«Ох, ускочив я по самі вуха, заліз, як муха в патоку, мовив Шаста сам до себе, здається, нема нікого нещасливішого за мене на цілому білому світі. Чому в усіх усе як у людей, тільки не в мене? Ті нарнійські пани та пані безпечно вибралися з Ташбаана, а я залишився позаду. З Аравіс, Ігого та Гвін у старого пустельника все гаразд. Чому ж вісником до короля Луна вибрали мене, найбезталаннішого? А кого ще? Король Лун зі своїми людьми, либонь, давно вже в замку і браму на колоду замкнули до підходу Рабадаша. А я нікому, нікому не потрібен. Один у лісі, як билина в полі».
Від втоми, голоду та спраги йому стало так себе шкода, що по щоках покотилися рясні сльози. Та раптом він забув і про втому, і про жаль його пройняв жах: зовсім поруч із ним хтось є. Було темно, хоч в око стрель нічого не видно. А той (чи то звір, чи людина) ступав так тихо, що й кроків не чути. Єдине, що було чути це дихання. Його невидимий супутник дихав з такою силою, із якою не може дихати людина. І Шаста вирішив, що це має бути дуже велика істота. Та дихання це він помітив не відразу, тому, на ділі, й уявлення не мав, як довго та істота крокувала поруч. Так ось чому це відкриття стало жахливим потрясінням.
У голові промайнула згадка: колись давним-давно він чув, що в північних землях водяться велети. Від переляку він аж губу прикусив. Та тепер, коли в нього справді зявилася причина лити сльози, він про те й думати забув.
Те щось (якщо вже то була не людина) кралось поруч настільки тихо, що в Шасти виникла надія, що то йому привиділось. Та не встиг він себе в цьому переконати, як зненацька з темряви почулося, як хтось глибоко зітхнув. Отже, уява була тут ні до чого! Як би там не було, а раптом він відчув гарячий подих на своїй замерзлій лівій руці.
Якби хоч кінь був путній чи знав би він до пуття, як правити, то хай там як, а дременув би він та ще й галопом. Та, як пустити коня навскач, він не знав. Отож він і далі плентався тихою ходою, а обіч нього простував і дихав невидимий супутник. Та врешті-решт Шасті урвався терпець.
Хто ти? спитав він, майже пошепки.
Той, хто довго чекав, коли ти заговориш, промовила Істота. Голос її був не гучним, проте могутнім та глибоким.
Ти ти велетень? запитав Шаста.
Можеш називати мене й так, мовив Могутній Голос, та я аж ніяк не схожий на істоту, яку ви звете велетом.
Я тебе зовсім не бачу, сказав Шаста, вдивляючись у темряву. І тут (бо йому раптом прийшла в голову ще жахливіша думка) він спитав, заледве не криком: А ти ти, бува, не той не мрець? Ой, благаю тебе, йди собі геть, будь ласка. Що поганого я тобі зробив? Ой, чому ж мені так не таланить!
І знову він відчув тепло подиху Істоти не лише на руці, але й на лиці.
Ось, прошу, сказала вона. Бачиш, це ж не подих примари чи духа. Розкажи мені, чому це ти вважаєш, що тобі не щастить.
Цей подих трохи заспокоїв Шасту отже, він говорить не з небіжчиком. І він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька й матері, а виріс він у злиднях в одного рибалки, який обходився з ним дуже суворо. І розповів він далі історію своєї втечі й те, як їх переслідували леви і змусили рятуватися вплав, і про всі загрози для них у Ташбаані, і про ніч серед могил, і про те, як вили в пустелі дикі звірі. І розповів він про спеку і спрагу під час мандрів пустелею, і як майже досягли вони мети своєї, коли інший лев напав на них, поранивши Аравіс. А ще про те, як багато часу спливло відтоді, як він востаннє їв.
Я б не сказав, що тобі не таланить, сказав Могутній Голос.
А хіба ж то таланить натрапити на шляху на стількох левів? запитав Шаста.
Лев був лише один, зауважив Голос.
Як це один? Я щойно розповів тобі, що було щонайменше два леви першої ночі, і
Був лиш один, та він був прудконогий.
Звідки ти знаєш?
То був не хто інший, як я. Шаста від несподіванки роззявив рота і нічого на це не сказав, тож Голос продовжив: Я був тим левом, який примусив тебе пристати до Аравіс. І я був тим котом, який утішав тебе серед мертвих. Я був той лев, який, поки ти спав, відганяв від тебе шакалів. Я був той лев, який додав коням нової сили, нагнавши на них страху, аби ти встиг вчасно зустріти короля Луна. І я був той лев, якого ти не памятаєш, але який відштовхнув човна, у якому ти, мале дитя на порозі смерті, лежав, аби човен пристав до берега, де сидів старий рибалка, якому тієї ночі не спалось і який тебе взяв за сина.
Тоді виходить, це ти поранив Аравіс?
Тоді виходить, це ти поранив Аравіс?
Так, я.
Але навіщо?
Дитино! зауважив Голос. Я зараз розповідаю тобі твою історію життя, а не її. Кожному я розповідаю лише його історію.
Хто ти? спитав Шаста.
Я це я і є, сказав Голос, дуже глибоко і низько, та так, що задрижала земля; і знову: Я це я і є, дзвінко, чітко й радісно, а потім втретє: Я це я і є, прошепотів так лагідно, що ледве було чути, і все ж здавалося, що линуло звідусіль навколо тебе, немовби ці слова прошелестіло листя.
Шаста більше не боявся того, що голос належить звіру, який його може зїсти, чи того, що це голос примари-мерця. Та його охопив новий і зовсім інший трепет. А ще він відчув радість.
Тим часом чорний туман перетворювався на сірий, а сірий туман на білий. Ці зміни, мабуть, почалися ще певний час тому, та поки Шаста говорив з Істотою, нічого іншого він не помічав. І ось білизна навколо стала сяючою білизною, від якої доводилось мружити очі. Десь попереду почувся спів птахів, і хлопчик зрозумів, що ніч нарешті закінчилася. Тепер стало добре видно і гриву, і вуха, і голову його коня. На них зліва лилося золотаве світло. Він подумав, що то сонце.
Шаста повернув голову і побачив, що поруч нього крокує Лев, вищий від коня. А кінь, здавалося, його не боїться чи не бачить. Сяйво йшло від лева. І ніхто не бачив видовища жахливішого або прекраснішого.
На щастя, Шаста все своє життя прожив на крайньому півдні в Остраханстві і не чув розповідей, які пошепки передавалися в Ташбаані з вуст в вуста про страшного нарнійського демона, який зявляється в подобі лева. І, звісно ж, він не знав жодної з правдивих історій про Аслана, великого Лева, сина імператора над морями, короля над всіма великими королями Нарнії.
Та одного погляду в лик Лева було досить для того, щоб хлопчик зслизнув з коня і впав на коліна. Йому несила було говорити, та й нічого він не хотів сказати, бо знав, що нічого говорити йому не треба.
Великий король над всіма королями схилився над ним. Його грива і якісь урочисті дивні пахощі над гривою огорнули хлопця. Лев язиком торкнувся чола Шасти. Хлопчик підняв обличчя і їхні погляди зустрілися. І цієї миті бліде мерехтіння туману і палюче сяйво Лева сплелися в бурхливій славі, зєдналися і щезли. Шаста був сам, верхи на травяному схилі гори під ясним синім небом. І лунав спів птахів.
Розділ 12
Шаста в Нарнії
«Чи все це мені наснилося?» дивувався Шаста. Та це не могло бути сном, бо у траві перед собою він бачив глибочезний та велетенський відбиток передньої правиці Лева. Від однієї лише думки про вагу створіння, що могло залишити такий глибокий слід, забивало дух. Та було дещо примітніше за його розмір. Щойно Шаста поглянув на відбиток, як побачив, як той на очах наповнюється водою. Незабаром слід був повен по самі вінця, а далі вода стала переливатися через край і вниз згори побіг попри нього по траві струмочок.
Шаста нахилився й припав до води. Довго пив, а потім занурив у струмок обличчя і навіть побризкав на волосся водою. Вода в струмку була крижана як лід та прозора як скло і надзвичайно освіжала. Відтак Шаста підвівся, витрусив з вух воду, прибрав із чола мокре волосся і став розглядати місцевість довкола.
Мабуть, було ще дуже рано. Сонце щойно зійшло і підіймалося над синіми лісами, що мріяли ген-ген долі праворуч. Місцевість, яку він оглядав, була для нього зовсім новою зелена долина, поцяткована деревами, крізь які він розгледів блиск річки, що зміїлася десь на північний захід. Із дальнього краю долини стояли високі, а де-не-де і скелясті гори, та вони були нижчими за ті, що він їх бачив учора. Хлопець замислився: де він? Обернувся, глянув позад себе і побачив, що узгіря, на якому він стоїть, то тільки пасмо ще вищих гір позаду.
«Еге ж, сказав сам собі Шаста, Онде високі гори між Древляндією та Нарнією. І ще вчора я був по той бік гір. Отож виходить, що перевал між двома країнами я здолав уночі! Мені пощастило, що я натрапив на нього! хоча насправді річ не в удачі, а в ньому. Завдяки йому я в Нарнії!»
Шаста розпріг коня і відпустив його на всі чотири вітри.
А ти таки напрочуд упертий кінь, пробурмотів він, та той, пропустивши зауваження повз вуха, одразу ж заходився скубти траву. Певно, кінь був такої самої думки про свого вершника.
«Чому ж я не можу їсти траву? із сумом подумав хлопчик. А про те, щоб повернутися в Анвард, уже не йдеться: він в облозі. Отож краще тоді спуститися в долину й пошукати чогось їстівного».