Після приблизно пяти віршів я заплющив очі. Можливо, занудився, а можливо від бажання сховатися, опинившись серед натовпу після кількох днів настороженої самотини. Так чи інак, а я заснув.
І прокинувся від південного акценту промовця.
Я витер слину з куточків свого рота. Напевне, хтось дав мені штурхана в поранене плече у будь-якому разі, воно заболіло. Я протер очі. Побачив жовті кірочки з закислих від сну очей на кінчиках своїх пальців. Примружився. Промовець із південним акцентом мав на носі окуляри, волосся у нього на голові було ріденьке та безбарвне, і він був убраний у рясу, під якою я спав був колись.
...але він також мав свої слабкості... промовляв пастор.
Слабкості!
...так само, як усі ми маємо. Зогрішивши, він ладен бував радше рятуватися втечею, ніж визнати свою помилку. Збившись на манівці, він сподівався, що проблеми самі підуть, якщо він від них усунеться на достатньо тривалий час. Але всі ми знаємо, що від кари Господньої неможливо сховатися, що Господь завжди знайде нас. Але він також є однією з заблуканих овець Ісуса, одним із тих, хто відбився від стада, одним із тих, кого Ісус Христос хоче врятувати у милості своїй, якщо у смертну годину грішник молитиме Господа пробачити його.
Це не була весільна проповідь. Не було шлюбної пари перед вівтарем. Я випростав спину і витягнув шию. А тоді я побачив перед вівтарем її. Велику труну.
Цього разу, вирушаючи у свою останню путь, він, можливо, так само сподівався забути своє минуле. Сподівався, що його борги сплинуть самі собою і він зможе підвести риску, не сплачуючи за свої гріхи. Але його спостигло те, що всіх нас спостигне.
Я обернувся на вихід. Двоє чоловіків стояли там обабіч дверей, склавши руки на грудях. Обидва дивились на мене. Чорні костюми. Однострій кілерів. «Універсал» із Осло перед церквою. Мене обдурили. Підіслали Маттіса, щоби він виманив мене з моєї лісової фортеці. На похорон.
Саме тому ми стоїмо сьогодні перед цією порожньою труною...
Це мій похорон. Порожня труна чекає на мене.
Холодний піт зросив моє чоло. Який у них план, як усе це має відбутися? Зачекають вони на закінчення церемонії чи запакують мене в ящик просто на очах у всієї публіки?
Я сягнув рукою собі за спину і переконався, що пістолет на місці. Чи слід мені вдатися до спроби силою вирватися з церкви? Чи краще влаштувати сцену: підхопитись на ноги і, показуючи на похмуру парочку коло дверей, кричати, що вони наймані вбивці з Осло, виряджені наркоторговцем? Але хіба ж це допоможе, коли місцеві добровільно прийшли сюди, на похорон чужинця з півдня? Рибалка напевне заплатив місцевим. Він зумів навіть Лею втягти у цю змову проти мене. Або, якщо вона казала правду і в цих краях не надто цінують земну маєтність, Рибалка міг пустити про мене чутки, нібито я втілення диявола. Самому тільки Богові відомо, як вони наміряються здійснити свій план, але я знав, що мушу тікати. Краєм ока я вгледів, як один із двох кілерів щось бурмоче до іншого. Це був мій шанс. Я вихопив пістолет із-за пояса штанів. Підвівся. Треба було стріляти зараз, до того як вони обернуться до мене і я побачу їхні обличчя.
...Уго Еліасена, який вийшов у море сам, попри несприятливу погоду. Ловити сайду, як сам він стверджував. А можливо тікаючи від своїх нерозвязаних проблем.
Я знову важко опустився на лаву і заштовхнув пістолет назад, за пояс штанів на спині.
Ми маємо сподіватися, що, як християнин, він, зрештою, впав на коліна у своєму човні й молився, просив прощення, просив, щоб його впустили у Царство Небесне. Чимало з вас, тут присутніх, знали Уго ліпше, ніж я; але ті, з ким я розмовляв, казали, що саме так, на їхній погляд, він учинив би, бо він боявся Бога, і я вірю, що Ісус, наш пастир, почув Уго і привів його назад до свого стада.
Тільки зараз я зрозумів, як сильно калатало моє серце так, ніби хотіло вискочити з грудей. Присутні знов заспівали.
«Чисте і могутнє стадо...»
Хтось тицьнув мені в руки розгорнуту книжку хоралів Ландстада[13] і, дружньо кивнувши, показав мені на пожовклу сторінку. Я долучився до співу на другому вірші. З невимовним полегшенням я щиро дякував долі, що дозволила мені пожити принаймні ще трішки.
Я стояв перед церквою і дивився, як відїжджає з труною чорний «універсал».
Що ж, сказав літній чоловік поруч зі мною, морська могила ліпша, як узагалі без поховання.
Що ж, сказав літній чоловік поруч зі мною, морська могила ліпша, як узагалі без поховання.
Гм...
Ти, либонь, і є той, хто оселився у мисливському будиночку? подивився він мені в обличчя. То як, настріляв куріпок?
Та не дуже.
Атож. Ми почули б тоді постріли, кивнув він. За такої погоди звук розноситься дуже далеко.
Я теж кивнув.
Чому на катафалку номерні знаки Осло?
А, то Арунсен людям в очі туман пускає. Купив машину в столиці, тож гадає, що тим вона краща.
Лея стояла на церковних сходах поруч із високим русявим чоловіком. Гурт людей, які бажали висловити родині небіжчика своє співчуття, швидко розсмоктався. За мить до того, як відїхав автомобіль із труною, Лея голосно мовила:
Що ж... усіх запрошуємо до нас на каву! Дякуємо всім, хто прийшов, і щасливого повернення додому тим, хто до нас не приєднається.
Мене вразило відчуття вже баченого, коли я дивився, як вона стоїть поруч із тим чоловіком на сходах, ніби то якась знайома мені картина. Від пориву вітру високий чоловік трохи сахнувся вбік.
А хто то стоїть поруч із удовою? запитав я свого співрозмовника.
Уве? Він рідний брат небіжчика.
Звісно! Весільна світлина. Її либонь зробили у цьому самому місці, на сходах церкви.
Близнюк?
Близнюк, і геть у всьому, підтвердив старий. То що, ходімо на каву з тортом?
Ти не бачив Маттіса?
Якого Маттіса?
Отже, їх тут більше, ніж один.
Ти маєш на увазі Спирто-Маттіса?
Отже, таки один у своєму роді.
Він сьогодні, щонайпевніше, на весіллі Мігаля у Чеавчагеаді.
Перепрошую?
У долині Транстейн, там, де камінь Рибячого жиру, показав він у бік, де я, пригадалося, бачив мол. Там, де поганці вклоняються своїм нечестивим ідолам, здригнувся він від огиди. То що, ходімо на каву?
Запала тиша, в якій, мені видалося, я чую барабани, музику. Гамір. Пиятика. Жінки.
Я обернувся і побачив, що Лея йде у бік свого дому, тримаючи за руку Кнута. Брат небіжчика і решта людей мовчазною процесією йшли за ними дещо на відстані. Я облизав свої губи язиком, досі пересохлим зі сну. Від переляку, якого я недавно зазнав. Від випитого самогону, можливо.
Трохи кави зараз не зашкодило би, сказав я.
Будинок здавався геть інакшим зараз, коли він був повен гостей.
Я, киваючи, проштовхувався крізь тлум незнайомих людей і бачив невисловлене запитання у поглядах, якими вони мене проводжали. Решта, схоже, всі знали одне одного. Я знайшов Лею на кухні, де вона нарізала торт.
Моє щире співчуття, сказав я їй.
Вона подивилася на мою простягнуту руку і переклала ніж у ліву. Нагрітий сонцем камінь. Твердий погляд.
Дякую. Як тобі ведеться у лісовій хатині?
Добре, дякую, я саме повертаюся туди. Я лише хотів висловити співчуття, бо не встиг цього зробити у церкві.
Ульфе, не треба йти отак нараз. Зїж трохи торта.
Я подивився на торт. Я не полюбляю тортів. Ніколи не полюбляв. Моя мати казала, що я нетипова дитина.
Так, гаразд, погодився я, дякую.
Позаду нас утворилася юрба, тому я взяв тарілку з тортом і вийшов у вітальню. Зрештою, я опинився коло вікна і, дещо збентежений інтенсивністю німої уваги до своєї особи, втупився у небо за вікном, ніби непокоячись, чи не збирається на дощ.
Господь благословен.
Я обернувся. За винятком срібла на скронях, чоловік переді мною мав її чорне волосся. І її твердий щирий погляд. Я не знав, що відповісти. Повторення його «Господь благословен» видалось би фальшивим, а просте «Привіт!» недоречно неформальним, майже зухвалим. У результаті я пробелькотів стандартне «Добрий день», попри те, що таке не дуже відповідало нагоді.
Якуб Сара, представився він.
Гульф... Е-е, Ульф Хансен.
Мій онук сказав, що ти розповідаєш анекдоти.
Він так сказав?
Але він не зміг пояснити мені, яка твоя професія. Чи що привело тебе сюди, в Косунд. Тільки те, що у тебе зараз гвинтівка мого зятя. І що ти не віриш у Бога.
Я знехотя кивнув таким чином, що мій жест не був ні підтвердженням, ні запереченням, а тільки показував, що я почув сказане, і відкусив чималий шматок торта, щоб забезпечити собі кілька секунд на роздуми. Я жував і кивав.
І мене це не обходить, зрештою, ні те, ні те, повів далі Якуб, ані те, скільки часу ти думаєш тут пробути. Натомість я можу наочно переконатися, що тобі смакує мигдальний торт.