В один із перших робочих днів вона познайомилася з Єлизаветою Петрівною, що якраз повернулася з фронту і прийшла до Спілки владнати житлові справи. Клавка памятає, як та стояла посеред приймальні, ніби королева з якоїсь соціалістичної казки (що їх, до речі, сама й писала): в формі, погонах, з орденом і медалями на грудях А головнев лискучих армійських чоботях. Клавка зиркнула на них і уявила, як же має бути тепло ногам цієї ефектної жінки, й автоматично її пальці в старих черевиках скоцюрбилися від холоду. Клавка підвела очі вгору від чобіт і здригнулася, наштовхнувшись на прискіпливий погляд письменниці, тоді з переляку різко опустила голову, втупилась у клавіатуру машинки й енергійно забарабанила по клавішах. Додрукувавши сторінку, вона вже була намірилась вийняти її, однак Єлизавета Петрівна виявилася спритнішою: професійним рухом крутнула коліщатко для подачі паперу, витягла аркуш і уважно пробігла очима текст. Потім глянула на оригіналто були каракулі на листочку зі шкільного зошита в клітинкуі розсміялась: «О, я бачу, у Спілці друкарки грамотніші за письменників! Дожилися!»
Лізко, шепнув їй на вухо Андрій Самійлович, який тут опинився так само несподівано, як і тоді на зимовій вулиці з «благою вістю» для Клавки. Цс-с! і, підморгнувши своїм «монгольським» оком, легким порухом голови показав кудись убік.
Єлизавета Петрівна озирнулась: Микола Савелійович Середяк, автор тексту, стояв до неї спиною, але по його вухах було видно, що він усе почув: вони горіли, як першотравневі транспаранти. Клавка, що стала свідком цієї сцени, посміхнулась, її усміх підхопили Андрій Самійлович і Єлизавета Петрівна. Так вони й здружилися.
Клавка впіймала себе на тому, що вже хвилин зо пять стоїть на одному місці, втупившись у стару будку чистильниці взуття на розі Євбазу та бульвару Шевченка. Стара гречанка (справжнє її імя ніхто не знав, її так і кликали«Гречанка») чистила черевики й чоботи перехожим, торгувала ваксою, щітками, підківками на чоботи і шнурками для черевиків. Чистильниця, здається, вже давно терпляче очікувала, коли нарешті Клавка пробудиться зі сну і простягне свій потертий черевик на чищення. Загалом Клавка користалася цими послугами нечасто, тільки коли треба було перед якоюсь подією надати більш-менш пристойного вигляду її розношеному взуттю: Гречанка вміла будь-які старі-престарі шкари загримувати під майже нові, і в такому стані вони могли протриматись до двох днів.
Зараз у Клавки потреби в оновленні взуття не було, здається, ніяких урочистих подій не передбачалося, однак після довгого зорового контакту з чистильницею вона як інтелігентна дівчина відчула себе зобовязаною привести в порядок черевики й поставила ногу на деревяну колодку. Гречанка була знаменита не лише як «взуттєва чаклунка», а й як «центральне бюро довідок»: вона знала все на світі, а особливо те, що діялося на Євбазі й навколо нього, а її улюбленими сюжетами були всілякі «страшилки».
Саме від неї Клавка почула «чорну» історію про те, як під час окупації, дуже голодної зими 19421943-го, один чоловік, що переніс складну операцію, став підозріло швидко одужувати, а його рана заростала мало не на очах. Лікар (а він був німець) поцікавився, де той харчується. Чоловік сказавна Євбазі, у тітки, яка готує дуже смачні котлетки. «Ану принесіть мені таку котлетку!» Коли німець здав виріб на аналіз, то виявилося, що він з людського мяса.
«Ну як ви можете такі дурниці розповідати! обурилася Клавка, почувши цю байку з уст Гречанки. Жодна лабораторія в світі не розпізнає таке, тим більше під час війни та розрухи!» Клавка як свідома комсомолка ненавиділа не лише церковне, а й побутове мракобісся.
Гречанка ніскільки не збентежилася. Вона й сама, мабуть, не вірила в те, що розповідала. Для неї головним було дискредитувати тьотю Фросю, яка торгувала котлетками неподалік від неї. Власне, в своїх оповідях вона й натякала на ту. Десь колись вони побили горшки між собою.
Після Клавчиного зауваження Гречанка стенула плечима: «Звідкіля мені знати? і, невинно кліпаючи, розвела руками. За що купилаза те продаю!»
Тепер щоразу, чистячи у Гречанки черевики, Клавка з огидою згадувала ті котлетки з людського мяса. Після тієї історії вона хотіла була відмовитися від послуг чистильниці і переметнутися до ассирійців. То були дивні смагляві люди, що називалися чужими східними іменами і розмовляли між собою незрозумілою мовою. Вони тримали свої чоботарні розсувні рундучкина перехрестях центральних київських вулиць. Часом вона забігала до них по дорозі на роботу. Але для цього треба було зробити добрячий гак, крім того, у будці міг уже сидіти клієнт, а в будні у Клавки не було багато вільного часу, тому їй зручніше було робити це на вихідних, які вона зазвичай проводила або у своєму улюбленому письменницькому «селі»РОЛІТі, або у своєму улюбленому «театрі»на Євбазі. Тож і виходило, що вона частіше користувалася послугами євбазівської чистильниці. Та й, чесно кажучи, краще за неї ніхто не приводив взуття в порядок, принаймні жіноче.
Гречанка рвучко взялася за роботу. Чомусь сьогодні вона була підозріливо мовчазна. Трохи збентежена цим фактом, Клавка, щоб якось встановити з нею сякий-такий контакт, запитала:
Ну, що чувати?
Жінка підняла на неї очі, пасмо її чорного, як смола, волосся вибилося з-під вовняної хустки, закривши пів-обличчя, але на цей раз вона не здмухнула його набік, як зазвичай, а опустила голову. Гречанка шморгнула носом, і на кінчик Клавчиного черевика впала велика сльоза.
Фроська померла здавлено проскиглила чистильниця.
Клавка напружила память:
Це та, що робила котлетки з людського мяса?
Гречанка підвела на неї гнівний погляд. Здавалося, її чорні очі пропечуть Клавку наскрізь:
Ти що слухаєш брудні плітки! Не було такого!
«Отакої!» Дівчина кліпнула й замовкла.
Клавці треба було трохи скупитись і забігти до Яші, в майстерню примусів. Але по дорозі вона мала перевірити, чи дядь-Гаврило не стирчить біля базарної шпани, яка махлює на картах. Відомий шахрай Рижий зазвичай сидів на землі і тасував три картидві чорні й одну червону. Потім кидав на землю всі три і закладався на пятдесят карбованців, що ніхто не вгадає, де червона масть. Дядь-Гаврило підігравав йому, «вгадуючи», де карта. Це підюджувало роззяв, які юрмилися навкруг, і вони куплялися на легкі гроші. Коли ж вони вступали в гру зі своєю пятдесяткою, Рижий вправно ховав червону карту в рукав, непомітно міняючи її на чорну. Природно, що роззяви програвали. Добре, коли все обходилося без жертв. А часом перепадало всім, в тому числі дядь-Гаврилові. Він на своєму деревяному протезі далеко забігти не міг, тому й ставав легкою здобиччю обдурених гравців. Клавці не раз доводилося забирати його з міліції або виходжувати після побоїв.
Тому, буваючи на Євбазі, вона намагалася вистежити, чи не валандається десь тут дядь-Гаврило. Їй легше було перестрахуватися, ніж потім мати додатковий клопіт.
І тут здаляз того кінця базару, де починалися Арештантські городи, вона впіймала вухом знайомий перебір на гармошці-трирядці, вслід якому почувся рипучий, але досить звучний голос дядь-Гаврила:
Этот случай совсем был недавно,
В сорок третьем военном году.
Офицер после жаркого боя
Пишет письма в родную семью:
«Дорогая жена, я калека,
У меня нету левой руки,
Нету ногони верно служили
Для защиты родной стороны».
Клавка заспокоїлася: значить, дядь-Гаврило зараз із «самоварами»інвалідами-фронтовиками без рук і ніг. Він сидить прямо на брудній запилюженій землі, відстібнувши деревяний протез, і грає на гармошці. Поряд сидять безногі інвалідина саморобних візочках з «утюжками», прилаштованими до обрубків рук для пересування. Дядь-Гаврило в порівнянні з ними був здоровим дядьком, тому часто захищав їх, переважно від євбазівської шпани, якщо тій щось свербіло в одному місці. Але це бувало рідко. Зазвичай у кожного була своя територія і вони намагалися не перетинатись. Якщо дядь-Гаврило із «самоварами», значить, він «при ділі» і за нього можна не переживати: вони його там і нагодують, і пригріють, і душу з ним відведуть, виспівуючи свої жалібні куплети. Навколо них тупцятимуть жінки, слухатимуть інвалідів, витираючи сльози кінчиками хусток, і кидатимуть в їхні картузи копійку або якесь яблуко чи бублик.
Клавка купила три пиріжки з горохом, трохи прислухалась до буркотіння у шлунку, взяла ще триз картоплею і один відразу проковтнула: зазвичай у суботу вона снідала у Єлизавети Петрівни, але цього разу все перебив «покровитель» Прохорової. Жуючи, вона попрямувала до майстерні з ремонту примусів на Степанівській. До війни її тримав Пінхус Абрамович, або просто «дєдушка Піня». З ним у Клавки було повязано багато дитячих спогадів. У неділю мама примушувала батька «піти подихати з дитиною свіжим повітрям». Замість парку батько йшов на роботу, на свою «Ленінську кузню», а по дорозі залишав її, Клавку, у «дєдушки Піні». Пінхус Абрамович зі скуйовдженим сивим волоссям, в окулярах з тонкою металевою оправою, у засмальцьованому фартусі, з триденноювже «мякою»сивою щетиною на впалих старечих щоках колупався в старих примусах, прочищав форсунки голкою або помпував насоси. Якщо роботи не було, він ставив дві табуреточки під майстернеюодну високу (для себе), одну маленькудля Клавки, вони всідалися, і він розповідав їй різні історії про тваринок і комах, що живуть у його майстерні. Колись у нього жила мишка, що розуміла людську мову. Він клав їй шматочок сала і кликав: «Пуся, Пуся!» А вона прибігала і дякувала «І-і-і!». А ще жив павучок на вікні майстерні, який сплів собі з павутинки гойдалку, і в ті рідкісні години, коли зазирало сонце в темну майстерню «дєдушки Піні», вигойдувався, купаючись у сонячних промінчиках.
У суботу майстерня Пінхуса Абрамовича зачинялася: він вдягав чорний костюм, чорні лискучі черевики й гетри на ґудзиках і, опираючись на парасолю, як на ціпок, йшов у синагогу.
Після повернення з евакуації Клавка не застала «дєдушки Піні» у майстерні й подумала, що він поліг у Бабиному яру, але новий власник майстерні Яша сказав, що той наклав на себе рукиповісився у перші дні німецької окупації в тому самому чорному костюмі, лакованих черевиках і гетрах з ґудзиками, виголений, причесаний і в окулярах, що зїхали на кінчик носа, але так і не впали
Клавка зайшла в майстерню, там усе лишилося, як і було до війни, включно з обожнюваним нею запахом гасу. Яша віддав Клавці примус Єлизавети Петрівни разом із виготовленою для нього голкою для форсунки. На відміну від Пінхуса Абрамовича, Яша по суботах працював. Це вже було інше покоління євреїврадянських. Він інколи навіть бравував своїм атеїзмом, жартуючи: «Коли нам, євреям Євбазу, сказали, шо бога нєт, ми зітхнули з полегшенням: нарешті стало можна їсти свинину, адже це так смачно!»
Яша був молодиком приблизно Клавчиного віку, вони вчилися майже одночасно, хоч і в різних школах, однак десь по сусідству і в дитинстві могли перетинатися на шкільних олімпіадах чи спортивних змаганнях, але не памятали одне одного. Яша, повернувшись у Київ з фронту, не застав своїх батьків, вони загинули у Бабиному яру. До «дєдушки Піні» Яша теж ходив у дитинстві, але не по неділях, як Клавка, а серед тижня. Спільні дитячі спогади виробили між Клавкою та Яшею щось на зразок спорідненості.
Клавка обмінялася з власником майстерні нехитрими новинами, забрала полагоджений примус Єлизавети Петрівни і почвалала геть з Євбазу з ледь помітним камінчиком у грудях. Так завжди з нею було після відвідин майстерні: дивлячись на Яшу, вона бачила його старим і самотнімз розпатланим сивим волоссям, неголеною щетиною на впалих щоках, у засмальцьованому фартусі, в окулярах з металевою оправою
Клавці ніяк не хотілося йти додому. Вона залюбки прогулялась би по бульвару Шевченка вгору, а потім униз аж до Хрещатика, де працювали німецькі військовополонені, розгрібаючи завали руїн, але шкода було щойно начищених черевиків, тож вона з книжечкою просиділа до смерку в Ботанічному саду біля університету.
Вдома на неї нетерпляче чекали дядь-Гаврило й Емма Германівна. Це була її «названа» сімя. Пиріжки вичахли, і вона їх розігріла на чавунній сковорідці з пересмаженою соняшниковою олією. Їли маленькими шматочками, ретельно розжовуючи і смакуючи. Дядь-Гаврило виклав і свій заробітоктрійко яєць. Клавка сховала їх у банку, загорнувши у шматочки газети.
Сьогодні була субота, на кухні було тихо і спокійно, Вінницькі і Бронштейни традиційно шанували суботу. Дядь-Гаврило закипятив чайник, розлив окріп у емальовані кружки, кинув по кілька крупинок сахарину.
Зараз розімліла від пиріжків з «чаєм» Емма Германівна полине у спогади своєї молодості, дядь-Гаврило закуняє на своєму стільчику, а Клавка думатиме, чи не купити їй німецьку трофейну настільну лампу у вигляді какаду. В ній боротиметься раціональне з ірраціональним, адже на ці гроші можна купити (трохи доклавши) нові черевики або (трошки віднявши) відріз тканини на нову сукню. Але що їй те шмаття? Їй нема перед ким випендрюватися. Кого вона бачить? Дядь-Гаврила вдома, письменників на роботі, а ті щось на зразок ходячих книжок: з ними може бути нудно, з ними може бути цікаво, але ж із книжкою не одружишся. Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, «грудь в ордєнах», бажано льотчика, так, щоб лише при погляді на нього «чолка встала». А оскільки таке буває лише у фільмах, то краще купити того папугу, ввімкнути його в розетку, і будуть у неї в кімнаті справжні джунглі! Вона ляже собі в ліжечко, підкладе під спину подушечку з вивязаною гачком наволочкою в рожевих, жовтих і зелених кольорахтеж німецькою, трофейною, візьме в руки томик з поезією і читатиме!
І от я, гімназистка, з вічним нежитем, бурмотіла Емма, від того, що мені не дозволялося ходити по чистій підлозі у взутті, чую у вітальні постріл: бабах!
Дядь-Гаврило пробудився і заскиглив:
Еммо Германівно, ну скіки мона! Скіки мона! Я вже не можу цього чути!
Але та незворушно й монотонно продовжувала:
Я не перелякалася, ні. Ще в мені страху не було. Що з мене взяти? Баришні вісімнадцять років виповнилося. Я підходжу до дверей вітальні, а там збіглися офіцери, і мої батьки, і вся наша прислуга. І всі метушаться, кричать, плачуть. Я зазираю через плечеа він лежить. Півчерепа йому знесло, і мозокна підлозі, на стінахвсюди
Ну, Еммо Германівно, ну шо ви, їй-бо! Ну шо ви за людина! Ну успокойтесь зі своїм кадєтом! обхопив голову дядь-Гаврило.
А та, незмигно дивлячись у вікно, неначе й не чула сусіда.
Усюди мозок, мозок, мозок! Оце думаю, а якби я йому не відмовила? Що було б? Я ж любила іншогоАндрюшу: як він співав у церкві! А кадет був зовсім юний, безвусий Здалося йому, що він закохався в мене. Якби я знала якби мої батьки знали, що так станеться, чи повели б вони себе інакше?.. Ну, вийшла б я за нього заміж Ну, були б у мене тепер діти, внуки Можливо, не була б я сліпа а то цей мозок мозок усюди мозок!..
Дядь-Гаврило хитався на табуретці вперед-назад, не відпускаючи голови.
Вже вкотре повторюється ця сцена в кухні: Емма Германівна розповідає, як у далекій юності молодий кадет зробив їй пропозицію, вона йому відмовила і він покінчив життя самогубством, а дядь-Гаврило їй вторить своїм скигленням. Але ніхто не підводиться і не йде до себе в кімнату. Це вже як ритуал. Його треба пройти від початку до кінця.
От зараз буде партія дядь-Гаврила:
Ой, мої кісточки! Ой, мої ніженьки! Ой, мої рученьки! Усьо болить! Болить усьо! Моя бідна голівонька, зараз розірветься! Я такий больний! Я такий больний!
Гаврюшо, Гаврюшо, ну не треба так, ну потерпи, зараз все пройде! це вже Емма Германівна, тим самим монотонним тоном, ніби читає молитву.
Клавко, дай таблєточку! Не можу терпіти!
Дядь-Гаврило! Таблєточки нема! сказала Клавка безкомпромісно.
Можна було б і не відповідати. Це ніяк не подіє на старого.
Потерпи, Гаврюшо, потерпи! це Емма.
Нє магу! Ой, нє магу!
Зараз вискочать сусіди. Як правило, першими не витримують Вінницькі:
Прекратите эти завывания! Дайте отдохнуть после трудовой недели, тунеядцы!
Клавко, дай таблєточку! скиглення переходить у підвивання.
Ароне Мойсейовичу, дайте дядь-Гаврилу анальгінчика, бо не заспокоїться! гукнула до Вінницького Клавка. Її сусід завідував аптекою на розі вулиць Леніна та Івана Франка.
Арон Мойсейович ще терпів хвилин з десять, а потім приходив у смугастому махровому халаті та мяких капцях і кидав на стіл півтаблетки анальгіну. Виходячи з кухні, посилав докірливий погляд Клавці, мовляв, в усьому винна вона.