Поки я взувався у коридорі й лаштувався виходити, Аніта вивалилася зі своєї спальні.
Бліда, гола і розпатлана, з дикими очима, вона чіпко вхопила мене в обійми.
Я не хотів тебе будити, промимрив я, марно пориваючись до дверей.
Ти повернешся?
Я відхилився назад і подивився їй в обличчя. Вона знала, що я знав. Що вони зазвичай не повертаються. Та вона однаково хотіла переконатися. Чи ні.
Я намагатимуся, сказав я.
Намагатимешся?
Так.
Подивись мені в очі. В очі! Ти обіцяєш?
Безперечно.
Ульфе, ти сказав це. Ти пообіцяв. Ніхто не сміє, пообіцявши щось Аніті, не дотримати обіцянки. Зараз ти заклав мені свою душу.
Я ковтнув слину. Кивнув. Якщо бути точним, я пообіцяв їй не зробити чогось, а тільки намагатися. Спробувати. Пошукати час і бажання. Вивільнивши, нарешті, одну руку, я потягнувся до клямки.
Я повертався до лісової хатини обвідним шляхом. Я обійшов пагорби з північного сходу, щоби наблизитися до неї з лісистого боку. Я підкрадався, ховаючись за дерева.
Олень позначав свою територію, човгаючи своїм рогом об ріг мисливської хатини. Він не наважився би цього робити, якби всередині хижі хтось був. Попри те, я зісковзнув у вирізаний ручаєм рівчак і навпочіпки додибав до місця, де сховав був гвинтівку. Я відкинув камені, витягнув гвинтівку з руберойду, перевірив, чи вона заряджена, і швидко пішов до хатини.
Олень залишився стояти, де стояв, зацікавлено дивлячись на мене. Господь знає, що він у мені винюхав. Я увійшов у хатину.
У ній хтось побував.
У ній побував Йонні.
Я оглянув кімнату. Не так багато наочних змін. Дверцята шафи злегка прочинені, а я завжди ретельно їх закривав, від мишей. Порожній шкіряний кофр стирчав з-під двоярусного ліжка, а під дверцятами пічки насипалося трохи золи. Я відхилив дошку поруч із шафою і встромив руку під мох. І полегшено зітхнув, намацавши пістолет і пояс із грішми. Потім я сів на один зі стільців і спробував відтворити хід його думок.
Кофр показав йому, що я тут побував. Але той факт, що він не знайшов ні грошей, ні наркотиків, ні будь-яких особистих речей, свідчив, що я пішов звідси, придбавши щось практичніше, на кшталт заплічника. Потім він устромив руку в дровяну пічку, щоби знати, чи зола ще тепла, й отримати уявлення про те, яку я маю проти нього фору.
Якось так, він мав би міркувати, наскільки я здатен був простежити хід його думок. Що далі? Чи рушив він кудись далі, не маючи найменшого уявлення про те, куди я міг податись або чому залишив Косунд. Чи він досі ховається де-небудь поруч і чекає на моє повернення? Однак, у разі останнього варіанта, він напевне ретельніше приховав би сліди свого візиту, щоб я нічого не запідозрив? Втім, можливо... стривай лишень! Ось я подумав, буцімто явні сліди його візиту означають, що він рушив далі, і, можливо, він хотів, щоб саме так я подумав!
Холера.
Я схопив бінокль і оглянув виднокіл, який тепер знав до найдрібніших деталей. Я шукав когось чи щось, чого там не було раніше. Видивлявся. Зосереджено.
Знову й знову.
За годину чи близько того почала даватися взнаки втома. Але я не хотів готувати собі каву, щоби стовпом диму не подати на кілька кілометрів довкола сигнал про своє місцеперебування.
Якби ж хоч почався дощ, якби ж тільки ці хмари скинули свій вантаж на землю, якби ж то бодай щось відбувалося. Кляте очікування зводило мене з розуму.
Я відклав бінокль. Заплющив на мить очі.
Вийшов до оленя.
Він подивився на мене з острахом, але не втік. Я попестив його роги. Тоді сів на нього верхи.
Вйо! Пішов! сказав я.
Він зробив кілька кроків. Спершу нерішуче.
Так!
Він рушив більш твердо. Тоді швидше. У бік селища. Його коліна клацали дедалі швидше, швидше, ніж лічильник Гейгера-Мюллера з наближенням до атомної бомби.
Церква стояла обгоріла. Ясно, що тут пройшли німці. Полювали на учасників Опору. Проте руїни будівлі, теплі, оплавлені, не впали. Камінь і попіл. А вони танцювали навколо чорних каменів, деякі з них голяка. Вони танцювали неймовірно швидко, попри те, що священик співав повільно і протяжно. Його білу рясу було вибруднено сажею, а перед ним стояли наречений і наречена: вона одягнена в чорне, а він у всьому білому; білими були його кашкет і деревяні трескури. Спів стих, і я підїхав ближче.
Імям норвезької держави я оголошую вас чоловіком і дружиною, сказав він, а тоді плюнув коричневою слиною на розпяття, що висіло поруч, підніс суддівський молоток і вдарив ув обвуглену олтарну рейку. Раз. Двічі. Тричі.
Я прокинувся, здригнувшись. Я сидів, сперши голову на стіну. Прокляття, ці сни доконають мене.
Одначе гупання не припинялося. Моє серце, здавалося, завмерло, і я дивився на двері.
Гвинтівка стояла притуленою до стіни.
Я схопив її, не підводячись зі стільця. Я приставив приклад до плеча і притулився до нього щокою. Мій палець був на спусковому гачку. Я видихнув, усвідомивши, що затамував подих.
Іще два гупання.
Тоді двері відчинилися.
Небо на ту мить уже очистилося. Пора була вечірня. Оскільки двері відчинялися на захід, постать у дверях я бачив проти сонця, як темний силует у помаранчевому ореолі, на тлі низьких пагорбів.
Ти в мене стрілятимеш?
Вибач, сказав я, опускаючи гвинтівку. Я подумав, що це куріпка.
Її сміх пролунав розкотисто і щиро, але обличчя залишалось у тіні, тож я міг тільки уявляти мерехтливе сяйво її очей.
Розділ 10
Йонні поїхав.
Він сьогодні сів у зворотний автобус, на південь, повідомила Лея.
Вона послала Кнута по дрова і воду. Вона хотіла кави. І пояснення, чому до неї навідався чужинець із півдня, який хотів дізнатись про моє місцеперебування.
Я знизав плечима.
На півдні багато людей живе. Чого, власне, він хотів?
Казав, що дуже хотів би поговорити з тобою. Про справи.
Еге, так, сказав я. То був Йонні, либонь? Схожий на болотяну чаплю?
Вона нічого не сказала у відповідь, але, сидячи навпроти мене за столом, уперто намагалася зловити мій погляд.
Він зясував, що ти зупинився у мисливському будиночку, і хтось показав йому дорогу сюди. Але тебе він тут не знайшов. А потім, коли хтось йому сказав, що ти був у мене після похорону, він, мабуть, вирішив, що я можу щось про тебе знати.
А ти що йому сказала?
Я дозволив їй зловити очима мій погляд. Нехай вивчає мій вираз обличчя. Мені було що приховувати, але водночас нічого.
Вона зітхнула:
Я йому сказала, що ти поїхав назад, на південь.
Чому ти так зробила?
Тому що я не така дурна. Я не знаю і не хочу знати, в якого роду халепу ти вскочив, але я не хочу бути відповідальною за іще гірші твої неприємності.
Навіть ще й гірші?
Вона похитала головою. Це могло означати, що вона невдало висловилася, чи що я неправильно її зрозумів, або що вона не хоче цього обговорювати. Вона визирнула в одне з вікон-бійниць. Ми чули, як Кнут надворі енергійно рубає дрова.
За його словами, тебе звати Юн, а не Ульф.
А ти коли-небудь вірила, що я Ульф?
Ні.
Але ж ти відправила його у хибному напрямку. Тобто збрехала. Що про таке кажуть ваші правила?
Вона кивнула у бік вікна, за яким Кнут рубав дрова.
Правила кажуть, що ми маємо піклуватися про тебе. Про це у Святому Письмі також сказано.
Деякий час ми сиділи мовчки. Я поклавши руки на стіл, вона склавши долоні на колінах.
Дякую за твою турботу про Кнута після похорону.
Облиш. Як він, тримається?
Насправді, тримається.
А ти?
Вона знизала плечима.
Жінки завжди знаходять спосіб дати собі раду.
Рубання припинилося. Кнут зараз повернеться. Вона знову подивилася на мене. Її очі набули такого кольору, якого я ніколи раніше не бачив, і їхній погляд наче пропікав мене наскрізь.
Я передумала. Я хочу знати, від чого ти тікаєш.
Твоє попереднє рішення було, ймовірно, розумнішим.
Скажи мені.
Навіщо?
Бо я вважаю, що ти хороша людина. А хороші люди завжди можуть знайти прощення своїм гріхам.
А що, як ти помиляєшся і я не хороша людина? Чи означає це, що кінець кінцем я підсмажуватимусь у тому вашому пеклі?
Я вимовив це з більшою гіркотою, ніж мав намір.
Я не помиляюся, Ульфе, тому, що я бачу, який ти. Я бачу тебе.
Я глибоко вдихнув. Я не знав, чи залишать мого рота слова, що вже були на язику. Одначе сам я вже ладен був зануритись у глибінь її очей, синіх, як те море, море внизу під тобою, коли тобі десять років, і ти стоїш на кручі над ним, і все твоє єство прагне пірнути все, крім твоїх ніг, не здатних зрушити з місця.
Я мав роботу, повязану з переслідуванням боржників, що завинили за наркотики, і яка передбачала вбивства людей, почув я свій голос. Я вкрав гроші свого боса, а тепер він полює на мене. І ще я втягнув до цієї історії твого десятирічного сина Кнута, намовивши його шпигувати для мене. Ба більше, він отримає від мене платню, якщо повідомить про щось підозріле. Наприклад, якщо він побачить людей, котрі, за потреби, не вагаючись, убють хлопчика.