На камяній підлозі в ризниці спати було б надто твердо, а церковні лави надміру вузькі, тому я влаштувався у вівтарі, підмостивши під себе ряси. Піджак я повісив на вівтарну огорожу, шкіряний кофр поклав собі під голову. Щось крапнуло мені на обличчя, я витер рідину долонею і подивився на кінчики пальців. Вони були іржавого кольору.
Я подивився вгору, на розіпятого, що висів просто наді мною. Тоді здогадався, що рідина, ймовірно, капає зі стелі. З дірявої покрівлі просочується волога, забарвлена червоною глиною або іржею. Я перевернувся, щоб не лежати на травмованому плечі, і з головою накрився рясою, ховаючись від сонця. Заплющив очі.
Отак. Ні про що не думати. Вимкнути свідомість.
Замкнутись.
Я стягнув рясу з голови, жадібно вдихаючи повітря.
Холера!
Я лежав і витріщався у стелю. Після похорону, коли мене стало мучити безсоння, я почав приймати валіум. Не знаю, чи слід вважати це залежністю, але без нього мені тепер складно заснути. Єдиний спосіб це втомитися до знемоги.
Я знову натягнув рясу на голову і заплющив очі. Сімдесят годин неперервної втечі. Тисяча вісімсот кілометрів путі. Дві-три години сну у кріслах поїздів і автобусів. Я маю бути цілковито вичерпаним.
Тепер подумати про щось приємне.
Я спробував пригадати, як усе було раніше. І ще раніше, ніж раніше. Не допомогло. Натомість почали вилазити інші спогади. Чоловік у білому. Запах риби. Чорне дуло пістолета. Брязкіт розбитої шибки, падіння. Я відігнав від себе ці спогади і витягнув руку, шепочучи її імя.
І тоді вона нарешті прийшла.
Я прокинувся. Я лежав нерухомо.
Щось мене поторгало. Точніше, хтось. Обережно не так, щоб розбудити, а лише для того, щоб переконатися, чи є хтось під рясою.
Я зосередився, намагаючись дихати рівно. Ймовірно, я ще маю шанс, якщо вони не помітили, що я не сплю.
Я сягнув рукою до стегна і аж тут усвідомив, що пістолет у піджаку, який я повісив на огорожу вівтаря.
Як на професіонала, доволі нездарно.
Розділ 2
Я володів собою, дихав рівно і спокійно, відчуваючи, як мій пульс повертається до нормального ритму. Тіло зрозуміло те, до чого ще не дійшов розум: якби це були вони, то не стали б мене обмацувати, а просто скинули б із мене рясу і, переконавшись, що я той, хто їм потрібен, пропекли б мене, як переперчену баранину на грилі.
Я обережно стягнув рясу зі свого обличчя.
Лице, що дивилося на мене згори, було веснянкуватим, кирпатим, із пластиром на лобі та русявими віями навколо незвичайно синіх очей. Довершувала цей образ густа руда чуприна. Скільки йому може бути років? Девять? Тринадцять? Не маю уявлення на дітях я геть не знаюся.
Тут не можна спати.
Я роззирнувся. Схоже, він тут сам.
Чому так? хрипкувато запитав я.
Бо моя мама тут митиме.
Я звівся на ноги, згорнув рясу, зняв з огорожі піджак, одразу відчувши, що пістолет на місці, в кишені. Коли я став надівати, ліве плече різонув гострий біль.
Ти з півдня? поцікавився хлопчик.
Залежить від того, що ти називаєш півднем.
Те, що на південь звідси.
Звідси все буває тільки на південь.
Хлопчик схилив голову набік.
Мене звати Кнут. Мені десять років. А тебе як звати?
Я вже ладен був бовкнути абищо, аж згадав, як я представився вчора.
Я Ульф.
Ульфе, скільки тобі років?
Багацько, відповів я, розминаючи затерплу шию.
Значить, за тридцять?
Двері до ризниці відчинилися. Я обернувся. На порозі постала жінка вона зупинилася там і витріщилась на мене. Найперше мені спало на думку, що вона замолода як на прибиральницю. І що вона міцна на вигляд. У неї виразно проступали жили на передпліччях і на долоні руки, в якій вона тримала відро, по вінця наповнене водою. Вона мала широкі плечі й тонку талію. Ноги приховувала старомодна чорна плісирована спідниця. Також мені кинулося в очі її волосся прихоплене простою шпилькою, довге і чорне, воно аж блищало у світлі, що падало з високих вікон.
Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.
Доброго ранку, привіталася вона.
Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди...
Жінка рушила у мій бік, стукаючи підборами стоптаних черевиків. Коли вона наблизилась, я побачив на її гарної форми роті згоїну від операції зі зшивання заячої губи. Яскраво-блакитний колір її очей видавався майже неприродним для смаглявої чорнявки.
Доброго ранку, привіталася вона.
Доброго ранку. Я приїхав нічним автобусом і не мав, куди...
Дарма, сказала вона. У нас двері для всіх відчинені.
В її голосі не чути було теплоти, одначе вона поставила відро зі шваброю і простягнула мені руку.
Ульф, сказав я, тягнучи свою правицю для рукостискання.
Рясу, сказала вона, відмахуючись від мого жесту.
Я подивився на згорток, що тримав у лівій руці.
Я не знайшов ковдри... спробував я виправдатись, повертаючи їй рясу.
...ані їжі, крім наших облаток для причастя, докинула вона, розгортаючи й уважно оглядаючи важке біле вбрання.
Пробач! Я, звісна річ, сплачу за...
Нехай буде тобі на здоровя, хоч би й не з причастям та без благословення. Але іншим разом не плюй, будь ласка, на нашого губернатора.
Не впевнений, чи я побачив посмішку, але шрам на її верхній губі ворухнувся. Не кажучи більше ні слова, жінка розвернулась і пішла назад до ризниці.
Я взяв свій кофр і переступив через вівтарну огорожу.
Куди ти йдеш? запитав хлопчик.
На вулицю.
Чого?
Чого? Бо я тут не мешкаю.
Мама не така сердита, як здається.
Переказуй їй вітання.
Від кого? озвалася жінка.
Вона знову поверталася до вівтаря.
Від Ульфа.
Я вже почав звикати до цього імені.
Ульфе, а що тобі знадобилося тут, у Косунді?
Вона викрутила мокру ганчірку над відром.
Полювання.
Я подумав, що у маленькому селищі варто триматися однієї версії.
Жінка накрутила ганчірку на поперечку швабри.
На кого?
На куріпок, ляпнув я навмання.
Чи водяться куріпки так далеко на півночі?
І на все, зрештою, в чиїх жилах пульсує кров, додав я відтак.
Цьогоріч обмаль мишей і лемінгів, сказала вона.
Я посміхнувся:
Нехай. Насправді я подумував про дещо більшу дичину.
Вона ворухнула бровою.
Насправді я мала на увазі, що цього року мало куріпок.
Запала коротка мовчанка, яку порушив Кнут:
Коли хижакам бракує мишей і лемінгів, вони беруться до куріпчиних яєць.
То он воно що, кивнув я і відчув, як по моїй спині потік піт; мені слід було би помитися, випрати сорочку і пояс для грошей. Та й піджак вимагав прання. Мені здається, я знайду, чого настріляти. Проблема в тому, що я приїхав завчасно. Мисливський сезон почнеться аж наступного тижня. Я просто думав трохи пристрілятися поки там що.
Я сподівався, що вчорашній саам не збрехав щодо відкриття полювання.
Про сезони ваші я не знаю, сказала жінка, протираючи місце, де я лежав, так завзято, що швабра аж рипіла у неї в руках. То ви, городяни з півдня, вирішуєте, коли сезон. А ми полюємо, коли є така потреба. А нема потреби не полюємо.
Коли вже зайшла мова про потреби, перевів я розмову на інше, не підкажеш, де у селищі я міг би зупинитись?
Вона припинила миття та обперлася на швабру:
Постукай у будь-які двері, і тобі знайдуть ліжко.
У будь-які?
Гадаю, так. Хоча, звісно, зараз мало кого застанеш удома.
Ясна річ, подивився я на Кнута. Літні канікули?
Вона посміхнулась і похитала головою:
Літній випас. Усі, хто має оленів, ночують по наметах і автопричепах на пасовищах уздовж узбережжя. Дехто в морі виловлюють сайду. А решта поїхали на ярмарок у Каутокейно.
Зрозумів. А немає шансу орендувати ліжко у твоєму домі?
Побачивши її вагання, я квапливо додав:
Я гарно заплачу. Дуже гарно.
Тут ніхто не візьме з тебе зайвої платні. Але мого чоловіка цими днями немає вдома, тож це було б негоже.
Негоже? Я подивився на її спідницю. На довге волосся.
Зрозумів. А знаєш яку-небудь місцину, щоб не дуже... в осередді? Щоб тиша і спокій. І щоби з гарним краєвидом.
Насправді я мав на думці де мене ніхто не заскочить зненацька.
Гм... схилила вона голову набік. Якщо ти думаєш полювати, міг би оселитись у мисливській хатині. Вона для загального користування. Стоїть оддалік села; тіснувата і похила, одначе тишу і спокій ти там точно матимеш. А краєвид на всі боки то вже гарантовано.