Ні, похитав головою Шаста.
А ти хоч раз пробував?
Доводилося, та навіть проковтнути не зумів. І ти б не зумів на моєму місці!
Кумедний ви народ, ці люди!
Коли зі сніданком було покінчено (до речі, чи не кращим у Шастиному житті), Ігого сказав, що перед тим, як його сідлати, він волів би ще повалятися на моріжку. Як сказав, так він і зробив: упав на траву догори копитами та задриґав усіма ногами, перекочуючись з боку на бік.
Е-ге-гей! О-го-го! Як гарно! Приєднуйся! Це ж не тільки приємна, а ще й оздоровча процедура!
Та Шаста аж за живіт ухопився від реготу:
Бачив би ти себе збоку: як ти кумедно дриґаєш ногами!
А от і ні! палко заперечив Ігого, проте повернувся на бік, підняв голову та допитливо глянув на Шасту. Невже і справді?! раптом стривожився він.
Ще б пак! підтвердив хлопчик. Та хіба це так вже й важливо?
Ти геть не розумієш! Може, чемні розумні коні такого зовсім не роблять, а я вже встиг нахапатися дурних звичок від дурних дикунів! Який же сором на мене чекав би в Нарнії, коли б я надумав зробити таке на очах у пристойного кінства. Ти як гадаєш? Тільки чесно! Як то кажуть, не жаліючи моїх почуттів: чи качається пристойне кінство на моріжку?
Звідки мені знати? здивувався хлопчик. Особисто я поки що цим і не переймався б спершу треба ще дістатися твоєї загадкової Нарнії, а потім вже дивитися, хто там і на чому качається! Ти хоч дорогу знаєш?
Я знаю, як дістатися Ташбаана. Він стоїть на самому краї великої пустелі. Далі треба перетнути пустелю, а з середини пустелі вже буде видко великі Північні гори. Розумієш, «північні»! Виходить, Нарнія десь там, за тими горами. Нам би тільки Ташбаан минути, а там нас уже не зупинить ніхто й ніщо! Найстрашніша небезпека для нас обох то людські міста та селища, тож від них краще триматися якнайдалі!
А чи можна той Ташбаан якось обминути?
Власне, обминути можна, але для цього доведеться завернути в глиб країни, де дороги прокладені між оброблюваними полями, а це означає, що прослизнути непоміченими навряд чи вдасться, та й доріг тамтешніх я не знаю, тож будь-якої миті можна наскочити на будь-кого. Ні, найкраще, що можна вигадати, це триматися моря та прокрадатися вздовж узбережжя. Тут хоча б усе знайоме: попереду поміж пагорбів самі лише пасовиська, де подекуди зустрінеш отару з пастухом та сполохнеш кролика-ґаволова чи галасливу чайку. Ну що, годі теревенити рушаймо!
Похитуючись на затерплих ногах, неслухняними руками Шаста осідлав Ігого; у свою чергу той благодушно пішов легкою риссю, не пускаючись у галоп. Так промайнув увесь день. Уже надвечір уторована стежка вивела їх із пагорбів у долину, де виднілося якесь селище. На околиці Шаста спішився та рушив далі пішки. Доки він купував у селі хліб, цибулю та редиску, кінь обійшов селище полями та зустрів хлопчика з іншого краю долини. План спрацював, тож вирішили триматися його кожен другий день, коли знадобиться їжа.
Подорож ішла Шасті на користь. Його мязи наливалися силою, з коня він уже майже не падав, і лише Ігого дорогою за старою звичкою форкав та буркотів: «Теж мені, чувал із борошном верхи на такому скакуні!» або «Навіть коли б ми були у цілковитій безпеці, виїхати з тобою на велику дорогу сорому не скараскаєшся!» Та попри всі образливі слова Ігого виявився напрочуд гарним наставником, бо ніхто не навчить вас їздити верхи краще за самого коня. Поволі Шаста навчився їздити риссю, галопом, брати з копита в карєр, долати барєри, і навіть залишатися у кульбаці тоді, коли Ігого зненацька зупинявся або різко забирав праворуч чи ліворуч вміння, без якого, за словами самого Ігого, не можна обійтися ані в герці, ані в битві. Про битви, у яких брав участь сам Ігого, возячи на собі таркаана, Шаста ладен був слухати нескінченно. Аби згаяти час у дорозі, кінь і справді розповідав йому історії з минулих походів: що таке марш-кидок, переправа через бурхливі гірські потоки, кавалерійська лава, та про те, як сходиться в атаці кіннота проти кінноти і починається така січа, у якій коні, справжні бойові огирі, бються нарівні з людьми: кусають одне одного, бють копитами, топчуть та стають дибки, аби вершник удвічі сильніше завдав смертоносного удару бойовою сокирою чи мечем. Але розповідати про те Ігого не любив, як не благав його Шаста.
От не докучай мені своїми розпитуваннями, часто-густо відказував Ігого. Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії уперед! Ур-р-ра! І-го-го!
От не докучай мені своїми розпитуваннями, часто-густо відказував Ігого. Бо все одно то були ганебні війни на славу тісрока, а мене примушували битися в них як раба та безсловесну твар навіть згадувати соромно! А от якщо мені випаде честь битися за Нарнію, то я битимусь вільним конем, от тоді й розповідати буде про що. На північ! До Нарнії уперед! Ур-р-ра! І-го-го!
Невдовзі Шаста засвоїв, що тільки-но з вуст Ігого зривався цей клич, як йому, Шасті, треба готуватися до галопу.
Так промайнув тиждень, а може, й не один: бухта змінялася бухтою, мис мисом, долина долиною, село селом, річка річкою А скільки їх було на шляху Шаста вже й з ліку збився, коли однієї місячної ночі трапилося от що: того дня, проспавши майже до вечора, вони рушили в дорогу, коли сонце вже сідало. Десь позаду лишилися великі пагорби, попереду простягалася рівнина, ліворуч темнів гай, а прибережна смуга крилася десь за піщаними дюнами праворуч. Ігого, який ішов то риссю, то чвалом, раптом завмер.
Що там? пошепки спитав Шаста.
Тс! цитьнув кінь, вигинаючи шию та прядучи очима. Ти нічого не чуєш?
Шаста прислухався. Нарешті до нього долинуло ледь чутне начебто відлуння стукоту власних копит Ігого.
Здається, між нами та лісом скаче хтось іще, втямив він.
Саме так, кивнув Ігого. Ось це мене й непокоїть.
Либонь, якийсь селянин додому поспішає, припустив Шаста й позіхнув.
Облиш, стиха форкнув кінь. Тут зовсім інша хода! То ніякий не селянин, а під ним аж ніяк не селянська шкапа! Хіба ж із відлуння не чути? Ні-ні, кажу тобі: то скаче справжній біговий кінь, а на ньому справжній вершник! Скидається, там, понад лісом, за нами женеться таркаан А от кінь під ним і справді не бойовий для того хода залегка, але дуже-дуже ладний! То навіть не кінь, а спритна кобилка Так-так-так чистокровна бігова кобилка, чуєш?
Ні, вони саме зупинилися.
Саме так, повівши вухом, кивнув Ігого. Але чому вони зупинилися саме тепер? Ось що я скажу тобі: вони хто б там не був переслідують нас, наче тінь!
І що ж нам робити? якомога тихіше спитав Шаста, нахилившись коню до самого вуха. Якщо вони нас теж почули, як ти гадаєш: чи бачать вони нас так само, як і чують?
У сутінках навряд чи, принаймні поки ми не рухаємося. Але щойно ми зрушимо з місця, вони це неодмінно помітять. Хоча бач до місяця підповзає хмара. Зробимо от що: тільки-но місяць сховається за нею, ми тишком-нишком накиваємо копитами до берега. Там, серед дюн, хоча б можна зачаїтися, аби не накликати лиха хай краще воно спробує знайти нас.
Так вони й зробили: тільки-но місяць сховався за хмару, Ігого, як і обіцяв, мало не навшпиньки рушив до берега. А відчувши під ногами пісок, пішов легкою риссю.
Хмара виявилася більшою та густішою, ніж здавалося спочатку: вона не тільки вкрила місяць, а ще й півнеба, і з її тінню на землю раптом упала ніч, та така, що хоч в око стрель.
Ми вже майже серед дюн, пошепки встиг мовити Шаста, як серце його мало не гулькнуло в пяти: попереду з темряви на них чи то гримнув грім, чи пророкотав рев, глибокий, протяжливий та дикий. Ігого аж відкинуло назад, і він майже з місця дременув навзаводи геть від моря.
Що то бу-було? біжучи чвалом, викрикнув Шаста.
Лев! кинув через плече Ігого, не збавляючи ходи.
То були єдині слова, що ними вони перекинулися в шаленому галопі, аж поки не перетнули вбрід досить широку, але неглибоку річечку і не зупинилися на протилежному її боці. Тільки тут Шаста помітив, що Ігого тремтить усім тілом і, як то кажуть про коней, увесь змилений.
Річка має відбити наш запах та збити хижака зі сліду, ледве переводячи дух, вичавив Ігого. Тепер ми можемо йти хоч пішки. І вже остаточно отямившись від переляку, додав: Мені дуже й дуже соромно, що з остраху я втратив усілякий розум словом, повівся не як розумний кінь, а як звичайнісінький остраханський безмозкий коняка. Ганьба мені, ганьба розумному коневі, що не раз доводив у бою, що не боїться ані шабель, ані списів, ані стріл, а тут ось на тобі якась дика тварюка налякала так, що ноги й досі тремтять. Перейду-но я краще на рись.
Він перейшов на рись, але вже за якусь хвилину чкурнув так, що риссю той біг і не назвеш. Та й не дивно: левиний рев почувся знов, цього разу з боку лісу.
Їх двоє! аж простогнав Ігого, припускаючи стрімголов уздовж річки.