як я вам кажу.
Він... він урятував мене,заридала міс Трейл.
Урятував тебе?приголомшено запитала Арабелла.Від чого врятував, Мері?
Про це ви ще встигнете довідатися,майже сердито вигукнув Блад.У вас буде ніч для розмов, коли виберетеся звідси, подалі від піратів. Покличте, будь ласка, Джеймса і зробіть так, як я кажумерщій!
Він ніби наказує мені...
О Боже! Наказую! Скажіть, міс Трейл, скажіть їй, чи є в мене підстави...
Так, так,промовила дівчина, тремтячи всім тілом.Робіть так, як він каже... О, заради Бога, Арабелло!
Арабелла вийшла, залишивши Блада й Мері самих.
Я... я ніколи не забуду, що ви зробили для мене, сер,сказала Мері, трохи заспокоївшись. І він тільки зараз помітив, що це була маленька тендітна дівчинка, майже дитина.
Свого часу я робив і дещо краще. Тому я й тут,сказав Блад з болем у голосі.
Вона не зрозуміла його слів і навіть не спробувала вдати, що розуміє.
Ви... ви вбили його?запитала вона боязко.
Він пильно глянув на дівчину, освітлену мерехтливим сяйвом свічки.
Сподіваюся, що так. Цілком можливо, що вбив, але, зрештою, все це дрібниці, сказав він.Єдине, що має зараз значення, це те, щоб Джеймс подав коней.Він рішуче ступив до дверей, щоб прискорити приготування до підїзду, та голос Мері зупинив його.
Не залишайте мене! Не залишайте мене саму!закричала вона, охоплена жахом.
Блад зупинився, потім поволі рушив назад. Підійшовши до дівчини, він усміхнувся їй:
Ну, ну, не плачте! Не бійтеся. Усе вже позаду. Незабаром ви будете далеко, в Спейґстауні, у цілковитій безпеці.
Нарешті коней було поданоаж четверо, бо крім Джеймса, що мав бути за провідника, Арабелла брала із собою й покоївку, яка ні за що у світі не хотіла залишитися.
Блад підсадив на коня легеньку Мері Трейл і повернувся, щоб попрощатися з Арабеллою, яка вже сиділа в сідлі.
До побачення!крикнув він і, здавалося, хотів іще щось додати, але так нічого й не сказав.
Коні рушили й щезли в блідому світлі зоряної ночі, а Блад залишився біля дверей будинку полковника Бішопа. Останнє, що він почув від тих, які поїхали,це тремтячий дитячий голос Мері Трейл:
Я ніколи не забуду того, що ви зробили для мене, містере Блад! Ніколи!
Але не цей голос йому хотілося б почути, і тому ці слова не принесли йому жаданої втіхи. Він іще довго стояв у темряві, спостерігаючи світлячків на рододендронах, аж поки зовсім не завмер тупіт копит. Відтак зітхнув, і його думки повернулися до дійсності. Попереду ще багато роботи. В місто він ходив не задля прогулянки і не для того, щоб подивитись, як поводяться переможці. Йому треба було дещо розвідати. За той час, що він був у місті, Блад добув усі необхідні відомості. Попереду надзвичайно напружена нічотож треба ворушитися якнайшвидше.
І він побіг до табору, де на нього з тривогою і сподіванням чекали товаришіраби полковника Бішопа.
Розділ IX Засуджені повстанці
Коли над Карибським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льяґаса» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевненіі не без підстав, звичайно,у цілковитому розгромі островян. І коли я кажу, що варту несли десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлегліякі так відзначилися сьогодні в бою й забезпечили своїм легку перемогувлаштували бенкет на гарматній палубі, маючи у своєму розпорядженні вино та свіже мясо, доставлені їм з берега. На варті стояли тільки двоє: один на носі корабля і один на кормі,та й ті не надто пильнували, інакше вони помітили б два човни, які під прикриттям темряви легко відійшли від пристані й непомітно пришвартувалися під кормою корабля.
З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, якою дон Дієґо, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.
Хто там?запитав він спокійно, гадаючи, що це один із його товаришів.
Це я,тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.
Це ти, Педро?іспанець ступив крок уперед.
Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.
Що?перепитав вартовий, зупиняючись.
А ось що,відповів Блад.
Деревяний гакаборт був низький, і іспанця захопили зненацька. Пролунав сплеск, який зчинився, коли той ударився об воду, ледь не зачепивши один із переповнених човнів, що стояли під кормою, і більше жоден звук не сповістив про його нещасливий кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.
Тс-с!..прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього.Ходімо, тільки тихо.
За пять хвилин усі вониа їх було двадцятеровибрались на корабель, розходячись навсібіч від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку. Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а решта хором підтягували:
Ой, які ж то славні звичаї в Кастилії та Леоні!
Судячи із сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву,зауважив Блад і пошепки скомандував:Вперед, за мною!
Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут. У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли зі свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами й тесаками.
На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад із двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших підкомандою Натаніела Хаґторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.
Вилазка Блада не зайняла багато часу, і коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля не залишилось жодного вартового.
Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені у своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товаришіповновладні господарі містажадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих, порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але тепер скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. Пяні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.
Та ось із юрби дикунів, що оточили їх, вийшов стрункий, високий чоловік із блакитними очима на смаглявому обличчі, очима, в яких спалахнув вогник злої іронії, і звернувся до загнаних у пастку вояків чистою іспанською мовою:
Ви вбережетеся від болю й неприємностей, якщо визнаєте себе моїми бранцями і дозволите спокійно прибрати вас від гріха подалі.
Боже-світе!тільки й вимовив канонір, хоча цей вигук аж ніяк не відбивав усієї глибини його подиву.
Прошу!сказав Блад, і відразу по цьому пани з Іспанії без подальших неприємностей під дулами одного чи двох мушкетів спустились через люк на нижню палубу.
Тоді переможці над переможцями підкріпилися тими смачними стравами, що знайшли на столі. Після тривалого вживання солоної риби та кукурудзяних коржів ці страви бідолашним здалися райською їжею. Одначе Блад стежив, щоб у всьому була міра, хоча при цьому йому й довелось виявити всю твердість характеру, на яку він тільки був здатний.
Перш ніж втішатися перемогою, треба було негайно приготуватися до подальших подій. Адже ця сутичка, хоч вона й забезпечила їм панівне становище, була тільки початком боротьби. Лишилося ще якнайкраще скористатися з такої переваги.
Готування забрали значну частину ночі. Проте їх було закінчено, перш ніж сонце визирнуло з-за хребта Хіллбей і сповістило про народження дня несподіванок. Невдовзі після того, як зійшло сонце, колишній раб, що походжав по палубі в іспанській кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна. Це дон Дієґо дЕспіноса-і-Вальдес повертався на корабель із чотирма великими скринями, в кожній з яких було по двадцять пять тисяч песовикуп, який на світанку губернатор Стід вручив іспанцям. Дона Дієґо супроводжували його син дон Естебан і шість веслярів.
На борту фрегата панував заведений лад. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієґо та згаданими скарбами. Блад підготував усе як сліднедарма ж він служив у де Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оґлом, якийчитач уже знаєслужив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний рішучий чоловік викликав довіру вже самим своїм спокійним виглядом.
Дон Дієґо підвівся трапом і ступив на палубу, нічого не підозрюючи. Та й що могло викликати підозру?
Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хаґторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися мотузяним трапом на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієґо. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто із жителів Бріджтауна не бачив.
Вони разом із полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором Стідом, що сидів поруч із ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків і вбивств.
Стежачи за відплиттям човнів, барбадосці раділи, що відїжджають їхні жорстокі вороги, і водночас їх охоплював відчай від згадки про те страшне спустошення, яке, принаймні на певний час, зруйнувало добробут і щастя маленької колонії.
Ось човни відійшли від берега. Іспанці з диким реготом усе ще глумилися зі своїх нещасних жертв. Човни пройшли вже з півдороги між пристанню й кораблем, коли раптом повітря стряс гарматний постріл.
Кругле ядро впало у воду не далі як за шість футів од переднього човна, змочивши бризками тих, що сиділи в ньому. Здивовані пірати припинили гребти й на мить замовкли. Потім в один голос вибухнули лайкою, клянучи необачність свого каноніра, якому заманулось відсалютувати на їхню честь із гармати, зарядженої ядром. Вони ще кляли його, коли друге ядро, послане влучніше, на тріски рознесло один із сусідніх човнів, і всі, хто був у ньому, загинули.
Але якщо замовкли ті, хто опинився у воді, то на інших човнах зірвався справжній вихор обурення. Звівши весла над водою і схопившись на ноги, іспанці посилали прокльони на корабель, благаючи небо й пекло сказати їм, який це божевільний дорвався до гармат.
Третій постріл розбив другий човен, спустивши на дно всіх, хто сидів у ньому. На якусь коротку мить запала лиховісна тиша, а потім серед іспанців зчинилося таке, що й сам біс не розібрав би. Усі навперебій горлали, кричали, репетували: кожен робив своє: одні кинулись пливти до берега, іншідо корабля, щоб довідатися, у чому річ. Не було ніякого сумніву, що на кораблі сталося щось серйозне, бо поки пірати лаялися та слали прокльони, два нових ядра поквиталися з третьою шлюпкою.
Рішучий Оґл мав чудову нагоду попрактикуватись і довів, що він трохи знається на артилерії. Охоплені відчаєм, іспанці полегшували його завдання, збивши свої човни докупи.
Четвертий постріл поклав край усім суперечкам. Пірати, наче змовившись, розвернулися, вірнішетільки вдалися до спроби розвернутися, бо, не закінчивши маневру, втратили ще два човни.
Три човни, що лишилися неушкодженими, байдужі до долі тих потерпілих, хто ще тримався на воді, гребучи щосили, помчали до пристані.
Коли іспанці не могли второпати, що діється на кораблі, то ще менше розуміли це нещасні островяни, аж поки не побачили, як з грот-щогли «Сінко Льягаса» спустився прапор Іспанії та замайорів на ній англійський прапор. Але й тоді їхня тривога не зникла: сповненими жаху очима стежили вони за ворогами, що поверталися до берега. Адже ті могли зігнати на них злість, викликану цими незвичайними подіями.
Проте Оґл не припинив своїх вправлянь і довів, що не забув артилерійської справи. Його ядра наздоганяли втікачів. Останній човен розлетівся на тріски, ледве досягши пристані, і рештки його були поховані під градом відбитої цегли.
Таким був кінець піратської команди, яка ще десять хвилин тому, регочучи, підраховувала, по скільки песо випаде на частку кожного за участь у цьому акті злодійства. Близько шістдесяти іспанців залишилися живими, і їм пощастило дістатися до берега. Однак чи мали вони підстави радіти з цього, я не можу сказати через відсутність будь-яких записів, з яких можна було б простежити за їхньою дальшою долею. Але відсутність записів уже сама по собі красномовна. Ми знаємо, що тільки-но іспанці вибиралися на берег, як їх звязували, а беручи до уваги їхні злочини, я не сумніваюся, що не один із них пошкодував, чому він не потонув.
Барбадосцям не терпілося довідатись, хто ж ці таємничі рятівники, які прийшли останньої миті, щоб помститися іспанцям і зберегти для острова грабіжницький викуп у сто тисяч песо. Що «Сінко Льяґас» тепер у руках друзів, можна було не сумніватися після таких красномовних доказів. «Але хто,запитували вони один в одного,хто ті люди, що заволоділи кораблем, і звідки вони?» Єдине висловлене припущення скидалось на істину: це група сміливців з островян вдерлася вночі на корабель і захопила його. Лишилося дізнатися, хто ж ті загадкові рятівники, і віддати їм належну шану.
Саме з таким дорученням і вирушив у супроводі двох офіцерів полковник Бішоп як повноважний представник губернатора Стіда привітати героїв, бо особисто зробити це губернаторові не дозволяло здоровя.
Ледве ступивши з трапу на палубу, полковник побачив біля головного люка чотири скрині з грошима, одну з яких нещодавно наповнював він сам. Це було приємне видовище, і очі Бішопа засяяли радістю.
По обидва боки скринь упоперек палуби двома рівними шеренгами виструнчились двадцять чоловіків із мушкетами, у стальних кірасах і начищених до блиску іспанських шоломах, від яких на обличчя бійців падала тінь.
Не можна було сподіватися на те, щоб полковник Бішоп з першого погляду впізнав у цих струнких, чисто зодягнених солдатах тих обшарпаних, брудних рабів, які лише вчора працювали на його плантаціях. А ще менше можна було сподіватися, що він одразу впізнає підкреслено чемного чоловіка, що підійшов привітати його. Це був сухорлявий джентльмен, одягнений за іспанською модою в чорне зі срібними позументами. На гаптованій золотом перевязі в нього висіла шпага з позолоченою рукояткою, а з-під крислатого касторового капелюха з великим плюмажем вибивалися старанно завиті смолисто-чорні кучері.
Раді вітати вас на «Сінко Льяґасі», дорогий полковнику!звернувся до плантатора нібито знайомий голос.На честь такого високого гостя ми, як могли, скористалися з гардеробу іспанців, хоча не сміли й мріяти, що вітатимемо вас особисто. Ви серед друзівсвоїх давніх друзів.
Полковник остовпів від подиву: цей розкішно вбраний джентльмен був не хто інший, як Блад. Обличчя його старанно поголене, волосся акуратно причесане, і сам він, здавалося, помолодшав, хоча насправді мав такий вигляд, як і належить у тридцять три роки.
Пітер Блад!здивовано вигукнув полковник, і враз подив на його обличчі змінився виразом задоволення.Отже, це ти...
Так, я. Я й вони, мої і ваші славні друзі.І Блад, відкинувши недбалим жестом манжет із тонкого мережива, показав рукою в бік шеренги, що виструнчилась на палубі.
Полковник придивився уважніше.
Сто чортів вашій матері!з дурних радощів полковник заговорив фальцетом.І з цими молодцями ти захопив іспанський фрегат і побив собак їхньою власною зброєю! Чудово! Та це ж героїзм!
Героїзм? Ні, точнішеепічний подвиг. Ви, здається, починаєте розуміти всю глибину мого хисту, полковнику?
Бішоп сів на кришку люка, скинув свого крислатого капелюха й витер спітнілий лоб.
Ти здивував мене!сказав він, ледве переводячи дух.Присягаюся спасінням душі, це дивовижно! Повернути гроші, захопити цей чудовий корабель, і все, що на ньому! Це хоч трохи винагородить нас за інші збитки. Клянуся життям, ти заслуговуєш на відзнаку.
Я цілком поділяю вашу думку.
Триста чортів! Ви всі заслуговуєте на винагороду, і ви побачите, що я можу бути вдячним.
Інакше й бути не може,зауважив Блад.Залишається довідатись, на яку винагороду ми заслуговуємо і наскільки ви будете вдячним.
Полковник пильно глянув на Блада, і тінь подиву майнула його обличчям.
Хіба ж це не ясно? Його ясновельможність губернатор сповістить у Лондон про ваш подвиг, і, можливо, якусь частину вашої вини буде відпущено.
О, щедрість короля Якова добре відома!глузливо кивнув Натаніел Хаґторп, що стояв поруч. Хтось із шеренги пирснув сміхом.
Полковник Бішоп неспокійно затупав на місці. До його свідомості дійшло, що за цією чемністю може критися ворожість.
І ще не все зясовано,повернувся до попередньої розмови Блад.Я маю на увазі вашу обіцянку висікти мене. Не знаю, наскільки ви взагалі дотримуєтесь свого слова, але в таких справах ви досі виконували обіцяне. А мені, як я памятаю, ви сказали, що не залишите живого місця на моїй спині.
Здавалося, що такі спогади образили плантатора, він аж руками замахав.
Що ви! Що ви! Невже я згадуватиму про це після такого благородного вчинку?!
Я радий, що ви так думаєте. Але все ж мені дуже пощастило, що іспанці зявились учора, а не сьогодні, а то я був би зараз там, де Джеремі Пітт. І де б тоді взявся той здібний чоловік, що побив іспанську наволоч її ж зброєю?
Навіщо про це згадувати?
Мушу, любий полковнику. Свого часу ви заподіяли людям чимало лиха своєю жорстокістю. І я хочу, щоб ви відчули дещо на собі і на все життя запамятали це,хоча б заради тих, хто колись у майбутньому може ще потрапити до вас у лабети. Там, у кормовій рубці, лежить Джеремі, чию спину ви розмалювали всіма кольорами райдуги. Бідолаха ще проваляється не менше ніж місяць. А якби не іспанці, то зараз він міг би вже бути й на тому світі; та, можливо, що й я разом із ним...
Після цих слів наперед виступив Хаґторп, високий, енергійний чоловік із виразно окресленим, привабливим обличчям.
І нащо вам марнувати час на такого мерзотника?з подивом запитав колишній офіцер королівського військово-морського флоту.Викиньте його за борт, та й годі.
Очі полковника мало не вилізли на лоб.
Що це, в біса, ви верзете?!заревів він.
А ви щаслива людина, полковнику,перервав його Пітер Блад,хоча ви й не догадуєтесь про джерело вашої удачі.
Цього разу не втерпів Волверстон, цей одноокий здоровань. Він найменше був схильний панькатись.
Повісити його на нок-реї!почувся його різкий, сердитий голос, підтриманий вигуками декого з колишніх невільників.
Полковник Бішоп затремтів. Містер Блад повернувся. Він був абсолютно спокійний.
Будь ласка, любий Волверстон,сказав він,дозволь мені командувати. Здається, так ми домовлялися, і я прошу не забувати цього.Погляд його перебіг по всіх присутніх, показуючи, що звертається він до всіх.Я хочу, щоб полковникові Бішопу зберегли життя. Він потрібен нам як заручник. Якщо ви наполягатимете на тому, щоб його повісили, то вам доведеться повісити й мене разом із ним, або ж я зійду на берег.
Ніхто нічого не відповів йому, хоч вираз на обличчях колишніх рабів свідчив, що вони не зовсім згодні з капітаном. Лише Хаґторп знизав плечима й утомлено посміхнувся. А Блад вів далі:
Памятайте, друзі, що на кораблі може бути лише один капітан. Отак.І він знову повернувся до переляканого полковника:Хоч я й обіцяю зберегти вам життя, однак мушу, ви самі це чули, затримати вас на судні як заручника. Це буде надійною гарантією хорошої поведінки губернатора Стіда і всіх тих, хто залишився у форту, поки ми не вийдемо в море.
Поки не вийдете...Жах, що пройняв душу полковника, не дав йому закінчити ту недоречну фразу.
Саме так,підтвердив Пітер Блад і повернувся до офіцерів, що супроводжували полковника.На вас, панове, чекає шлюпка. Ви чули мої слова. Так от, передайте їх його ясновельможності разом із моїми найкращими побажаннями.
Але, сер...почав був один із них.
Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Якапітан «Сінко Льяґаса», захопленого як військовий трофей у дона Дієґо дЕспіноси-і-Вальдеса, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Там трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь ще на мить.
Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, не зважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився сам на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.
З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Пітта, трохи зналися на морській справі. Хаґторп, колишній шереговий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.
Знявшись із якоря і поставивши вітрила на грот-щоглі, вони за легкого бризу пустилися до виходу в чисте море. Форт мовчав.
Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, який, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:
Ви вмієте плавати, полковнику?
Полковник Бішоп зі страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.
Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви,любязно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав:Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені втримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.