Та щойно він угледів Шасту, то й думати забув сідати на коня. Він простяг назустріч руки, лице його засяяло, і, не стримуючи себе, він вигукнув:
Коріне! Мій синку! Та пішки, і в лахмітті! Що за
Та ні, захекано вичавив із себе Шаста, хитаючи головою, я не принц Корін. Я я знаю, що схожий на нього бачив його високість у Ташбаані він шле вам вітання.
Король не зводив з Шасти погляду, і вираз його обличчя неможливо було описати.
Це ж ви кх кх к-король Лун? видихнув Шаста і, не чекаючи на відповідь, відхекавшись, продовжив: Пане король! Поспішайте Анвард Зачиніть браму ідуть вороги Рабадаш і дві сотні кінноти
Ти цього певен, хлопче? запитав хтось із почту.
На власні очі, кивнув Шаста, я їх бачив. Мчав наввипередки з ними весь час від Ташбаана.
Пішки? спитав той самий пан, здійнявши брову.
Верхи а коней я залишив у пустельника, відповів Шаста.
Вір йому, Дарріне, мовив тут король Лун. У нього на обличчі написано, що він каже правду. Гей, на коней! І вільного коня хлопцю. Ти ж умієш скакати швидко?
Замість відповіді хлопець поставив ногу в стремено коня, якого підвели до нього, і за мить уже сидів у кульбаці.
Він робив це сотні разів разом з Ігого за кілька останніх тижнів і тепер сидів верхи не так, як першої ночі, коли Ігого сказав, ніби хлопчик сідав на коня, неначе залізав на копицю сіна.
Шаста був невимовно радий чути, як лорд Даррін сказав королю:
Сір, у хлопця постава як у справжнього вершника. Запевняю вас, у його жилах шляхетна кров!
Авжеж, це й мені спало на думку, мовив король і позирнув на Шасту з непередаваним, майже голодним виразом у сірих очах.
І вся ватага пустила коней учвал. Шаста справді прекрасно сидів у кульбаці, та що робити з поводом, він й гадки не мав, бо жодного разу його не торкався, коли сидів верхи на Ігого. Краєм ока він ретельно придивлявся, як це роблять інші (як часом робить і багато хто з нас на званому обіді, коли не цілком певен, який саме ніж чи яку саме виделку слід взяти), і намагався правильно триматися. Та насправді він не прагнув правити конем по-справжньому; а сподівався, що кінь сам попростує за рештою вершників. Кінь цей був, зрозуміло, звичайним конем, а не розумним, та мізків йому стало, аби збагнути, що цей дивний хлопчик, який на ньому верхи, не має ані нагайки, ані шпор і не є господарем становища. Тож недарма незабаром Шаста опинився у самому хвості кавалькади.
Та все одно він скакав досить стрімко. Мух тепер ніяких не було, і вітерець приємно обдував обличчя. І він відновив дихання. І завдання йому вдалося виконати. Вперше після того, як Шаста опинився в Ташбаані (як давно, здається, це сталося), він відчув полегкість на серці.
Він поглянув угору, щоб зясувати, чи наблизились вони до гірських вершин. Та, на своє невдоволення, взагалі їх не побачив: лише якісь нечіткі та сірі брили накочувалося на них. Ніколи раніше Шасті не доводилося бувати в горах, тож не дивно, що він був вражений. «Це хмара! пробубонів він собі під ніс. Находить хмара. Зрозуміло. Тут, у горах, ти й справді на небі. Подивлюся, яка хмара зсередини. До чого цікаво! Мені давно це хотілося дізнатися». Удалині ліворуч і трохи ззаду сідало сонце.
Вони виїхали, мабуть, на битий шлях і скакали дуже швидко. Та кінь Шасти їхав останнім. Раз чи двічі, коли дорога повертала (а з обох боків дороги тепер тягнувся густий ліс), він на секунду-дві втрачав решту вершників з поля зору.
А потім вони пірнули в туман, чи то туман накотився на них. Все довкола стало сірим. Шаста й не уявляв раніше, до чого холодно і вогко може бути в хмарі, та до чого ж темно! Сіре дуже вже швидко оберталося на чорне.
Хтось на чолі колони час від часу сурмив у ріг, і щоразу звук лунав все далі й далі. Тепер Шаста взагалі нікого не бачив. Та, певна річ, він зможе їх побачити, лишень доскаче до наступного повороту. Проте коли він повернув, то однаково нікого не побачив. По суті, він взагалі нічого вже не бачив. А кінь його перейшов на крок.
Давай уперед, конику, давай, підганяв його Шаста.
І знову почувся звук рога, та тепер дуже слабкий. Ігого завжди казав Шасті, аби той вивертав ступню, і Шаста гадав, що трапиться щось жахливе, коли він увіпється пятами коню в боки. І йому спало на думку, що саме тепер настав час спробувати.
Послухай, конячко, попередив він, якщо ти не побіжиш, то знаєш, що я тобі зроблю? Я пятами увіпюся тобі в боки! Правда, увіпюся!
Послухай, конячко, попередив він, якщо ти не побіжиш, то знаєш, що я тобі зроблю? Я пятами увіпюся тобі в боки! Правда, увіпюся!
Кінь на цю погрозу і вухом не повів. Отож Шаста міцно влаштувався у кульбаці, обхопив кінський круп коліньми, зціпив зуби і щосили вдарив пятами коня в боки.
Єдине, чого він досяг, так це того, що кінь пять-шість кроків біг підтюпцем, а відтак знову перейшов на крок. Та тепер було досить-таки темно і в ріг, здається, сурмити перестали. Єдиним звуком, що чувся, було постійне «крап-крап» з гілок дерев.
Гм, гадаю, навіть кроком ми хоч там як, та куди-небудь доберемося, сказав Шаста сам собі. Лишень сподіваюся, що не наскочу на Рабадаша та його кінноту.
Він їхав далі, як йому здавалося, доволі довго й увесь час кроком. Тепер Шасту розривали два почуття: ненависть до коня та вовчий голод.
Нарешті він опинився на розвилці. І поки він міркував, яка з доріг має вести до Анварда, ззаду долинув глухий шум, від якого в хлопчика аж у пятах закололо. То був тупіт кінських копит. «Рабадаш!» здогадався Шаста. Думати-гадати, яку дорогу обере Рабадаш, було ніколи. «Якщо я оберу якусь одну, то він, може статися, обере іншу. А якщо лишитися на роздоріжжі, то мене неминуче схоплять». Він спішився і повів коня за вуздечку дорогою по праву руку.
Звук кінноти швидко наближався, і за хвилину-другу Шаста зрозумів, що вершники вже на роздоріжжі. Затамувавши дух, він чекав, яку дорогу обере Рабадаш.
Пролунала коротка команда: «Стій!», а потім почувся нетерплячий кінське хропіння, биття копитами об землю, форкання коней, коли вони кусають вудила, та заспокійливе поплескування вершників по кінських шиях. І знову, перекриваючи все, пролунав владний голос:
Так, увага! мовив той. Звідси до замку рукою сягнути. Тому слухайте мій наказ. У Нарнії, а там ми маємо бути на світанні, крові зайвої не проливати. Під час цього набігу ви маєте вважати кожну краплю нарнійської крові вартою цебра вашої. Під час цього набігу кажу! Іншим разом боги дозволять вам проливати стільки крові, скільки завгодно, на всіх просторах від Кейр-Паравеля до Ліхтарної пустки. Та це стосується лише Нарнії! А тут, у Древляндії, головне діяти рішуче, блискавично та нещадно. Доведіть вашу справність. Замок короля Луна має бути моїм за годину. Якщо впораєтесь я віддам його вам на поталу. Більш того, тоді від своєї частки у трофеях я привселюдно відмовляюся. Натомість я вимагаю одне: вбийте мені кожного варвара чоловічої статті, хоч би то було немовля, а решта в мурах замку ваше: не гребуйте грабуйте. Діліть, як вам заманеться жінок, золото, дорогоцінне каміння, зброю, збрую, вина. Ну, а того, хто, коли підійдемо до брами, пастиме задніх, буде спалено живцем. В імя Таша Непереборного та Невблаганного вперед!
Із голосним тупотом кіннота рушила, і Шаста полегшено зітхнув вони обрали інший шлях.
Поки загін проходив роздоріжжя, Шаста з тривогою відзначив, як довго вони йшли. Весь день він говорив і думав про дві сотні шабель, та навіть не здогадувався, як же це багато. Та нарешті звук кінноти стих удалині; він знову був сам. Навколо панувала тиша Лише з віття дерев капала роса: крап-крап-крап.
Що ж, тепер дорогу на Анвард він знав та, звісно, їхати туди було б самогубством це означало б утрапити в лабети головорізів Рабадаша. «Як же мені бути?» майже вголос запитав себе Шаста. Та не вирішивши, як його бути, хлопець знову заліз на коня й пішов далі тією дорогою, яку обрав раніше, сподіваючись, хоча й не дуже на те покладався, що натрапить на якусь хижу, де зможе попрохати трохи їжі та попроситися на ночівлю. Звісно, раніше він думав повернутися до Аравіс та Ігого й Гвін, які залишилися у пустельника, та зробити цього не міг, бо тепер не мав жодного уявлення, у який бік повернути коня.
«Рано чи пізно, врешті-решт вирішив він, ця дорога кудись мене та виведе».
Та все залежить від того, що розумієш під «кудись». Наразі дорога вела кудись туди, де дерев, темних та мокрих, ставало дедалі більше, і холоднішало й холоднішало. До того ж, як на диво, пронизливі вітри віяли й гнали туман повз нього, та туман аж ніяк не розвіювався. Був би він уродженим горцем, то відразу збагнув би, що за цим криється: а криється лише те, що він уже піднявся високо-високо в гори і тепер був чи не на самому гребені перевалу. Та як житель рівнин Шаста про гори нічого не знав.
«Ох, ускочив я по самі вуха, заліз, як муха в патоку, мовив Шаста сам до себе, здається, нема нікого нещасливішого за мене на цілому білому світі. Чому в усіх усе як у людей, тільки не в мене? Ті нарнійські пани та пані безпечно вибралися з Ташбаана, а я залишився позаду. З Аравіс, Ігого та Гвін у старого пустельника все гаразд. Чому ж вісником до короля Луна вибрали мене, найбезталаннішого? А кого ще? Король Лун зі своїми людьми, либонь, давно вже в замку і браму на колоду замкнули до підходу Рабадаша. А я нікому, нікому не потрібен. Один у лісі, як билина в полі».