Шаста кивнув і, мов навіжений, кинувся до північної хвіртки та щез за нею без зайвих слів. Пустельник тим часом обернувся до Аравіс, яку підтримував лівою рукою, і чи то повів, чи то поніс її у дім. Минуло чимало часу, перш ніж він вийшов звідси уже сам.
Що ж, любі мої, звернувся він до коней, настала й ваша черга.
Не чекаючи на відповідь і недарма, бо коні були надто виснажені, аби говорити, він розсідлав обох та зняв із них вуздечки. Потім обтер їх, та так добре, як не зміг би й найліпший із королівських конюхів.
Ось так краще, любі, знов промовив він, забудьте про все та відпочивайте. Ось вода, а он там трава. Коли ж я подою своїх любих кіз, ви зможете поласувати ще й пахким молозивом.
Пане, нарешті знайшла в собі сили промовити Гвін, чи житиме таркиня? Чи не вбив її лев?
Хоч мистецтво моє і оповідає мені чимало про те, що відбувається тепер, злегка всміхнувшись, відповів пустельник, події майбутнього лишає воно невідомим. І не дано мені знати, чи побачить хтось із чоловіків, жінок чи тварин, як увечері за обрій заходитиме сонце. Але не втрачайте надії. Цілком імовірно, що дівчина проживе таке саме довге життя, як і будь-хто інший.
Прийшовши до тями, Аравіс із подивом виявила, що лежить обличчям униз на низькому, неймовірно мякому ліжку в прохолодній, майже порожній кімнаті з голими камяними стінами. Вона ніяк не могла втямити, чого це лежить обличчям униз, доки не спробувала повернутися, і не відчула пекучий біль у спині, і пригадала все, і зрозуміла, чого це так болить. Вона ніяк не могла вгадати, із якого ж пружного матеріалу зроблено її ліжко, бо воно було зроблене з вересу (нічого ліпшого й не вигадаєш), а про таку рослину Аравіс ніколи й не чула.
Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою деревяною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:
Як ти, доню, почуваєшся?
Спину пече, батьку, озвалася у відповідь Аравіс, але загалом непогано.
Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.
Лихоманка тебе обминула, мовив він. Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.
Він підніс їй до вуст деревяну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, спромоглася випити все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.
Тепер відпочивай, доню, наказав пустельник. Рани твої промиті та перевязані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та впястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять подряпин; пекучих, але не глибоких і зовсім не таких вже й небезпечних.
Овва! здивовано вигукнула Аравіс. Удача мене не обминула!
Доню, доню, похитав головою пустельник, я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися те стане нам відомо.
А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? спитала Аравіс.
Гадаю, він піде іншим шляхом, зауважив пустельник. Вони вже мали знайти переправу далі на схід, а звідти вони попрямують до Анварда.
Бідолашний Шаста! вигукнула Аравіс. Чи далеко йому бігти? Чи встигне він дістатися туди першим?
Маємо сподіватися, що так, озвався старець.
Аравіс знову прилягла (цього разу на бік) і спитала:
Чи довго я спала? Здається, уже темніє.
Пустельник визирнув у єдине вікно, що дивилося на північ.
То не темрява ночі сходить на землю, похитав він головою. То з Буйної Голови спадають униз хмари. Негода завжди приходить до нас із тих країв. Уночі не обійдеться без вального туману.
Наступного дня, попри біль у спині, Аравіс почувалася так добре, що після сніданку (каші з вершками) пустельник дозволив їй підвестися з ліжка. Звичайно ж, вона одразу кинулася до коней. Погода змінилася, і вся зелена обгороджена ділянка була, мов величезна зелена чаша, наповнена сонячним світлом. То було дуже мирне місце, самотнє й тихе.
Гвін підбігла до Аравіс та по-конячому її поцілувала.
Але де ж Ігого? поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоровя та як їм спалося.
Але де ж Ігого? поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоровя та як їм спалося.
Онде, одказала Гвін, вказуючи носом на дальній кінець галявини. Чи не могла б ти піти поговорити з ним? Щось не так, а я не можу з нього і слова витягнути.
Вони підійшли туди, де обличчям до стіни на траві лежав Ігого; і хоча він напевне почув їхні кроки, він ані повернув до них голову, ані прохопився хоч би словом.
Доброго ранку, Ігого, привіталася Аравіс. Як ти почуваєшся цього ранку?
Ігого пробурмотів щось собі під ніс, але ніхто не зміг зрозуміти, що саме.
Пустельник каже, що Шаста, певно, встиг вчасно попередити короля Луна, продовжувала Аравіс, тож, здається, поневірянням нашим настав край. Ми в Нарнії, нарешті, Ігого, чуєш?!
Ніколи мені не бачити Нарнії, стиха вимовив Ігого.
Чи тобі недобре, Ігого, любий? занепокоєно заметушилася Аравіс.
Ігого нарешті обернувся до них на обличчі в нього застиг вираз настільки скорботний, наскільки взагалі скорботною може видатися коняча морда.
Я повернуся назад до Остраханства, сказав він.
Що? скрикнула Аравіс. Назад до рабства?
Так, ще тужливіше кивнув Ігого. Рабство то все, на що я здатен. Як я зможу зявитися серед вільних коней Нарнії? Я, котрий полишив на поживу левам кобилку, дівчину та хлопця, доки сам тікав з усіх ніг, рятуючи свою нікчемну голову!
Ми всі мчали з усіх ніг, зауважила Гвін.
Тільки не Шаста! пирхнув Ігого. Чи, принаймні, він біг у правильному напрямку назад. І це ганьбить мене найбільше за все. Я, що називав себе бойовим конем і пишався тим, що брав участь у сотні боїв, поступився маленькому людському хлопяті, ще зовсім дитині, лошаті, що ніколи навіть і меча у руці не тримав і не мав ані виховання, ані доброго прикладу у своєму житті!
Я розумію, кивнула Аравіс, бо сама почуваюся так само. Шаста був неперевершений. А я я й сама не ліпша за тебе, Ігого. Я ображала його, дивилися на нього зверхньо з того самого дня, як ми познайомилися. Але я все ж гадаю, що нам краще залишитися та сказати йому, як нам соромно, аніж повертатися назад до Остраханства.
Тобі легко казати, зауважив Ігого, то не ти осоромила себе, а я я втратив усе.
Добрий мій коню, почувся голос пустельника, що наблизився до них непомітно, бо нечутно ступав босими ногами по мякій соковитій траві, добрий мій коню, нічого ти не втратив, окрім власної зарозумілості. Ні, ні, любчику, не тули вух до голови та не тряси на мене своєю гривою. Якщо ти й справді такий присоромлений, яким здавався хвилину тому, то маєш навчитися прислухатися до здорового глузду. Ти не такий вже й великий кінь, яким звик себе вважати, живучи серед бідолашних нетямущих конячок. Не дивно, що ти сміливіший та розумніший за них. Великої науки в тому не було. Але це ще не означає, що ти станеш кимсь видатним у Нарнії. Та коли ти не забуватимеш, що немає в тобі нічого видатного, то залишатимешся дуже чемним конем. А тепер, якщо ви та інші мої чотириноги брати й сестри, зволять пройти зі мною за двері кухні, ми подбаємо про решту того молозива.
Розділ 11
Незваний супутник
Коли Шаста вибіг у хвіртку, то опинився на луці, а за лукою похило піднімалося невелике вересове пустище, що тягнулося до дерев. Та тепер йому не треба було ані думати, ані гадати, а треба було просто бігти бігти, і все. Руки-ноги в нього дрижали, у боці сильно кололо, а піт, що градом котився з лоба, сліпив і різав очі. Правду кажучи, він мало не падав з ніг і кілька разів заледве не підвертав їх, ступивши на хисткий камінь.
Дерева ставали дедалі густіші, а на прогалинах буяла папороть. Сонце зайшло за хмари, та від того прохолодніше не стало. Наступив один із тих задушливих сірих днів, коли мух, здається, вдвічі більше, ніж зазвичай; мухи обліплювали його обличчя, та він навіть не намагався їх зігнати не до них.
Раптом він почув звук рога не тривожний хриплий звук великої дуди, як роги в Ташбаані, а веселий клич: «Ті-ро-ту-ту-гу!» Ще мить і ось він вибіг на широку галяву й опинився серед юрби людей.
Принаймні йому вона здалася юрбою, хоча насправді було там чоловік пятнадцять-двадцять, усі в зелених мисливських шатах та кінні: дехто сидів верхи, інші спішилися і стояли в головах коней. Посеред юрми юнак притримував стремено для літнього чоловіка, аби той заліз верхи. А той пан, для якого тримали стремено, був найвеселішим королем, якого лише можна уявити, кругловидий, яснозорий, зі щоками румяними, як ті червоні яблука.