А Клавка тільки посміхалася. Адже завтра йому знадобиться поремонтувати розетку, чи заклеїти вікна в квартирі на зиму, чи відкинути сніг, що завалить вікно. До кого він звернеться? Ні, не до дядь-Гаврила, а до неї, бо без неї дядь-Гаврило нічого не робитиме.
А запити таблєточку у вас не знайдеться? навздогін Арону Мойсейовичу кинула Клавка.
Це до Бронштейнів! сердито буркнув той, не обертаючись.
Сделайте протекцию, пожалуста! пожартувала Клавка.
Той гупнув ногою в двері Бронштейнів:
Розочка, дай Клавке водочки!
Не мені, Ароне Мойсейовичу, а дядь-Гаврилу! гукнула та, посміхаючись.
Роза Миронівна Бронштейн працювала в воєнторзі, і у неї завжди в загашнику був різний товар «з-під поли».
Клавка заплющила очі і закрила руками вуха. Роза Миронівна так просто, як Бронштейн із таблеткою, не розлучиться зі своєю стопочкою горілки. Дивна вона. Їй давно б уже треба було зрозуміти: кричине кричи, а стопочку горілки все одно доведеться налити дядь-Гаврилові, тож навіщо ця двадцятихвилинна промова про «за шо мінє такоє наказаніє», про «визову міліцію» і про «ні стида, ні совісті»?
Нарешті стопочка з горілкою стоїть на кухонному столі, дядь-Гаврило кидає туди анальгін, попередньо розкришивши, розколочує все це держачком від алюмінієвої чайної ложечки, а потім залпом ковтає.
Де моя гармошка?
Дядь-Гаврило, не треба, я прошу, примирливо сказала Клавка, знаючи, проте, що сперечатися безнадійно.
Клавко, де ти діла мою гармонь?
Дядь-Гаврило, дорогенький
Клавко, я не знаю шо тобі сдєлаю!.. завив він.
Дядь-Гаврило, ви ж цілий день «гармонилися» з «самоварами»!
У них погана гармошка, пять клавіш западає.
Ну, дядь-Гаврило! умовляла Клавка.
Клавочка, дайте єму гармонь, он же не отстанєт! це вже Арон Мойсейович з коридору.
Клавка залізла на драбинку і дістала з антресолі гармонь.
Дядь-Гаврило затягнув:
Этот случай совсем был недавно,
В сорок третьем военном году
Емма Германівна сиділа сумирно на табуреточці й перебирала пальцями китички на старій шалі, накинутій на плечі.
Клавка терпляче думала: на скільки куплетів вистачить сьогодні дядь-Гаврила?
От жены он письмо получает,
С нею прожил всего 10 лет.
А жена в том письме отвечает:
«И не нужен, калека, ты мне.
Мне всего ещё 32 года,
Я могу и гулять-танцевать.
Ты приедешь домой, как колода,
Только будешь в постели лежать».
Дядь-Гаврило поклав підборіддя на гармонь і заридав.
Все. Виставу закінчено. Можна розходитися.
Дядь-Гаврило взяв під руку Емму Германівну: хоча вона знала всі закуточки комунальної квартири, проте щоразу напорювалася на стінку чи ручку дверей і заробляла собі синці й садна.
Потім став на порозі своєї комірчини і, дивлячись відданим поглядом на Клавку, промовив свою коронну фразу:
Ти ти ж мені як дочка і втер сльозу.
Він хотів був іще щось сказати, однак суміш анальгіну з горілкою убивчо діяла, тож він безсило махнув рукою, завалився у свою комірчину і впав на ліжко.
Клавка була вільна. Вона зайшла до себе в кімнату, обвела її поглядом і вирішила: «Завтра куплю какаду!»
Розділ 3
Ще минулого робочого тижня Клавка запланувала собі вийти на роботу в неділю. Офіційно розпочато підготовку Пленуму Спілки радянських письменників України з порядком денним «Виконання постанови ЦК ВКП(б) Про журнали Звезда і Ленинград». Клавка боялася, що не встигне зробити всього, що їй доручив Олександр Євдокимович. Планувалося, що подія відбудеться десь через два тижні у середині вересня.
Взагалі в Спілці напруга трималася ще з минулого, 1946 року, серпень і вересень якого без будь-яких вагань можна було назвати «чорними». Спершу в Москві 14-го зявилася постанова про «Звезду» і «Ленінград», потім, як грім на голову, у Києві 24 серпняПостанова ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в Нарисі історії української літератури». Треба було негайно реагувати, тож 2728 серпня Президія Спілки терміново скликала загальні збори письменників Києва з питань ідеологічної роботи. Що там творилося, Клавка навіть не хоче згадувати. Склалося враження, що всі просто зірвалися з цепу. Найбільше дісталося Рильському. Він тоді був Головою Президії Спілки. І тільки-но всі почали оговтуватися після тих зборів, аж тут4 жовтняще дві постанови ЦК КП(б)У «Про журнал Вітчизна» і «Про журнал сатири і гумору Перець».
Клавка памятає, як на початку листопада до спілчанської приймальні завітав гість у довгому чорному пальті й капелюсі.
Не привітавшись із Клавкою, він показав на кабінет Рильського і запитав:
У себе?
Добрий день, чемно відповіла вона, підводячись з-за столу. Максим Тадейович на своєму робочому місці, і додала для солідності: Як завжди
Добрий день, різко привітався до неї гість і без стуку ввійшов у кабінет голови Спілки. Звідти деякий час долинала розмова, однак слів було не розібрати. А за двадцять хвилин розчинилися навстіж двері і чоловік з порога визвірився на Клавку:
Ану покажіть мені всі останні протоколи засідання Президії!
Ага. Клавка все зрозуміла. Це була перевірка з ЦК.
Вона запитально поглянула на Максима Тадейовича. Він розчервонівся, але зберігав спокій.
Клавдіє Дмитрівно, покажіть шановному товаришеві Духмяному все, що він просить!
Звичайно, після розгрому на серпневих зборах його нічим не можна було вивести з рівноваги, але, видно, його зачепило за живе те, що у Спілку прислали брутальну нишпорку. Натомість Клавка розхвилювалася. Тремтячими руками вона витягла з шафи папку з протоколами. Духмяний став шарпати сторінки:
Давайте перевіримо, що тут у вас робиться! Як ви виконуєте рішення партії? Мені потрібен протокол засідання Президії, де ви відреагували на постанову партії про журнал «Вітчизна».
Клавка запопадливо перегорнула сторінки.
Ось протокол номер 10 від 4 жовтня 1946 року! Засідання було точнісінько в день виходу постанови запевнила вона гостя. Але ж ми передавали копію протоколу в ЦК делікатно зауважила вона.
Товаришко, як вас там
Блажкевич.
Ну, так, товаришко ви передали нам витяг з протоколу, а не сам протокол. Це просто відписка Сміховинна А ми а партія хоче знати, як обговорювали її постанову наші славні письменники, можна сказати, вершки української радянської літератури, на своєму закритому, повторюю, закритому засіданні. Тепер вам зрозуміло? Га?
Клавка кивнула. Якраз це вона розуміла. Вона не могла тільки втямити, причому тут вонасекретарка Спілки. Клавка зиркнула на Максима Тадейовича. Той стояв, заклавши руки за спину, і розглядав стелю.
Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.
Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:
Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну як вам пояснити коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона
Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.
Ну, що тут у нас? Га? нервово гортав він протоколи. «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу Вітчизна». Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий». У його голосі звучала іронія. Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?
Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.
Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:
І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі Вітчизна, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу». Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?
Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.
І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна»це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, ні при чому? Га?
Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.
Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? «Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У Про журнал Вітчизна. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу Вітчизна. Редакція Вітчизни видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?
Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!
Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:
О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції Вітчизни і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі». Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції Вітчизни нічого шкідливого!» Так? Га?
Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.
Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні дубар!
Тим часом Духмяний продовжував цитувати:
«Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? і змінив іронію на сарказм: «Президія зобовязується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобовязати редколегію Вітчизни на найближчому засіданні подати план перебудови журналу». Та-ак. «Зобовязати редколегію Вітчизни обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал Вітчизна на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал Вітчизна на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».
«Ну, і який тут підступ?»думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.
Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.
У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казавушивайся!»
Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.
А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?
Духмяний втупив погляд у Клавку.
«Я?»здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.
О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! іронізував Духмяний. Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча девятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що Нарис з історії української літератури, виданий раніше, не може бути названий науковою працею». Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?
О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».
Те, що ви вирішили написати нову книгу«Короткий курс історії української літератури», це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! «Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!
Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.
Так, то що ж ухвалили? продовжував він. «Подякувати товаришу Білецькому за пророблену роботу зі створення Короткого курсу історії української літератури і вважати, що метод, запропонований товаришем Білецьким, складати Історію української літератури не як хронологічний довідник з перерахуванням імен і окремих фактів, а показуючи процес розвитку української літератури, є правильним».
Клавка так і стояла перед цековським начальником, виструнчившись, як солдат перед офіцером, а Максим Тадейович переминався з ноги на ногу.
У цю мить на її столі задзвонив телефон і Клавка схопила трубку. На другому кінці дроту почувся схвильований голос Катерини Миколаївни:
Клавусю, Максима Тадейовича покличте!
Вибачте, він зайнятий холодно відповіла секретаркатак, щоб Духмяний ні про що не здогадався.
У трубці почулося гудіння електрички, і крізь той шум проривалося тривожне: